 |
|
Втілення Жовтого бога 23 страница
Ось іще – знахарка Ніру з коня стрибає на валун, і шість метальних ножів один за одним із пронизливим криком летять у гущу сутички, і навколо мене на мить стає просторо, – та лише на мить, а Ніру з двома ножами, що залишилися, зістрибує з валуна, стаючи поруч із Матінкою Ци, яка задихається…
Земля гойдається, світ п’яний і божевільний, я відчуваю, як хміль бою захльостує Чена з головою, роблячи погляд веселим і диким, а тіло в прирослій броні – слухняно невагомим; «Аракчі! – волають шулмуси. – Мо‑о аракчі!.. Мо‑о‑о‑о…»
Про себе я пам’ятаю лише те, що мені було гаряче.
Гаряче й мокро.
І ще – Заррахід, мій супутник, мій дворецький, мій тиран і доглядач, мій есток Заррахід, тінь моя… скрізь, де встигав я, устигав і він.
А коли одного разу не встигли ні він, ні я – встиг Сай Другий, лунким спалахом вирвавшись із Косових пальців й устромившись до половини в чиєсь перекошене обличчя. Уламок у лівій руці Чена метнувся вперед, несамовито брязнувши, зачепився за вус Сая, рвонув – і за мить Сай уже летів назад до ан‑Таньї під напутню лайку Дзю…
Я‑Чен не знав тоді, що наш і без того невеликий загін встиг зменшитися мало не на половину; не бачив Чен‑Я й жаху в очах рудовусого воїна, який збоку спостерігав за побоїщем, залишив при собі тільки одного шулмуса‑охоронця, а інших кинув у бій, як останні дрова в палахку піч; просто Демон У вчергове, хропучи, здійнявся дибки, вознісши нас високо над горном сутички – і поверх валуна Я‑Чен побачив завершення «Джиру про Чена Анкора Вейського».
Від знайомого пагорба, розлютовано верещачи й терзаючи збожеволілого коня, до нас мчала Мати всіх алмасти, Шестиноса Аала Крох, а за нею, за скаженою відьмою з розгорнутим знаменом смоляного волосся, плили білявий гігант Амбариша, вознісши до неба вогненний меч, і голий по пояс велетень Андхака, укритий чорним хутром, і його дворучна палиця‑ґердан грозилася покінчити з цим і без того тлінним світом.
Останнім скакав дуже хороший чоловік, що платить кабірськими динарами сліпим мандрівним співакам Мейланя, а зараз розмахує кривим мечем‑махайрою.
– Чин! – з останніх сил гукнув Чен‑Я. – Чи‑и‑и‑ин!.. Ґвенілю! Жнецю!.. Кобла‑а‑а‑ане!..
– Я т‑тобі женюся, мерзотнику! – гаркнула шляхетна пані Ак‑Нінчі, вихором промчавши повз мене. – Я т‑тобі…
Вовча Мітла тільки презирливо змахнула з коня загаяного шулмуса, не удостоївши мене й словом.
«Вони ж… вони ж не вміють убивати!» – занепокоєно подумав я, і одразу один‑єдиний Ґвенілів удар переконав мене у зворотному.
Мене, і ще того нещасного шулмуса, що підвернувся під цей удар.
Певно, доля продовжувала насміхатися; певно, сьогодні був той день, коли всьому вчаться одразу й назавжди, або не вчаться зовсім.
Тільки зараз я відчув, як ниє мій побитий клинок.
Розділ 20
– Тікає! – почув я розпачливий брязкіт Пояса Пустелі. – Тікає! Ах ти… ні, дістану!..
Шпичастий Мовчун у Кобланових руках, що наскочив на мене, піднявся зовсім поруч, опустився, знову піднявся… і я опинився поза боєм.
За п’ять випадів від гучного Ґердана із тлуму вилетіла булана кобила іт‑Башшара й помчала в стрімкому галопі в бік Кулхана. До спини кобили прилип харзієць Емрах, нащадок кочівників‑хургів, і його талію міцно обіймав невдатний Тьмяний, Маскін Тринадцятий, Пояс Пустелі.
Я лише встиг помітити, що Кунди Вонґ із ними немає й що права, поранена ще в Мейлані Емрахова рука бовтається в такт скачці. За ким вони гналися – цього я тоді ще не знав, але, корячись неясному пориву, описав коротку дугу й плазом опалив ударом круп Демона У, страшенно цим обуреного.
І тоді я зрозумів, якого коня подарувала нам Юньер Мейланьська. Побачивши поперед себе булану кобилу, Демон У забув про все – про бій, образу, втому – і кинувся в погоню з громовим іржанням. Я молив Небесні Молоти тільки про те, щоб залізні пальці аль‑Мутанаббі не випустили моє руків’я (Уламка Чен усе ж встиг сунути за пояс, і зараз Дзю стукав об панцир, проклинаючи геть усе), а простір навколо нас бився в падучій, доки вороний Демон нісся по висохлій землі на всіх своїх чотирьох, восьми, шістнадцяти чи скільки там у нього було ніг.
Пил налипнув на мій вологий клинок, і коли ми порівнялися з Поясом Пустелі, я заледве розібрав, що він хоче мені сказати.
– Он! – дзвенів Маскін. – Он вони!.. Он‑н‑н…
Якийсь час ми йшли врівень, і здавалося, що Демон і Емрахова булана взагалі стоять на місці, а дві кошлаті низькорослі конячки попереду нас, упираючись і штовхаючи землю копитами, підтягуються до нас на невидимому канаті, і їхні вершники‑шулмуси все частіше обертають назад блискучі від поту й напруги обличчя.
В останню секунду, коли до втікачів було клинком подати, Емрах кинув повід, підхопився обома ногами на спину своєї буланої й, так і не розстебнувши Пояса Пустелі, обрушився всією вагою на найближчого вершника, що злостливо настовбурчив руді жорсткі вуса.
Їхні тіла, падаючи, тісно переплелися, другий шулмус різко осадив коня, розриваючи йому рота – і на нещасну тварину налетів наш Демон, одразу вчепившись зубами в холку, а я навершям руків’я вдарив шулмуса в обличчя, так і не давши йому оголити криву легку шаблю з дзьобатим руків’ям.
Шулмус вилетів з сідла, і Чен одразу ж зістрибнув на землю, надаючи змогу Демонові У самому розбиратися зі своїм супротивником, що нестямно іржав. Ото вже хто‑хто, а Демон допомоги не потребував.
Утім, допомога зараз була б зайва. Вибитий мною шулмус лежав нерухомо – здається, він зламав собі шию – всім тілом придавивши шаблю, що зарилася в пісок; Емрахів підопічний був живий, але приголомшений падінням, а іт‑Башшар уже вмудрився, користуючись лише здоровою лівою рукою й зубами, зв’язати йому зап’ястя відібраною в шулмуса мотузкою з петлею, немов призначеною для подібних цілей.
Перш ніж витертися об одяг мертвого шулмуса, я обернувся й глянув назад.
Пил над місцем бою вже починав осідати.
Демон У нарешті дозволив вихованцеві шулмуських степів вирватися й утекти, потім грайливим кроком підійшов до Емрахової кобили й увіткнувся мордою їй у плече.
Кобила не заперечувала.
…Поверталися кроком, не кваплячись. Демон У невдоволено схропував, сердячись через необхідність везти пійманого шулмуса, перекинутого через сідло; я злегка постукував піхвами об Ченове стегно й міркував про неминуче.
Що робити з полоненими Дикими Лезами?
Що робити з полоненими шулмусами?
Що робити з загиблими: своїми, чужими, Звитяжцями і сторонніми?
Що взагалі робити далі?
Що робити з Чин?!.
Остання думка належала Ченові й обтяжувала вона його, схоже, більше від усіх інших, разом узятих. Я внутрішньо усміхнувся. Що ж, оскільки нас двоє – то й турбот удвічі більше…
«На жаль, нас тепер не двоє, – невесело подумав Чен. – Нас тепер ого‑го скільки!.. і турбот – відповідно…»
Позаду, під надійним наглядом Пояса Пустелі й Емраха іт‑Башшара, їхали захоплені шаблі й кривий ніж рудовусого. У міру наближення до пам’ятного валуна вони все частіше вдавали, що ніким і нічим не цікавляться, але самі нишком і не без трему оглядали поле бою.
Біля каменю понуро сиділо десятка півтора зв’язаних шулмусів, випадів за сім‑вісім від них тьмяно поблискувала купа полонених Диких Лез; комусь іще скручували руки – втомлено, але діловито, – комусь обробляли рани; трохи оддалік нипала трійця наших батинітів, підбираючи вцілілі клинки.
Ми вивантажили бранців, приєднавши їх до інших (подібних із подібними), і, забувши на якийсь час про Шулму, взялися оцінювати втрати й лічити вцілілих.
Своїх.
Так, Звитяжцям пощастило значно більше, ніж Придаткам. Загинув, переломившись біля руків’я, наймолодший із Метальних ножів Бао‑Гунь, та ще Тьмяна шабля Талвар, чиїм Придатком був один із батинітів, не витримала прямого зіткнення з якоюсь шулмуською сокирою. Інші були більш‑менш цілі, подряпини й надщербини не беруться до уваги.
Із людей же пораненими виявилися майже всі. А п’ятеро батинітів спізнали в цій битві істину Батин раз і назавжди.
Минулі боги, певно, залишилися задоволені.
Утім, багато чого з цього з’ясувалося вже потім, оскільки не встигли ми з Ченом як слід оглядітись, як нас підхопив ураган – шалений, кошлатий, який весело гоготав і світився блискавкою дворучного еспадона.
– Привіт, Однорогий! – радісно свистів вогненний меч Ґвеніль. – Ах ти, тоненький мій, ах ти легенький мій… Але ж і швидкий ти – ми вже замучилися тебе шукати й наздоганяти!.. Іди, іди сюди, я об тебе хоч брязну як слід!
– Ґвене! Клянуся священною водоймою, ти ще довший став!..
Я вилетів назустріч Ґвенілю, мало не оповившись навколо його масивного клинка, і раптом печально збагнув, що обмін люб’язностями доведеться відкласти.
На невизначений час.
Бо до нас упевнено наближалася Вовча Мітла й шляхетна пані Ак‑Нінчі з палкого роду Чібетеїв – обидві скуйовджені, обидві гнівні, обидві сповнені обурення – і Ґвеніль із Фальґримом Білявим розсудливо відійшли вбік.
Чен гарячково вчепився в моє руків’я, шукаючи підтримки, а я з тугою подумав про ті золоті часи, коли мені не доводилося вислуховувати сварки Придатків.
– Ось, виходить, чому ти втік із Кабіра! – задихаючись від обурення, кричала Чин, наступаючи на розгубленого Чена. – Женитися надумав, герою? Правителем вирішив стати?! Жеребець Мейланьський! Дикий осел! Мене, виходить, набік – і до нової дурепи під крильце?! Ассасинів у її постелі шукати! Ловити їх, за що піймаються! Та краще б той вилупок, той убивця приблудний тобі на турнірі не руку, а голову відрубав! І заодно того Єдинорога, який у тебе, негідника, під шароварами!..
Я образився, але промовчав.
Вилупок і приблудний убивця Асахіро Лі бочком‑бочком відступав за валун, а Но‑дачі безуспішно ховався за його спину й щосили намагався не привертати уваги Вовчої Мітли.
– А цього разу куди зволили вирушити, Вищий Чене?! – вела далі Ак‑Нінчі. – Набридли мейланьські красуні? У Шулмі пошукати захотів – чи як там ця діра називається?! Та я тобі пошукаю, підлий ошуканцю, я тобі побігаю – ти від мене й у Нюринзі не сховаєшся!..
– З тобою – хоч у Нюринґу! – спробував було віджартуватися змоклий Чен, але тут Вовча Мітла вирішила взяти участь у розмові й стрибнула вперед.
Я спізнився, відволікшись на крики Чин – зате недремний Уламок вискочив із‑за пояса й зі здивованим брязкотом: «Сам не зрозумію, чого це я лізу в родинні сцени?!» – відбив перший випад.
Намагаючись не дати сварці розгорітися ще дужче – знаючи Дзю, від його втручання не варто було чекати іншого – я сковзнув до Мітли; ми вперше за такий тривалий час торкнулися одне одного – і з’ясували, що цей дотик приємний нам обом. І миттю забули про розбрат наших Придатків, про минуле побоїще, про все на світі; ми повністю пішли в Бесіду, як не раз бувало раніше в Кабірі, у тихому мирному Кабірі, де я не знав, що Придатки – це люди, що Звитяжці – це зброя, а в Чена були на місці обидві руки, і тінь Шулми не робила день темним, а ніч небезпечною, і майбутнє було ясним і прямим, як мій власний клинок, що виграє сонячними відблисками…
Я вів Бесіду з Вовчою Мітлою й думав про те, що все буде гаразд. Навіть якщо все погано – все обов’язково буде добре. А інакше треба до половини піти в землю й попросити Чена щосили штовхнути ногою руків’я.
Але ж не штовхне – скільки не проси… ось тому все неодмінно буде добре.
…Я вчергове легеньким рухом пройшовся між полірованими зубцями Вовчої Мітли – і ми застигли, не ворушачись.
Не одразу я зрозумів, що Чен і Чин теж стоять, обійнявшись, і цілуються.
Схоже, їм теж було непогано…
– І жили вони довго й щасливо, і народилася в них Вовкорога Мітелка, – пробурчав Дзютте з‑за плеча Чин, оскільки Чен і далі стискав його в лівій руці.
Ми знехотя розплели обійми і, немов опам’ятавшись, озирнулись. Виявляється, за цей час багато чого встигло статися. Двоє батинітів і Емрах під началом Коса, який тримався за бік і охав, переганяли коней із поклажею за пагорб: улаштовувати табір біля валуна, де повітря досі пахло кров’ю, було б верхом дурості. Родина Метальних ножів знову раділа життю, хоча радість ця добряче віддавала горем утрат: у в’юку якогось шулмуса виявилися захоплені в полон Звитяжці, і серед них два ножі Бао‑Гунь, витягнуті шулмусами з тіл воїнів, убитих Ніру ще в скелях біля села Сунь‑Цзя.
Фаріза щось ретельно пояснювала полоненим ориджитам, які пильно дивилися на нас із Мітлою й на Чена з Чин; Диких Лез у купі додалося, як, утім, і шулмусів біля валуна – тих уже виявилося більше трьох десятків, причому половина їх були серйозно поранені. Матінка Ци й Діомед, якому Чен був зобов’язаний «Джиром про…», закінчили клопотати біля наших поранених і тепер надавали допомогу бранцям; Асахіро й чомусь Коблан займалися кількома кульгавими кіньми.
Я подумав, що настав час брати керівництво на себе – себто, не заважати всім робити те, що вони вважають за потрібне, – а Чен відзначив, що Фаріза надто вже довго розмовляє з ориджитами, блідими й дуже переляканими.
– Що ти їм пояснюєш? – поцікавився Чен‑Я у Фарізи.
Після удару булавою – на щастя, дотичного, який лише оглушив Фарізу – вона погано чула, й питання довелося повторити.
– Та ось, запитують, що це між вами зараз було, – хитро усміхнулася Фаріза. – Довелося пояснити… бо вони вирішили, морди немиті, що ви здобич не поділили або рабів…
– І що ти їм сказала, грозо степів?
– Сказала, що весілля у вас незабаром… ось, мовляв, і звикаєте до родинного життя. Здається, на них це справило незабутнє враження…
«А звісно, вони ж не знають, що таке Бесіда! Для них це – бій, бій на смерть…»
– Враження – це добре, – задумливо проказав Дзютте, вислухавши зміст розмови в моєму викладі. – Враження треба справляти й усіляко підтримувати… найперша заповідь будь‑якого блазня.
І він багатозначно замовк.
І тут до Мене‑Чена дійшло, що насправді хотів сказати Уламок.
І ми зробили все необхідне, щоб це дійшло й до всіх інших. А вони, ці інші, виявилися надзвичайно тямущі – хоч Звитяжці, хоч люди – і негайно взялися за справу.
Для початку ми перебралися за пагорб самі – до речі, там виявився гайок хирлявих і горбатих дерев, що було й справді до речі – і перегнали туди ж шулмусів, перевізши тяжкопоранених і Дикі Леза на полотнищах наметів, розтягнутих між безвідмовними конячками. А далі ми взялися за діло. Ми ставили намети, перев’язували рани, готували їжу…
Але як!
Я‑Чен бачив, як, бо безпосередньо у виставі участі не брав, розташувавшись на пагорку й збоку спостерігаючи за тим, що відбувається.
…за тим, як Матінка Ци й Чин старанно перев’язують шулмусів заново, а могутній Ґвеніль у руках Фальґрима із застрашливим свистом відтинає зайві смуги тканини перед самим носом білих, як молоко, ориджитів – і Фальґрим із кожним ударом кривляється, начебто й справді зібрався повідрубувати нещасним голови, а заодно й усі інші частини їхніх тіл, які йому чимось не до смаку.
…за тим, як Вовча Мітла разом із усе тією ж Чин підхоплюють на зубці мотузки для наметів, сплутані в один вузол, і витонченим кидком переправляють Косові, чий Сай усіма трьома рогами розплутує це неподобство, верещачи від ретельності.
…за тим, як Бронзовий Жнець завиграшки смугує підвішені перед ним стрічки сушеного м’яса, і ті однаковісінькими скибочками сиплються в підставлений казан.
І Звитяжці, й Придатки поступово добирали смаку. Мов із нічого, на рівному місці, менше ніж за годину постав табір, виросли намети, у казанах закипіла «шурпа за родинним рецептом Анкорів Вейських», і хтось уже встиг спорудити примітивну конов’язь, у яку одразу ж зі свистом устромилися на рівних відстанях один від одного всі дев’ять ножів Бао‑Гунь – Ніру метала їх лежачи, бо була поранена в обидві ноги, але ножі лягли точно туди, куди й мали лягти.
Емрах здоровою рукою, непомітно сичачи від болю, накинув на ножі згорнуту в кільця упряж і поводи кількох коней.
– Дожилися! – пробурчав крайній ліворуч ніж. – Щоб на мене – і отаку капость вішали…
– Терпи! – повчально обірвав його інший ніж, певно, старший у родині. – Якщо Вищий Дан Ґ’єн наказав – отже, він знає, що робить…
Я дуже сподівався, що так воно і є, але до кінця в цьому впевнений не був.
Час від часу виникали суперечки й сварки. Виникали вони однаково й закінчувалися одним і тим же. Приміром, Шпичастому Мовчунові здалося, що Но‑дачі не ідеально зрізав верхівку стійки, про що Ґердан із властивою йому ваговитою прямотою й заявив. Но‑дачі, природно, образився, у боргу не залишився, і якийсь час обидва грізно брязкали один об одного, висікаючи іскри – а потім, як ніде нічого, розреготалися, вляглися на плечі Коблана й Асахіро і пішли, мирно розмовляючи, до купи припасів, яку слід було розібрати.
Тьмяні з батинітами підняли на ноги дюжину міцніших шулмусів і пішли з ними до місця бою. Повернувшись години за півтори, вони розповіли, що наказали шулмусам копати могилу уламками їхньої ж таки зброї – мовляв, нехай мертві самі ховають своїх мерців. Я на мить уявив Чена, що риє могилу трупом мене, і здригнувся від витонченої фантазії шанувальників Прихованої Таємниці.
Неподалік була вирита ще одна могила – для загиблих батинітів і Тьмяної шаблі Талвар, похованих разом. Я трохи образився, що нас не покликали попрощатися, але вирішив не втручатися в таїнства й ритуали істини Батин.
Утім, ховати вбитих – наших і ориджитів – довелося б так чи інакше, і краще вже так, ніж інакше. Тим паче що Дикі Леза не бачили скорботної долі своїх загиблих побратимів, а шулмуси‑люди розцінили можливість поховати покійних одноплемінників як честь, виказану переможцями переможеним, про що одразу ж, повернувшись, розповіли дітям Ориджа, що залишалися в таборі.
Усе це розказала Ченові‑Мені напівоглухла, але всюдисуща Фаріза, що відшукала нарешті свою дорогоцінну Кунду – її Емрах наприкінці бою просто викинув із поля бою, чим і врятував від поганої смерті під копитами й ногами.
А Заррахід підтвердив, що Дикі Леза уважно стежать за нашим поводженням і весь час збуджено перемовляються між собою. Про що вони говорили – цього Заррахід не знав, але це й не було важливо. Головне – вони розмовляли. Отже, вони здатні вести Бесіду. Отже, рано чи пізно…
Принаймні, мені хотілося так думати.
– Відпочинок, – сам собі сказав Чен‑Я, і Кос, сунувши Заррахіда в піхви, помчав із пагорка повідомляти всім: «Досить! Відпочиваємо!..»
Це було моє перше розпорядження.
…Діомед неквапно годував багаття з руки, а Махайра, що лежав у нього на колінах, ніжився в ласкавих відсвітах і голосно розповідав про те, як він, Вовча Мітла, Шпичастий Мовчун і еспадон Ґвеніль були тінню вислизаючого Мейланьського Єдинорога.
Виявляється, мої друзі‑переслідувачі затрималися в Шешеза Абу‑Саліма й покинули Кабір майже на день пізніше, ніж ми. По дорозі вони зупинялися в тих же караван‑сараях, знайомилися з чутками й плітками, і рухалися далі, не наганяючи нас, але й не надто відстаючи.
Нічого особливого в дорозі з ними не траплялося (як, утім, і з нами, крім спілкування, яке між нами виникло) і, знову ж, днем пізніше погоня спокійно прибула в Мейлань.
Де й наглядала за нами за змоги, намагаючись не показуватися на очі…
– Ага, догледіли, спасибі за турботу, – не витерпів Уламок. – Грізний Бхімабхата Швета, що вогнем вночі палає, з’їв Семи Небес брама і «драконівку» ковтнув… Благодійники!
Ґердан і Ґвеніль здивовано перезирнулися. Так, звичайно – адже ні вони, ні Вовча Мітла, ні навіть Махайра про «Джиру про Чена й так далі» нічого не знають! Це ж справжнісінька вигадка людей – Діомед наговорив купу дурниць розповідачеві казок, старий дурень навигадував повен мішок, Чен слухав, я дізнався від Чена, Уламок та інші – від мене…
Цього мені зараз тільки не вистачало! Знову починай пояснювати, що Придатки – не Придатки, Звитяжці – не Звитяжці, і що ось рука аль‑Мутанаббі, ось Чен, а ось я… а потім ось Чен‑Я або Я‑Чен…
Мабуть, усю історію емірату переказувати доведеться!
Обійдуться… якось іншим разом, часу в нас багато. Тим паче, що до Уламкових слів ніхто особливої цікавості не виявив, вважаючи їх черговою витівкою Дзютте.
А якщо чогось і не зрозуміли – то хто ж зізнається, що він дурніший від блазня?!
Я покосився на Вовчу Мітлу й з радістю відзначив, що на мене вона, схоже, більше не сердиться. У Чена з Чин усе було трохи складніше, але теж налагоджувалося. Про всяк випадок я прислухався до розмови людей – щоправда, побоюючись зіпсувати собі утихомирений і розслаблений настрій.
Придатки – вони не такі відхідливі, як ми… їх Творець спросоння кував.
– Але ж ви й начудили в Мейлані! – усміхався Кос, час від часу хапаючись за перев’язаний бік.
Йому було боляче сміятися, але не сміятися він не міг.
– Це ж треба – браму викрали, «драконівку» випили, книгу родову умкнули, сам лише джир чого вартий!.. Ага, до речі, нічого, що я ось так запросто, без церемоній? Андхака з Амбаришею не образяться?
– Які церемонії, Косе? – озивалася Чин. – Наші церемонії в Кабірському провулку залишилися…
– А «драконівку», припустимо, і не всю випили, – зніяковіло гудів коваль, смикаючи себе за бороду. – Дещо з собою прихопили… – і він глянув на невеликий бурдюк, який після бою увесь час тягав із собою, нікому не довіряючи.
– А тут як ви опинилися?!
– Як‑як… – Діомед перебив коваля, який уже зібрався був відповідати. – Ви ж зникли! Ми ніч пробігали – і в палац…
Я заспокоївся щодо людей і став слухати Махайру, за яким, мушу зізнатися, добряче скучив.
– …і в палац! А там у шпиць Мейлань‑го якраз засідання Ради Вищих! А ми теж майже всі Вищі – пустили нас, знайомтеся, кажуть, це ось сокира Юе Сач‑Камал, глава тутешніх Тьмяних! Після цього ми вже нічому не дивувалися… Провідника вони нам дали. Місцевий, Мисливський ніж Ла. Он він лежить, із тими Звитяжцями, що ми з полону відбили. У Придатка його кінь поганий був, він відстав спершу, коли ми з пагорба мчали… а тоді… Загалом, зіпсували ножеві Ла Придатка. Зовсім. А нам ще перед самим від’їздом із Мейланя цей Тьмяний, Юе Сач‑Камал, через Придатка свого старого гарбуз‑горлянку передав. Нехай, каже, ваші Придатки перед боєм звідти по чотири краплі надіп’ють. Більше не треба, а по чотири – якраз. Простіше, каже, їм тоді буде… Тільки не встигли вони – не те що випити, навіть вийняти не встигли. Ніколи було… Так що тепер ми всі – Тьмяні. Геть усі. І шукати тобі, Єдинороже, нікого. Ось ми, поруч! Лови!
– А як же… – почав було я, але Махайра так і не дав мені поставити запитання до кінця.
– Нам на шляху село одне зустрілося, – пробурмотів він і крутнувся, немов незатишно йому стало. – І навіть не село, а так… А в селі – криниця. А в криниці…
І не доказав.
– Після тієї криниці, – глухо закінчив Шпичастий Мовчун, – нам усе легко було.
– Отже, людей убито шестеро, – після довгої паузи заговорив Чен‑Я. – П’ятеро батинітів і провідник, мир їхньому праху… І поранені усі. Хто живий залишився. Лише я начебто цілий, спасибі Коблановій скрині й латам аль‑Мутанаббі! Ото вже Бесіда…
– У бабці також ані подряпини, – шепнув, підсівши ближче, ан‑Танья. – Теж спасибі скрині?
Даремно це він… тим паче, що слух у Матінки Ци був гостріший, ніж у мене, так само, як язик – довший і гнучкіший, ніж у Вовчої Мітли.
– Ні подряпини в бабці, – забубоніла вона, незрозуміло навіщо кланяючись на кожному другому слові, – ні подряпини в старої. А все чому? А все тому, тому‑ось чому, бо ж навіщо шулмусикам бабцю кривдити, я ж їм нічого поганого, ані пальцем не торкнула, ані на ось стілечки – а що конячкам їхнім ноги псувала, то ж конячки в них злющі, хвостами махають, копитами тупотять, зубками клацають, їдуть на бабусю і їдуть, їдуть і їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, а потім не їдуть, утомилися конячки, та і я втомилася, старенька…
«І справді втомилася, старенька! – подумав Чен‑Я. – Півтабуна заморила, бідолашна!..»
– Ти б краще язиком відбивалася, Матінко, – буркнув Кос, – а ми збоку полежали б, у холодку… дивись, ціліші були б!
– А Коблан найдужче постраждав, – завважив Діомед. – Шишку на лобі бачите? Фальґриме, он головешка, посвіти‑но!.. Ото шишка! Вища від Білих гір!
Чин пирснула в рукав.
– Та це шулмус один, – засоромився коваль, ховаючи обличчя в темряву. – Усе, негідник, норовив у бурдюк сокиру засунути! Я бурдюк забрав від гріха подалі, то він мене обухом і зачепив! Та і я його теж… зачепив трохи…
– Бреше! – упевнено втрутився Діомед. – Об його лоба будь‑який обух розкололося б! Певно, сам собі Ґерданом зопалу й тріснув, доки бурдюк рятував!
– Та не брешу я… – почав було виправдуватися коваль, але його перебив Білявий.
– Ану покажи мені свій Ґердан!
Коблан простягнув руку, схопив Шпичастого Мовчуна й сунув його Фальґримові, ледь не луснувши Діомеда по голові.
– Ось! – переможно повідомив Білявий. – Одного шпичка не вистачає! І шишка на лобі. Усе сходиться! Ти, Залізнолапий, тепер замість Ґердана чолом бий – і простіше, й надійніше…
…Якийсь час іще жартували з величезного коваля, а тоді раптом застогнала Ніру – у неї відкрилася рана – і сміх миттєво змовк, Чин і Матінка Ци кинулися до знахарки, а п’ятеро батинітів, які доти мовчали, сказали, що нехай усі лягають спати, а вони будуть вартувати полонених, але Чен‑Я подумав, що їм просто хочеться побути наодинці з собою, істиною Батин і душами вбитих братів, і…
Завтра.
Завтра, завтра, завтра…
Коли довго повторюєш одне й те ж слово, воно втрачає зміст, і ти смикаєш безглуздий міхур за ниточку, поринаючи в дрімоту; і так легше забути те, що було, легше не думати про те, що буде; легше, легше, легше…
…дуже легко.
Мені було гарно. Я лежав на палісандровій підставці й ліниво роззирався. А навколо мене була зала, зала Посвяти в заміському домі Абу‑Салімів, і навпроти мене на своїй підставці лежав ятаган Фархад Іль‑Рахш фарр‑ла‑Кабір.
А між нами була колиска. Навіть можна сказати так: нас розділяла колиска. Я був у ногах, а Фархад – у головах. Мабуть… бо колиска була вкрита тканиною, і я не бачив новонародженого Придатка, а тому не знав, де в нього голова, а де ноги.
– Вітаю тебе, Фархаде, – сказав я.
– Вітаю, – відповів старий ятаган. – Тільки я – не Фархад. Я – Дике Лезо. Ти не боїшся?
– Ні. Я теж Дике лезо. Чого мені боятися?
– Часу. Коли занадто довго ведеш Бесіду з часом, він починає вдавати з себе річку. Ти пливеш по ній і думаєш про минуле, а воно стає сьогоденням; ти думаєш про майбутнє, а воно теж стає сьогоденням або взагалі не настає ніколи, і ти пливеш спершу як Дике Лезо, тоді як ятаган Фархад, потім ти пливеш великий‑великий, як ятаган Фархад Іль‑Рахш фарр‑ла‑Кабір, а опісля, зненацька, час перестає щось із себе вдавати, і ти пропускаєш удар, і відтепер ти – ніхто, і можеш стати ким завгодно…
Я мовчав.
– Ми тепер з тобою більше, ніж брати, Єдинороже… нас стискала одна й та ж рука. Я пам’ятаю його, Придатка Абу‑т‑Таїба аль‑Мутанаббі, я пам’ятаю його, попри те, що час заколисує мене… Я пам’ятаю ті дні, коли ми, Дикі Леза, ставали Звитяжцями. Це були гарні дні, це були погані дні, і бій перетворювався на мистецтво, а істина Батин була кинута під ноги Минулим богам, і Дзютте тоді не звався Уламком – ні, ті клинки, що вперто не хотіли забувати смак крові, називали його Кабірським Катом, бо не один із них хруснув у його обіймах… а блазнем він став пізніше, значно пізніше, коли вже можна було жартувати.
Я мовчав.
– Зараз ми попрощаємося, Єдинороже. Час подібен річці, час подібен сну, а твій сон зараз закінчиться, і скоро, дуже скоро ти опинишся клинком до клинка з Шулмою, з початком, з минулим, що пробралося в сьогодення… не забувай, Єдинороже, що минулі дні – це погані дні, але це й гарні дні, а час подібен не лише річці й сну, він ще подібний до Звитяжця…
Порив вітру, що пахне гаром, скинув накривало з колиски, і я побачив Кабір, Мейлань, Харзу, жовту Сузу, Білі гори Сафед‑Кух, піски Кулхан, перевал Фурраш, дорогу Барра… я побачив дитину, що очікує невідь чого, я побачив сплячу дитину, над якою лежали двоє Звитяжців, два мечі: старий ятаган Фархад і я, Мейланьський Єдиноріг…
А на світ, що чекав, падала тінь, немов зверху над колискою була розпростерта рука в латній рукавиці.
– Ільхан мохасту Мунір‑суї‑ояд‑хаме! – продзвенів Фархад Іль‑Рахш.
– Заради клинків Муніра кличу руку аль‑Мутанаббі! – відгукнувся я.
І рука над світом‑дитиною стиснулася в кулак.
Розділ 21
…Я‑Чен вийшов уперед і завмер – переді мною напружено очікувала Шулма.
Шулмуси‑люди, трохи більше трьох десятків, половина з них серйозно поранені, але руки зв’язані у всіх, і обличчя підкреслено безпристрасні, занадто безпристрасні, щоб це було правдою, а в темно‑карих очах – і зовсім не чорних, і не таких вузьких, як здалося спочатку – проступала спершу цікавість, відтак гордість і прагнення, як то кажуть, зберегти обличчя, а вже потім із‑за плеча гордості соромливо визирав страх.