Главная | Обратная связь

Довідковий матеріал

Пенітенціарна ідея як принципово нова осно­ва розбудови оптимальної системи виконання по­карання у вигляді позбавлення волі, що відповідає інтересам цивілізації, загальновизнаним людським цінностям, суспільній безпеці і нормам христи­янської моралі, своїм походженням зобов'язана першим християнам.

Підвалини християнської релігії, проникнуті духом милосердя і любові до ближнього, визначи­ли зміст і характер відношення християн до тих, що стали на шлях злочину та пороку. Рятування їхніх душ, примирення з Богом і суспільством, при­ведення їх до каяття були покладені ними в осно­ву своєї роботи із в'язнями. Саме каяття визначи­ло головну сутність і назву цієї ідеї (каяття — ла­тинською poenitentia).

У IV столітті християнське вчення стало пану­ючою релігією в Римській імперії, переслідуван­ня християн припинилося, і піклування про в'язнів із духовної сфери стало переходити в законодавчу та адміністративну. Костянтин Великий низкою за­конів передбачив відокремлення найбільш небез­печних злочинців від інших ув'язнених, урегулю­вав питання щодо харчування в'язнів, звільнення їх від кайданів, утримання тюремних приміщень в чистоті. Суддям і духовенству ставилося в обо­в'язок два рази на тиждень відвідувати тюрми і розглядати законність підстав ув'язнення.

Питання щодо полегшення участі засуджених неодноразово розглядалося на Вселенських собо­рах. Нікейський собор (325 р.) визнав за необхід­не створити спеціальний інститут, члени якого були зобов'язані відвідувати тюрми, клопотатися про звільнення невинних, забезпечувати, в разі не­обхідності, в'язнів харчуванням, одягом та усіма засобами судового захисту. Шостий Вселенський собор (549 р.) приписав архідияконам і священникам відвідувати тюрми та піклуватися про засуджених.

У Середньовіччя увага до проблем засудже­них з боку духовенства значно знизилася у зв'язку з введенням інквізиції. Але активізувалася позиція громадянського суспільства.

Тюремне ув'язнення як вид позбавлення волі, найбільш обмежує можливість для злочинця розташовувати собою і своїми діями, становить тюремне ув'язнення, тобто примусове приміщення винного в замкнутий простір або будівля на строк або назавжди.

Виникнення в'язниць відноситься, безсумнівно, до першого періоду державної системи покарань; воно обумовлювалося навіть простий необхідністю мати окремі приміщення для тих злочинців, яких вважали чому-небудь необхідним не залишати на волі вже під час провадження про них суду, або для тих, які чекали застосування до них кари, призначеного за вироком. Завданням в'язниці було збереження злочинця надалі до запитання, поп ad puniendos, як каже Ульпиан, sed ad continendos homines.

Набагато пізніше в'язниця з підслідної перетворюється у каральну і займає певне місце серед інших покарань - у Франції у XVI і XVII століттях, у вигляді винятку у Німеччині в епоху Кароліни, у Росії - в епоху Уложення Олексія Михайловича. Але і в цьому вигляді її первісний тип характеризувався тією ж ознакою - збереження арештантів. В'язниця повинна була служити для охорони суспільства, видаляючи з нього на довгий термін злочинця, і в той же час тягарем своїх порядків завдавати винній особі такі фізичні і моральні страждання, які робило її гідною підмогою смертної кари, тілесних покарань та катування.

Таким чином, в'язниці стали розсадниками зарази, які за рахунок руйнування здоров'я ув'язнених ще згубніше впливали на їх моральність. Лише в окремих в'язницях існував розподіл за статтю: разом з неспроможними боржниками у в'язницях Англії зазвичай перебували їхні дружини і діти, які розміщались разом з іншими ув'язненими, іноді 14-15 осіб в одній невеликій кімнаті. Про розподіл злочинців за віком, про відокремлення тяжких закоренілих злочинців, на яких очікували шибениці, від новачків, які обвинувачувались у крадіжці, шахрайстві, а також від малолітніх, що займались жебрацтвом та були волоцюгами, звичайно не було й мови. Вільний час наповнювалося розповідями досвідчених тюремних в'язнів, грою, гульбою, найбільш недозволеними, розбещеними оргіями. У більшості в'язниць моральне псування обумовлювалося повною бездіяльністю, але не менш шкідливим був і інший тип позбавлення волі - публічна тяжка робота, тому що тут і мови не було про інтереси особи, що піддавалася карі, а всім керував лише один принцип вилучення можливо більшої вигоди з підневільної праці.

Але, зазвичай, на цій темній картині стану в'язниць в Європі можна було знайти і більш привабливі моменти. Наприкінці XVI і особливо у XVII столітті в Німеччині, Голландії, Фландрії виникають в окремих місцевостях так звані Zucht und Spinnhäuser, в яких могли знаходити притулок і притулок люди безробітні, пияки, жебраки.

У відомому французькому Ордонансі 1670 р. є цілий титул (XIII, 39 статей), присвячений регламентації тюремного пристрою, в якому є турбота про гігієнічний устрій в'язниць і покладається обов'язок на королівських і феодальних прокурорів щотижня відвідувати в'язниці. У Римі за ініціативою Папи Климента XI відкрилася у 1735 р. в'язниця св. Михайла, напис над якою свідчив: «Безплідно приборкувати занепалих покаранням, якщо не виправляти їх суворим порядком», що підтверджувало прагнення ввести до тюремної справи нові принципи.

Філантропічне ставлення до в'язниць виникло наприкінці XVIII століття в Англії завдяки працям і впливу таких діячів, як Говард (1726-1791рр.) і Бентам (1745-1832рр.). За наполяганням Говарда парламент видав Статути 1776р. і 1794 р., що заклали основу сучасного пенітенціарного устрою англійських в'язниць. Але головний поштовх у розвитку тюремного питання і, відповідно, тюремної теорії, дала Північна Америка, яка вважається батьківщиною тюремної пенітенціарної системи.

Тюремний рух в Америці почався наприкінці XVIII століття, в епоху війни за звільнення. У 1774 р. зібрався перший конгрес у Філадельфії для обговорення тюремної реформи, а у 1776 р. було утворено перше тюремне товариство, яке, завдяки старанням Франкліна (1706-1790) і квакерів, відкрило у 1786 р. першу пенітенціарну в'язницю. За прикладом Пенсільванії пішли інші штати, в особливості Нью-Йорк, і з початку XIX століття в Америці з'являються в'язниці, які переслідували абсолютно нові завдання. Завдяки їм в’язниці перестають вже бути тільки місцем утримання осіб, відокремлених назавжди або на деякий час із суспільства, а в умовах утримання починають шукати засіб боротьби із шкідливою і небезпечною для держави злочинною частиною населення. Турбота про тюремних арештантів не обмежується тільки поліпшенням тюремній гігієни, якості харчування тощо. Сподівання йдуть набагато далі: з'являється прагнення надати в'язниці такий устрій, за якого вона могла б впливати на розумову та моральну природу ув’язнених. Зазвичай, початкові спроби ввести пенітенціарний режим у тюрмах, як свідчить історія, зустрічалися й раніше, навіть у XVII столітті, у Європі, але Америка надала їм певну закінченість, зробила з них дійсні типи, що послужили зразком для сучасних в'язниць.

Прагнення до тюремної реформи, що дещо зменшилось у двадцятих і тридцятих роках XIX століття, знову зросло наприкінці сорокових років, особливо завдяки зменшенню обсягу застосування смертної кари і, зокрема, скасуванню в Англії інституту заслання. Зовнішнім вираженням цього руху були тюремні міжнародні конгреси і суттєве зростання обсягу ріст тюремної літератури.

Ще у 1845 р. між тюремними діячами різних країн виникла думка про користь, яку міг би принести з'їзд осіб, які присвятили себе теоретично і практично тюремній справі. Взаємний обмін ідеями, повідомлення фактів, що стосуються устрою і стану в'язниць різних країн, міркування про умови і заходи сприяння тюремному прогресу було визначено у якості мети такого з'їзду, що дійсно відбувся у 1846 р. у Франкфурті-на-Майні. Потім був з'їзд в Брюсселі в 1847 р., в якому вже брало участь до 200 осіб. З'їзди передбачалося повторювати або щорічно, або можливо через короткі проміжки. Але політичні події 1848 р. викликали довгу перерву, тому третій з'їзд відбувся тільки у 1857 р. у Франкфурті-на-Майні. Всі ці три з'їзду мали приватний характер: почин виходив від приватних осіб, які присвятили себе тюремним інтересам; окремі держави не мали на з'їздах офіційних представників, їх резолюції представляли скоріше побажання, ніж рішення, що можуть отримати здійснення. Їх положення видавались більше загальними місцями, або повторенням ходячих істин, що були малопридатні для практики, зокрема, в'язниці повинні бути побудованими на сухому місці, забезпечені доброю водою, наскільки можливо, повинні бути відокремлені від інших будівель; келії повинні бути досить великими і світлими, з гарним опаленням та вентиляцією тощо.

Зовсім іншим за характером був четвертий конгрес у Лондоні в 1872 р. Змінився порядок роботи конгресу: суто теоретичні питання були виключені із його програми та на перший план було поставлено збирання відомостей про стан тюремної справи у всіх її подробицях в окремих державах і обговорення заходів реформування, що мали б практичний характер.

Ще більшого розвитку офіційна сторона набула на Стокгольмському конгресі 1878 р. - на ньому була створена постійна міжнародна комісія, яка повинна була діяти в проміжках між конгресами і, за можливості, сприяти здійсненню прийнятих ним резолюцій. За ним відбулися Римський конгрес 1885 р. Петербурзький – 1890 р., Паризький – 1895 р. і Брюссельський конгрес – 1900 р.

Шосте та сьоме навчальні питання: Тюрмознавство як відображення пенітенціарної ідеї у дореволюційній Росії. Вплив світової пенітенціарної ідеї та тюрмознавства на формування сучасної пенітенціарної теорії в Україні.