Главная | Обратная связь

Історз знання княжої Украй 7 страница

! лився у маєтку своєї дружини в с. Андріївці на Чернігівщині і

; зайнявся написанням історичних творів, у т. ч. «Літописного

; повіствування про Малу Росію» у чотирьох частинах. Праця

і відкривається передмовою, в якій міститься стисла характе-

; ристика залучених джерел. Тут згадуються стародавні літопи-

си про княжі часи історії руського народу, вказується на відо­мості, здобуті з «Четьї-Мінеї», «Синопсиса», з польських літо­писів. У ній широко використані матеріали козацьких літо­писів, книги С. Митецького «Історія про козаків запорозьких», власні спостереження. Варто зазначити, що «документалізм» праці супроводжувався також ілюстраціями з зображеннями представників різних станів українського суспільства, почина­ючи від гетьмана Богдана Хмельницького, полковників, сот­ників, козаків, шляхтичів і закінчуючи простими селянками. У додатках було вміщено дві карти: а) роздрібненість Русі; б) карта України і сусідніх земель на кінець XVIII ст.

Принагідно зазначимо, що, на відміну від творів поперед­ників, автор приділив багато уваги побуту і звичаям україн­ського народу, запорозьких козаків. Старосвітський побут ук­раїнського поспільства віддзеркалювався у родинних записках, щоденниках, в описах зарубіжних мандрівників, у мемуарах.

Особливість української мемуаристики XVIII ст., за визна­ченням І. Колесник, у тому, що вона набула антикварного ха­рактеру, її представників поєднували спільність козацького походження, приналежність до козацької еліти, військова та державна служба, прагнення осягнути різні сторони громад­ського та родинного життя, політичні події, суспільні настрої, взаємини між різними верствами українського суспільства¹.

Серед піонерів української мемуаристики козацько-геть­манської доби можна виділити авторів щоденників, журналів-діаріушівМ. Ханенка, Я. Марковича, П. Апостола та ін. Вели­ку інформаційно-пізнавальну цінність має щоденник Миколи Ханенка (1691-1760) - вихідця з родини гетьмана Михайла Ханенка, вихованця Київської академії, старшого канцеля­риста Генеральної канцелярії. З 1719 р. він вів щоденник, фіксуючи в ньому не лише родинні та господарські справи, але й суспільні військові і цивільні події, козацьку службу, наст­рої козаків та старшини. У 1884 р. О. Левицький опублікував цей щоденник і його відомості стали надбанням історичних знань.

У щоденнику Якова Марковича, який відкривається «Кро-ничкою» 1492-1715 рр., укладеною його тестем П. Полубот­ком, зафіксовані події 1717-1767 рр. Цей щоденник опубліку­вав його онук Олександр Маркович у 1859 р. в Москві, а на­прикінці 90-х рр. він вийшов друком у Києві завдяки старанням

¹ Див.: Колесник І. І. Українська історіографія... - С. 188.

О. Лазаревського. До речі, О. Лазаревський оприлюднив у 1895 р. в «Киевской старине» переклад з французької щоден­ника Петра Апостола (р. н. невідомий - 1758) - лубенського полковника. Він охоплює короткий період: з травня 1725 до травня 1727 р., але насичений надзвичайно цінною інфор­мацією.

З середини XVIII ст. започатковуються висліди з етнографії України. Йдеться про описи українських весіль, інших обрядів, записування українських пісень, народних дум, вірувань.

Завершуючи розгляд питання про початок антикварної та археографічної діяльності в галузі української історії, доціль­но ще раз повернутися до видавничої справи. Важливість ви­дання історичних пам'яток, козацьких літописів, рукописних документів зумовлювалась тим, що дослідники користувалися часом випадковими, неперевіреними списками, без встанов­лення авторів. Вихідці з України О. Безбородько, В. Рубан, Д. Трощинський, Ф. Туманський та ін., опинившись у Петер­бурзі на державній службі чи на науковій роботі, здійснили ряд практичних кроків щодо видання документів і матеріалів з української історії, що мало велике значення для збереження історичної пам'яті і для збагачення джерельної бази історичної науки. За ініціативою В. Рубана в 1771 р. видавався часопис «Трудолюбивий муравей», в 1772-1773 рр. виходив збірник «Старина и новизна», які публікували деякі джерельні ма­теріали і розвідки з історії України.

Активну видавничу діяльність провадив Федір Туманський (бл. 1750-1810) - виходець з козацько-старшинського роду, член-кореспондент Петербурзької академії наук, автор програ­ми всебічного опису Малоросії, що передбачала роздільне ви­вчення міст і сіл. У 1792-1793 рр. він опублікував у журналі «Российский магазин», що видавався в Петербурзі, ряд доку­ментів, серед яких особливий інтерес представляв Білоцерків­ський маніфест Б. Хмельницького, «Л'йтописеїгьМальїяРоссіи», «Літопис Г. Граб'янки» без вказування авторства та ін. Видав­нича справа виокремлювалась в окрему сферу історичної науки, оскільки створювала їй археографічну та джерельну базу.

Загалом, започаткування антикварної та археографічної діяльності стало важливим чинником розвитку української історичної думки, її документалізації. Однак зосередження видавничої справи в Петербурзі закладало такий підхід до дже­рел з історії України, за яким вони трактувались як джерельна база так званої загальноросійської історії. І хоч більшість ук-

раїнських «антикварів», колекціонерів старовини, їх видавців вирізнялися місцевим патріотизмом, любов'ю до рідного краю, гордістю за його минуле, вони були поставлені в умови, за яких написання творів і видавнича справа провадилися російською мовою і супроводжувалися ідеологією лояльності. Незважаючи на це, видавнича діяльність сприяла нагромадженню докумен­тально-джерельних матеріалів і поширенню знань з україн­ської історії.

__________ Загальні висновки

XVIII ст. — рубіжний етап у розвитку української історичної думки, найголовнішими ознаками якого були: а) поява нових філософських та політичних ідей і течій; б) поступова трансфор­мація хронікально-описового козацького літописання в історич­не літописання з певними рисами наукового осмислення причин подій, їх характеру і наслідків; в) створення перших праць істо­ричного характеру, підготовлених дослідниками, які кваліфіку­ються як історичні; г) зародження антикварної та археографічної діяльності в галузі української історії, початок колекціонування і видання окремих видів джерел, їх комплектування, докумен-' талізація історичних знань.

Визначальною тенденцією нового етапу розвитку української/ історичної думки стало утвердження в ній етико-гуманістичного^ напряму, що значною мірою було пов'язане зі стилем бароко, з просвітництвом, яке дало потужний поштовх збагаченню знань взагалі та історичних зокрема. Суспільний ідеал, обстоюваний українськими просвітниками Г. Сковородою, Г. Кониським, В. Рубаном, Г. Полетикою та ін., — це возвеличування освіченої людини і любові до мудрості, благородство серця, реалізація здібностей шляхом освіти і самопізнання.

Потужним центром просвітництва залишалася Києво-Моги-лянська академія, яка продукувала інтелектуальні сили не тіль­ки для України, а й для Росії та деяких слов'янських країн.

На розвиток історичних знань суттєво вплинуло наростання національно-визвольного руху як на Правобережжі, так і на Лівобережжі, поширення автономістських настроїв у добу І. Ма­зепи і після його виступу на боці Карла XII. Боротьба за збере­ження гетьманського устрою України, за її цілісність і соборність стає лейтмотивом історико-літописних творів Г. Граб'янки, С. Ве-личка, В. Рубана, праць С. Лукомського, П. Симоновського та ін. Автономістська спрямованість української історичної думки наштовхувалась на рішучий спротив великодержавної ідеології

,4

російської історіографії, яка офіційно підтримувалась політикою Російської імперії. У процесі національно-визвольного руху на Правобережжі, гайдамацьких повстань і Коліївщини посилюва­лись антипольські настрої в суспільній свідомості, приходило ро­зуміння того, що ні Росія, ні Річ Посполита не можуть виражати національні інтереси України.

Козацькі історичні літописи та інші твори першої половини і середини XVIII ст. сприяли утвердженню у свідомості українсько­го суспільства та науковому вжитку таких понять, як «Україна», «український народ», причому ці поняття застосовувались до всієї етнічної території України, до всього українського народу. В такий спосіб історична думка відгукувалася на об'єктивні по­треби суспільного розвитку, на тенденції української соборності та незалежності.

Важливим чинником посилення науковості української істо­ричної думки стало збирання старожитностей, книг, родинних реліквій, документів, зародження антикварної та археографічної діяльності, початок публікації документальних пам'яток, їх ко­ментування, документалізація історичних знань про Україну і український народ. Особливою прикметою української історіо­графії XVIII ст. було те, що історіописання і антикварна діяльність поступово зливаються в органічне ціле, носіями якого виступають історики, знавці української історії. Підвищується роль особистості історика, збирачів антикваріату, усвідомлення ними суспільної значимості своєї діяльності і почуття відпові­дальності перед майбутніми поколіннями.

___________ Запитання для самоконтролю

1.Що розуміють під просвітництвом та який його
вплив на розвиток історичних знань?

2. Обґрунтуйте місце і роль філософії Григорія Сково­
роди в українській суспільній та історичній думці.

3. Якою мірою автономістська та державницька
діяльність Івана Мазепи впливала на історичну
свідомість українського суспільства?

4. Порівняйте літописи Г. Граб'янки та С. Величка з
погляду історіографії.

5. Розкрийте значення творів С. Лукомського та П. Си-
моновського для становлення української історич­
ної науки.

6. Що таке антикварна та археографічна діяльність і
яка їх роль у«документалізації» історичних знань?

Форі

наук*

Українсі

Історичі

Другої

Першої

VIII. 1. Ідеї українського відродження

і визрівання національних засад

української історичної думки

УІІІ.2. «історія Рурв» - нове явище укроїнськоГісторіографії

УІІ1.3. Особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях

•л*.

 

Мета:

**.

 

І

 

Чт*'-

<ІЩ|

 

. Шашкович

її' Кі і в і; 11 ;•

З'ясувати історичну зумовленість українського відродження на межі XVIII—XIX ст., його особливості та вплив на виокремлення української історичної думки, її національне забарвлення, розкрити рубіжне значення «Історії Ру сів» для становлення національної історіографії і формування історичної свідомості українців; висвітлити особливості розвитку історичних знань на західноукраїн­ських землях.

Друга половина XVIII - перша третина XIX ст. займають ви­нятково важливе місце в становленні української історичної науки. Йшов процес формування наукових основ історичних знань, виокремлення та унезалежнення української історіо­графії від російської та польської історіографій. Дієвим чинни­ком визрівання національних ознак української історичної науки став початок тривалого процесу відродження, нове піднесення національно-визвольного руху, формування нової генерації українських істориків. Цей процес відбувався супе­речливо і непослідовно, оскільки співпав з імперською добою української історії, коли після поділів Польщі основні ук­раїнські землі опинилися у складі двох імперій - Російської та Австрійської (згодом Австро-Угорської), які чинили жорсто­кий спротив будь-яким національним рухам, стримували роз­виток культури «неісторичних» націй. Після ліквідації геть­манської влади (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775) скасовується козацько-полковий устрій і накидається росій­ський адміністративний устрій. Це посилило український рух опору правлячим колам Росії, ідеям панрусизму, теорії «офіційної народності», русифікаторській політиці царизму. По обох берегах Дніпра розгорталось пробудження української нації. Потужний вплив на українське пробудження мала літе­ратурно-художня творчість Івана Котляревського (1769-1838) та Григорія Квітки-Основ'яненка (1778-1843) - зачина-

телів нової української літератури. «Енеїда» І. Котляревсько­го - це художнє моделювання українських старожитностей, наповнення античного твору Вергілія українським національ­ним матеріалом. У художніх образах «Енеїди», «Наталки-Пол-тавки», «Москаля-чарівника» постали представники різних станів українського суспільства: шляхти, запорожців, росій­ських чиновників. Написані народною українською мовою, ці твори були проникнуті духом козацької незалежності, воле­любності, національної самобутності. Творчість Г. Квітки-Основ'яненка започатковувала нову українську прозу і драма­тургію. Він чи не першим занурився у життя різних верств українського народу, в тому числі козацької старшини, пока­зав їхні звичаї, родинні традиції, відхід від народної моралі, підносив ідеали гуманності, суспільної справедливості.

Зародження нової української літератури з чіткими рисами національної самобутності доповнилось появою «Історії Русів» з її концепцією окремішності українського народу, що справи­ла колосальний вплив на розвиток історичних знань, на ста­новлення національної історіографії. Свою специфіку мав роз­виток історичних знань на західноукраїнських землях, які після поділів Польщі опинилися в складі імперії Габсбургів.

1.1. Ідеї українського відродження і визрівання національних засад української історичної думки

У другій половині, особливо наприкінці XVIII ст. започатковується українське національне відродження, під яким розуміють такий етап національного руху, коли пробу­джується національна свідомість, активізується національно-духовне життя, викристалізовується національна ідея. Особ-і ливість українського відродження полягала в тому, що після \ліквідації Гетьманщини, знищення Запорозької Січі, козацько-Іполкового устрою Лівобережжя провідна верства українського {суспільства - козацька старшина, її еліта виступили за повер­сі нення до гетьманських традицій, за відновлення автономного і статусу України. Саме нащадки гетьманів і полковників, ук­раїнські інтелектуали, в тому числі носії і творці історичних знань, збирачі та аматори старовини, антикварії, літератори, учителі, частина духовенства очолили рух за національне відродження. Усі ці процеси потужно впливали на розвиток

історичної науки, робили їй соціальний виклик, а з другого боку - історична думка стимулювала ріст національної свідо­мості, прискорювала українське відродження.

Можна погодитися із запропонованим підходом І. Колесник до періодизації українського відродження в контексті історіо­графії, з виділенням початкового, або так званого рестав­раційного періоду, що охоплює 80-ті роки XVIII ст. - першу чверть XIX ст.¹ Власне цей період помітно відбився на визріванні національних засад української історичної науки і мав за мету «реставрувати», тобто відновити автономний устрій України у межах Російської імперії, а разом з тим по­вернути до життя культурну спадщину. До цих прагнень провідної верстви українського суспільства приєднувалася частина української шляхти Правобережжя, яке після поділів Польщі стало адміністративною одиницею в складі Росії. На­давши дворянські привілеї більшості заможної козацької стар­шини і частині шляхти, царизм розглядав їх як опору своєї політики в Україні, нав'язував їм свою великодержавницьку, шовіністичну ідеологію. Боротьба за збереження козацьких традицій, намагання частини шляхти довести свою причет­ність до козацьких родів стимулювало пошук документальних свідчень, захоплення родинною історією.

Ідея українського автономізму, що була панівною в козацько­му літописанні, дістала подальший розвиток у творах історично­го змісту кінця XVIII - початку XIX ст., які дедалі виразніше набувають наукового характеру і національного забарвлення.

Поспіль за творами С. Митецького, В. Рубана, О. Безбородь-ка, О. Рігельмана, працями з географії та статистики постає необхідність створення повної історії України на наукових засадах. За реалізацію такого завдання взялися брати Яків Михайлович та Олександр Михайлович Маркевичі - онуки ав­тора «Щоденника» Якова Андрійовича Марковича. Старший з них - Яків (1776-1804) здобув освіту у пансіоні Московського університету, був добре обізнаний із західноєвропейською філософською та історичною літературою, з працями І. Герде-ра «Ідея філософії історії людства», Бюффона (Ж. Луї Леклер-ка) «Натуральна історія» та ін. У 1798 р. в Петербурзі вийшла перша частина його «Записок про Малоросію, її жителів та ви­робництва» (рос. мовою). Це була по суті перша спроба виклас­ти не стільки військово-політичні події, скільки громадсько-

¹ Див.: Колесник І. І. Українська історіографія... - С. 217.

суспільні процеси, внутрішнє життя українського народу. Но­виною було і те, що конкретно-історичний матеріал викладав­ся не за хронологією, а за проблемно-тематичним принципом. Праця складається з шести розділів, кожен з яких присвячу­вався певній проблемі. Так, у першому розділі висвітлювалась найдавніша історія України¹. Автор вважав Малоросію «ко­лискою росів», а до їх предків відносив сарматів та скіфів. Події він довів до часів Ярослава, назвавши його першим, і мав намір продовжити висвітлення історії в наступній частині. Другий розділ присвячений історії суспільного устрою Мало­росії - України. Київська княжа доба трактується як давній період «малоросійської історії», як часи від «Олега до Володими­ра» єдиної області, що називається тепер «Малоросією». В XI ст. вона була поділена на три князівства: Київське, Чернігівське та Сіверське. Назву «Мала Росія» автор ув'язував з Литов­ською добою, аби в такий спосіб відрізняти її від Великої Росії. У часи польського короля Казимира були утворені воєводства, повіти. Назву «Україна» він застосовував до земель на берегах Дніпра, які С. Баторій закріпив за козаками і які були ук­раїнськими, прикордонними. Далі, вказує Я. Маркович, в ча­си Петра І Малоросія була поділена на 10 полків і на 20 повітів, але цей устрій був скасований за Катерини II з утворенням З намісництв. Він ділить населення на дворян, міщан, козаків та мужиків і дає характеристику кожному «класу», підкрес­люючи, що життя міщан регламентувалося магдебурзьким правом. Зупинившись на існуючих поглядах щодо походжен­ня козаків, автор ув'язував їх появу з початком XVI ст., з не­обхідністю чинити збройний опір кримським татарам. Слово «козак» він вважав татарським і перекладав його як «легко­озброєний вартовий». Українці, на його думку, походять від козаків.

У третьому розділі Я. Маркович подав географічний опис України, її клімату, землі, промислів, річок, лісів. Головним заняттям українців він вважав землеробство. Всю територію Малоросії автор поділив на три смуги: північну, південну і се­редню, визначив їх межі. Південну частину між Острогом, Дніпром і Ворсклою він називає Україною, або «Степ», «По­ле», а її мешканців називає українцями чи степовиками.

Найбільший інтерес становить четвертий розділ, що містить етнографічну характеристику українців. Виходячи з

¹В офіційному вжитку панував термін «Малоросія», ане «Україна». 160

ідей просвітництва, з концепцій Монтеск'є, Бюффона, Гердера та інших, про вплив середовища на характер народу, посилаю­чись на свідчення іноземців, історик наділяє українців такими рисами і епітетами як поважність, відкритість, мужність, хо­робрість, сміливість, великодушність, безкорисливість, мотор­ність, лагідність і доброта. Навіть у мові українців він побачив прикмети душі її творців і вплив щасливого клімату. Україн­ська мова, за його словами, - це мова любові, ніжна, приємна, сповнена патетичних висловлювань.

Описавши обряди і звичаї українців, їх одяг, Я. Маркович вперше в історико-етнографічній науці визначив основні три типи українського характеру в залежності від географічних і природно-кліматичних умов, ув'язуючи їх також з особливо­стями трудової діяльності.

У п'ятому розділі міститься перелік річок і назв основних поселень та селищ вздовж них, а в шостому розділі вказують­ся мінерали, знайдені в Україні, в т. ч. самим автором.

Отже, «Записки про Малоросію» - це якісно новий етап у розвитку історичних та етнографічних знань про Україну і ук­раїнців. Для них, поряд з описовістю, характерний науковий підхід, виділення проблем, аргументація положень, акцент на громадянських аспектах. Праця була написана в дусі критич­ної історії, критичного ставлення до джерел. На «Записках...» відбився український патріотичний дух початків національно­го відродження, зростання національної свідомості, любові до батьківщини. Важко утриматись, аби не процитувати слова Я. Марковича з посвяти Д. Трощинському, які свого часу навів О. Лазаревський: «Я насмілився зобразити її (Україну. -Я. К.) не пензлем історика чи фізика, а як юний син, що при­свячує перший досвід своїх пізнань і почуттів матері-країні своїй»¹.

Залучення до історичних творів природничо-географічних, етнографічних» та інших матеріалів - ознака зародження україно­знавства, яке інтегрувало різні галузеві знання про Україну і українців. Прикладом українознавчого підходу може служити праця Опанаса Шафонського (1740-1811) - українського лікаря та історика, уродженця Чернігівщини, вихованця універси­тетів у Галле і Ляйпцигу, голови кримінальної палати Чернігівського намісництва, генерального судді - «Чернігів-

¹ Див.: Лазаревский А. Прежние изьіскания малорусской старини // Киевская старина. - 1884. - № 12. - С. 362.

6 4-183

ського намісництва топографічний опис з коротким геогра­фічним та історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено». Вона складається з двох частин: пер­ша містить цінні відомості про географію та історію України, а друга - про правову систему, звичаї, побут, населення, розви­ток господарства на Лівобережжі, насамперед, на Чернігів­щині. Якщо не брати до уваги маловірогідну думку О. Ша-фонського, що ґрунтувалася на поглядах російського історика В. Татіщева про кавказьке походження українського козацтва (українські «черкеси»), то фактичний матеріал про антропо­логічний тип українців, побут, одяг, звичаї суттєво збагатив відомості з історії України.

Протягом останнього п'ятнадцятиріччя XVIII ст. були опубліковані топографічні описання інших намісництв: Київського, Новгород-Сіверського та Харківського, цінність яких полягає у стислих нарисах історії краю, в офіційних відо­мостях про склад населення, продуктивні сили, ґрунти, ріки, ставки, про міста і великі поселення.

Слід також згадати подвижницьку діяльність Василя Ломи-ковського (1778-1845) - етнографа, історика та агронома, нащадка гетьмана Д. Апостола. Після виходу з військової служби він жив на своєму хуторі Трудолюб у Миргородському повіті, колекціонував старожитності, вивчав народну творчість, уклав збірник українських дум (1806), опрацював рідкісні матеріали і факти для створення повної історії Ук­раїни, які наприкінці XIX ст. О. Лазаревський опублікував під назвою «Словарь малороссийской стариньї».

Перша третина XIX ст. дала українській історичній науці ряд інших імен, серед яких заслуговують окремого розгляду принаймні три: Д. Бантиш-Каменський, Максим Берлинський та Олександр Маркевич (1790-1865) - молодший брат Якова Маркевича. Він належить до першого покоління студентів Харківського університету, був повітовим суддею в Глухові, предводителем дворянства, активним поборником скасування кріпацтва. Його проект звільнення селян з правом викупу землі був надісланий ще в 1852 р., але відхилений міністром внутрішніх справ. На думку М. Марченка, проект О. Маркови-ча був близьким до аграрної програми декабристів¹.

Свої історичні студії О. Маркович розпочав з вивчення родинного архіву свого діда Якова - Лубенського наказного

полковника, генерального підскарбія. Він упорядкував і видав у двох томах «Щоденні записки генерального підскарбія Я. Мар-ковича»¹. Основною працею О. Марковича є «Описання Мало­росії», яка, на жаль, не була завершена і неопублікована. Автор задумав її як продовження братової «Записки про Малоросію». Дотримуючись тієї ж історичної схеми, він описав географічне розташування України, її природу, шляхи, навів цікаві стати­стичні відомості. Багато уваги було приділено етнографічній характеристиці українського народу. Як додаток до цієї праці О. Маркович написав історико-літературний твір «Малоросій­ське весілля», опублікований в «Киевской старине».

Історіографи спадщини О. Марковича цілком закономірно звертають увагу на його дослідження історії українського дво­рянства XVIII - початку XIX ст. Він на основі історичного та статистичного матеріалу розкрив процес закріпачення селян­ства і незаконне збагачення дворянства, становлення великого поміщицького землеволодіння. Ці висліди історика, очевидно, і підвели його до закономірного висновку про необхідність ліквідації кріпосництва.

Другою, не менш важливою, постаттю в українській історіографії був Дмитро Бантиш-Каменський (1828-1850) -син Миколи Бантиша-Каменського. Він народився в Москві, вчився там в університеті, служив у Колегії закордонних справ. Поворотним рубежем у його становленні як дослідника української історії стала майже десятирічна праця в Києві на посаді управителя канцелярії військового губернатора князя М. Рєпніна. Як відомо, генерал-губернатор співчував ук­раїнському автономістському руху, обстоював майнові інтере­си козацтва. Власне, за його дорученням Д. Бантиш-Камен­ський приступив до створення праці з історії Малої Росії. Він зібрав і систематизував документальні та інші джерела, підго­тував джерельне дослідження, яке побачило світ уже після його смерті під назвою «Джерела малоросійської історії» (1858-1859). Основна його праця - «Історія Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни гетьманства» вийшла 1822 р., а згодом перевидава­лась у 1830 р. та 1834 р., кожне з яких було кращим від попе­реднього як за змістом, за джерельною базою, так і за формою. Вона складалася з 4-х частин і хронологічно була ширшою, ніж про це говорилося в її назві. У ній давався виклад україн-

 

¹ Див.: Марченко М. І. Українська історіографія... - С. 133-134. 162

¹3 XIX ст. прилуцька лінія Марковичів стала називатися Маркеви­чами, до якої належав історик Микола Маркевич (1804-1860).

ської історії від найдавніших часів до ліквідації полково-сотенного устрою України. Правда, княжа доба висвітлюва­лась дуже стисло, навіть схематично.

Автор зробив спробу дати періодизацію історії України, що відбилося на розподілі матеріалу за частинами (книгами). Пер­ший період охоплює події від найдавніших часів до Переяс­лавської ради 1654 р. Другий період доводився до обрання гетьманом І. Мазепи. Нарешті, третій період - від І. Мазепи до ліквідації Гетьманщини.

Ряд дослідників спадщини Д. Бантиша-Каменського схиль­ні вважати, що «Історія Малої Росії» була своєрідною реакцією на появу перших томів «Истории государства Российского» М. Карамзіна, адже, офіційний російський історик фактично проігнорував Україну як окремішність, її історія привласню­валась імперією. Не є випадковою компромісна формула авто­ра, викладена у вступі першого видання, за якою первісна історія Малоросії тісно поєднана з вітчизняною, тобто російсь­кою, а потім, після відторгнення Литвою і Польщею вона існує окремо. Фактично цією формулою він визнавав автономізм української історії від XIII ст. до ліквідації Гетьманщини. Однак уже у другому виданні книги, що присвячувалась Миколі І, історія Малоросії представлялась як частина загальноросій-ської історії. Це свідчило про еволюцію його поглядів у бік ме­тодології монархічного абсолютизму М. Карамзіна, а сам автор стверджував, що в Малоросії завжди процвітала любов до мо­нархії. Вірнопідданість особливо простежується у висвітленні подій після Переяславської ради, хоча її коріння він виводив з доби Рюрика, із запровадження єдиновладдя у північних слов'ян, тобто у новгородців. Д. Бантиш-Каменський пішов на пряме запозичення оцінок і трактувань подій і осіб, особливо княжої доби, що давались в «Истории государства Российско­го» з посиланнями на неї, а Київську Русь розглядав як спіль­ну сторінку Великоросії та Малоросії.