Главная | Обратная связь

Історз знання княжої Украй 8 страница

Суперечливими були погляди історика на українське коза­цтво. Провідне місце він відводив реєстровим козакам, а до запорожців ставився вороже, розглядав їх як розбійників. Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, героїзм повстанців автор пов'язував, насамперед, з намаганням українців звільнитися від католицького поневолення. Угоду України з Московською державою 1654 р. Д. Бантиш-Каменський оцінив як «повернення» цієї землі російській державі, якій вона, мовляв, колись належала як повернення

вірнопідданих малоросів під високу руку російських монархів. Ідеєю вірнопідданства проникнуті майже всі сторінки ук­раїнської історії XVIII ст., навіть образ І. Мазепи подано як вірного помічника Петра І, особливо у військових справах, але різко засуджується виступ гетьмана на боці Карла XII. Автор вважав за справедливе жорстокий і кривавий погром Батури-на, знищення населення Лебедина, зруйнування Запорозької Січі. Суперечливість і непослідовність поглядів Д. Бантиша-Каменського виявилась і в його оцінках після мазепинської доби. З одного боку, він виправдовував обмеження прав Геть­манщини, створення Малоросійської колегії, а з другого боку -виявляв симпатії автономістським прагненням козацької стар­шини, зокрема діяльності П. Полуботка.

Підсумовуючи сказане про історичні погляди Д. Бантиша-Каменського, слід наголосити, що вони об'єктивно зумовлюва­лися суспільно-політичною атмосферою Російської імперії першої половини і середини XIX ст., віддзеркалювали ідеологію російської дворянської історіографії. Разом з тим, він був носієм завуальованих автономістських ідей української історичної думки, що особливо характерна для «Історії Русів». Заслуга історика в тому, що він виявив і систематизував чималу кількість нових історичних джерел, архівних документів, вибу­дував скелет цілісної історії України, хоча й в контексті російсь­кої історії. Його «Історія Малої Росії» справила помітний вплив не тільки на розвиток української історичної думки, а й на фор­мування історичної свідомості тогочасного суспільства.

Нарешті, ще одне ім'я: Максим Берлинський (1764-1848) -український археолог, історик, один з перших і безпосередніх дослідників історії Києва. Після закінчення Київської академії викладав в Учительській семінарії в Петербурзі, а з 1788 р. працював у Києві в Головному народному училищі. Молодому педагогу судилося стати піонером української археології. Він ретельно вивчав старожитності Київського дитинця (Кремля), руїни Десятинної церкви, князівських палаців, Федорівсько-го, Дмитрівського та Андріївського монастирів. Окрім того він опрацював давньоукраїнські літописи і польські хроніки, деякі архівні документи, подав власні сьідчення. Все це й по­служило фундаментом його «Історії міста Києва» (1800)¹, яка

¹ Берлинський М. Ф. Історія міста Києва. — К., 1991. Книга ви­йшла на основі цензорського примірника, виявленого в 1970 р. у Бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Петербурзі.

подається в контексті всієї української, частково польської та російської історії. Вона складається з двох частин: перша при­свячена історії Києва, а друга містить археологічний опис міста. Ідеалом для М. Берлинського було козацьке самоврядування, традиції магдебурзького права, гетьманської автономії. Його погляди можна віднести до консервативно-ліберального напряму.

До наукових засад «Історії міста Києва», окрім порівняно широкої джерельної бази можна віднести періодизацію історії Києва. Він виділив вісім періодів: 1) від найдавніших часів до 882 р.; 2) 882-1093 рр.; 3) 1093-1157 рр.; 4) 1157-1240 рр.; 5) 1240-1320 рр.; 6) 1320-1471 рр.; 7) 1471-1654 рр.; 8) 1654 р. - до початку XIX ст. Сьомий і восьмий періоди поділялись на «відділи» або етапи.

Цінність твору М. Берлинського і в тому, що в ньому Київ постає як державницький і духовний центр України не тільки в княжу добу, а й у ХУІІ-ХУШ ст. Тут варто зауважити, що термін Україна у книзі використовується рідко, частіше Малоросія. Найчастіше Росія, під яким автор розуміє і Велико-росію, і Україну, і Білорусь. Росія - це і Київська держава, і Україна у складі Великого князівства Литовського. Вели­коросів, малоросів та білорусів він називає росіянами. Для нього всі східні слов'яни - одна нація - росіяни. Додамо, що М. Берлинському належить «Короткий опис Києва», опубліко­ваний 1820 р. та підручник «История российская для употреб-ления юношеству» (1800).

Започатковану М. Берлинським традицію києвознавства підтримав у першій половині XIX ст. Микола Закревський (1805-1871) - історик, фольклорист, етнограф, археолог, ви­хованець Київської вищої гімназії і Дерптського університету. Він автор «Нарису історії міста Києва» (1836) та «Літопису і опису м. Києва» (1858). Остання у 1868 р. була опублікована в Москві під назвою «Описание Києва», відзначена Уваровською премією. Історичні погляди М. Закревського мало чим відрізнялися від концептуальних засад тогочасної російської історіографії.

Не дивлячись на ряд неточностей і фактичних помилок, зокрема щодо часу заснування Києва, оголошення його столи­цею Росії, твердження про «перенесення» столиці з Києва до Во-лодимира-на-Клязьмі та ін., праці М. Берлинського та М. Зак­ревського не втратили історіографічної та джерельної цінності.

Отже, кінець XVIII - перша третина XIX ст. в історії україн­ської історичної думки характеризується дедалі виразнішим

науковим підходом до висвітлення і аналізу подій та фактів. Праці Якова та Олександра Маркевичів, Опанаса Шафонсько-го, Василя Ломиковського, Дмитра Бантиша-Каменського, Максима Берлинського та інших значно збагатили джерельну базу української історії, розширили її проблематику, викрис-талізували народознавчий характер досліджень, сприяли утвер­дженню самобутності українського народу, особливості його етнографії, заклали основи українознавства. На ідейній спря­мованості історичних праць відбилися як ідеї романтизму, ук­раїнського відродження, визрівання її національної забарвле­ності, так і потужний вплив великодержавницьких концепцій монархічної російської історіографії. І все ж дедалі виразніше заявляла про себе ідея окремішності історії українського народу, про що засвідчила «Історія Русів».

VIII.2. «Історія Русів» - нове явище української історіографії

Поворотним рубежем розвитку української істо­ричної думки, принципово новим явищем в утвердженні національної історіографії стало створення «Історії Русів» -найвизначнішого історично-літературного твору кінця XVIII -початку XIX ст. Досі історіографам не вдалося встановити його автора і дату створення. Існує багато припущень і гіпотез щодо цього. Називаються прізвища Г. Кониського¹, Г. Поле-тики, О. Безбородька, М. Рєпніна, А. Худорби та інших, тобто найбільш відомих осіб, причетних до створення творів з історії України з національним забарвленням.

«Історії Русів» судилося стати найпопулярнішим твором з української історії на ціле століття, справити найглибший вплив на формування історичної свідомості українського суспільства, виховання кількох поколінь професійних істо­риків. Кілька десятиріч твір поширювався в рукописних варіантах, один з його списків під назвою «История Русов, или Малой России» був виявлений у 1828 р. при інвентаризації бібліотеки в м. Гриневі на Стародубщині і активно став копіюватися та розповсюджуватися. Завдяки старанням А. Ханенка та видавцеві О. Бодянському в 1846 р. «Історія

¹ На виданій у Москві 1846 р. «Истории Русов, или Малой России» зазначалося, що це твір Георгія Кониського - архієпископа Білорусь­кого. Цю приписку про авторство зробив О. Бодянський як видавець.

Русів» була опублікована в «Чтениях Общества истории и древностей российских», а згодом вийшла окремою книгою¹. Переважна більшість історіографів трактують цей твір як проміжний між історико-політичним трактатом і літературно-науковим твором.

Книга структурована лише логікою і хронологією викладу подій. За хронологією її можна поділити умовно на два періоди: до татарської навали і післяординська доба, в якій, у свою чергу, простежуються етапи литовського панування і козацько-гетьманського розвитку. Праця відкривається ко­роткою передмовою, а далі йде суцільний текст «Історії Русів, або Малої Росії». Відсутнє і підсумкове її завершення. Автор відсилає читача до початку 1769 р., коли почалася справжня війна з Туреччиною, і завершує фразою, що тільки Бог відає, чим вона скінчиться.

Не вдаючись до розкриття змісту твору, зупинимось на його основних ідеях і нових підходах до вузлових проблем україн­ської історії. Червоною ниткою проходить у ньому ідея безпе­рервного процесу розвитку русів, тобто українців, історичного, природно-морального і культурного права кожного народу, в т. ч. й українського на окремішний державно-політичний і національний розвиток. Ця ідея виводиться з конкретно-істо­ричного матеріалу України від найдавніших часів до 1769 р. При цьому наголошується на автономності русів (українців). Назву руси (роси) автор виводить від імені князя Роса-Афето-вого внука. Тут він використав одну з літописних легенд про походження слов'янського народу від племені Афета, названо­го слов'янами князем Словеном.

В «Історії Русів» не акцентується увага на полеміці з нор-маністами, але однозначно обстоюється думка, що слов'янські племена з найдавніших часів проживали на своїх землях від Дунаю до Західної Двіни і від Чорного моря до рік Стирі, Случі, Дінця. Всю руську землю автор розглядав як велике Київське князівство, до складу якого входили Галицька, Пере­яславська, Чернігівська, Сіверська, Древлянська області. З другої половини XII ст. почався його поділ. Спочатку на Галицьке і Володимирське-на-Клязьмі князівства, а пізніше

* У 1991р. «Історія Русів» вийшла у перекладі І. Драча з передмо­вою В. Шевчука. Цитати подаються за цим виданням. До цього, в 1956 р. твір був виданий у перекладі Б. Давиденка в Нью-Йорку з вступною статтею О. Оглоблина.

виділилось Московське князівство, яке Іван IV (Грозний) пе­рейменував у царство, або Велику Русь. Початок самостійної української держави ототожнюється з княжою державою в Києві. Автор наголошує, що Русь - це Україна¹, а не Росія. Втрату Україною своєї державності він пояснює як внутрішніми чварами, так і татарською навалою. Входження до Литви і Польщі зумовлювалось, на його думку, необхідністю спільни­ми силами боротися з татарами, однак Польща вдалася до на­силля, відібрала права та вольності українського народу, за­махнулася на православну церкву, що й викликало могутній спротив і війну.

В уніях Литви з Польщею автор «Історії Русів» вважав ;
кінець вільних прав України і початок руху за автономію і І
відокремлення, провідну роль у якому відводиться козацтву. '
Саме зародження козацтва і зростання його ролі подається як
відповідь на зазіхання на Україну з боку Туреччини, Криму і
Польщі. Під знаком героїчних подвигів козацтва в дусі ук­
раїнського історичного епосу і фольклору викладаються події
ХУІ-ХУП ст., змальовуються козацькі ватажки повстанського
руху: Косинський, Наливайко, Трясило, Гуня, Остряниця та
ін. З теплотою і симпатією подано образ гетьмана Петра Сагай­
дачного, підкреслено його видатну роль у боротьбі з Кримом і
Туреччиною. і

У творі як головна подія XVII ст. виділена Визвольна війна і українського народу під проводом Богдана Хмельницького. І Вона оцінюється як справедлива і всенародна, як національно-; визвольна, що мала за мету захистити буття, свободу і віднови- і ти вольності українського народу. Центральною постаттю все- і народної війни виступає «муж великого розуму і мистецтва» Богдан Хмельницький, якого автор називає досконалим політиком. В одну з промов гетьмана, звернутій до козаків, вкладено такі слова: «Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність...» Нагадавши про героїчні подвиги предків та їх

¹У самому творі фігурують назви «Малоросія», «Русь». Автор під ци­ми поняттями однозначно розумів Україну, а під русами - українців -споконвічних жителів українських земель. Він вважав, що назва «Русь» була вкрадена Московією, яка накинула назву «Мала Русь». Очевидно, він не знав, що назва «Україна» вживалася у Київському літописі. У творі помилково стверджується, ніби назву «Україна» придумали поляки, ототожнюючи її з окраїною Польщі.

страждання, він наголосив, що вони вимагають від потомків «відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї»¹.

З сторінок твору постає героїчна картина реальних битв на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборо-вим. Саме в Зборові, вважав автор, було закладено камінь для звільнення українського народу від польського ярма і віднов­лення незалежності. Наводячи текст Зборівського трактату 1649 р., автор акцентує увагу на статті про те, що народ русь­кий «має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, неза­лежним, а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно од усіх станів, і присудом старшини і това­риства, за стародавніми правами і звичаями Руськими...»².

Ідеї усамостійнення України від Польщі розвиваються в оповіданнях про прийняття Б. Хмельницьким у Чигирині по­сланників від іноземних держав, про Сейм у козацькій сто­лиці. У творі досить рельєфно проглядається республіканська та антикріпосницька концепція його автора, неприйняття спадковості гетьманської влади, а сам Б. Хмельницький оцінюється як видатний політик і дипломат, який повернув Україні незалежність.

У висвітленні конкретних подій періоду Визвольної війни, як і деяких інших, автору не вдалося уникнути багатьох поми­лок і неточностей, вільного поводження з фактами і джере­лами, часткового вигадування текстів промов та універсалів, ідеалізації дійсності.

Продовжуючи традицію козацьких літописів, зокрема Са­мовидця і Григорія Граб'янки, «Історія Русів», на відміну від них, містить нове трактування Переяславської ради і угоди 1654 р. Вони оцінюються як пошук протекції, реальної до­помоги і захисту, як рівноправний союз двох близьких за .походженням і вірою народів, а його мета зумовлюється не­обхідністю забезпечити безпеку обох держав від агресії Туреч­чини та Польщі. При цьому наголошується на суперечливому ставленні українського суспільства до союзу з Москвою. Старі козаки хотіли протекції від народу одновірного, а молоді і частина духовенства заперечували, вважали, що «з'єднатися з таким неключимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум'я». Автор вважає, що московські самодержці згодом по-

рушили укладені статті, використали договір для експансії і поглинання українських земель Московською державою. Він розглядає події, започатковані 1654 р., як небезпечне пору­шення системи міждержавної рівноваги в Європі, оскільки внаслідок приєднання України надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство. До винуватців заколотів в Україні, братовбивчого протистояння він відносить московських воєво-дів, військові залоги і запроваджувані нові порядки. З уст геть­манів козацької держави читач дізнавався, що їхній сотенно-пол-ковий устрій і демократичний лад не вписувався в монархічну систему імперії, що й послужило однією з причин наступу на автономію Гетьманщини.

Нові акценти простежуються і в оцінках інших гетьманів. При цьому допускаються деякі неточності, зокрема Ю. Хмель­ницькому приписується ідея «неутральства» (самостійності), хоч насправді цю ідею сповідував П. Дорошенко. Велику увагу приділено постаті Івана Мазепи. Автор стриманий в характе­ристиці гетьмана, але з поміж рядків проглядаються симпатії до його діяльності та політики. Тут без коментарів подано текст промови І. Мазепи, в якій зазначалося, що «ми не по­винні воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Велико-росіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами наши­ми, стояти в належних місцях і боронити власну Отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною... При майбутньому замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, зі своїми природними Князями та з усіма ко­лишніми правами і привілеями, що вільну націю визнача­ють...»¹. В уста І. Мазепи вкладена і така фраза: «Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва од нас до них перейшло»².

На фоні образу Петра І і, особливо, Меншикова, звірств мос­ковських військ у знищенні Батурина, мордування мазепинців у Лебедині та Ромні, каторжних робіт на каналах північної столиці постать І. Мазепи постає досить привабливою. Як ук­раїнський патріот змальований Павло Полуботок. Автор навів його славнозвісну промову на оборону автономії України, в якій козацький гуманізм, готовність до самопожертви борців за незалежність України протиставляється насильству і

 

¹ Історія Русів. - К., 1991. - С. 104-105.

² Там само. - С. 138.

¹ Історія Русів... - С. 259.

² Там само.

 

\

свавіллю російського самодержавного деспотизму. Устами гетьмана автор промовляє: «Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа Азіатського тирана, а не Християнського монарха, який мусить славитися і назавжди бути верховним батьком народу»¹. Як «громовий удар» розцінив автор указ Петра І про заснування Малоросійської колегії, на яку покладався контроль за діяльністю гетьмана і українського народу.

Протиставленням Петру І служить характеристика його наступників. Період Петра II оцінюється як «блаженство Ма­лоросії після довголітніх гонінь», царювання Єлизавети Петрівни - як час великих добродійностей. На думку автора, «імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії», оскільки Катерина II знищила гетьманство, за­провадила нову Малоросійську колегію.

«Історія Русів» відбивала зародження ліберально-демокра­тичних настроїв прогресивної частини молодого українського дворянства, яке ставало в опозицію до тиранії, насильства, кріпацтва і деспотизму, будь-яких зловживань чиновників. Доречним буде згадати тут декабристський рух, який знайшов багатьох прибічників в Україні, діяльність Товариства з'єдна­них слов'ян та інших громадянських об'єднань. Автор міг бу­ти знайомий з їх поглядами, він щиро співчуває долі свого пригнобленого народу, виступає як оборонець прав людини, різко критикує покріпачення селян. Словами Івана Богуна він засуджує кріпацтво і тиранію в Московській імперії. Ан­тикріпосницька та антимонархічна спрямованість твору простежується і в тих місцях, в яких викривається політика Петра І і його придворних щодо України, описуються «двірцеві перевороти» в Росії XVIII ст.

Елементи науковості твору простежуються не тільки в ши­рокій джерельній базі, в залученні деяких архівних доку­ментів XVIII ст., а й у критичному ставленні до джерел. Водно­час тогочасні цензурні умови змупіували автора приховувати свої справжні погляди, прикриватися фразами з легендарних промов, листів, роздумів.

Звичайно, у творі було чимало фактичних помилок і неточ­ностей, інколи інспірованих свідомо. Частину фактологічних виправлень здійснив у 1830 р. Д. Бантиш-Каменський, коли рукопис готувався до друку. В уже згадуваній «Історії Малої

¹ Історія Русів... - С. 287-288. 172

Росії» він близько 100 разів посилається в тексті або примітках на «Історію Русів». Надалі до неї звертатимуться М. Максимо­вич, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, О. Лазарев­ський, В. Антонович, М. Грушевський та інші історики і етно­графи. Вона відіграла колосальну роль у формуванні поглядів Тараса Шевченка на українську історію. Отже, «Історія Русів» - одна з найвидатніших пам'яток української історіографії, духовної спадщини українських просвітителів кінця XVIII -початку XIX ст. Поряд з «Енеїдою» І. Котляревського вона справила значний вплив на українське відродження, на ріст національної свідомості. Це принципово нове явище в ук­раїнській історичній думці, яке відіграло рубіжну роль у пере-! ході від висвітлення окремих питань української історії до створення узагальнюючої праці з історії України. І хоч твір не є в класичному розумінні історичним (він радше літературно-історичний), йому судилося започаткувати новий підхід до розуміння української історії з позицій національної ок-ремішності, розгляду її в контексті європейської історії. Він, за образним порівнянням Валерія Шевчука, прорубував вікно українцям у їх темниці, відкрив очі, аби побачити світло прав­ди, відчути себе нацією.

VIII.3. Особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях

Поділи Польщі, припинення її державного існуван­ня змінили статус західноукраїнських земель, більшість яких відійшли до Австрійської монархії. Вони утворили на цій тери­торії Королівство Галичини і Людомерії, яке складалося з двох частин: української і польської. Під владою Габсбургів опини­лися також Північна Буковина з центром у Чернівцях та За­карпаття. Багатовікова роз'єднаність цих земель, відірваність від Наддніпрянської України та Лівобережжя, національний гніт, полонізація, румунізація та мадяризація українців стали серйозним гальмом не тільки економічного, а й духовного роз­витку українців, негативно відбилися на поступі історичної думки.

Розглядаючи західноукраїнські землі як джерело поповнен­ня державної казни та війська, австрійські правителі були змушені хоч трохи подбати про розвиток культури і освіти, урівняти громадян у правах. Австрійська імператриця Марія-

Тереза та її син Йосиф II були прихильниками політики просвітництва, розглядаючи його як засіб зміцнення імперії. Аграрна, церковна та освітня реформи 70-80-х рр. XVIII ст. відбивали ідеологію «освіченого абсолютизму», зрівнювали в правах католицьку, протестантську і греко-католицьку церк­ви, відкривали можливості їх віруючим для вступу до універ­ситетів і державної служби, заборонялося вживати термін «уніат» як образливий.

На базі єзуїтської колегії у 1784 р. відкривається Львів­ський університет¹ західноєвропейського зразка, при якому з 1787 р. по 1809 р. діяв Руський (український) інститут, де на філософському та богословському факультетах навчалися ру-сини-українці. Запроваджувалося навчання рідною мовою у початкових школах, розширювалася мережа середніх шкіл, а також греко-католицьких семінарій для підготовки українсь­кого духовенства. Все це на деякий час послабило соціальну і національну напругу в суспільстві і дало поштовх національ­ному відродженню, примноженню історичних знань.

Львівський університет був провідним осередком розвитку історичних знань, йому в 1817 р. присвоєно ім'я імператора Франца І, а в 1848 р. тут відкрилася кафедра української мови і літератури, яку очолив Я. Головацький. На факультетах університету викладалися історія античності та Європи, деякі професори торкалися й історії Польщі та Галичини. Значення університету для історичної науки зумовлювалося тим, що багато його вихованців прилучалися до народознавчих дис­курсів, впливали на формування історичної свідомості західноукраїнського суспільства. Цьому сприяла діяльність газет і часописів, які в другій половині XVIII ст. стають попу­лярними.

Питання історії та краєзнавства знаходили відображення на сторінках преси. З 1776 р. по 1787 р. у Львові виходила фран­цузькою мовою перша в Україні газета «ОахеИе сіє Ьеорої» («Львівська газета»)². У цьому інформаційному органі подавали­ся вісті з усієї Європи, існувала окрема рубрика про місцеві події у Львові та на Східній Україні. Перша українська газета «Зоря Галицька» була започаткована 1848 р.

¹ Статус академії Львівська колегія одержала в 1661 р., який вва­
жають роком заснування університету.

² Інколи за першу газету видають «Кигіег Ь\то\У8кі» (1749), однак
встановлено, що це не було періодичне видання, а одноденка.

Доречно зазначити, що в західному регіоні України та на Закарпатті порівняно добре була поставлена архівна справа. У приватних, монастирських та державних архівах зберігався великий пласт різноманітних документів, які очікували на дослідників. Наростання інтересу до історії, поява наукових історичних праЦь у західноєвропейських країнах, в універси­тетах, де навчалося чимало вихідців з Галичини, Буковини і Закарпаття, позитивно впливало на розвиток тут української історичної думки. Ідеї романтизму знайшли сприятливий ґрунт для проростання в польському та українському середо­вищі на Галичині. Частина представників польської творчої інтелігенції стала захоплюватися українським життям, місце­вою історією і етнографією. В історичних розвідках Михайла Грабовського, Едуарда Дуліковського, Юрія Отецького та інших висвітлювалися важливі аспекти історії, побуту і обрядів ук­раїнців.

Праці історичного характеру в Галичині почали з'являтися ще з середини XVIII ст. В числі авторів переважали польсько-шляхетські історики, які здебільшого негативно ставилися до українського руху. Серед них Ян Юзефович - львівський римо-католицький канонік, автор літопису, в якому головна увага була привернута до подій Визвольної війни середини XVII ст., селянських та козацьких повстань. Його ідейна заан-гажованість виявилася у негативній характеристиці Богдана Хмельницького та інших ватажків народних рухів. Подібні погляди обстоювали й інші польські історики. Водночас стали створюватися праці українських авторів, насамперед служи­телів Української греко-католицької церкви, зокрема луцько­го єпископа С. Рудницького. Започатковується так званий мо­настирський напрям історіографії, представлений численними розвідками з історії монастирів. Джерельну вартість мали літо­писні нариси Варлаама Компанієвича (1777-1858) про історію Святогорського та Онуфріївського монастирів. Ряд дискурсів з історії Галицької митрополії, церковного і світського життя краю підготував Михайло Герасевич (1763-1836). На чільне місце він ставив завдання впорядкувати справи львівських єпископів і на джерельній основі довести законність відновлен­ня Галицької митрополії.

Провідним істориком, етнографом та архівістом Галичини початку XIX ст. був Денис Зубрицький (1777-1862). Здобувши гімназійну освіту у Львові, він працював у Перемишлі секрета-

рем повітового управління, а згодом судовим перекладачем. З 1829 р. став директором друкарні Ставропігійського інституту, навколо якого групувалася українська інтелігенція греко-католицького обряду. Тут друкувалися не тільки релігійна література, а й світська: підручники для народних і середніх шкіл, праці українських істориків. До речі, в ній з 1837 р. став використовуватись громадянський шрифт. Пізніше Д. Зуб-рицький став віце-сеньйором інституту, завідував бібліотекою і архівом. У 1838 р. був запрошений на роботу в архів Львова, що дозволяло йому не тільки впорядковувати його фонди, а й використати їхні документи для своїх наукових вислідів. Він був обраний членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, почесним членом Київської археографічної комісії, Мос­ковського товариства історії і старожитностей.

Д. Зубрицький спочатку заявив про себе як дослідник пісень галицького народу, історії русько-слов'янських друка­рень, літописів Львівського Ставропігійського братства, а в 1840-1850-хрр. він створює «Хроніку міста Львова», «Історію древнього Галицько-Руського князівства», «Кордони між польським і українським народом у Галичині» та ін.

Найбільшу цінність, з точки зору джерелознавства, має «Хроніка міста Львова»¹. Справа в тому, що вчений, виявивши унікальні документи, критично підійшов до їх аналізу, до здо­буття джерельної інформації, що дозволило значно збагатити відомості про заснування міста і його розвиток у контексті історії Галичини і Волині.

До узагальнюючих праць Д. Зубрицького, що мають водно­час підсумковий характер всієї його творчості, відносять «Істо­рію древнього Галицько-Руського князівства», яка була опублі­кована 1852 р. і присвячувалась так званому тисячоліттю Русі. Праця складалася з чотирьох книг. Перші дві книги присвячу­валися формуванню Русі Північної та Південної. Виходячи з ідеї «единства русского народа», автор дотримувався теорії, за якою засновниками Київської Русі були нормани («північні люди»), а київських князів виводив із роду Рюриковичів. У третій книзі висвітлювалась здебільшого політична історія