Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 1 страница

В. Антонович

Мета:

Розкрити роль університетів, насамперед Харківського та Київського, у розвитку української істо­ричної науки і освіти, створення історичних гуртків, това­риств, археографічних комісій, підготовку професійних істориків, з'ясувати значення творчості Т. Шевченка, його світогляду для формування історичної свідомості україн­ського суспільства; висвітлити нові явища в розвитку історичної думки в Галичині.

Середина та друга половина XIX ст. пов'язані з подальшим утвердженням наукових засад української історичної думки, трансформацією її в науку, формуванням її національних тра­дицій. Вирішальну роль у становленні української історичної науки відіграло заснування та діяльність університетів: Львівського, Харківського, Київського, Новоросійського (Оде­ського), а згодом і Чернівецького, які виступали потужними осередками розвитку історичних знань, проведення архео­графічних та історичних досліджень, підготовки професійних істориків. Створення історичних товариств, археографічних комісій, заснування науково-популярних часописів - все це по­зитивно впливало на прирощування і поширення історичних знань, зростання національної свідомості українського народу. У відповідь на реакційну політику царизму, його антиук­раїнські циркуляри наростав національно-визвольний рух, який помітно стимулював розвиток національної історіографії.

Могутній вплив на національно-визвольний рух, на форму­вання історичної свідомості справляли творчість Т. Шевченка, його народно-демократична історіософія, діяльність кирило-мефодіївців та громад. Це сприяло утвердженню в українській історіографії народницького напряму. Його прихильники вва­жали, що рушієм історичного процесу є народ, насамперед селянські маси, а тому наука має досліджувати соціальну та побутову історію народу як головного носія національних

цінностей, національної культури, мови, звичаїв і традицій. Представники цього напряму сповідували ідею окремішності української історії. Народницький напрям, продовжуючи традиції романтизму, виявився максимально готовим до сприйняття історіософії лібералізму та позитивізму. Серед провідних постатей романтизму і зародження народницької історіографії слід назвати М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, П. Чубинського, В. Антоновича, Ф. Вовка, П. Жи-тецького, М. Драгоманова та ін.

У 60-80-х рр. XIX ст. зміцнюються контакти істориків і громадських діячів Наддніпрянської України та Галичини, яка починає відігравати дедалі більшу роль у загальноук­раїнському русі. Утворення Літературного товариства імені Тараса Шевченка, його трансформація в Наукове, діяльність «Просвіти» - все це дало новий імпульс розвитку історичної науки у межах українських земель.

IX. 1. Формування університетських осередків української історичної науки XIІ—XIIІ ст. В.Антонович

Від появи перших університетів (ХІІ-ХШ ст.) в Італії, Іспанії, Франції, Англії започатковується їхня унікальна роль у розвитку історичних знань як центрів науки і культури. Піонерами університетської освіти в Україні були вже зга­дувані Острозька та Києво-Могилянська академії. Першим класичним університетом на українських землях став Львів­ський університет (1661), створений на базі колегії, в якому викладалися всі університетські предмети, включаючи філо­софію й історію, присуджувались ступені бакалавра, магістра і доктора. У попередній лекції зазначалося, що після входжен­ня західноукраїнських земель до Австрійської імперії була відновлена діяльність Львівського університету (1784), підви­щено його статус, а в 1817 р. йому присвоїли ім'я імператора Франца І. З 1848 р. в університеті допускалося викладання українською мовою і створювалася кафедра української мови та літератури. Найбільше уваги розвитку і поширенню істо­ричних знань приділялося на філософському і юридичному факультетах, де сформувався ряд українських істориків.

У 1870 р. в університеті утворилося українське студентське товариство «Академічна бесіда», учасники якого виявляли щире зацікавлення історією України. Спадкоємець товариства

«Академічний гурток» започаткував видання журналу «Друг». У ньому співпрацювали І. Франко, М. Павлик, публі­кувалися листи М. Драгоманова, в яких обстоювалася ідея цілісності українського руху, його єдності у межах Галичини та Наддніпрянщини.

На підросійських землях України перший університет було засновано в Харкові (1805) з ініціативи відомого українського вченого і громадського діяча В. Каразіна, якого сучасники на­зивають «українським Ломоносовим». У складі університету поряд з іншими функціонував історико-філологічний факуль­тет, з яким пов'язані імена багатьох істориків, зокрема А. Беке-това, Л. Боровиковського, П. Гулака-Артемовського, М. Косто­марова, І. Срезневського, М. Луніна, Д. Багалія, М. Дринова, А. Ковалевського та ін.

Визначна роль у розвитку історичної думки та її поширенні належала історико-філологічному гуртку, який утворився на початку 30-х рр. XIX ст. навколо професора Ізмаїла Срезнев­ського (1812-1880). Росіянин за походженням, він сформував­ся в культурному середовищі Слобідської України, щиро за­хоплювався історією і побутом українського народу, коза­цтва, збираючи унікальні етнографічні матеріали на Харків­щині, Катеринославщині, Полтавщині, спілкуючись з ученими-славістами, з істориками Галичини і Закарпаття Я. Головаць-ким, І. Вагилевичем, О. Духновичем та ін. Гуртківці сповідува­ли ідеї романтизму, свідченням чого стало видання «Украинско-го альманаха», на сторінках якого публікувалися історичні та етнографічні розвідки, народні пісні, історичні думи.

Особливу роль у публікації джерельних матеріалів та аналітичних оглядів з історії українського козацтва відіграв історико-літературний збірник «Запорожская старина*, який видавав І. Срезневський. На сторінках 6 випусків збірки (1833-1838) вперше побачили світ наукові розвідки про героїчне минуле українського народу, уривки з козацьких літописів, з «Історії Русів», твори про гетьманів, повстання Косинського, Наливайка, Остряниці та ін.

І. Срезневському належить цінне дослідження з історії Слобожанщини від її заселення до перетворення у Харківську губернію. Однак після переїзду до Петербурга, де він очолив університетську кафедру славістики, його інтерес до україн­ської історії згас.

Історики Харківського університету оприлюднили ряд важ­ливих наукових дискурсів з історії України на сторінках

періодики - «Харьковского еженедельника», «Украинского вестника», «Украинского журнала» таін.

Особливу роль у розвитку української історичної науки су­дилося відіграти Київському (Імператорському) університе­ту Св. Володимира, заснованому 1834 р. Символічно, що його першим ректором був Михайло Максимович (1804-1873) -визначний український учений, історик, фольклорист і етно­граф. Уродженець Золотоніщини, вихованець Новгород-Сіверської гімназії і Московського університету, він унікально поєднав у своїй творчості природо-, мово- і українознавство. Незважаючи на те, що за українофільські погляди царизм всіляко усував його від академічно-наукової діяльності, він ба­гато зробив на ниві української історіографії. Як прихильник романтизму і народницького напряму в історичній науці, М. Максимович чільне місце надавав проблемам формування українського народу, його самобутності. Він відкинув твер­дження М. Погодіна про «великоруське населення» Києва, пе­реконливо довів, що суспільно-політичне і духовне життя Київщини не припинялося і в часи монголо-татарського панування, вказав на спадкоємність княжої і козацько-геть­манської доби в українській історії. Праці М. Максимовича «Нарис Києва», «Листи про Б. Хмельницького», «Досліджен­ня про гетьмана Конашевича-Сагайдачного», «Розповідь про Коліївщину» та інші відіграли важливу роль у розвитку істо­ричних знань, у становленні української національної історіо­графії. Вченому належить ряд археологічних досліджень: «Ук­раїнські стріли найдавніших часів», «Археологічні записи про Київ та околиці», унікальних дискурсів з української фольк­лористики. Велика заслуга М. Максимовича в започаткуванні української археографії, як видавця «Руської правди», «Повісті минулих літ», багатьох інших унікальних історичних пам'яток: грамот, універсалів, актових документів. Він автор першого віршованого перекладу «Слова о полку Ігоревім» ук­раїнською і російською мовами, засновник літературно-публіцистичних альманахів «Денниця», «Киевлянин», «Укра-инец». Своїм інтелектом і творчістю М. Максимович справив колосальний вплив на виховання кількох поколінь україн­ських істориків, на започаткування історичної науки в Київ­ському університеті та в Україні взагалі.

У 1840-х рр. в університеті працював видатний український історик Микола Костомаров (1817-1885) - вихованець Харківського університету, один із засновників Кирило-Ме-

фодіївського братства, автор знаменитої «Книги буття ук­раїнського народу». У 1864 р. вчена рада Київського універси­тету присвоїла йому ступінь доктора російської історії, а в 1876 р. він став членом-кореспондентом Російської академії наук. Монографічні дослідження М. Костомарова «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», наукові розвідки про гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, тритомник «Русская история в жизнеописаниях ее важней-піих деятелей» - це великий і вагомий масив знань з україн­ської та російської історій, побудований на фундаменті доку­ментальних джерел.

Заслуга М. Костомарова насамперед у тому, що досліджен­ня української історії він намагався поставити на тверду нау­кову основу, обґрунтувати ідею окреміпіності української нації, її права на власну державу, самобутності українського історичного процесу. Будучи представником романтичного напряму історіографії, вчений під впливом репресій супроти українського руху поступово відходив від ідеї українського авто-номізму до ідеї слов'янської єдності, слов'янського феде­ралізму, а після повернення із заслання став відверто сповіду­вати лояльність до політики царизму щодо України, залишаю­чись противником монархії.

І все ж в українській історіографії постать М. Костомарова знакова, вона невіддільна від становлення українознавства. Його перу належить понад 200 праць з історії України і Росії. Історизмом проникнута більшість художніх і публіцистичних творів історика.

У Київському університеті працював ряд інших визначних істориків, серед яких особливо рельєфно вирізняється постать професора Володимира Антоновича (1830-1908) - вихованця історико-філологічного факультету Університету Св. Володи­мира, видатного вченого і громадського діяча. До його особи і творчості ще не раз будемо звертатися, оскільки саме В. Анто­новичу судилося стати фундатором української національної історіографії, одним з творців наукової школи істориків-документалістів. Київську громаду, одним із засновників і провідників якої був В. Антонович, справедливо називають двигуном народницького руху, що суттєво впливав на розвиток історичної науки, українознавство взагалі, на утвердження народницького напряму в українській історіографії, на фор­мування історичної і національної свідомості українського суспільства. В. Антонович був головним редактором Київської

Тимчасової комісії для розбору давніх актів, очолював Істо­ричне товариство Нестора Літописця, заснував архів і ряд му­зеїв університету, започаткував лекційний курс з історичного джерелознавства в Київському університеті. Його докторська дисертація була присвячена історії Великого князівства Ли­товського та місцю в ньому України.

У мозаїці праць видатного історика домінуюче місце займа­ють дослідження з української історії. Серед них: «Про поход­ження козацтва», «Про гайдамацтво», «Уманський сотник Іван Гонта», «Київ та його доля і значення з XIV до XVI ст.», «Археологічна карта Київської губернії» та багато інших. Червоною ниткою через праці історика проходить ідея само­бутності українського народу, її споконвічності. Він був у числі перших, хто науково застосував поняття «Україна-Русь», порушив питання про українськість Київської Русі, виклав своє бачення історії українсько-польських та україн­сько-російських взаємин. В. Антонович у своїй знаменитій «Сповіді», в наукових працях виклав концепцію української історії як історії народних мас, простих людей. Ця концепція чітко простежується в лекційному курсі з історії українського козацтва, який він читав неофіційно.

Вагомий сегмент творчої спадщини В. Антоновича станов­лять джерелознавчі праці, зокрема «Исследования о козачест-ве по актам с 1500 по 1648 год», «Последние времена казачест-ва на правой стороне Днепра: по актам с 1679 по 1716 год», «Исследования о городах Юго-Западной России по актам 1432-1798 гг.», «Исследования о крестьянах в Юго-Западной России по актам 1700-1798 гг.», «Археологические находки и раскопки в Києве и Киевской губернии в течение 1876 г.» та ін. Особлива заслуга В. Антоновича в збиранні, дослідженні і ви­данні документів з української історії. Він видавець 8 тт. «Архіву Південно-ЗахідноїРосії», «Сборника летописей, отно-сящихся к истории Юго-Западной России», «Сборника материа-лов для исторической топографии Києва и его окрестностей», «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси».

Наукова школа В. Антоновича дала українській історіо­графії цілу плеяду відомих істориків: М. Грушевського, Д. Ба-галія, О. Левицького, П. Голубовського, І. Линниченка, Д. Дашкевича, О. Оглоблинатаін.

З В. Антоновичем у Київському університеті деякий час співпрацював його випускник Михайло Драгоманов (1841-1895) - визначний український громадський діяч, історик,

етнограф, філософ. Виходець з козацького роду з Полтавщини, він з молодих років захоплювався історією, народною творчістю, після закінчення історико-філологічного факуль­тету залишився працювати на кафедрі античної історії Уні­верситету Св. Володимира. Брав активну участь у діяльності Південно-Західного відділення Російського географічного то­вариства, у громадівському русі. За свої демократичні погля­ди, симпатії до українофілів у 1875 р. був звільнений з роботи в університеті і емігрував за кордон, де заснував часопис «Гро­мада» і гурток соціал-демократичного спрямування. Разом з В. Антоновичем він опублікував «Исторические песни мало-русского народа» (тт. 1-2, 1874-1875) від княжих часів до Б. Хмельницького.

Перу М. Драгоманова належить ряд ґрунтовних праць, прямо або опосередковано присвячених історії та етнографії України і українській літературі, які сприяли європеїзації ук­раїнської історіографії. Застосовуючи порівняльно-історичний метод дослідження, вчений обґрунтував місце національно-естетичних і культурних цінностей українського народу в контексті європейської цивілізації («Чудацькі думки про ук­раїнську національну справу»), його право на самостійний суспільно-політичний і культурний розвиток («Про україн­ських козаків, татар та турок», «Пропащий час: українці під Московським царатом», «Що таке українофільство?», «Шев­ченко, українофіли і соціалізм» та ін.). Історію українського національного руху М. Драгоманов ув'язував з російським національним рухом, протиставляв український націоналізм західноєвропейському лібералізму.

Винятково важливі роздуми про окремішність українського народу, самобутність його історії і культури містить полеміка М. Драгоманова з Б. Грінченком¹ у вигляді «Листів на Наддніпрянську Україну». Визнаючи ідею політичної та національної автономії України, він водночас не підтримував українського державного сепаратизму, звертався до прикладів так званого позитиву в українсько-російських взаєминах.

Повчальною для українських істориків була наукова лабо­раторія М. Драгоманова як прихильника позитивізму О. Кон-та. Його пильна увага до усіх різновидів історичних джерел, до фольклору як безсмертного носія історичної пам'яті народу,

¹ Див. докладніше: Грінченко Б. - Драгоманов М. Діалоги про ук­раїнську національну справу. - К., 1994.

орієнтація на багатофакторність історичного процесу, на істо­ричний прогрес - все це віддзеркалювало тісний зв'язок мето­дології вченого з західноєвропейською історіософією.

Важливим осередком історичної науки на Півдні України став Новоросійський (Одеський) університет, відкритий у 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В його складі був істори-ко-філологічний факультет, учені якого співпрацювали з місь­ким музеєм старожитностей, досліджуючи історію Північного Причорномор'я, античні міста, скіфсько-сарматську добу, розселення слов'ян в умовах Київської Русі. Нагромаджений спільними зусиллями фактичний і джерельний матеріал слу­гував базою для вивчення історії Південної України. Незважа­ючи на сильні проросійські і монархічні настрої, що насаджу­вались у стінах Одеського університету, тут формувалося нове покоління істориків, археологів, краєзнавців, яке ув'язувало своє покликання з українською історією, підтримувало тісні зв'язки з ученими Києва, Харкова, Львова.

Таким чином, заснування поряд з Львівським університетів у Харкові, Києві, Одесі, а згодом і у Чернівцях справило помітний вплив на розвиток усіх галузей науки, в тому числі й історичної. Вони стали провідними центрами наукового, куль­турного і духовного життя, відіграли важливу роль у підго­товці професійних істориків, у формуванні суспільної історич­ної свідомості.

ІХ.2. Діяльність Київської археографічної комісії та історичних товариств

Важливим чинником розвитку української історич­ної науки стала археографічна діяльність: пошук, виявлення, збирання, опрацювання та публікація джерел з історії Ук­раїни. На перших порах пошук пам'яток, колекціонування старожитностей провадилися на аматорському рівні, а з сере­дини XIX ст. почали створюватися для цих цілей спеціальні археографічні інституції.

Ідея створення такої інституції в Києві належала М. Макси­мовичу, але після його усунення з посади ректора Університе­ту Св. Володимира, її реалізація зволікалася. Тільки у 1843 р. була заснована «Тимчасова комісія для розбору давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал-губерна­торові». Офіційний С.-Петербург ставив завдання зібрати документальні свідчення «російськості» українських земель,

названих Південно-Західною Росією, довести їх «споконвічну» приналежність Росії. Першим головою Комісії був управитель канцелярії генерал-губернатора Н. Писарєв, а згодом новго-род-сіверський поміщик, щирий прихильник української старовини М. Судієнко (до 1857). Пізніше Комісію очолив М. Юзефович (до 1889), якого підозрюють у підготовці про­екту зловісного Емського указу. Серед членів комісії і її співробітників були М. Максимович, П. Павлов, В. Домбровсь-кий, М. Іванишев, П. Куліш, Н. Рігельман, Т. Шевченко, В. Іконников, В. Антонович (секретар комісії), М. Володи-мирський-Буданов, О. Левицький, пізніше І. Каманін, А. Сто-роженко, М. Довнар-Запольський, М. Грушевський та ін.

Комісія мала головний друкований орган «Архів Південно-Західної Росії», який видавався серійно: акти з історії церкви; акти з історії шляхти; історія козаччини і гайдамаччини; походження шляхетських родів та ін. Крім того, комісія вида­вала літописи, збірники з історичної топографії, картографії, палеографії тощо. Завдяки діяльності комісії було опрацьова­но принципи публікації різних видів джерел, які лягли в осно­ву української археографії, побачили світ десятки томів архівних джерел, козацькі літописи, писемні джерела, вияв­лені в державних канцеляріях, монастирських архівах, у бібліотечних, музейних і приватних колекціях Правобереж­жя, Волині і Східної Галичини.

Концентрованим підсумком діяльності комісії стали 15 то­мів «Актов, относящихся к истории Западной России, собран-ньіе и изданньїе Археографической комиссией» (1846-1853). До цієї серії увійшли документи і матеріали з історії України за період з 1340-1699 рр.

Видавнича діяльність комісії стимулювала наукові дослід­ження з історії України, створювала для них ґрунтовну джерельну базу. Окрім того, вона сприяла розширенню архео­логічних розкопок, розвитку спеціальних історичних дис­циплін: палеографії, генеалогії, картографії, топоніміки. Навколо комісії сформувалася досить численна група дослідників, які склали ядро наукової школи істориків-доку-менталістів на чолі з В. Антоновичем.

Київська археографічна комісія справляла помітний вплив на евристичну діяльність місцевих історичних товариств, архівів, музеїв, виступала неофіційним координатором зби­рання і публікації джерел з історії українських регіонів.

Плодотворну пошукову, публікаторську і культурно-просвітницьку діяльність у галузі історичної науки провадили

7^41Ю 193

наукові товариства, створені в кількох містах України: Това­риство Нестора Літописця в Києві, Одеське товариство історії та старожитностей, історичні та історико-філологічні товари­ства в Харкові, Чернігові, Ніжині, Полтаві. З одного боку, во­ни закладали джерельну базу історичних праць, утверджували документалізм місцевих досліджень, а з другого - сприяли формуванню загальної та історичної культури населення, піднесенню рівня національної свідомості українського суспільства.

Історичне Товариство Нестора Літописця було засноване в Києві 1873 р. з ініціативи М. Максимовича. Серед активних його членів особливо виділялися В. Антонович, В. Іконников, М. Дашкевич, П. Житецький, О. Кістяківськийтаін. Основні набутки Товариства публікувалися в «Чтениях», які засвідчу­ють, що його члени приділяли чільну увагу теорії історичної науки, її методології, правдивому висвітленню історичних подій, дотримувалися позитивістських підходів до розуміння історичного процесу. Тематика досліджень членів Товариства охоплювала усі найважливіші періоди української історії, але домінуюче місце в ній відводилося політико-правовим пи­танням історії козаччини та Гетьманщини, Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльності Б. Хмель­ницького.

Водночас з 1873 р. у Києві розпочав діяльність Південно-Західний відділ Імператорського російського географічного то­вариства, головою якого став Григорій Галаган, відомий як меценат української культури. Якщо проаналізувати науко­вий доробок цього відділу, діапазон наукових інтересів його членів, то можна дійти висновку, що це був один із зародків майбутньої української академії наук. Поряд з В. Антонови­чем, М. Драгомановим у роботі відділу брали участь етнограф-антрополог Ф. Вовк, дослідники права П. Чубинський та О. Кістяківський, філологи П. Житецький та К. Михальчук та ін. Під керівництвом П. Чубинського на початку 1870-х рр. була проведена етнографічно-статистична експедиція по території Київщини, Волині, Поділлю і Холмщині, за резуль­татами якої її керівник підготував статтю «Коротка характе­ристика українців», що доводила самобутність українського народу. Важливо зазначити, що Товариство мало свої філії в Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, в Криму, що доз­волило значно розширити географію осередків історичних досліджень.

Діячі Товариства Нестора Літописця та Відділу географічно­го товариства ініціювали заснування часопису «Киевская ста­рина» (1882-1906), який, на думку М. Грушевського, став ен­циклопедією українознавства, регулярно публікуючи статті з української історії, археології, етнографії, географії, літерату­ри. На сторінках журналу, який редагували Ф. Лебединцев, О. Лашкевич, Є. Кивлицький, В. Науменко, публікувалися не тільки наукові статті, бібліографічні огляди, але й докумен­тальні матеріали (законодавчі акти, гетьманські універсали, грамоти митрополитів тощо), мемуари, щоденники, листи ви­датних українських діячів, фольклорні та етнографічні пам'ятки. З історичними та етнографічними розвідками на сторінках часопису виступали В. Антонович, О. Лазарев­ський, О. Левицький, Б. Грінченко, І. Франко, О. Русов, П. Житецький та ін.

Заслуговує уваги діяльність Одеського товариства історії та старожитностей, створеного в 1839 р. Вона будувалась навколо збирання і узагальнення археологічних, етнографічних, геогра­фічних та інших відомостей про Південну Україну, яку царизм розглядав як Новоросію. Влада ставила перед членами Товари­ства завдання довести історичну закономірність включення Півдня України і Криму до складу імперії, обґрунтувати пра­вомірність ліквідації Запорозької Січі та козацьких вольнос-тей. Між тим Товариство нагромадило великий джерельний матеріал з української історії, частина якого була опублікова­на в «Записках имп. Одесского общества истории и древнос­тей». Пам'ятки і дискурси групувалися за трьома розділами: а) археологія, історія, статистика і географія; б) доповіді, повідомлення, наукові записки; в) питання хронології, персо-налій, джерелознавчі висліди. Серед членів Товариства були також науковці з Петербурга, Києва, Львова, Західної Європи.

Товариство видало «Историю о казаках Запорожских, соч. князя Мишецкого», зібрання стародавніх грамот і договорів Молдово-Валаських господарів, сприяло заснуванню історич­ного музею у Феодосії. Вагомий внесок в українознавчі дослідження належить одному з активістів Одеського това­риства Аполлону Скальковському (1808-1898) - уродженцю Житомира, вихованцю Віленського і Московського універси­тетів. Завдяки йому вдалося врятувати від знищення значну кількість унікальних документів канцелярії Війська Запорозь­кого, впорядкувати і оприлюднити частину з них. Він автор таких праць, як «Хронологічний огляд історії новоросійського

краю», «Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозько­го», «Зносини Запорожжя з Кримом в 1749 р.» та ін. Ставля­чись часом негативно до козацтва, гайдамацького руху, А. Скальковський все ж визнавав його провідну роль у суспіль­ному житті, своїми вислідами сприяв поширенню історичних знань, збагаченню і збереженню джерельної бази української історії.

У другій половині XIX ст. поряд з Києвом, Харковом, Оде­сою сформувались осередки історичної науки на Лівобережжі, зокрема в Чернігові та Ніжині. Тут плідну дослідницьку та археографічну роботу проводив Олександр Лазаревський (1834-1902) - виходець з Конотопщини, з родини, яка підтри­мувала дружні відносини з Т. Шевченком, вихованець Петер­бурзького університету. Працюючи в судах Чернігова, Ніжина, Полтави, він зосередився водночас і на вивченні унікальних до­кументів з фондів Гетьманської канцелярії і Малоросійської колегії, полків Лівобережжя, матеріалів місцевої казенної палати. Історик опублікував «Отрьівки из нежинских магист-ратских книг 1657-1674 гг.», «Актьі по истории землевла-дения в Малороссии (1630-1690 гг.)», «Отрьівки из дневника гетманской канцелярии. 1722-1723 гг.», «Актьі по истории мо-настьірского землевладения в Малороссии - 1636-1730 гг.», «Малороссийские переписньїе книги 1666 г.», «Цеховьіе актьі Левобережной Малороссии (1622-1645 гг.)» та ін.

О. Лазаревський - автор більше 400 наукових праць, що охоплюють досить обширну проблематику, домінуюче місце в якій займають джерелознавчі дискурси та археографічні публікації. Ще будучи студентом, він опрацював і видав «Ука-затель источников для изучения малороссийского края» (1858). Велику цінність має «Обозрение Румянцевской описи» (Чернігівський, Ніжинський та Київський полки). Історик заклав наукові засади публікації архівних документів, спо­гадів, мемуарів, щоденників, листів. Він оприлюднив щоден­ники Миколи Ханенка, Якова Маркевича, Павла Апостола, листи Андріяна Чепи та ін. Найбільшу цінність має тритомник «Описание Старой Малороссии» (1888-1902), завдяки якому помітно збагатилася джерельна база української історії.

З постаттю О. Лазаревського пов'язаний розвиток архіво­знавчих досліджень, зокрема його ґрунтовні коментарі до видання Сулимівського та Мотижинського архівів, статті в «Чтениях в Историческом обществе Нестора-Летописца».

Від української історіографії невіддільна діяльність Олександ­ри Єфименко (Ставровської) (1848-1918) визначного істо-

рика, етнографа, дружини Петра Єфименка, теж історика і громадського діяча. Росіянка за походженням, вона полюбила український народ, його історію, пройнялася духом оборони і розвитку української справи. Після звільнення чоловіка із за­слання подружжя поселилося спочатку в Чернігові, а потім у Харкові, де й долучилося до активної науково-дослідної праці. З ініціативи Єфименків у Харкові зорганізувався історичний гурток, учасники якого захоплювалися українською темати­кою. Під впливом праць В. Антоновича О. Єфименко опрацьо­вує унікальні архівні документи і оприлюднює в «Киевской старине» ряд цінних досліджень з історії українського Право­бережжя та Слобожанщини, зокрема «Двенадцать пунктов Вельяминова», «Турбаевская катастрофа», «Очерки по исто­рии Правобережной Украиньї» та ін.