Главная | Обратная связь

Історз знання княжої Украй 3 страница

Нерідко українська еліта в пошуках свого минулого, осмис­лення своєї історії наштовхувалася на проникнення польської, а згодом і московської історичних думок, які бачили в ук­раїнцях лише гілку відповідних націй. В ряді компілятивних тогочасних літописах по суті не присутня власна, українська інтерпретація подій, а віддається перевага чужинським кон­цепціям. Всіляко поширювалась ідея Сарматії як Праукраїни, зокрема у «Трактаті про дві Сарматії» Сфорца, у «Скіфській подорожі» італійського гуманіста Помпонія Лета, у «Трак­таті» М. Мєхновського, у «Хроніці...» М. Стрийковського, у памфлеті литовського автора трактату «Про норови татар, литовців та московитян» та ін. Однак на історичну арену всту­пала нова сила - українське козацтво, якому судилося за­хистити і утвердити національну самобутність та ідентичність українців.

Отже, після Люблінської унії різко змінився статус ук­раїнських земель. її наслідком стала поява на карті Європи нової держави - Речі Посполитої - федерації Литви і Польщі. За цією Унією тепер уже не тільки Галичина, але й Київщина, Волинь, Брацлавщина, інші землі опинилися під владою Польщі. Це стримувало розвиток національної самобутності, освіти і духовної культури українців, процес збагачення ук­раїнської історичної думки. Водночас Польща, будучи тісно зв'язаною із Західною Європою, виступала в ролі містка, за до­помогою якого українська історіографія засвоювала набутки західноєвропейської історії.

У.2. Вплив українського козацтва на розвиток історичних знань

Останні десятиріччя XV ст. ознаменувалися зародженням в українському суспільстві нової сили - українського козацтва,

4 ⁴-'к> 97

якому судилося взяти на себе визвольну місію нації і справити помітний вплив на розвиток історичної думки. Його колискою стала Південна, або Степова, Україна, що виступала як буфер між Кримським ханством та володіннями литовських і польсь­ких правителів. Степ, або Дике поле, був місцем «уходництва» ще з княжих часів, а тепер в умовах чужинської експансії став притягальним місцем для осіб, що прагнули до вільного жит­тя, тікали від рабства, від покарань. Перед небезпекою з боку кримських татар, які здійснювали набіги і пограбування укра­їнських земель, козаки набували статусу вартових, оборонців, захисників. Це в свою чергу привнесло у козацьку стихію елементи військової організації і дисципліни, спричинило за­снування Січі на острові Хортиця, до чого був причетний князь Дмитро Вишневецький (1554). Січ, як своєрідний орден, поєднала простих козаків з незаможною шляхтою, з гордими шукачами лицарської слави, оборонцями своєї землі.

Участь козаків у суспільному і культурному житті активізу­валася після юридичного оформлення прав залучення їх у 70-х рр. XVI ст. офіційними колами Польщі до прикордонної служби, запровадження інституту реєстрового козацтва. У ко­зацтві знайшли собі місце і освічені люди з числа бояр-слуг Київщини та Брацлавщини, які добивалися своїх лицарських прав, водночас несли знання у козацькі маси. Завдяки ос­віченій верстві козацтво дедалі активніше виходило на арену соціально-політичного і культурного життя, брало на себе функції захисника нації і поборника української державності. Воно поступово переходило від стану «в собі» і «для себе» до стану «козацько-руського народу», української нації, відстою­вання національних прав і вольностей.

Одним із аспектів феномену українського козацтва є те, що, з одного боку, воно виникло на ґрунті зрослої історичної свідо­мості народу, пошуку української ідентичності, а з другого бо­ку, поява козацтва як провідної сили українського поспільства справила потужний вплив на розвиток історичних знань. Це був по суті суспільний виклик інтелектуалам з'ясувати історичні витоки українського народу, його минувшину і на підставі осмислених фактів довести історичне право українців на свою окремішність, волю, незалежність, на власну державу. Є всі підстави вважати, що козацтво, утворення Запорозької Січі, її гетьмани і отамани справляли дедалі більший вплив на національну та історичну свідомість українців. Варто нагада­ти, зокрема, подвижницьку діяльність одного з перших геть-

манів П. Сагайдачного, що належав до провідних культурно-просвітницьких діячів України. Він сприяв утворенню в Києві потужного культурного осередку, до якого входили І. Борець­кий, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та ін. Завдяки їх діяльності помітно збагатилася українська історич­на думка. Дбаючи про піднесення національно-освітнього руху в Україні, П. Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського Богоявленського братства, надав вагому матеріальну допомогу Київській братській школі, пе­ред смертю заповів всі свої кошти цій та Львівській і Луцькій братським школам.

Характерними ознаками духовно-культурного життя Запо­розької Січі були сповідування православного християнства і освіченості. Повсюдно разом із закладанням січей будувалися храми на честь Покрови Пресвятої Богородиці і створювалися січові ніколи. У таких школах навчалося від ЗО до 80 шко­лярів, які не тільки опановували письмо, читання, закон Бо­жий, але й черпали історичну мудрість з книг. На Запорожжі створювалися історичні пісні, думи, розвивалося мистецтво кобзарського співу. Кобзарі оспівували історію визвольного руху, героїв селянських повстань, розвивали національну і про-тестну свідомість.

Козацтво з своїм державницьким центром на Запорожжі справляло дедалі більший вплив на суспільний розвиток всієї України, на визвольний і просвітницький рух, що особливо відчувалося у Києві, Чигирині, Каневі, Переяславі, Черкасах та інших містах. Ідеї козацької вольності сягали Галичини, зокрема Львова, Луцька і т. д.

Зупинимося докладніше на історичних поглядах деяких провідників київського культурного осередку, пов'язаного з козацтвом. Історичною спрямованістю відзначалися твори Єлисея Плетенецького (1554-1624) - архімандрита Києво-Печерського монастиря і засновника Лаврської друкарні. Писав він українською книжно-літературною, максимально наближеною до народної мовою, прославляв людину, яка добре дбає про самоствердження українського народу. Його вважали носієм такого самоствердження, ідеалом якого є суспільно ко­рисна праця і друковане слово.

Цікавими є історичні погляди Касіяна Саковича (1578-1647) - українського церковного діяча, ректора Київської братської ніколи, які він концентровано виклав у «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдач-

ного, гетмана Войска... Запорозкого». Ці вірші були виголо­шені учнями братської школи під час церемонії поховання славетного гетьмана. Згодом їх було доповнено описом герба Запорозького Війська. Автор, прославляючи ратні подвиги запорозьких козаків, їх хоробрість у боротьбі з ворогами, звер­тається до героїчних сторінок минулого, до традицій Київської Русі, видатних осіб з історії церкви, світських діячів Греції, Македонії, Єгипту.

Славно прислужилися українській культурі та історичній думці брати Лаврентій та Стефан Зизанїі. «Граматика» Л. Зизанія, до якої були залучені власні поетичні твори, утвер­джувала самобутність української мови, її відмінність від цер­ковнослов'янської. Йому ж належить «Буквар - наука для читання» та «Лексис» - тлумачний словник церковнослов'ян­ської та української мов, які давали досить широкі відомості й з історії. Стефан Зизаній був ректором міської української братської школи у Львові, активно виступав на захист національної культури, піддавався критиці за відступ від като­лицьких догм. Його теологічні твори близькі до ідей західноєвропейських реформаторів - М. Лютера, Ж. Кальвіна, У. Цвінглі та ін.

Окремої уваги заслуговують погляди на історію письменни-ка-полеміста Івана Вишенського (приблизно 1550-1621). Його трактати і послання, об'єднані в рукописну «Книжку», хоч і мали антикатолицьку спрямованість, стосувалися історії людської цивілізації. На думку мислителя, до розколу хри­стиянства людські стосунки розвивалися гармонійно, а тому треба повернутися до попереднього стану розвитку, тобто до моральної чистоти і первісної освіченості. Ідеалом він вважав суспільство, сформоване з громад, подібних до ранньохристи­янських спілок. У посланні «Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься польська...» втілені антипольські настрої, що дедалі більше поширювались у козацькому середовищі. Автор нази­ває Польщу країною грішною, а людей лихими, лютими і закликає їх покаятися.

Представляють інтерес історичні погляди нащадка укра­їнського шляхетського роду з Холмщини Й. Верещинського, який розглядав Україну та її населення як етнополітичні ре­алії. Його концепція базувалася на двох засадничих принци­пах: традинаціоналістській схемі народу старозавітних часів (зафіксованій у Святому Письмі) і давньоруського періоду Київської доби. За цією концепцією, населення України - це

історично сформований етнос, який має одвічну територію, державне життя в минулому і власну традицію духовної куль­тури. Іншими словами, спадщина давньої Київської держави адресувалася законному правонаступнику - жителям Ук­раїни. Й. Верещинському належить також ідея Козацької держави Задніпров'я на чолі з князем та гетьманом Війська Запорозького.

Вагоме значення для історичної думки мали діяльність і твори Петра Могили (1586-1647) - церковного і культурно-освітнього діяча першої половини XVII ст., вихованця Львів­ської братської школи і Празького університету, Київського митрополита, засновника Лаврської школи, що об'єдналася з братською школою і дістала назву Києво-Могилянська ака­демія. Серед вихованців академії - ціла плеяда вчених, політиків, будівничих козацької державності, зокрема І. Ви-говський, П. Дорошенко, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок та ін. Подвижницька діяльність П. Могили в галузі освіти сприяла поширенню історичних знань, піднесенню національ­ної свідомості українців. Твори П. Могили, частина яких була написана разом з богословами лаври, - «Требник», «Катехизис», «Літос», - будучи церковними, мали глибокий історичний зміст, доводили цілісність і спільність українського народу, відкривали шанс для поєднання православної України із Захо­дом. У «Літосі» П. Могила представив досить великий пласт українських старожитностей, а саму Україну він розглядав як спадкоємицю Давньоруської держави з столицею в Києві. Ук­раїнці змальовуються як окремий народ з власною історією, мовою, звичаями, церквою. У творі проводиться ідея такої держави на землях України, яка б не підлягала ні Польщі, ні Москві. Ці акценти дуже важливі для національної історіо­графії, оскільки московські автори починаючи з XV ст. стали виводити родовід московських князів з київської доби, щоб до­вести їх право на землі, народ, культурну і духовну спадщину Київської Русі. Цілком обґрунтованою видається ухвала про те, що за заслуги перед Україною П. Могила канонізований Українською православною церквою (1996).

З появою козацтва деяких змін зазнало літописання. У лі­тописах цієї доби, в т. ч. і в монастирських, дедалі частіше зга­дуються історія і подвиги козаків. Наприклад, Густинський монастирський літопис містить розділ «Про початок козацт­ва», згадку про діяльність П. Сагайдачного. Літопис проник-нутий симпатією до козацтва як головної сили в боротьбі проти національного і релігійного пригнічення.

Новим явищем в українській історіографії XVI - початку XVII ст., пов'язаним безпосередньо з козацтвом, став розвиток мемуарної творчості. Мемуари цієї доби носили приватний ха­рактер, створювались свідками подій, переважно урядовими особами Литви і Польщі, дипломатичними посланниками. Устами зарубіжних мемуаристів, як, наприклад, Е. Лясоти, часто промовляють представники козацької старшини, зокре­ма гетьман Запорозької Січі Б. Микошинський. Сказане стосується і мемуарного твору французького інженера Г. де Боп-лана «Опис України», в якому домінуюче місце займає тема українського козацтва, устрою Запорозької Січі. Зазначимо, що завдяки Боплану до нас дійшла частина складених ним географічних карт України XVII ст., зокрема Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського, Волинського воєводств.

Кінець XVI - початок XVII ст. - це період потужних козаць­ких повстань, що засвідчили зрослий вплив козацтва на суспільні процеси, визрівання його історико-державницької свідомості. Зазначимо, що в ході козацьких і селянських пов­стань, які дедалі частіше зливалися в єдиний визвольний рух, на історичному ґрунті княжої доби виникали проекти політич­них реформ, проникнуті сепаратистськими ідеями. Северин Наливайко пропонував перенести політичний і воєнний центр українського козацтва із Запорозької Січі на землі між Північним Бугом і Дністром і автономно виділити цей регіон як військово-політичне та адміністративне утворення на чолі з гетьманом.

Носіями національно-державницької ідеї не випадково були отамани козаків, які здебільшого мали ґрунтовну освіту і певний рівень історичних знань. К. Скидан універсалом від 4 листопада 1637 р. титулував себе «опікуном всієї України». Ватажок селянського повстання П. Павлюк (Бут) мав намір проголосити себе «володарем» або «королем» в Україні, зайня­ти Київ і всю Сіверщину. Під потужним впливом козацтва на ґрунті знань з історії вибудовувалась політична культура українського суспільства, що фіксувалось у поширені таких ключових понять, як «руський (український) народ», «Русь», «Україна», «держава», категорій «вольності», «свободи», «рівності». Українська шляхта дедалі чіткіше висловлювалась за утвердження окремого політико-правового статусу своїх етнічних земель, за рівноправність українських і польських воєводств Корони - польської частини Речі Посполитої. Зрос-

тання регіонального патріотизму української шляхти та проте-стний рух козацтва особливо характеризувалися відстоюван­ням прав руської (української) мови та православної церкви.

Подібним духом проникнутий літописний збірник, створе­ний на початку XVII ст. в Києві і відомий під назвою «Літо­писці Волині і України». Київська тимчасова археографічна комісія при підготовці літопису до друку назвала його Київ­ським. Цей літопис теж засвідчує новий етап історичної твор­чості, особливість якого у розширенні джерельної бази, що включала записи на основі давніх літописів, а також відомості, запозичені з праць польських істориків - М. Стрийковського, А. Бєльського, А. Гваньїні та ін.

У центрі уваги Київського літопису події в Україні в період з 1240 р. до початку XVII ст., а точніше до часів діяльності гетьмана П. Сагайдачного. Вважають, що цю заключну части­ну літопису написав Б. Балика - син київського війта. У літо­писі фігурує поява козацтва, спротив запорожців татарам і польській шляхті.

Таким чином, зародження українського козацтва, перетво­рення його у провідну верству українського визвольного руху, утворення Запорозької Січі мало прямий і опосередкований вплив на розвиток історичних знань, на підвищення інтересу українського поспільства до своєї історії. Поява козацтва сти­мулювала піднесення освіти, діяльність братств, розвиток дру­карства, що супроводжувалось нарощуванням історичних знань, зростанням національної свідомості українців. В опорі на історію провідники козацтва вбачали моральну підтримку своїх змагань за волю і незалежність України. Поява на Січі освічених людей, створення січових шкіл дали поштовх веден­ню щоденників, складанню хронік і козацько-старшинських літописів, що є характерним для середини та другої половини XVII ст.

У.З. Історичне підґрунтя міжконфесійної конфронтації

Включення українських земель до складу Речі По­сполитої загострило протистояння католицької та православ­ної церков. Пошук компромісів привів до укладання в 1596 р. Берестейської унії, внаслідок чого утворилася Українська греко-католицька церква. Ідея унії мала своїх прихильників і противників як у Польщі, так і в Україні. її укладення не

поєднало церкви, не вирішило протиріч, а призвело до розши­рення міжконфесійної конфронтації, яка підігрівалась створе­ним у 1589 р. Московським патріархатом. У ході полеміки між представниками православної, католицької та греко-като-лицької (останню називали «уніатською»¹) церков усі сторони постійно апелювали до історії, що в свою чергу стимулювало розвиток не тільки релігійної, але й історичної думки. Кожна із сторін шукала історичного підтвердження своєї правоти.

Ось чому видається доцільним зупинитися на історичному підґрунті міжконфесійної конфронтації, яка почалася ще за­довго до Берестейської унії, була пов'язана з протестантською течією у конфесійному русі і продовжується поспіль понад чо­тири століття. До оборони православ'я було залучено частину громадсько-політичних діячів, зокрема князя К. Острозького, який на перших порах підтримував ідею унії, а згодом пере­йшов на бік її противників. На замовлення К. Острозького у відповідь на «Описаньє й оборону Собору руского Берестей­ського» вийшов «Апокрисис», який розцінив унію як зазіхання на віру руського народу. Цю точку зору активно підтримувала Московська митрополія. Натомість уніати, в свою чергу, відчу­вали деяку підтримку представників шляхти, польської влади та Риму. Конфлікт майже щороку розглядався в сеймі і сенаті Речі Посполитої. Частина української шляхти переходила на католицтво або в унію, в т. ч. й діти К. Острозького стали като­ликами. Водночас уніатська церква виступила на захист ук­раїнської нації, проти полонізації і приниження українців.

У ході полемічної боротьби дедалі чіткіше поставали національні почуття, висловлювання на захист української мови, народних традицій. Провідники українства шукали моральної підпори в національній історії, обстоювали неско­реність українського народу. Серед полемічних творів най­ближче до історичних стоять «Про єдність Божої Церкви» П. Скарги, «Ключ царства небесного» Г. Смотрицького, «Каза-ньє Святого Кирила...» Стефана Зизанія та ін. Після Собору 1596 р. словесна війна загострилась, розділивши Русь на уніатську і православну. Духовні батьки унії П. Скарга та І. Потій доводили канонічність і законність уніатського собо­ру, а православні оцінили собор як сходку, спровоковану «єре­тиками» - кальвіністами та аріанами.

¹ Офіційно назва «уніатська» проіснувала до 1774 р., коли вона бу­ла замінена на греко-католицьку. З 1960-х рр. Ватикан застосовує назву «Українська католицька церква східного обряду».

У 1598 р. Г. Балабан відкрито говорив про «ненависних во­рогів і супостатів наших - ляхів, які пильно стараються, щоб руський народ-унівець повернути і зовсім викорінити». Поряд з поняттями «руський» (у розумінні - український) народ у творах дедалі частіше стали вживатися слова «Вітчизна», «рідна земля». Можна погодитись з думкою Н. Яковенко, що з 20-х рр. XVII ст. представники духівництва та інтелі­генції поширювали поняття руський народ на все населення етнічної території України, а не тільки на православних Речі Посполитої.

Політично-риторична література актуалізувала і продовжу­вала нагромаджувати знання з історії Київської держави, за­провадження християнства, прищеплювала почуття причет­ності тогочасних політичних еліт українського суспільства: шляхти, князівських родів, козацької старшини до княжих традицій минулого, що мало важливе значення для утвер­дження національної ідентичності.

З огляду християнської парадигми, звернення полемістів до минувшої історії давало підстави розглядати руський народ як такий, що має Богом дане право на самостійний розвиток на своїй землі, як такий, що повинен мати рівні права з поляка­ми, литовцями і московитами, а значить неправомірним вида­валося входження українських земель до Польщі. Оригінальне трактування поняття «руського народу» належить Мелетію Смотрицькому (1572-1633), яке він ув'язував не стільки з віросповідуванням, скільки з історичною традицією, із спільні­стю мови, культури, обрядів і звичаїв, а також території ук­раїнських земель, інкорпорованих за умовами Люблінської унії.

У творах інших тогочасних авторів українські землі ототож­нювались з територією тієї держави, сакральним і політичним центром якої був Київ як етнічне ядро руського народу. Водночас дедалі активніше стало міфологізуватися українське козацтво як виразник помислів цього народу, його передова верства, продовжувач княжих традицій. Зокрема, Захарій Копистенський проводив думку про те, що руські князі за пев­ними пактами приєдналися до Королівства Польського, а зна­чить, є підстави для виокремлення українських земель. До речі, його «Книга оборони...» на захист українських право­славних християн (1619-1622), яка була відповіддю на книгу уніатського архімандрита Л. Кревзи «Оборона церковної єдності», містить різноманітні відомості з історії церкви і

світського життя. 3. Копистенський у «Палінодії» (1621-1622) розглядає населення «Малої Росії» і «Великої Росії»¹ як окремі гілки «Яфето-Руського покоління».

У більшості полемічних творів велику питому вагу займає історичний матеріал. У них досить рельєфно стала проводити­ся ідея спадкоємності і безперервності розвитку українського народу з часів княжої Русі зі столицею в Києві. Іов Борецький - викладач, а згодом ректор Львівської братської школи, один із засновників і ректор братської школи в Києві, Київський православний митрополит намагався примирити дві укра­їнські церкви - православну і греко-католицьку. У відомій «Протестації» (1621), він наголошував, що ми боремося за те, що мали раніше, що нам наші предки залишили. Обстоюючи права козаків, він підкреслював, що вони з того племені, яке за Володимира, святого монаха руського, воювали Грецію, Маке­донію, що їх предки разом із Володимиром хрестилися. Поряд з І. Борецьким активно обстоював православ'я М. Смотрицький, який у творі «Оборона виправдання» та інших обстоював право українців і білорусів на національно-релігійну свободу. Після тривалих роздумів він дійшов висновку, що вихід з конфрон­тації православних та католиків лежить у прийнятті між­конфесійної унії. Його «Міркування про шість розходжень» містять виклад основних розбіжностей між православною і католицькою гілками християнства. Трактату І. Борецького «Апологія моєї мандрівки до країв східних» православна церква оголосила анафему, оскільки в ньому був заклик до згоди і братерської любові, тобто до визнання унії. Нарешті, «Протестація» (1628) вийшла за межі чисто релігійні і була мемуарно-епістолярним твором. І. Борецький балансував між московською і польською орієнтаціями, а П. Могила і С. Косов виявляли більше лояльності до Польщі. Промосковська налаш-тованість більшою мірою характерна для І. Копинського, що був усунутий з митрополичої кафедри П. Могилою.

Памво Беринда (1560-1632), вважаючи себе «русином», у знаменитій праці «Лексикон...» розрізняв великоросів, русинів, білорусів, болгар, вказував на різницю «словенської» (церковнослов'янської) мови від рідної - «словяноруської». Свою працю він побудував на різних джерелах, зокрема на

¹ Ці поняття мали літературно-церковне походження і були запро­ваджені до церковного словника константинопольським патріархатом у середині XIV ст. за аналогією «Мала Греція» та «Велика Греція».

«Острозькій Біблії», на працях Фукідіда, Плутарха, Арістоте-ля, Флавія та ін.

Серед полемічних творів, що мають історичне забарвлення, слід виокремити «Перспективу» К. Саковича (1642), в якому він обґрунтував свій перехід від православ'я до греко-като­ликів, а далі до римо-католиків. Автор обстоював розвиток народної освіти і культури на українських землях як найваж­ливіший чинник збереження духовності та історичної пам'яті. Як уже зазначалося, в процесі міжконфесійної полеміки зріс інтерес до історії хрещення Русі, в якому вбачалася духовна першооснова русичів. У першій половині XVII ст. викриста­лізувалось виділення ряду етапів християнізації Русі: у творі Л. Кревзи «Оборона церковної єдності» (1617) виділялись три етапи: а) Кирила і Мефодія за часів імператора Михай­ла III; б) за часів імператора Василя І і патріарха Потія; в) за митрополита Миколи Хрисоверга.

Л. Зизаній у «Катехізисі» (1627) твердив, що перше хре­щення Русі відбулося під час відвідання апостолом Андрієм Київських пагорбів; друге - за князювання Аскольда і Діра; третє - в часи Ольги; четверте - при Володимирі. Ідея поетап­ності хрещення України-Русі віддзеркалена і в Густинському літописі.

Міжконфесійна конфронтація відбилася також на харак­тері та змісті монастирських літописів. Показовим у цьому відношенні є Густинський літопис, виявлений в однойменному монастирі недалеко від Прилук на Полтавщині. Його створен­ня відносять до 20-х рр. XVII ст. Існують припущення, що автором літопису міг бути історик церкви Захарій Копистен­ський (1585-1627) - письменник-полеміст, громадсько-куль­турний і церковний діяч. Той список Густинського літопису, який зберігся, переписаний 1670 р. ієромонахом монастиря Михайлом Лосицьким. Він має назву «Кройніка» і включає в себе уривки з давніх руських та польських писемних творів, охоплюючи період від Київської Русі до Берестейської унії включно. Автор літопису торкається здебільшого зовнішньої політики Київської та Галицько-Волинської Русі, її відносин з Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною. Окре­мо виділені оповідання «Про початок козацтва», «Про застосу­вання нового календаря». Нарешті, літописець подав своє бачен­ня унії, описав, як вона творилася і що вона означала для руської землі. Автор негативно оцінював унію та її наслідки для Ук­раїни, а самому твору надав антикатолицького спрямування.

Для Густинського літопису, збірки «Літописці Волині й України», Острозького літопису характерне при збереженні княжої літописної традиції поширення прагматичного спря­мування і тематичного висвітлення подій. Проглядаються спроби авторів виявити внутрішні причини подій, докумен-талізувати виклад. Наводилися повні тексти документів, або витяги з них, зароджувалась практика посилань. До складу літописного збірника «Літописці Волині й України» увійшла перша редакція «Кроніки Руської», створеної на початку XVII ст., в якій давалась хронологічна схема історії давньої і «нової» Русі.

Стиль тогочасного історичного мислення - це подієво-кон-статаційний і подієво-описовий підхід до історичного процесу з елементами примітивної аналітики. Авторам не вдавалося уникнути фрагментарності викладу, неузгодженості з попе­редніми подіями. Помітним ставав і ретроспективний підхід, тобто екскурси у минуле аж до античних часів.

Як уже зазначалось, під впливом польських істориків у ряді творів XVII ст., зокрема у Густинському літописі, вмотивову­вався сарматський корінь походження слов'ян, а термін «Русь» вживався як спільна назва слов'янських племен, що за­селяли «Європейську Сарматію». Автор літопису відмежував «Україну», «козаків» від населення Московського царства, ув'язавши походження козацтва від руського, тобто україн­ського народу.

Не дивлячись на міжконфесійну конфронтацію, протягом багатьох десятиріч після Берестейської унії налагоджувались контакти як православних, так і греко-католицьких церков­них служителів з культурно-освітніми діячами, з проводом українського козацтва, що сприяло зростанню духовної і загальної культури, підвищенню історичної свідомості, але стримувало утвердження української ідентичності. У 1620 р. було відновлено православну ієрархію на Правобережжі, яка, хоч і не була визнана польським урядом, позитивно впливала на духовне і суспільне життя. Тільки у 1633 р. «Статті успо-коєння руського народу» легалізували православну ієрархію.

Поділ Київської митрополії на православну та унійну по-різному оцінювався українським поспільством, але єдність обряду, спільність старокиївської церковної традиції, христи­янського календаря вберегли український народ, його культу­ру від розколу і повної денаціоналізації.

Підсумовуючи сказане про історичне підґрунтя міжкон­фесійної конфронтації в Україні в контексті Берестейської унії, слід ще раз наголосити, що кожна полемізуюча сторона шукала аргументи своєї правоти в історичній минувшині і в та­кий спосіб сприяла пошуку нових фактів з історії. Завдяки по­лемічним працям на рубежі XVI-XVII ст. дедалі ширше стала вживатися назва «Україна», хоча в церковній лексиці ще міцню тримався термін «Русь». Правда, польська література під поняттям «Україна» трактувала так звані «східні креси Речі Посполитої», а термін «Русь» найчастіше вживався сто­совно Галичини. Полемічна література збагачувала не тільки філософську, але й філософсько-історичну думку, і вона сама по собі служила добрим стимулом логічного мислення, що ма­ло важливе значення для формування історичної свідомості, розвитку філософії історії.