Главная | Обратная связь

Історз знання княжої Украй 2 страница

Однією з особливостей розвитку історичних знань у Галиць­ко-Волинській державі було те, що на неї помітно впливали погляди польських, чеських та угорських хроністів Вінцента Кадлубека, Яна Длугоша, Галла Аноніма. Серед тогочасних хронік особливо цінною є «Велика хроніка про Польщу, Русь і їх сусідів ХІ-ХШ ст.». Не було випадковим, що галицько-волинський літописець навів немало відомостей з політичного і культурного життя Західної Європи, захоплювався духом лицарства, шляхетності.

Про зрослий інтерес до історії на Волині та Галичині свідчить поступове виокремлення історичної тематики в літе­ратурній творчості та малярстві в самостійний жанр. Велика заслуга в цьому належала мудрому книжнику Тимофію - авто­ру повісті з означеною історичною спрямованістю. Найближче до історичної тематики стояли епічні твори, так звані «давни­ни». У «давнинах» Галичини фігурують місця Поділля, Дунаю, пов'язані з боротьбою проти татар, Михайло Поток-богатир та ін. Крім того, створювались пісні і перекази про галицьких і волинських князів, насамперед про Романа Мстиславича, Данила Романовича.

Візантійсько-київський стиль та історичний зміст харак­терні для фрескового настінного живопису, церковного іконо­пису, архітектури. Особливо це характерне для церкви Спаса в Галичі, яка згадується в літописі за 1152 р., для церкви Св. Пантелеймона, а також Успенського собору, храму Кирила і Мефодія та ін.

Отже, навіть з цих скупих відомостей є очевидним, що істо­рична думка в Галицько-Волинській державі стала логічним продовженням і збагаченням знань, нагромаджених у Київ­ській Русі. Дістала подальший розвиток літописна традиція, втілена у Галицько-Волинському літописі, епічних творах «давнини», в церковній літературі. Разом з тим на історіогра­фічний процес в Галичині суттєво впливала візантійська, римська та західноєвропейська історична думка, адже Галиць-ко-Волинська держава мала широкі зв'язки, в т. ч. й динас­тичні з Угорщиною, Польщею, Римом, Литвою, Чехією, Мо­равією тощо. Вона відігравала роль містка між західною і східною цивілізаціями.

Галицькі і Волинські князі за традицією, властивою Києву, були людьми освіченими і висококультурними. Як зазначає ав­тор Волинського літопису, Володимир Василькович був таким

книжником і філософом, «якого не було у всій землі й по ньому не буде». Завдяки йому поширювалась освіта, книжне навчан­ня, створювались книги і бібліотеки, а при княжому дворі утри­мувалось багато книгописців. Літописець назвав 36 книжок, які фігурували серед дарів князя для церков і монастирів Воло­димира, Берестя, Бельська, Кам'янця, Любомля, Перемишля, Луцька та інших міст. При цьому підкреслювалось, що чимало книжок князь переписав власноручно. Окрім релігійних текстів були книги для читання з певним історичним забарв­ленням: «Пролог дванадцяти місяців», «Соборник», «Соборник великий» з очевидно повчально-виховними статтями.

Звичайно, збагачення історичних знань у княжій Україні-Русі стримувалось рядом об'єктивних чинників. Непоправної шкоди розвитку духовності та історичної думки завдали ве­ликі руйнування і нищення, людські і духовні втрати, яких зазнали землі Київської і Галицько-Волинської Русі в роки зо-лотоординського татарського панування, яке тривало понад сто років. Воно істотно уповільнило економічний і культурний розвиток українських земель, насамперед Києва. Негативно позначилось на духовному житті, на розвитку історичної думки перенесення в 1354 р. митрополії з Києва до Володими-ра-на-Клязьмі, в чому були зацікавлені татари, прагнучи не допустити духовного відродження давньої столиці Русі. Переїзд київського митрополита Максима до Володимира і заснування Галицької митрополії для «Малої Руси» (1303) відіграли деструктивну роль в історії православ'я, заклали початок його розколу, підірвали історичні традиції та звичаї предків, негативно вплинули на історичну свідомість.

Не збереглися тогочасні київські та галицько-волинські архіви і бібліотеки, оскільки були понищені золотоординськи-ми завойовниками, пограбовані угорцями та поляками.

Незважаючи на негативні наслідки руйнувань, можна зро­бити висновок, що розвиток історичних знань у Галицько-Волинській державі став логічним продовженням і збагачен­ням українсько-руської історичної думки Київської Русі, яка за умов більш як столітнього державного життя українського народу набула дедалі виразнішого етнічного забарвлення. Ідея державної самостійності, збереження і примноження київ­ських княжих традицій, пошуки шляхів політичного, еко­номічного і культурно-духовного порозуміння з сусідніми народами позначилися на змісті і характері української істо­ричної думки. Між історичними і літературними творами XI -початку XIV ст. Київської і Галицько-Волинської Русі не мож-

на провести якусь межу, оскільки літописи набувають дедалі вираженішого літературного характеру, а літературні та релі­гійні твори носять відбиток історичного підходу. Сформувалася особлива галицько-волинська манера історико-літературного викладу подій, що мала багато спільного з київською літопис­ною традицією.

ІУ.З. Історична думка українців литовсько-польської доби

Незважаючи на розпад Київської Русі на окремі князівства, занепад Галицько-Волинської держави, монголо-татарське панування, поступову колонізацію українських зе­мель з боку Польщі, Угорщини, Литви, Туреччини, розвиток історичних знань на цих теренах не переривався, хоча й зазнав певного застою, деформацій. Численні літописні та інші того­часні пам'ятки були понищені загарбниками. З 30-х рр. XIV ст. ослаблена міжусобицями та золотоординським ігом більшість українських земель опинилася в полі зору Литовського кня­зівства. Литовська присутність в українських удільних кня­зівствах на перших порах сприяла їх звільненню від монголо-татар, пожвавленню господарського і культурного розвитку, але зрештою призвела до включення більшості українських земель до складу Великого князівства Литовського. Це доко­рінно змінило його характер і статус, перетворило, за оцінкою багатьох істориків, у Литовсько-Руську державу, в якій русь­кий (український і білоруський) елемент відігравав домінуючу роль. Ця роль зумовлювалась не тільки більшою територіаль­но-етнічною присутністю, а й вищим рівнем культури, освіти, релігії, організації суспільного життя, історичних знань. Ук­раїнська і білоруська мови мали державний статус, застосову­вались у службовому діловодстві, ними писались літературні та історичні твори. Тут ще тривалий час діяли норми звичаєво­го і писаного українського права. М. Грушевський переконли­во довів, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московське царство. На Думку М. Антоновича, епоха Гедиміновичів (династія литовсь­ких князів) була для України продовженням князівського періоду державності, але без відповідного національного за­барвлення.

Важливо наголосити, що весь попередній розвиток історич­ної думки в Київській і Галицько-Волинській Русі служив в Умовах Литовсько-Руської держави моральною підвалиною

збереження і дальшого поглиблення етнічної ідентичності українців південно-західних князівств: Київського, Переяс­лавського, Чернігівського і Волинського.

Було б помилкою думати, що литовські часи - це втрачена доба для українців з огляду духовної культури, освіти, істо­ричних знань. Звичайно, з цього періоду до нас дійшло вкрай мало літописних творів, літературних праць. Частина літо­писів розглядається як спільне надбання українців, білорусів і литовців. Добре відоме ім'я одного з київських літописців Скиргайла, оскільки він приклав руку до літописів Великого князівства Литовського.

Серед удільних українських князівств, які опинилися під Литвою, найширшу автономію у ХІУ-ХУ ст. мала Волинь, залишаючи за собою традицію української державності, збереження національної культури. Волинські князі чинили помітний спротив як пануванню татар, так і литовсько-поль­ському зближенню, насторожено поставились до Кревської унії (1385), особливо у тій частині, де йшлося про прилучення руських земель до Корони та їх латинізацію. Сама ж унія озна­чала початок ліквідації Великого князівства Литовського як окремої держави, і тільки тверда позиція Вітовта дозволила зберегти князівство, перетворити його на сильну державу з системою централізованої влади.

У політичному і духовному житті, яке найбільше підтриму­вало і живило історичну свідомість, провідну роль зберігали Київ, Чернігів, Києво-Печерський, Михайлівський Золотовер­хий та Унівський монастирі, церкви Переяслава, Луцька та Володимира-Волинського. Поступово відновлювалися школи, в яких переважно дяки навчали читати і писати, давали деякі відомості з історії релігії, літератури. Паралельно зростала роль Латинської церкви, особливо в розвитку освіти, розпов­сюдження книжних знань, поширювалося протестантство.

Середньовічне сприйняття історії на українських землях мало чим відрізнялося від західноєвропейського і залишалося на досить посередньому рівні. Час вимірювався змінами пір року, дня і ночі, відзначенням церковних свят. Фіксовані годи­ни і календарі розглядалися як священні привілеї церкви. Переважна більшість людей жила в психологічній атмосфері страху, невпевненості, безпорадності перед силами природи, кровопролиттям воєн, масових епідемій. Все це створювало підґрунтя для ще більшого поширення релігії, ідеї величі Бога і слабкості людини. Історичні твори, представлені здебільшого

літописцями та хроністами і створені ченцями, не виходили за межі церковних схем і обмежувалися фіксацією, в кращому випадку описуванням подій, а не їх поясненням. За еталон оцінки подій бралися їх релігійна інтерпретація або погляди того чи іншого володаря.

У Києві, зокрема в Печерському монастирі, поширювались ідеї ісихазму - офіційної доктрини візантійської православної церкви з елементами містичного вчення і закликом до аске­тизму. Один із речників ісихазму митрополит Григорій Цамб-лан у своїх проповідях часто звертався до історії минувшини, шукаючи в ній аргументи.

Автономія українських земель у Великому князівстві Ли­товському була досить короткочасною. В 1474 р. припинило своє існування останнє з українських князівств - Київське, діставши статус одного з воєводств. В умовах польсько-ли­товського зближення Київ дедалі частіше сприймався в образі південно-східних «воріт» держави, що поступово народжува­лася. Однак уявлення про нього літописців мало виходили за межі сформованих поглядів у ХІ-ХШ ст. Суспільна свідомість не сприймала падіння політичного і духовного престижу Києва, масштабів руйнувань завойовників, утверджувала віру в його відродження.

Для розвитку української історичної думки важливе зна­чення мало часткове збереження місцевої літописної традиції, шкільництва, налагодження тісніших контактів із західно­європейським світом. Особливість місцевих літописів цієї доби у тому, що вони створювалися переважно у монастирях, а їх творці не обмежувалися фіксацією найважливіших церковних і світських подій, очевидцями яких були, але й зверталися до попередніх подій на підставі існуючих переказів і описів через призму свого бачення. Західноруські літописи і літописи Ве­ликого князівства Литовського пов'язані з давньоукраїнською літописною традицією і містять важливі відомості з історії України, Білорусі. Свідченням цього є ціла низка літописних пам'яток історичної думки, зокрема Супрасльський літопис, що дістав назву від однойменного монастиря біля Бєлостока. До нього входить «Короткий Київський літопис», який був створений в Україні. Цей літопис розвивав київську літописну традицію, поєднуючи фіксацію подій з літературно-мистець­ким їх описуванням. Він включає записи попередніх років, компілятивно викладає старий літописний матеріал, а також через призму очевидців подає відомості про події рубежу

ХІУ-ХУ ст., похвальні висловлювання на адресу литовських князів. Близьким за стилем є Баркулабівський літопис, хоч створення його почалося наприкінці XVI ст., але він містить оповідання про більш ранні події, насамперед у релігійному житті, засвідчує гостроту протистояння між західною і східною гілками християнства, їх заполітизованість. Така ува­га до конфесійних проблем зумовлювалась тим, що його авто­ром був священик Баркулабівської церкви Федір Филипович, відомий захисник православ'я. Водночас автор подав унікаль­ні відомості про побут білорусів і українців, обряди, звичаї, про зародження шляхти.

Цінні відомості про господарське життя, політичні відноси­ни на українських і білоруських землях містить «Літописець великих князів Литовських». У ньому в стилі київських і галицько-волинських літописів висвітлені історичні події останньої чверті XIV ст., в т. ч. і про утвердження Любарта Гедиміновича на Волині, боротьбу литовців з татарами. У про­тистоянні Ягайла і Вітовта після Кревської унії літописець був на боці останнього. Для автора литовські князі, які збирали і охороняли українські землі, видаються за продовжувачів справи Ярослава Мудрого. Про вищий рівень описування подій свідчать так звані білорусько-литовські літописи широкої ре­дакції, що містять важливі відомості про литовське освоєння українських земель. Водночас для них характерна певна тен­денційність, особливо щодо доведення історичних прав Литви на землі Волині, Київщини та Сіверщини. До створення цих літописів була причетна родина Гольшанських, чия історія пе­репліталась з Києвом, оскільки з кінця XIV ст. тут князював Іван Ольгимонтович Гольшанський, а після нього правили його сини Андрій та Михайло. Засвоєння давньоукраїнської літописної традиції білорусько-литовськими літописцями дає підстави говорити про засвоєння ними української історичної думки, хоч і в дещо спотвореному вигляді.

Серед літературних творів XV ст. елементами історизму відзначались «Похвала Вітовту», «Сказання про перемогу Кос­тянтина Острозького під Оршею» та ін. На думку дослідників, у ХГУ-ХУ ст. українські землі зазнали культурного впливу вихідців із Сербії та Болгарії, які емігрували під тиском турець­ких загарбників і привезли з собою немало писемних пам'яток.

З кінця XV ст. вирізняється воєнно-ідеологічне протистоян­ня Московської і Литовської держав, у епіцентрі якої опини­лися українські землі. Не слід вважати випадковим ініційова-

не Іваном III пограбування Києва татарами (1482), що від­кривало шлях Москві після захоплення Новгородської землі (1478)на Україну, зокрема Сіверщину та Чернігівщину, а також новий титул царя як «государя и великого князя всея Руси», що уособлював претензії на всі «русские» землі як «от-чини»московських володарів.

Лейтмотивом великодержавної ідеології Москви, яка згодом стане наріжним каменем імперського мислення, послужило «Послання про Мономахів вінець», яке лягло в основу «Ска­зання про князів володимирських». У ньому обґрунтовувалися «історичні права» Івана IV на статус володаря «всей земли рус-ской». Цілком зрозуміло, що нав'язування суспільній свідо­мості великодержавницької ідеї Москви, використання з цією метою потужних можливостей московської православної церк­ви вносило деструктивні впливи на розвиток історичних знань.

На розвитку історичної свідомості, духовної культури, книжної і бібліотечної справи в Києві, Чернігові, Володимирі-Волинську та інших княжих містах негативно відбилися не тільки монголо-татарська руйнація, але й перенесення митро­поличого осередку до Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви. Поширилась варварська практика вивезення з Києва та інших українських міст рукописних книг, ікон, творів жи­вопису, інших цінностей, а також освічених людей.

Отже, навіть ці обмежені відомості про історичну думку в умовах Литовсько-Руської держави дозволяють зробити висно­вок, що після розпаду Київської Русі, занепаду Галицько-Во-линського князівства, незважаючи на золотоординське пану­вання, литовську колонізацію, геополітичні плани Москви і Польщі, вона продовжувала збагачуватися. До найвагоміших здобутків цієї доби можна віднести збереження літописної традиції, відображення у творах героїки боротьби українсько­го народу проти поневолювачів, за незалежність своєї землі. У Литовсько-Руській державі з центром у Вільному «україн­ськими» вважалися не тільки Київ, Чернігів, Переяслав, але й Полоцьк та Вітебськ, а їх населення називали «українниками». За твердженням Г. Боряка, з XVI ст. назва «Україна» пошири­лась із традиційних «українських» Київського і Брацлавського воєводств на інші українські землі. У постанові сейму 1580 р. згадується «Україна Руська (тобто Галицька), Київська, Во­линська, Подільська, Брацлавська». Однак вже починалася нова доба української історичної думки, пов'язана з Річчю Посполитою.

__________ Загальні висновки

Розглянувши історичні погляди мислителів Київської Русі, розвиток історичних знань у Галицько-Волинській і Литовсько-Руській державах, можна зробити такі висновки:

а) основною формою історичної творчості і вираження поглядів
на події, факти і явища у княжу добу були літописи, які створюва­
ли світські та церковні діячі. Найвидатнішими пам'ятками літо­
писної історії України є Київський і Галицько-Волинський літопи­
си, «Повість минулих літ» та ін.;

б) поряд з літописами носіями історичної думки виступали
релігійно-проповідні, правничі та літературно-художні твори,
більшість з яких, насичені конкретно-історичним матеріалом, ви­
користовували історичні факти для аргументації ідей єдності і не­
залежності Русі, захисту її цілісності, високих моральних якостей;

в) важливе місце у розвитку і поширенні історичних знань
належало церкві та системі шкільництва. Християнська схема
історичного процесу, просторово-часове трактування минулого,
концепція провіденціалізму, якою було проникнуте і шкільницт­
во, відіграли помітну роль у становленні історичної свідомості,
розвитку історичної культури;

г) у княжу добу української історії у співвідношенні міфоло­
гічного, релігійного та філософського осягнення історії на перший
план поряд із релігійним виходить спроба філософського осмис­
лення історичних подій і фактів, ролі особи в історичному про­
цесі, що закладало підвалини для розвитку наукових знань¹.

__________ Запитання для самоконтролю

1. Перелічіть основні літописні твори Київської Русі,
розкрийте їх спільні та специфічні риси.

2. Яке значення біблійно-християнських творів для
розвитку та поширення історичних знань?

3. У чому особливості та відмінності історичного
змісту «Слова о полку Ігоревім» від літописів?

4. Чому Галицько-Волинський літопис вважають
спадкоємцем київської літописної традиції?

5. Назвіть основні твори з української історії литовсько-
польської доби. Доведіть їх взаємозв'язок з попе­
редньою літописною традицією.

Зарод: українсз та його на розвз істори¹

V. 1. Українська історична думка на тлі утвердження Речі Посполитої

У.2. Вплив українського козацтва на розвиток історичних знань

\/.3. Історичне підґрунтя міжконфесійної конфронтації

¹ Див. докладніше: Бойченко І. В. Філософія історії: Підручник. -К., 2000.

 

П. Могила шшмж

/# л¥ :.&

#, іт** я ^ійМ»

І. Федорів Федорович)

|М. Смотрицький

__________ Мета:

З'ясувати взаємозв'язок і взаємообумовленість за­родження козацтва і зростання національної свідомості українців, розвитку історичних знань. Розглянути національ­ні мотиви творчості мислителів XVI - початку XVII ст., монастирських літописів та історичні засади міжконфе­сійної конфронтації в контексті Берестейської унїі.

Період XVI - початку XVII ст. займає важливе місце в історії України, в розвитку української історичної думки. Польсько-литовське зближення, утворення Речі Посполитої, її політика щодо України, геополітичні плани Московської дер­жави наштовхнулися на зародження українського козацтва та його спротив, на зростання національної свідомості україн­ського народу, осмислення ним своєї історичної окремішності. Рубіжним явищем стало утворення Запорозької Січі - держав­ного осередку козацтва, форпосту розгортання національно-визвольного руху. Велику роль у цих процесах відігравали історичні знання. Водночас духовне, національно-культурне пробудження українців, оборона своєї самобутності стимулюва­ли зростання інтересу до історії, пошук у минулому моральної підтримки для досягнення своєї мети.

Міжконфесійна конфронтація, Берестейська унія активізу­вали історичну мотивацію православ'я, пошук компромісів між Сходом і Заходом, стимулювали церковну і світську істо­ричну думку, діяльність братств, шкіл, книгодрукування.

У.1. Українська історична думка на тлі утвердження Речі Посполитої

На розвиток історичних знань, на формування істо­ричної думки завжди помітно впливає суспільно-політична ситуація. Глибинні наслідки для історичної свідомості

українців, як і їх долі в цілому, мали зародження на рубежі ХУ-ХУІ ст. українського козацтва - провідної верстви україн­ського суспільства, а також Люблінська унія (1569) Литви і Польщі, за якою на політичній карті Європи в середині XVI ст. виникла нова держава - Річ Посполита. Тепер майже всі ук­раїнські землі, окрім Буковини, Закарпаття, Причорномор'я, території майбутньої Слобожанщини, опинились під Поль­щею. Національне життя, національні традиції зазнали помітних втрат, почалася масована полонізація українського населення, поширення католицизму.

Водночас слід мати на увазі, що українська шляхта зрівню­валася у правах з польською, що Польща в культурному відно­шенні перебувала на вищому рівні, вона тісніше була пов'язана із західною цивілізацією, зазнала впливу Ренесансу та Рефор­мації. З цієї точки зору включення українських земель до Речі Посполитої означало прилучення їх населення, його передової верстви до західної культури і освіти, до здобутків польської і західноєвропейської історичної думки.

Українське поспільство, яке перебувало у складі Корони, так чи інакше опинилося в орбіті загальноєвропейських культурних процесів, пов'язаних з раннім Ренесансом, або Пе-редвідродженням. Чимало вихідців із заможних українських сімей вчилися в університетах Кракова, Праги, Болоньї, де в цей період уже практикувалися лекції з історії та філософії, зокрема доби античності.

Особливо помітно на розвиток культури та історичних знань впливав Краків. Саме тут Швайпольт Фіоль у 1491 р. започат­кував друкування українською мовою книг: «Октоїк» та «Часо­слов». Серед найдавніших авторів друкованих книг, зокрема астрологічного календаря «Прогностична оцінка 1483 р.», був відомий учений, виходець з Дрогобича Юрій Котермак, що навчався в Краківському та Болонському університетах, був доктором мистецтв і доктором медицини, учителем Мико­ли Коперника в Кракові, ректором Болонського університету. Гордістю і окрасою руських мужів вважався і Павло Русин з містечка Кросно, що недалеко від Перемишля. З їх іменами пов'язують і перші кроки українського гуманізму кінця XV -початку XVI ст.

Русинами, або роксоланами, називали себе такі діячі поль­сько-латинської культури, як Георгій Тичинський, Іван Туро-бинський, Станіслав Оріховський та ін. До речі, останній підтримував тісні творчі зв'язки з відомим польським істори­ком Мартіном Кромером.

У протестантських школах, гімназіях, що створювались під впливом Реформації в Дубні, Хмельнику, інших містах, охоче навчались українці. Водночас поширювались єзуїтські школи - своєрідні колегіуми, де зразкова освіта поєднувалася з като­лицьким вихованням. Історія, географія, космографія вивча­лися тут латинською мовою.

На тлі політики Речі Посполитої в Україні наростав рух су­проти полонізації і чужинських впливів, насамперед католи­цизму. Особливо відзначилась у цій царині діяльність князя Костянтина Острозького, що був володимиро-волинським ста­ростою, волинським маршалком, київським воєводою і сенато­ром, послідовно захищав політичні, економічні, культурні та релігійні права українців, мав зв'язки з українським коза­цтвом, але не підтримав повстання під проводом К. Косинсько-го та С. Наливайка. К. Острозький заснував школи на Волині, метою яких була підготовка православного духовенства. У своїй резиденції в Острозі у 1576-1580 рр. він створив вищу школу - Академію, в якій історичні знання були компонентом філософії, богослов'я, риторики, а історичні тексти вивчалися церковнослов'янською, грецькою та латинською мовами. її ректор Г. Смотрицький, викладачі Д. Наливайко, X. Філарет, І. Лятос, К. Лукаріс та інші значне місце у своїй науковій і педа­гогічній діяльності приділяли руській історії, історії христи­янства та православ'я. До викладання в академії залучалися зарубіжні, насамперед грецькі та польські вчені і богорлови. Вона прийняла західні зразки університетської освіти. Зі стін Острозької академії вийшов ряд учених, релігійних, полі­тичних і культурних діячів, зокрема гетьман П. Сагайдачний. Багато з них влилися у діяльність братств та братських шкіл, книгозбірень - бібліотек.

Яскравим проявом українського руху проти польсько-като­лицької експансії стала діяльність братств - релігійних та культурно-просвітницьких організацій благодійницького спря­мування. Одне з найдавніших українських братств виникло у Львові (1453), а згодом вони діяли у Луцьку, Острозі, Пере­мишлі, Галичі, Тернополі, Рогатині, Володимирі, Києві та ін­ших містах. Шляхтянка Г. Гулевичівна подарувала Київсько­му братству свій маєток під школу, ректором якої став Іов Бо­рецький, що переїхав зі Львова. Велику допомогу школі нада­вав гетьман Петро Сагайдачний як прихильник національно-освітнього руху. У ній, як і інших братських школах, вивчали філософію, риторику, які спирались на історичні знання, кла-

сичні мови, античні джерела, твори Арістотеля, Овідія, Лукіяна та ін. Частина української молоді не обмежувалась місцевими школами. Діти з шляхетських родин і козацької старшини виїжджали на навчання до університетів Кракова, Праги, Падуї, Віттенберга, Галле, Парижа, що ставало одним з каналів засвоєння історичних знань європейських країн.

Із подвижницькою діяльністю Костянтина Острозького пов'язана ще одна важлива сторінка в історії історичної дум­ки, а саме заснування у 1578 р. в Острозі друкарні. Тиражуван­ня книг друкарським способом стало другим за значенням після зародження писемності кроком на піляху продукування і розповсюдження історичних знань. У 1581 р. І. Федоров (Федорович) надрукував у Острозі «Хронологію» А. Рамші та Біблію¹ староукраїнською мовою, названу Острозькою. Повне видання Біблії відкривалося передмовою К. Острозького та віршами Г. Смотрицького. Ще до Острога з участю І. Федорова у Львові, а також у с. Дермані (нині Рівненська обл.) світ поба­чили «Апостол» і найстаріший у Східній Європі друкований підручник «Буквар». Вагомий внесок у розвиток друкарства, у розмноження церковної літератури і шкільних підручників зробило Ставропігійське братство у Львові (1589). Статус ставропігії (безпосередня залежність від патріаршої влади) мали Києво-Печерська лавра, Київське богоявленське брат­ство, Манявський скит, а згодом і Межигірський монастир. На рубежі ХУІ-ХУІІ ст. друкарні створюються у Заблудові, Стрятині, Рогатині, Крилосі, а в 1616 р. - у Києво-Печерській лаврі, яку придбав архімандрит Єлисей Плетенецький. За 15 ро­ків у лаврській друкарні було видано 40 книг, деякі з них мали понад тисячу сторінок. Першою з них став «Часослов» -підручник для братської школи з передмовою Захарія Копис-тинецького. Коли митрополитом став Петро Могила, почалося друкування книг латинською і польською мовами, зокрема «Ра1;егікоп» - «Печерський Патерик» (1635).

Безпосереднє відношення до розвитку і поширення історич­них знань мали такі друковані твори, як «Візерунок цнот на честь Єлисея Плетенецького», «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного», «Слов'яно-

¹ Одним із найстаріших рукописних варіантів перекладу Біблії з бол­гарської на руську народну мову з елементами церковнослов'янської та української, що зберігся, вважається Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.), на якому Президенти України традиційно склада­ють інавгураційну присягу.

руський лексикон - тлумач імен» Памви Беринди, що став згодом підручником і відіграв важливу роль у прилученні учнів і дорослих до історії.

Люблінська унія спричинила помітні зрушення в суспіль­ній та історичній свідомбсті українства. З кінця XVI - початку XVII ст. Річ Посполита посилила полонізацію українського на­селення, активізувала наступ католицизму на «руську» віру, що не могло не викликати спротиву, піднесення національної самосвідомості, посилення інтересу до свого коріння, до влас­ної історії.