Главная | Обратная связь

Історз знання княжої Украй 9 страница

¹У 2002 р. у Львові опубліковано український переклад «Хроніки міста Львова» з науковим апаратом і коментарями, що має велике джерельне та історіографічне значення.

ї

Галицько-Волинського князівства. До четвертої книги увій­шли в російському перекладі уривки з різних джерел, що охоп­лювали період 1337-1387 рр., які стосувалися переважно історії Галичини і Волині. Ця книга мала посвяту російському імператору Миколі І, який помер 1855 р.

Праці Д. Зубрицького спростовували інсинуації польської історіографії щодо польськості Галичини. У них переконливо доводилось, що Галицька і Волинська земля з найдавніших часів була невід'ємною частиною давньої Русі, яка, на його думку, ділилася на Південну, Північну та Західну. Погляди історика приваблювали москвофілів, оскільки в них були відсутні самі поняття Україна та український народ як окрема нація. Варто зазначити, що в працях, які виходили німецькою мовою, домінували проавстрійські настрої, а в російськомов­них - проросійські. Спільним було те, що в тих та інших Д. Зубрицький поставав як прибічник монархізму, при цьому більше симпатій виявляв до російської монархії, до її ідейних засад: православ'я, самодержавства і офіційної народності. Його приваблювали панславістські ідеї зовнішньої політики Росії.

Історик був прихильником москвофільства на Галичині, підтримував творчі зв'язки з московським істориком М. Пого-діним, поділяв його схему давньоруської історії. Він на замов­лення свого кумира скуповував і пересилав у Росію документи, стародруки, давньоцерковні пам'ятки. Водночас слід зазначити, що це не заважало Д. Зубрицькому налагодити добрі стосунки з І. Срезнєвським, М. Максимовичем, О. Бодянським, П. Лу-кашевичем та ін. Під час революції 1848-1849 рр. він став чле­ном Головної Української Ради у Львові.

Заслуговує уваги археографічна діяльність Д. Зубрицького. Він підтримував і надсилав до Археографічної комісії Петер­бурзької академії наук копії низки унікальних документів для публікації у збірниках «Актьі Западной России», «Памятни-ки, издаваемьіе временной Комиссией для разбора древних актов». У «Памятниках Киевской временной комиссии для разбора древних актов» учений опублікував Акти Львівського Ставропігійського братства.

На загал, ім'я Д. Зубрицького в украинськой історіографії ув'язується, насамперед, з критичним опрацюванням джерел, підготовкою їх до друку, публікацією, з створенням наукових праць регіонального значення.

На рубежі ХУШ-ХІХ ст. у Галичині, за образним висловлю­ванням Івана Франка, формується перше покоління буди-телів, яке головним чином було представлене греко-католиць-ким духовенством. Центром першої хвилі їхньої діяльності в ім'я відродження став Перемишль. Тут навколо єпископа Михайла Левицького (1774-1858) - професора Львівського університету, а згодом першого кардинала Української греко-католицької церкви, згуртувався осередок національно-свідо­мої інтелігенції, серед яких провідну просвітницьку роль відігравали І. Могильницький, Й. Левицький, Й. Лозинсь-кий, А. Добрянський, І. Лаврінський, І. Снігурський та ін. На першому місці їх культурно-подвижницької діяльності були питання української історії, розвитку шкільництва, мови і усної творчості свого народу, написання і видання підручників.

Зразком подвижницької діяльності щодо захисту україн­ської мови, дослідження її історії як мови окремого народу можна розглядати Івана Могильницького (1777-1831) - учено-го-філолога, історика, духовного будителя західних українців. Вихованець богословського факультету Львівського універси­тету, парафіяльний священик, діяч Перемишльської греко-като-лицької єпархії, в т.ч. інспектор шкільництва, він заснував ве­лику кількість народних (парафіяльних) шкіл, дяко-вчи-тельський інститут, підготував низку підручників, активно впроваджував українську мову і дбав про національне вихо­вання українців. У його науковій праці «Відомість про руськім язиці» (1829) обґрунтовувалась окремішність українського на­роду, спростовувались поширювані фальшиві твердження, буцімто українська мова - діалект польської або російської мо­ви, доводилось, що це мова окремого, реально існуючого східнослов'янського народу.

Як вершину руху будителів у Галичині у першій третині XIX ст. розглядають заснування та діяльність «Руської трійці* - громадсько-культурного угруповання діячів української інтелігенції національно-демократичного спрямування та студентської молоді Львівського університету. Його очолили Маркіян Шашкевич (1811-1843),Іван Вагилевич (1811— 1866)та Яків Головацький (1814-1888).Збираючи і дослід­жуючи багатющу старовинну усну і пісенну творчість свого народу, оцінюючи її з позицій західноєвропейського просвітництва та романтизму, діячі «Руської трійці» брали за

приклад ідеологів слов'янського відродження Наддніпрянсь­кої України, прагнули шляхом піднесення освітнього рівня, історичної та національної свідомості західних українців підготувати їх до входження в коло вільних та культурних націй Європи.

З діяльністю «Руської трійці» пов'язані такі напрями досліджень, як історичне народознавство та етнографія. Праці Я. Головацького «Велика Хорватія, або Галицько-Карпатська Русь», «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», статті І. Вагилевича про гуцулів, бойків та лемків розширили істо­ричні уявлення українського народу про свою розмаїтість. Досліджуючи його історичне минуле, вони особливу увагу звертали на княжі традиції, на організацію політичного життя в Київській та Галицько-Волинській державах, на козацько-гетьманські часи. їхні твори проникнуті гордістю за державну могутність і славу Київської Русі, пам'ятки її культури. Вони залучили багато унікальних джерел, зокрема статути Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого, грамоти, листи, здійсни­ли переклад польською мовою «Літопису Нестора», україно­мовне видання «Слова о полку Ігоревім». У середині 50-х рр. XIX ст. Я. Головацький опублікував «Хрестоматію церковно­слов'янську і давньоруську» (1854).

Найбільший інтерес діячі «Руської трійці» виявили до Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницько­го. М. Шашкевич підготував для альманаху «Зоря» життєпис гетьмана, а Я. Головацький опрацював «Львівський літопис» як важливе джерело до історії козацько-гетьманської доби. Ряд творів на історико-етнографічну тематику був оприлюдне­ний в альманахах «Русалка Дністрова» та «Вінок русинам на обжинки». В опорі на історичну минувшину українського народу провідники «Руської трійці» виробили програмні заса­ди українського національного руху з врахуванням рево­люційних подій в Європі 40-х рр. XIXст. Особливий інтерес з цієї точки зору представляє стаття Я. Головацького «Станови­ще русинів у Галичині» (1846). Велику історико-етнографічну цінність має його праця «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» у чотирьох книгах, яку він завершив у Вільно, де працю­вав у Археографічній комісії¹.

¹ Під впливом М. Погодіна Я. Головацький перейшов на москво­фільські позиції, що й зумовило його виїзд зі Львова.

Загалом з «Руською трійцею», діячі якої підтримували осо­бисті і творчі контакти з подвижниками української історичної науки О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезнєвським, з російськими, чеськими, словацькими, сербськими, хорватськи­ми, польськими ученими, пов'язаний важливий етап розвитку історичної думки не тільки в Галичині, айв Україні в цілому, її діяльність високо цінували М. Драгоманов, І. Франко, Леся Ук­раїнка, Б. Лепкий, М. Грушевський та ін.

Таким чином, розвиток української думки на західноук­раїнських землях наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. відбивав загальні тенденції посилення в ній наукових засад, романтично-патріотичного спрямування. Вона зазнавала помітних впливів, насамперед культурно-просвітницької діяльності і слов'янської орієнтації побратимів - наддні-прянців, а також західноєвропейських та російських учених і діячів культури. Однією з особливостей західноукраїнської історичної думки було те, що її провідниками були здебільшо­го діячі Української греко-католицької церкви, які, виходячи з конкретно-історичних умов, взяли на себе місію не тільки духовних пасторів, а й будителів національного руху, захис­ників української мови і культурної самобутності. Зрослий інтерес до історико-народознавчих та етнографічних дослід­жень яскраво продемонструвала діяльність «Руської трійці», її літературно-публіцистичні та наукові альманахи. Варто підкреслити, що в історичних дискурсах галичан поряд з домінуванням місцевої проблематики широке відображення діставали загальноукраїнські теми: Київська Русь і козацько-гетьманська доба.

Загальні висновки

Процес трансформації історичних знань в українську історичну науку набув окреслених контурів на рубежі XVIII—XIXст., коли українська історична думка виокремлюється та унезалежнюєть-ся від російської і польської історіографій. Особливість цього періоду української історіографії зумовлювалася, з одного боку, потужним зростанням ролі історичної науки в суспільному житті країн Західної Європи і Російської імперії, а з другого боку — ук­раїнським пробудженням, початком національного відродження. У відповідь на ліквідацію Гетьманщини, зруйнування Запорозь­кої Січі, скасування сотенно-полкового устрою на Лівобережжі,

накидання російської політичної і адміністративної системи роз­горнувся рух українського спротиву, що в свою чергу стимулюва­ло інтерес до минувшини, розвиток історичних знань. Інтелекту­ально-старшинська верства українського суспільства шукала в історичному минулому підтримку в своїх домаганнях відновити Гетьманщину, автономні права і козацькі вольності.

Під впливом українського відродження, ідеології романтизму і козацького автономізму посилився процес визрівання національ­них засад української історичної думки. Праці Якова та Олександ­ра Маркевичів, Дмитра Бантиша-Каменського та інших з історії України розвивали ідею тяглості української історії, за якою козацько-гетьманська доба розглядалася як спадкоємиця традицій княжого Києва. Ставши на шлях критичного ставлення до джерел і творів попередників, вони започаткували в україн­ській історіографії напрям критичної історії, що був провідним у цей час у західноєвропейській історіографії. Історичні твори дедалі ширше залучають статистичні, етнографічні, природничо-географічні, антропологічні матеріали, що закладало основи народознавчих та українознавчих досліджень.

Принципово новим, рубіжним явищем у розвитку української історичної думки, утвердження її наукових засад та національно­го забарвлення, у формуванні суспільної історичної свідомості стало створення, поширення та публікація «Історії Русів». У цьо­му творі доводилася ідея безперервного процесу розвитку русів-українців від княжих часів до 80-х рр. XVIIIст., обстоювалося їхнє природне право на окремішній суспільно-політичний і на­ціонально-культурний розвиток, на відновлення автономної Гетьманщини.

Поряд з підросійською Україною історична думка збагачува­лася на теренах західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії. Провідну роль у її розвитку відігравало українське греко-католицьке духовенство, навколо якого гуртувалися світські інтелектуали, що виявляли інтерес пересічно до місцевої, регіональної історії. Вагомий внесок у примноження історичних знань, заснування національної течії в західноукраїнській істо­ричній думці внесли праці Дениса Зубрицького, Івана Могиль-ницького та діячів «Руської трійці» — Маркіяна ІНашкевича, Іва­на Вагилевича, Якова Головацького. Поряд з домінуванням регіональної проблематики утверджувалась загальноукраїнська тема органічної єдності історії Київської і Галицько-Волинської Русі та козацько-гетьманської доби.

&.'}':

 

 

 

^

 

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте діалектику процесу українського відро­
дження і визрівання національних засад української
історичної думки.

2. Якою мірою простежується ідея українського авто-
номізму у працях Якова та Олександра Маркови-
чів? Порівняйте їхню схему історії України.

3. Висвітліть значення історико-етнографічних дослі­
джень для збагачення історичної думки і становлен­
ня українознавства.

4. Дайте характеристику історіографічного значення
«Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського.

5. Чому появу «Історії Русів» вважають рубіжним
явищем української історіографії?

6. Зробіть порівняльний аналіз поглядів автора «Істо­
рії Русів» на історію України та авторів попередніх
творів з української історії.

7. Якими факторами визначалися особливості розвит­
ку історичних знань на західноукраїнських землях?

8. Охарактеризуйте історичні погляди Дениса Зубри-
цького і розкрийте значення його праць для україн­
ської історичної науки.

 

'я'ч"ві8іЇІ*а!~!

Станоі і розвит?с| українсь| науки в середі

ПОЛОВИ!

IX. 1. Формування університетських осередків

української історичної науки.

В. Антонович

ІХ.З. Вплив творчості Т. Шевченка на розвиток національної історіографії

ІХ.4. Західноукраїнська історична думка

ІХ.2. Діяльність Київської археографічної комісії та історичних товариств