Главная | Обратная связь

Історз знання княжої Украй 4 страница

__________ Загальні висновки

У період XVI — початку XVII ст. українська, історична думка продовжувала збагачуватись, хоча її розвиток наштовхнувся на ряд об'єктивних труднощів, що стримували його. Включення ук­раїнських земель до складу Речі Посполитої означало, з одного боку, прилучення України до польської і західноєвропейського історіографічного процесу, а з другого боку, політика полонізації та насильницької католизації українського населення, що її про­водили польські власті, вела до нищення його національної само­бутності, історичної пам'яті. Порятунком від денаціоналізації українців стало зародження українського козацтва, перетворен­ня його у провідну верству українського поспільства, утворення Запорозької Січі, наростання під впливом козацтва національно-визвольного руху і спротиву Речі Посполитій, кримським і ту­рецьким набігам.

Під впливом козацтва підвищувалась національна свідомість українців, їх потреба глибше пізнати свою історію, зростав інте­рес до освіти. Нарощуванню історичних знань сприяла діяльність братств, заснування братських шкіл, Острозької академії та Київського колегіуму. Важливе значення для тиражування цер­ковної і світської літератури, шкільних підручників мали заро­дження і розвиток книгодрукування. Релігійна полеміка навколо Берестейської унії, подвижницька діяльність і творчість І. Бо­рецького, Є. Плетенецького, К. Саковича, М. Смотрицького, П. Могили та інших помітно збагатила знання про окремішність українського народу, його історії, культури, мови, релігії, сприяла усвідомленню необхідності боротьби за національне визволення.

Запитання для самоконтролю

1. Як позначилися на розвитку української історичної
думки Люблінська унія і включення України до
складу Речі Посполитої?

2. У чому виявився вплив на розвиток історичних
знань зародження українського козацтва і утворення
Запорозької Січі?

3. Розкрийте значення книгодрукування для поши­
рення знань і формування історичної свідомості ук­
раїнського поспільства.

4. Як проявилася роль братських шкіл та Острозької
академії в розвитку історичних знань?

5. Назвіть імена церковних і громадсько-культурних
діячів, чия творчість і подвижницька діяльність при­
служилися українській історичній думці.

6. Чому в процесі міжконфесійної конфронтації на тлі
Берестейської унії конфліктуючі сторони вдавалися
до історії і який вплив мала полеміка на розвиток
історичної думки?

 

України історі в добу Хмель] та Гетьі

 

VI. 1. Зародження козацького літописання

як виклик на новий рівень

історичних знань

•

VI.2. Києво-Моіипннська сікадслчч - п . і,.+ і.и.і осередок розвитк, історичних інчнь

•

VI.4. Протистояння ідеї тяглості української історії з часів Київської Русі та монархічно-імперської ідеї Москви

VI.3. Автономістські та анти імперські мотиви історичної думки

ЇІІіЮІ

^ІзІІї*ІІІІ^і§§ІІІ1 Щ^іі^^шііїї

і*?

Ф. Прокопович

ЖрЄІШЩрй*йН

Мета:

Розкрити особливості та новий зміст україн­ської історичної думки в козацько-гетьманські часи, заро­дження козацького літописання та його значення для збага­чення історичних знань, роль Києво-Могилянської академії у розвитку історії та вихованні професійних істориків, з'ясувати вплив автономістських і антимосковських мо­тивів на світогляд та історичну свідомість українського суспільства.

Доба Хмельниччини та Гетьманщини - великий і винятково важливий період історії українського народу, його національ­ної консолідації, утворення національної державності у формі козацько-гетьманської республіки, зародження просвітни­цтва, раннього гуманізму. Все це послужило викликом істо­ричній думці, висунуло перед нею завдання не тільки осмис­лювати історію козацтва, Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, державного устрою Геть­манщини, а й простежити зв'язок і обумовленість подій сере­дини і другої половини XVII ст. з усією попередньою історією України, починаючи з княжих часів.

Нова епоха висунула і сформувала нове покоління україн­ських мислителів, філософів, істориків, письменників, худож­ників, чия творчість збагатила духовний світ українців. З нею пов'язане зародження козацького історичного літописання, поступове виокремлення історичних знань у самостійний ком­понент суспільної свідомості. Потужним осередком історичної думки, своєрідною кузнею інтелектуалів, професійних істо­риків стала Києво-Могилянська академія, інші навчальні за­клади. XVII - початок XVIII ст. - це період започаткування і розвитку автономістських, антипольських, антитурецьких і антимосковських мотивів української історичної думки.

VI. 1. Зародження козацького літописання як виклик на новий рівень історичних знань

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького набула характеру народної революції і увінчалась утворенням козацько-гетьманської держави, що справило колосальний вплив і на розвиток історичних знань. Саме в добу Хмельниччини під впливом національно-держав­ницького руху активізується створення хронік, діаріушів, щоденників, історій, синопсисів, зароджується новий, завер­шальний етап історичного літописання, представлений так званими козацько-старшинськими і козацькими літописами. Це, з одного боку, була відповідь на потреби суспільства зафіксувати для майбутніх поколінь найважливіші сторінки козацької історії, а з другого боку, ці літописи послужили прикладом нових форм історичної творчості, вищого рівня ос­мислення подій.

Козацькі літописи - це збірна назва літописних творів на істо­ричну тематику, створених представниками козацького стану в період другої половини XVII - першої половини XVIII ст. Усі вони присвячені козацько-гетьманській добі української історії, Визвольній війні українського народу, Руїні тощо. До них відносять «Літописець» (1673), авторами якого вважають київського полковника Василя Дворецького та його сина Івана, що був київським суддею. Літописний характер має «Короткий опис Малоросії» та ін. Однак найвагомішим внес­ком у збагачення історичних знань можна розглядати «Літо­пис Самовидця», «Літопис Г. Граб'янки», «Літопис С. Велич-ка». Вони мають ряд спільних рис як принципово новий і вод­ночас заключний акорд українського літописання, помітно відрізняються від попереднього періоду літописання і стали перехідним етапом до нових форм історичних творів. У цій лекції зупинимось докладніше лише на одному з найдавніших і найголовніших козацьких літописів XVII ст. - «Літописі Са­мовидця». Його назва, яка належить П. Кулішу, є умовною, оскільки справжній автор не встановлений. Існують припу­щення, що автором літопису міг бути Роман Ракушка-Рома-новський (1623-1703) - козацький сотник, а згодом генераль­ний підскарбій 60-х рр. XVII ст., а ще пізніше стародубський священик. У всякому разі, автор був учасником і свідком ба­гатьох подій, він добре знав ситуацію, мав хист аналізу подій.

Очевидно, літопис створювався протягом тривалого часу на базі особистих щоденників, деяких документальних джерел, народних переказів і власних спостережень. Твір мав первинну назву «Про початок і причини війни Хмельницького» і поба­чив світ у 1846 р. завдяки О. Бодянському. Він видавався також Київською археографічною комісією в 1878 р. і супро­воджувався джерелознавчою розвідкою О. Левицького. Літо­пис складається із вступу, що змальовує українське життя перед Національно-визвольною війною під проводом Б. Хмель­ницького 1648-1657 рр., і двох частин: історичної та літопис­ної. Перша з них описує воєнно-політичні події Національно-визвольної війни, найважливіші битви на Жовтих Водах, під Корсунем, осмислює їх наслідки і окреслює послідовність наступних подій до 1676 р., тобто тих, які історична наука ха­рактеризує як Руїну. Йдеться і про вияви колонізаторської політики московського царизму в Україні.

Друга частина за характером викладу відомостей більше на­гадує літопис або щоденник і висвітлює період 1670-1702 рр. Опис Визвольної війни наближений до аналізу, оскільки автор намагається з'ясувати її причини, рушійні сили, хід воєнних подій. У розділі «Про початок війни Хмельницького» акцент зроблено на таких її чинниках, як обмеження прав і свобод козаків, насильницька панщина, гоніння на православ'я, по­сягання на вольності реєстрового козацтва. Автор досить по­міркований в оцінках Б. Хмельницького, хоч не приховує сим­патій до славетного гетьмана, підкреслюючи його воєнний і дипломатичний хист, державницьку діяльність, широкий кру­гозір. Водночас він не замовчує деяких негативних рис: гонор, зарозумілість, союз з Кримом. Літописець позитивно оцінює Я. Сомка, І. Сірка, І. Мазепу, зате критично ставиться до про-польської орієнтації І. Виговського, спроб Ю. Хмельницького та П. Дорошенка заручитися підтримкою з боку Туреччини. Не приховуючи прихильності до московської протекції, автор негативно ставиться до політики царського уряду Олексія Ми­хайловича, до боярського титулу гетьмана І. Брюховецького. Ознак науковості надає літопису значно ширша, в порівнянні з іншими творами, його джерельна база. Як уже зазначалося, він ґрунтується на кількох групах унікальних джерел. Серед них, окрім власних спостережень автора, давні українські і польські літописи, документи і матеріали канцелярії, офіційні щоденники, журнали подій, українські народні оповідання, перекази, приказки, поетичні твори тощо.

 

Варто також зазначити, що погляди літописця зазнали пев­ної еволюції щодо зовнішніх орієнтирів козацької України. Спо­чатку він проводить досить чітку межу в орієнтирах гетьманів, негативно оцінюючи спроби І. Виговського до порозуміння з Польщею, протурецькі кроки Ю. Хмельницького та П. Доро­шенка і прихильно ставиться до проросійської позиції. Однак чим далі, тим виразніше проглядається негативізм оцінок заходів російського уряду щодо Гетьманщини, які ущемляли інтереси українського козацтва, насамперед старшини.

Літопис вирізняється вдалою спробою викладати україн­ську історію на тлі європейських подій, зокрема автор тор­кається війни Угорщини з Туреччиною 1683-1691 рр., ряду інших сюжетів з історії Польщі, Молдови, Австрії, Пруссії, Швеції. Він висвітлює деякі події в Московії, наприклад цер­ковний розкол, селянську війну під проводом С. Разіна, повс­тання стрільців 1682 р., перші реформи Петра І тощо.

Навіть з короткого огляду «Літопису Самовидця» стає очевид­ним, що він склав новий важливий етап у розвитку української історичної думки козацько-гетьманської доби, започаткував козацьке літописання як перехідну форму до створення історич­них праць.

Друга половина XVII ст. пов'язана також з розвитком ко­зацької мемуаристики, щоденників, які відіграли важливу роль у примноженні історичних знань і створенні джерельної бази для наукових досліджень. Йдеться, зокрема, про Самійла Зорку, що був секретарем у Б. Хмельницького, вів щоденник, на який посилається С. Величко у своєму «Літописі». Цю тра­дицію мемуаристики підхопили і розвинули Микола Ханенко, Яків Маркович та ін. Історико-джерельну цінність мали ко­зацькі реєстри (компути), завдяки яким фіксувався не тільки персональний склад полків, а й відомості про адміністративно-полковий поділ та устрій України.

Отже, козацтво, перетворившись у провідну національно-визвольну і державобудівну силу українського суспільства се­редини і другої половини XVII ст., справило потужний вплив і на розвиток української історичної думки. Найважливішими її носіями стали козацькі та козацько-старшинські літописи, насамперед «Історія початку і причин війни Б. Хмельницько­го» , з легкої руки П. Куліша названа «Літописом Самовидця». Провідна ідея літопису - самобутність і нескореність козацької України, її історичне право бути окремою державою в трикут-

нику: Річ Посполита, Туреччина, Московія. Ця ідея дістала подальшу конкретизацію у наступних літописно-історичних творах XVIII ст., які започатковували романтичний напрям української історіографії.

VI.2. Києво-Могилянська академія -потужний осередок розвитку історичних знань

Козацько-гетьманська держава дала могутній по­штовх суспільно-політичному, господарському і культурному життю українського суспільства, розвитку національної істо­ричної думки. її потужним осередком стала Києво-Могилян­ська академія - провідний центр просвітництва в Україні. Створена в результаті злиття Лаврської школи з Братською (1632), вона набула обличчя університету європейського типу, хоча юридично назву академії отримала 1701 р. як Київ­ська академія. Фактично у її стінах вперше почала викладатися історія як окремий навчальний предмет. Тут були започат­ковані наукові основи української філософії, літератури, мови. Чимало випускників Академії стали відомими істориками, літераторами, носіями ідей просвітництва, гуманізму, бароко­вого мислення.

Як зазначалося в попередній лекції, пріоритетне місце історії в навчальному процесі та наукових пошуках Академії значною мірою зумовлювалось подвижницькою діяльністю її покровителя Петра Могили та його послідовників. Він - один з перших українських мислителів нового часу, хто пробудив інтерес молоді до історії України, утверджував культ освіти і знань. В Академії навчалося в межах 500-1200 молодих спудеїв. Саме для них П. Могила написав унікальний посібник «Анфологіон», який І. Франко назвав чудовою енциклопедією моральних і житейських повчань. До викладання філософії та історії були залучені І. Гізель, Д. Ростовський (Туптало), В. Ясинський, Ф. Прокопович, С. Яворський, І. Кониський та ін. Академія мала філіали у Вінниці, Кремінці, Гощі, а за її зразком колегіуми були згодом створені в Чернігові, Харкові, Переяславі.

Про роль Києво-Могилянської академії в розвитку історич­них знань і формуванні історичної свідомості можна говорити

 

 

у двох аспектах: а) через аналіз творчого доробку її професор­сько-викладацького складу; б) через огляд здобутків найвідо-міших випускників академії.

Широким світоглядом і високим інтелектом вражав спудеїв Академії Інокентій Гізель (1600-1683), унікально поєднуючи наукову роботу з посадою ректора Академії, вихованцем якої був, професора історії, а з часом і архімандрита Києво-Пе­черського монастиря та управителя Лаврської друкарні. Він причетний до редагування і видання «Києво-Печерського Патерика» (1661), який вважається першим підручником з української історії. І. Гізеля розглядають як імовірного автора чи редактора «Синопсиса» (1674). Значне місце історії відводи­лось у його лекціях з філософії та психології, в церковних тво­рах. Він вдавався до історичного обґрунтування ролі і прав Київської митрополії, спирався на історичний ґрунт у полеміці проти унії та єзуїтів.

Ряд дослідників відносять І. Гізеля до фундаторів гума­ністичної течії в українській історико-філософській думці, мо­рального призначення науки і релігії. Він намагався аналізува­ти з погляду історії сучасні йому політичні, соціальні, духовні і моральні проблеми суспільного розвитку. Показовим у цьому відношенні є твір «Мир з Богом людини» (1669), присвячений московському цареві Олексію Михайловичу. Змалювавши кар­тину спустошення України чужоземними завойовниками і внутрішніми чварами, критично оцінивши прояви соціального зла, несправедливості і пригноблення простої людини, автор тим самим викликав невдоволення панівної верхівки і спро­вокував звинувачення у єретизмі. Твір проникнутий ідеєю гу­манізму, обґрунтуванням раціональної моралі, а критерієм добра і зла розглядається совість людини.

Філософському осмисленню історичного минулого і сучас­ності присвячені деякі твори Стефана Яворського (1658-1722) - вихідця з Галичини, професора, префекта Академії, а згодом московського митрополита. Його лекційний курс «Філософ­ські змагання...» мав важливе значення для філософії історії, оскільки в ньому, з одного боку, обґрунтовувалася теорія суспільного розвитку, його чотири ступені: народження, ріст, зміна якості, загибель, а з другого боку, розглядалися теоре­тичні проблеми пізнання.

Оригінальну систему філософських поглядів на історію та історичний процес опрацював Феофан Прокопович (1677-

1736) - уродженець Києва, вихованець Києво-Могилянської академії, а згодом її ректор, учасник реформ Петра І у цер­ковній сфері та освіті, створення Петербурзької академії наук. Навчаючись у Римській єзуїтській колегії, він ґрунтовно опа­нував класичні мови, ознайомився з працями античних та західноєвропейських істориків і філософів, ідеями Ренесансу та Реформації. Здобуті знання він творчо застосовував у лекціях з риторики, філософії, географії. Ф. Прокопович - ав­тор ряду навчальних посібників, творів на історичну тематику, в т. ч. світської трагікомедії «Володимир». У цій першій в Ук­раїні історичній п'єсі, присвяченій історії прийняття христи­янства, в образі князя Володимира прославлялася державна та культурницька діяльність І. Мазепи, але після анафеми гетьману п'єса була перероблена і переприсвячена Петру I^і.

Історичну спрямованість мають поетичні твори Ф. Прокопо-вича «Похвала Борисфену», «Опис Києва», ода «Епінікіон», присвячена Полтавській битві, вірні «Каяття запорожця» та ін. Автор возвеличував Київ, називав його «другим Єрусалимом».

Особливий інтерес становить його праця «Про метод писан­ня історії», у якій закони розвитку природи поширювалися на історичний процес. Розглядаючи людину як продукт природи, Ф. Прокопович вбачав її велич у творчій праці, оскільки саме завдяки їй створюються всі матеріальні та духовні цінності.

З іменем Ф. Прокоповича пов'язане релігійно-політичне вчення про просвітницько-абсолютистську державу. «Духов­ний регламент», «Слово про власть і честь царську» містять обґрунтування співвідношення світської і церковної влади на користь першої. Народ, який з Божої волі вручив монарху владу, має йому коритися - такий лейтмотив творів. Ці та інші історичні праці («Собрание от летописателей...», «Реєстр госуда-рей российских...», «История императора Петра Великого...») відіграли важливу роль у становленні російської історіографії, сприяли утвердженню в ній монархістської концепції.

Поряд з Києво-Могилянською помітний вплив на розвиток історичної думки справляла і Замойська академія - вищий на­вчальний заклад, заснований у м. Замості (Холмщина) 1594 р., в якій діяли факультети «вільних мистецтв», права, медицини,

¹ Прислужництвом Петру І проникнуте «Слово перед прокляттям Мазепи», проголошене у Москві 1708 р., у якому він лайливо засу­джував гетьмана за його союз з Карлом XII.

а згодом і теології. Тут у середині XVII ст. була створена ка­федра історії канонічного права. Розташована на українсько-польському пограниччі, Академія готувала вихованців з числа молоді Львова, Кременця, Луцька, Холма, Одеська, Дрогоби­ча, Сокаля для виконання публічних обов'язків.

До ролі Києво-Могилянської академії в розвитку україн­ської історичної думки будемо повертатись і в наступних лекціях¹. Однак вже на основі наведених тут відомостей мож­на зробити висновок про те, що її становлення було співзвуч­ним новій, козацько-гетьманській добі української історії, що вона стала визначним освітнім осередком, головним центром розвитку науки, в т. ч. історико-філософської. З Академією пов'язане статуювання історії як навчального предмета в національній вищій школі, створення української школи підготовки професійних істориків.

VI.3. Автономістські та антиімперські мотиви історичної думки

Перетворення козацтва у провідну верству ук­раїнського суспільства, Національно-визвольна війна під про­водом Б. Хмельницького, утворення козацько-гетьманської держави - все це внесло помітні корективи у національну та історичну свідомість українців, значно посилило обґрунтуван­ня їх історичного права на незалежну національну державу, на свою окремішність. Аналіз літописних та літературно-історич­них творів XVII ст. засвідчує наростання і утвердження в ній автономістських мотивів, антипольських, антитурецьких та антимосковських настроїв. Еволюційні зміни у ставлення до політики московської влади, особливо після виступу гетьмана І. Брюховецького (1688), простежувалися і в «Літописі Само­видця», автор якого досить рішуче виступав на захист прав українського козацтва, дотримання березневих статей 1654 р. Автономістські ідеї характерні для Хмельницького літопи­су², що охоплює події 1636-1650 рр. Вміщені у ньому опові­дання викривають діяльність польських урядовців на Поділлі,

¹ Докладніше див.: Києво-Могилянська академія в іменах. - К., 2002.

² Назва літопису зумовлена етнонімом Хмельника, що на Поділлі,
навколо якого розгортаються головні події. Очевидно, автор твору
теж походив з Хмельника.

висвітлюють боротьбу козацтва проти політики Речі Посполитої, описують битви на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем, розгром М. Кривоносом військ Я. Вишневецького в Немирові, знищення маєтків у Тульчині. З літопису прогляда­ються авторські симпатії унезалежненню козацької України від Польщі.

Подібні мотиви характерні і для Острозького літописця, на­писаного острозьким ченцем з оточення І. Бережанського. Проникнутий духом полеміки православної та католицької конфесій, літописець обстоює ідею історичної приналежності українців до православ'я і в такий спосіб доводить окреміш­ність України.

Возвеличування автономістсько-патріотичних настроїв жи­телів Київщини, Поділля і Галичини на першому етапі війни під проводом Б. Хмельницького простежується у Львівському літописі, що охоплює події від 1498 до 1649 р. Його автором вважають секретаря генеральної канцелярії гетьмана М. Гуна-шевського - подолянина за походженням, настоятеля Межи-гірського монастиря під Києвом, дипломата, зятя І. Виговсько-го. У центрі літопису козацькі війни з Польщею, оповідання про селянське повстання на Київщині та Переяславщині 1630 р., взаємини України з Польщею, Московією, Кримським хан­ством. Завершальна частина Львівського літопису присвячена першому періоду Визвольної війни під проводом Б. Хмель­ницького 1648-1649 рр. Вона містить ряд унікальних, мало відомих фактів, проникнута духом патріотизму, вірою в торжество прагнень українського народу до національного визволення.

Наростання автономістських настроїв в українському су­спільстві не обминуло монастирські літописи XVII ст., серед яких виділяються Межигірський літопис та «Літописець...» Леонтія Боболинського. Вони містять досить великий пласт відомостей про світське життя, козацькі рухи. Зокрема, у літо­писі Спасо-Межигірського монастиря описані події на Київщи­ні та Волині за період з 1393по 1620р., а в іншому його списку події доведені до 1700 р.Дослідники вважають, що його авто­ром міг бути настоятель монастиря Ілля Кощаківський.

Межигірський, як й інші монастирські літописи XVII ст. (Добромильський, Підгорецький, Густинський), літописці Петра Могили, Дмитра Ростовського (Туптала) обстоюють ок­ремішність Київської митрополії від Московського патріархату.

Цілком очевидно, що ці погляди діячів церкви формували автономістську свідомість українців.

Літопис Л. Боболинського створений у Видубецькому мо­настирі, де автор був ченцем, і є збіркою історичних повістей, яким передує вступне слово до читача. Воно проливає світло на світоглядні орієнтири літописця, засвідчує його поважне ставлення до історії, а також послідовне дотримання ідеології провіденціалізму. Цінність цього твору, в т. ч. джерельна, по­лягає в тому, що в ньому велика увага приділена боротьбі ук­раїнського козацтва проти турецьких поневолювачів, набігів татар, його підтримці молдавського народу, розгрому турків у чигиринських походах. Антитурецька спрямованість літопису віддзеркалює зміни в настроях тогочасного українського суспільства. Літописець давав зрозуміти, що турецько-та­тарська експансія була однією з головних причин зародження і розгортання козацького руху, оскільки ставила під загрозу саме існування українців як окремого народу.

Антиімперські настрої посилювались і геополітикою Моск­ви щодо України, яка набувала характеру відвертих зазіхань на інкорпорацію українських земель, особливо після березне­вих статей українсько-московської угоди 1654 р., а ще більше після Андрусівського перемир'я 1667 р. Це засвідчив «Літопис Самовидця» у тій частині, де йдеться про прибуття в Україну царських переписувачів у 1666 р. Автор обурюється намаган­ням Москви обкласти населення податками і митними зборами, розширити мережу царських залог, що викликало народний гнів.

Отже, ріст національної свідомості українського суспіль­ства в умовах Визвольної війни і утворення козацько-геть­манської держави помітно позначився на розвитку історичної думки. В ній дедалі чіткіше стали простежуватись авто­номістські та антиімперські мотиви, утверджувалась ідея відновлення окремішності України, її цілісності.

VI.4. Протистояння ідеїтяглості української історії з часів Київської Русі та монархічно-імперської ідеї Москви

Одним з нових явищ у розвитку української істо­ричної думки другої половини XVII ст. стало дедалі виразніше

і

утвердження ідеї тяглості історії України від заснування І Києва, утворення Київської держави до Гетьманщини. Ця ідея і зіткнулася з промосковською монархічно-імперською ідеєю «Москва - третій Рим», за якою Московія заявляла свої амбітні претензії на київську спадщину, на оборону православ­ної віри в Україні. Ще Іван III після завоювання Новгорода прийняв у 1493 р. титул «государя всея Руси», а Іван IV запро­вадив назву «Московська держава» (1570), яка проіснувала до Петра І, і утвердив деспотичну модель державного правління. За його правління було встановлено державний контроль за на­писанням і переписуванням літописів, обґрунтовувалось римське походження московських князів.

Чим відрізнялася русько-українська історична ідея від мос­ковсько-російської? Ця різниця простежується, насамперед, у порівнянні політичної доктрини митрополита Іларіона, ви­кладеної у «Слові про закон і благодать», та автора концепції «Москва - третій Рим» Філофея. Якщо Іларіон уникав понят­тя «богообраний народ», твердячи, що всі народи рівні за мірою Божої благодаті, то на думку Філофея Москва - «бого-обрана» і лише держава православної конфесії може бути об'єктом Божественного промислу. Московська держава трак­тувалася як священна, як захисниця православної віри, російським ідеалом оголошувався «Новий (третій) Рим», а історичною місією Москви декларувалося світове панування, московський цар розглядався як прямий спадкоємець Риму і Києва. Слід також мати на увазі, що церковнослов'янська мова як носій книжної культури Київської Русі лягла в основу не української (нею залишилась природна народна мова), а російської літературної мови. Звідси виводився ще один аргумент московських істориків і церковнослужителів про виключне право Москви на київську культурну спадщину. Наростання протистояння навколо київської спадщини за-****П свідчує ряд тогочасних творів українських авторів, зокрема \ «Кройніка» Феодосія Софоновича - колишнього ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Києво-Могилянської академії. Твір складався з трьох частин, мав компілятивний характер, ґрунтувався на давньоукраїнських літописах, польських хроніках, у т. ч. Матвія Стрийковсько-го, і був завершений у 1672 р. Перша частина охоплювала різні за хронологією події, з одного боку, в Київському, Чернігів­ському та Галицько-Волинському князівствах, а з другого боку,

в Північно-Східній Русі, розрізняючи їхню історію. У «Крой-ніці» ув'язувались стародавня, середньовічна і нова історія України, причому її найдавніші часи висвітлювались у єдності з Північною та Західною Руссю. Це, очевидно, мало засвідчити спільне коріння східнослов'янської людності.

Друга частина, що нагадує збірник історичних повістей про важливі події на землях України-Русі з кінця XIII до кінця XVII ст., логічно і хронологічно поєднана з княжими часами і утверджувала ідею безперервності і тяглості української історії. Водночас цю логіку історичного процесу можна було розглядати як аргументацію наступності влади Москви від Києва насамперед по церковній лінії.

Аналіз «Кройніки» Ф. Софоновича засвідчує, що він пе­реслідував благородну мету: створити стислий нарис україн­ської історії і в такий спосіб допомогти кожному українцеві осмислити родовід свого народу, минувшину своєї Батьків­щини. Твір проникнутий ідеєю цілісності і єдності України, національного патріотизму, адже всі відомості про Київщину, Волинь, Поділля і Галичину подаються як життя одного наро­ду, а історія козацтва, козацького устрою оцінюється як національне надбання, як ознака його самобутності.