Главная | Обратная связь

Історз знання княжої Украй 5 страница

«Кройніка» Ф. Софоновича послужила основою для іншого історичного твору - «Синопсиса», що став важливим етапом у розвитку української історичної думки, перехідною ланкою від літописних до історичних праць. Він проникнутий ідеєю цілісності і органічної єдності історії України-Русі, написаний у Києво-Печерській лаврі і надрукований 1672 р. Це перший нарис української історії, автором якого вважають лаврського архімандрита Інокентія Гізеля, що на час Переяславської ради Д654 р. був ректором Києво-Могилянської академії і відмовив­ся присягати на вірність цареві, але згодом переорієнтувався на співпрацю з царем Олексієм Михайловичем, який прийняв титул государя всієї Великої, Малої і Білої Русі. Ряд до­слідників ставлять під сумнів авторство «Синопсиса» І. Гізеля, мотивуючи це тим, що він був людиною високоосвіченою, добре обізнаною з історичними джерелами і літературою, адже за рекомендацією П. Могили навчався в Англії, де прослухав курси богослов'я, історії, юриспруденції, а отже, не міг припус­титися грубих помилок і неточностей, якими обтяжений твір. Достеменно відомо, що І. Гізель дав благословення опубліку­ванню «Синопсиса» в Лаврській друкарні як архімандрит

Лаври. Побутує думка, що автором міг бути Пантелеймон Ко-зановський - ієромонах, економ Києво-Печерської лаври, що був причетний до видання розширеного варіанта «Синопсиса» в 1681-1682 рр. Не виключено, що твір мав замовний характер московської патріархії, адже на догоду романівській династії автор «Синопсиса» ввів поняття «слов'яно-руський народ», а київського князя Володимира називає першим самодержцем «всея России», а до його спадкоємців відносить і «великого князя» Олексія Михайловича. Автор вдався до біблійних ле­генд, аби від племені «Мосоха» вивести назву Москви і моско-витів як прабатьківського племені всіх слов'ян.

Слід мати на увазі, що невдовзі після Андрусівського пере­мир'я Київ потрапив під владу Московської держави і, очевид­но, історик намагався засвідчити лояльність новим володарям Москви своїми монархічними поглядами. Тогочасна москов­ська історіографія обґрунтовувала споконвічність самодержав­ного ладу, успадкованість монархії Київської Русі Москов­ською Руссю, а прийняття українських земель під високу руку московського монарха трактувала як повернення їх у лоно матері - Росії, доводила її право на володіння Україною. Про-московська заангажованість твору проглядається у замовчу­ванні ряду важливих подій української історії, включаючи й Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, тобто ту подію, що живила ідею українського автономізму. На свідо­ме замовчування ролі козацтва та Визвольної війни україн­ського народу свого часу звертав увагу М. Грушевський, наго­лошуючи, що якраз національна боротьба з Польщею склала епоху в історії, а пам'ять про неї переповнювала свідомість українського суспільства. Такі маніпуляції з історією вклада­лися в проросійську концепцію спадкоємності державної влади Москвою від Києва. Не виключено, що це могло стати наслід­ком «редагування» «Синопсиса» в процесі його московських перевидань 1678 і 1680 р.

З огляду історіографії цінність «Синопсиса» полягає в тому, що він став перехідним містком від літописання до створення історичних творів з елементами наукового осмислення подій. Твір умовно поділяється на три частини: а) основна, яка при­свячена Київській Русі; б) оповідання про Куликовську битву; в) розповідь про Чигиринські походи і правління царя Федора Олексійовича. Усі ці частини тісно ув'язані між собою, але основні сюжетні лінії зосереджені на історії Києва і Києво-

Печерської лаври. Особлива увага приділена періоду князю­вання Рюриковичів, зокрема Володимира Великого та Володи­мира Мономаха, згадується оборона святих київських місць спільними силами козаків і московського війська.

Попри ідеологічну упередженість твору він відбиває спад­коємність козацької і княжої історії, хоча й виклад цього процесу ув'язується з приєднанням України до Московії як «повернення» Києва у лоно московського царювання. Можна погодитися з думкою дослідників про те, що «Синопсис» був своєрідним політичним маніфестом Києво-Печерської лаври, проповідуючи своє єднання з Московією при одночасному збереженні незалежності від Московської патріархії, автономії України, рівноправних відносин з Польщею як противаги мос­ковським зазіханням, протидія Туреччині та Криму. Набувши статусу підручника, «Синопсис» відіграв важливу роль у фор­муванні історичної свідомості українського і російського суспільств, при цьому провідна верства, насамперед церковна, кожна по-своєму трактувала своє розуміння історії України і Московії. Книга популяризувалась у всьому християнському світі, була перекладена грецькою та латинською мовами і понад сто років слугувала навчальним посібником з історії, справила вплив на подальший розвиток історичних знань в Україні, Росії і Білорусі.

Таким чином, в історичній думці другої половини XVII - по­чатку XVIII ст. складається дедалі глибший водорозділ між двома трактуваннями тяглості історії. З одного боку, козацька доба розглядається як логічне продовження історії Київської Русі, як надбання українського народу. З другого боку, суспільній свідомості нав'язується монархічно-імперська ідея Москви як спадкоємиці традицій Києва. Протистояння цих ідеологем надовго визначить світоглядні орієнтири наступних поколінь істориків.

Загальні висновки

Велике повстання українського козацтва 1648 р., яке пере­росло у Національно-визвольну війну, або революцію, всього ук­раїнського народу під проводом Богдана Хмельницького та його наступників, ліквідація на звільненій території польсько-шля­хетської влади і утворення козацько-гетьманської держави — все це послужило викликом українській історичній думці для з'ясування

історичних коренів української державності, обґрунтування істо­ричних засад національної державницької ідеї. У суспільній свідомості українського народу, його передової верстви - козацт­ва утверджувалось розуміння того, що Українська козацька держава - спадкоємиця Київської Русі і має існувати в кордонах, які встановили «благочестиві великі князі».

Зростання національно-державницької свідомості українсько­го суспільства спонукало істотні зрушення в розвитку історичної думки, сприяло появі нових форм історичної творчості, збагатило її зміст. Поворотне значення мало зародження козацько-стар­шинського літописання, яке, з одного боку, було продовженням княжої літописної традиції, а з другого боку, стало перехідним етапом до створення історичних творів з елементами наукового мислення. «Літопис Самовидця», козацькі щоденники, мемуари, історії і синопсиси засвідчили намагання їх авторів не тільки фіксувати й описувати історичні факти, а й пояснювати їх, з'ясо­вувати взаємообумовленість подій.

Генератором історико-філософського осмислення сучасності в органічному зв'язку з історичним минулим, створення історич­них праць і підготовки професійних істориків стала Києво-Моги-лянська академія. Праці її професорів і вихованців П. Могили, Ф. Прокоповича, І. Гізеля, С. Яворського та інших окреслили нове розуміння історії, надовго визначили провідні напрями розвитку історичних знань, їх гуманізації. Однією з найпопу-лярніших історичних книг XVII ст. став «Синопсис», який пере­кладався грецькою та латинською мовами і понад сто років служив підручником з історії.

В історичній думці другої половини XVII - початку XVIII ст. дедалі рельєфніше заявили про себе автономістські та антиім-перські мотиви, чітко простежуються антипольські, антитурецькі та антимосковські настрої, що віддзеркалювало особливості національно-визвольних змагань українського народу, імперських зазіхань на його землі. Історичні твори цієї доби проникнуті ідеями українського патріотизму, відновлення окремішності України, її соборності.

__________ Запитання для самоконтролю

1. У чому проглядається взаємозв'язок Хмельниччи­
ни та розвитку української історичної думки?

2. Яка особливість козацького літописання у кон­
тексті української літописної традиції?

3. Розкрийте основні ідеї «Літопису Самовидця».

4. Окресліть роль Києво-Могилянської академії в роз­
витку української історичної думки, її філософ­
ської спрямованості.

5. Охарактеризуйте внесок провідних учених Києво-
Могилянської академії у збагачення історичних
знань про Україну.

6. У чому суть автономістських та антиімперських
мотивів історичної думки?

7. Які причини протистояння ідеї тяглості української
козацької історії з княжих часів та монархічно-
імперської ідеї Москви?

8. Яку роль у формуванні суспільної історичної свідо­
мості в Україні відіграв «Синопсис»?

 

**__^#™.:^к^й-^.

 

Нові яі в розвиг історич] в Укра^#] першої

VII. 1. Українська історіографія в контексті просвітництва та раціоналізму

•

VII.2. Вплив виступу І. Мазепи на автономістську орієнтацію української

історичної думки

•

VII.3. Початок антикварної і археографічної

діяльності та перші спроби документалізації

української історії

Д. Бантиш-Каменський

ИСТ0РІЯ й р о с с і и,

___________ Мета:

З'ясувати зародження нових ідей і явищ в україн­ській історичній думці під впливом просвітництва та раціо­налізму, розкрити посилення автономістських настроїв після виступу І. Мазепи, показати зародження антикварної та археографічної діяльності і її значення для української історії та її доку менталізацїі.

XVIII ст., зокрема його перша половина і середина, - дуже важливий період на шляху становлення української історич­ної науки. З одного боку - це гостра боротьба за збереження Гетьманщини - автономного державного утворення України у складі Московської імперії, початок його руйнування, розви­ток Слобідської України, посилення русифікації і полонізації українського народу, піднесення національно-визвольного руху на Наддніпрянщині і в західноукраїнських землях. З другого боку - це остаточне виокремлення історичної науки з літературно-наукової творчості в країнах Західної Європи, потужний розвиток просвітництва, зародження раціоналізму в історіософії, що прямо або опосередковано впливало на українську історичну думку. Вона збагатилася рядом нових літописно-історичних творів, які, продовжуючи княжо-ко­зацьку літописну традицію, започаткували новий рубіж істо­ричної творчості - перші кроки щодо застосування принципів науки до осмислення історичних подій і явищ. Помітними стають спроби документалізації історичних праць. Поспіль за літописами С. Величка, Г. Граб'янки з'являються твори істориків С. Лукомського, П. Симоновського, А. Чепи, В. Руба­на, Я. Марковича та інших, виникають нові культурно-освітні центри, розгортається збирання старожитностей, джерел, зо­середжується археографічна діяльність, зростає національна та історична свідомість українців. Під впливом просвітництва, діяльності Г. Сковороди та інших просвітників започатко-

 

вується етико-гуманістичний напрям української історико-філософської думки, поєднаний з автономізмом, як протестна орієнтація національного руху, розвитку історичних знань.

VII. 1. Українська історіографія в контексті ідей просвітництва та раціоналізму

Перша половина XVIII ст. пов'язана із зародженням ідеології просвітництва як синтезу ідей гуманізму та рефор­мації, прихильники якої вважали, що рушієм суспільного прогресу виступають освіта, освічені особистості. На відміну від просвітителів, просвітники виступали прихильниками освіченого абсолютизму, ідеї цінності людини, її вдосконален­ня, вивільнення науки з-під опіки теології. Осередком просвіт­ництва була Західна Європа, зокрема Франція, де з середини XVIII ст. історія стала самостійною навчальною дисципліною, була оприлюднена 30-томна історія Франції.

У Великій Британії активізувалась діяльність товариства антикварів, публікації старовини, в університетах Оксфорда і Кембриджа були відкриті кафедри нової історії, розгорнулись наукові дискурси. З просвітництвом тісно пов'язана концепція раціоналізму, за якою основою історичного розвитку є розум, а людина здатна за допомогою розуму осягнути закони природи і суспільства, встановити справедливі відносини, побудувати суспільство загального добробуту. Засобом до цього розглядав­ся прогрес науки і освіти.

Ідеї просвітництва, раціоналізму не обминули Україну. Во­ни торкнулися усіх українських земель, як тих, що були у складі Речі Посполитої, так і Гетьманщини, і Слобідської України, що були під Росією. Коли королем Польщі став Станіслав Понятовський, проблеми світської освіти і науки ви­сунулися на перший план його державницької діяльності. Лібералізм польського керівництва наштовхнувся на спротив реакційної політики Росії, Пруссії та Австрії.

Польща стала своєрідним резервуаром, через який поширю­вались в Україні прогресивні західноєвропейські просвіт­ницькі ідеї. Провідниками просвітництва були Станіслав Ста-шец, Гучо Коллонтай, історик Адам Нарушевич та ін. Чимало вихідців з України навчалися в Кракові та Варшаві, не кажучи вже про Львівський університет, заснований 1661 р. з правом викладання всіх тогочасних дисциплін та присудження вче­них ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора.

Розвитку просвітництва в Росії сприяли деякі реформи Петра І, діяльність М. Ломоносова, Д. Фонвізіна, М. Новікова та ін., а також сотні українців - вихованців Києво-Могилян-ської академії, діячів української церкви. Українська Геть­манщина продукувала і постачала високоосвічені кадри для Московщини. Ще при Петрі І майже всі єпископські кафедри в московських парафіях займали українці, а з часів Єлизавети вони призначалися канцлерами, магістрами, професорами університету, директорами шкіл тощо. Відплив інтелектуаль­них сил з України був втратою для неї, але за умов імперії для багатьох освічених українців це був чи не єдиний спосіб реалізувати свій талант.

Українське просвітництво ґрунтувалося як на власних традиціях гуманістів-просвітителів Київської Русі, так і на запозичених ідеях західноєвропейських енциклопедистів Вольтера, Дідро, Монтеск'є, Віко та ін. Національні традиції просвітництва були закладені діячами братств і Києво-Моги-лянської академії. її випускники справили помітний вплив на розвиток просвітництва в Росії в цілому. Зокрема Р. Ко-зицький (1725-1775), будучи професором університету у Петербурзі, очолив тут гурток «Зібрання», який опікувався перекладом на російську мову «Енциклопедії» Дідро, творів інших західних просвітників, виданням журналів. Плодотвор­ну просвітницьку діяльність провадив інший вихованець Київської академії і Петербурзького університету, член мало­російської колегії Яків Ковельський (1727-1793) - енциклопе­дист, філософ та цінитель старовини. Професійно займаючись математикою і фізикою, він перекладав і коментував філо­софські та історичні твори Гольберга, Верто, Шофіна та ін. Його праця «Філософські рішення», роздуми про людське пізнання, ідеї лібералізму і соціальної справедливості справляли помітний вплив на формування молодої генерації російських і українських просвітників.

Суспільний ідеал просвітники ув'язували з ідеями свободи особи, рівності, справедливості. За Я. Ковельським, суспіль­ство має сповідувати розумний егоїзм, доброчесність, орієнту­ватися на загальну вигоду. Просвітницьким рух в Україні визначали, насамперед, представники української піл яхти та вищої козацької старшини. Провідники просвітництва не могли не зважати на нову фазу наростання національно-ви­звольної боротьби проти політики Польщі, Московщини, Ту­реччини, Кримського ханства. Вже в першій половині XVIII ст.

на українському Правобережжі розгорнувся гайдамацький рух, який поповнювався і очолювався вихідцями із запорозького козацтва. Згодом він переріс у велике визвольне повстання під назвою Коліївщина, для придушення якого об'єдналися польська шляхта і російський царизм. На Галичині активно діяли загони опришків. Вихід з тяжкого економічного і соціального становища, національне визволення України просвітники вбачали в піднесенні освітнього рівня населення, у відродженні національних традицій, розвитку шкільництва і науки. За таких умов на чільне місце висувалась потреба подальшого розвитку знань з історії українського народу, ук­раїнського козацтва, Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького і української державності.

Під впливом просвітництва змінювались характер, зміст і функції історичної думки, яка переглянула акценти щодо пріоритетів дослідження, висунувши на перший план особи­стість, проблеми духовності, побуту, звичаїв.

Особливість українського просвітництва зумовлювалась тим, що ні на Правобережжі, ні на Лівобережжі у XVIII ст. ще не існувало потужного середнього класу як основного носія ліберально-демократичних ідей просвітництва в Західній Європі. Тому цю функцію брала на себе освічена частина ко­зацької старшини, яка вірила в силу освіти і розум, виступала на оборону національних традицій і окремішності українсько­го народу, його культури, звичаїв, обрядів. Називаючи себе шляхетством, представники української козацької старшини у своїх маєтках створювали освітні гуртки, підтримували шкільництво при церквах, стимулювали розвиток і поширен­ня історичних знань.

У середині XVIII ст. створюється ряд проектів щодо відкриття українського університету, зокрема за наказом К. Розумовського в 1760 р. було спроектовано заснування світського університету в Батурині з історико-філологічними, юридичними, медичними та природничо-математичними ка­федрами. Обговорювались пропозиції про університети у Києві, Чернігові, Лубнах.

Однак усі ці проекти не знаходили підтримки царизму, який боявся, що ріст освіти українців посилить дух мазепин-ства і сепаратистські настрої Гетьманщини. Як живий струмок історичної пам'яті українців, розвивалася усна історична творчість, самобутня пісенна і побутова культура, релігійна і світська обрядовість. Пошанування предків, знання родоводу,

виховання любові до батьків, до рідного краю супроводжува­лось нагромадженням родинних реліквій, документів, ко­лекціонуванням старовини. Інтерес до історії свого роду, свого села, краю переростав у зацікавленість історією всього народу, України в цілому, її минулого і сучасності.

З високими ідеалами просвітництва співзвучні ідеї бароко як стилю не тільки мистецтва, але й мислення та поведінки людей перехідної епохи, епохи наукових відкриттів. Його за­родження в Україні пов'язане з добою І. Мазепи, з утверджен­ням національно-гуманістичних цінностей. Провідною рисою українського бароко стало звертання до національних тра­дицій не тільки в літературі, мистецтві, архітектурі, але й у суспільній свідомості, в історичній думці. Осередком барокової культури, барокового філософського та історичного мислення була Києво-Могилянська академія, яка, на жаль, потрапивши під контроль царської влади, дедалі більше русифікувалася і відповідно впливала на українське суспільство. Тим не менше гуманістичні, просвітницькі ідеї, що продукувались в Ака­демії, і самі носії цих ідей відігравали домінуючу роль у суспільному житті України.

З просвітництвом пов'язане зародження нових історико-філософських течій, зокрема раціоналізму, який досягнув помітного розвитку в середині XVIII ст. Прихильники цієї течії вважали розум основою будь-якого пізнання, в т. ч. й історичного. Для козацько-старшинських літописів, ряду інших історичних творів характерним стало возвеличування провідників національно-визвольного руху, українських геть­манів, полководців як людей освічених і наділених великою мудрістю. Елементи такого трактування історії простежува­лись і в давньоукраїнських літописах княжої доби.

Феномен барокового мислення українського просвітництва, його гуманістичної сутності найбільш яскраво відтворює просвітницька діяльність і творча спадщина Григорія Сковоро­ди (1722-1794) - вихованця Київської академії, видатного філософа, талановитого поета і перекладача. Українська історіографія завдячує Г. Сковороді за возвеличування лю­дини, за аргументацію її здатності пізнати світ, його минуле і сучасне, за переклади творів Цицерона, Плутарха, Горація, Овідія та ін. Філософія для Г. Сковороди - це любов до муд­рості, яка скеровує людину до тієї мети, щоб дати життя духу, благородство серцю, світлість думкам. Якщо суспільство не створює людям умов для виявлення і розвитку їхніх природних

здібностей, для опанування мудрістю, то воно є нерозумним і спотвореним. Як просвітник філософ вважав, що ідеальним може бути тільки таке суспільство, яке забезпечує людині реалізацію творчих здібностей, насамперед шляхом освіти і самопізнання. Найвищою і пріоритетною (за словами Г. Сково­роди, «верховною» наукою) він вважав науку про людину. У цій науці відводилось важливе місце і знанням з історії людства, людських цивілізацій, суспільного устрою. Історія - шлях до мудрості. Філософ оспівує образ римської богині мудрості Мінерви, визнає універсальність людського розуму. Вся його система поглядів, ґрунтуючись на теорії «трьох світів» та «двох натур», проникнута раціоналістичними засадами, ідеєю всесвітнього розуму, вбачала в ньому духовне підґрунтя науки і освіти, рушія людського життя. Людина може пізнати всесвітній розум, на його думку, тільки на шляху опанування Біблії як носія закону Божого, що є категорією вічності. Всі людські перекази, в т. ч. й історичні, є лише «тінь» відобра­ження закону Божого, тобто «Премудрості». Головне філо­софське питання, яке він осмислював, це не тільки відношення Буття і Свідомості, але й проблема походження людини, її сутності, шляху до щастя. Орієнтація на філософію «серця», яке розглядалося джерелом добра, життя, істини і свободи, вирізняло погляди Г. Сковороди від багатьох його сучасників. У творах філософа прославляються високі морально-етичні ідеали, зокрема «отець вольності» Б. Хмельницький, розкрит вається значення історії для формування духовності особи.

Філософські погляди Г. Сковороди справляли помітний вплив на суспільну свідомість, на розвиток української істо­ричної думки, оскільки він творив і навчав українців, був не­розривно зв'язаний з Україною та її історією, залишився взірцем служіння своєму народові. З іменем Г. Сковороди та його послідовників співвідноситься етико-гуманістичний напрям української історико-філософської думки, що ґрунту­вався на усвідомленні передовою верствою українського суспільства необхідності автономного розвитку України, її відлучення від Польщі та Росії як неодмінної умови збережен­ня національної самобутності українців. У такому руслі про­дуктивним міг бути і розвиток української національної історіографії.

Окремо слід зупинитися на історичних поглядах Георгія (Григорія) Кониського (1717-1795) - теж вихованця, ви­кладача і ректора Київської академії (1751), активного

просвітницького діяча, автора низки церковних, філософ­ських, історичних і літературних творів. На його лекціях і творах помітно позначились тогочасні західноєвропейські філософські вчення гуманістичного і просвітницького спряму­вання. Універсальним проявом історичного процесу він вва­жав рух, перпіорушієм якого є Бог. Важливу роль в осмисленні історії вчений відводив філософії, значенню людини як творчо­му началу пізнання.

У своїх історичних працях «Записка... о том, что в России до конца XVI века не бьіло унии с Римской церковью» (1747), «Рга^а і луоіпозсі оЬукга1;е1о\¥ Когопу Роізкіеу і \у кз. Іл£е\лг-зкіе£о» (1776) та інших виступав за повернення уніатів до пра­вослав'я, обстоював національні і релігійні права українців та білорусів, що проживали у складі Речі Посполитої, засуджу­вав суспільні вади. З іменем Г. Кониського деякі дослідники пов'язують написання «Історії русів», однак це науково не підтверджено.

Активну просвітницьку діяльність провадив учень Г. Ко­ниського Василь Рубан (1742-1795) - вихованець Київської академії та Московського університету, історик, перекладач, поет, видавець журналу в Петербурзі «Ни то, ни се», збірника «Старовина та новина». Він видав подорожні записки В. Гри-горовича-Барського - українського мандрівника і письменни­ка про Угорщину, Австрію, Грецію, Італію та інші країни. За участю вихованця Київської академії, особистого секретаря Катерини II О. Безбородька опублікував «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію» (1777), «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік» (1777). До їх розгляду ще повернемось, однак без цих відомостей про В. Рубана була б збіднена загальна картина українського просвітництва.

З просвітницькою діяльністю пов'язано чимало українсько-козацьких родин. Прикладом тут можуть бути Полетики: Андрій Павлович, Григорій та Іван Андрійовичі, Григорій Іванович, Василь Григорович та ін. Ряд істориків (О. Лазарев­ський, І. Борщак) серед можливих авторів «Історії русів» на­зивають Григорія Полетику (1725-1784) та його сина Василя. Григорій Андрійович після закінчення Київської академії пра­цював перекладачем у Петербурзькій академії наук, головним інспектором шляхетського корпусу, був депутатом комісії зі складання «Нового уложения». Він активно обстоював авто­номний устрій Лівобережжя, написав ряд історико-правничих

праць, зокрема «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена бьіла и о образе ее управлення» та ін. Г. Полетика укладач унікального словника: «Словарь на шести язьїках: на российском, греческом, латинском, французском, немецком и английском» (1763).

Ці та інші приклади переконливо засвідчують, що в умовах імперської політики Росії та Речі Посполитої чимало освічених українців були приречені служити інтересам інших держав, але їх просвітницька діяльність опосередковано мала важливе значення і для української справи, і для національної історич­ної думки.

Отже, українська історична думка першої половини і сере­дини XVIII ст. розвивалася в руслі європейського циві-лізаційного процесу, під потужним впливом ідей просвітницт­ва, раціоналізму, барокового стилю мислення. Українське історичне письменство звернулося до національних традицій, утверджувало етико-гуманістичні цінності, любов до мудрості, високу духовність. З просвітництвом ув'язується початок трансформації історичних знань у наукову систему.

VII.2. Вплив виступу І. Мазепи

на автономістську орієнтацію української

історичної думки

Прагнення І. Мазепи об'єднати всі українські землі в соборний державний організм, визволити Правобережжя від польського панування, стримати російську експансію, побуду­вати державу західноєвропейського зразка, наростання проти-московських настроїв у козацькому середовищі викликало роздратування і невдоволення Петра І. Дізнавшись про ук­раїнсько-шведський союз, Петро І видав універсал до україн­ського народу, в якому І. Мазепа проголошувався зрадником і звинувачувався у спробах віддати Україну в польську неволю і нав'язати українцям католицьку віру. Після проголошення анафеми І. Мазепі, нещадного знищення Батурина, драматич­ної Полтавської битви в суспільній свідомості не тільки не затухли, а ще більше розгорілися як автономістські, антимос-ковські, так і антипольські настрої. Ці настрої знайшли свій відбиток і в суспільно-політичній та історичній думці.

Передова козацька верства негативно реагувала на запро­вадження Малоросійської колегії, що було відвертим кроком

до ліквідації Гетьманщини, на масові репресії російських військ, на обмеження у вживанні української мови, у виданні книг, особливо після 1721 р., коли Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати україно­мовні книги, коли з Києва за кордон було вислано студентів Києво-Могилянської академії - уродженців українських зе­мель. Обурення викликали дії Малоросійської колегії (1722) як органу петровської колоніальної адміністрації на Лівобе­режжі України, що мав замінити її гетьманський устрій. Попри зовнішню лояльність української козацької еліти до владних структур Російської імперії, українську історію вона не ототожнювала з російською, а сприймала як автономну час­тину, як окрему гілку. Твори козацької історіографії, що дійшли до нас, були написані староукраїнською мовою, набли­женою до церковнослов'янської, а при їх виданні у XIX ст. вони русифікувалися. За змістом, за ідейною спрямованістю козацьке історичне писання утверджувало національно-ви­звольні ідеї, автономістські погляди, зверталося до героїчних сторінок української минувшини, насамперед до доби Хмель­ниччини і Визвольної війни, намагалося ув'язати козацько-гетьманську добу з княжими часами.