Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 3 страница

Кінець XIX ст. характеризується перенесенням центру ук­раїнського руху в Галичину, якій судилося стати П'ємонтом не тільки національно-культурного відродження, але й потужним осередком розвитку національної історичної думки. Вирішаль­не значення мав переїзд до Львова Михайла Грушевського, нау-

кова, політична і культурно-освітня діяльність якого стала од­нією з єднальних ланок «двох Україн» - підавстрійської та під­російської, утверджуючи у своїй науковій концепції спільність історичного походження всього українства.

М. Грушевський створив наукову схему і періодизацію ук­раїнської історії, дав її науковий синтез, концентровано віддзеркалений у багатотомній «Історії України-Руси». Сфор­мована навколо М. Грушевського історична школа у Львові стала ядром першого національного осередку української істо­ричної науки академічного характеру, що розвивалася на спільному векторі європейської історіографії. Згодом на тра­диціях цієї школи М. Грушевський утворив у Києві Україн­ське наукове товариство, яке заклало фундамент майбутньої національної академії наук.

На рубежі століть українська історична наука остаточно ут­верджується як національна за спрямуванням і європейська за історіософією.

X. 1. Історична школа М. Грушевського у Львові. Наукова схема історії України

Рубіжний етап у розвитку української історичної науки, утвердженні її національного обличчя пов'язаний з життям і науковою діяльністю Михайла Грушевського (1866-1934) - видатного українського історика, археолога, соціолога, літературознавця, організатора української науки, громад­сько-політичного і державного діяча, засновника Української Народної Республіки, академіка ВУАН та академіка АН СРСР. Вихованець Університету Св. Володимира, учень В. Антонови­ча він ще із студентських років розгорнув дослідницьку роботу в царині української історії («История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XVI века»). Його магістерська ди­сертація, присвячена Барському староству, була побудована на великому і оригінальному джерельному матеріалі.

У 1894 р. М. Грушевський переїхав до Львова, де був при­значений професором кафедри всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи. Тут історик розгорнув велику науково-організаційну і громадську діяльність, насам­перед у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке він очолю­вав з 1897 по 1913 рік, редагував його Записки, спрямовував діяльність історико-філологічної секції. Він доклав багато зусиль для поступової трансформації НТШ в академічну уста­нову європейського рівня.

На час приїзду М. Грушевського до Львова тут під впливом ліберального просвітництва і романтизму західноєвропей­ських історіософських течій, насамперед позитивізму, при ак­тивній участі духівництва склалася принципово нова ситуація в історико-філологічних дослідженнях, провідною ознакою якої був поворот до національних проблем. Прихильники ро­мантизму вбачали суспільні ідеали у самобутності національ­ної історії, минувшини кожного народу, утверджували на­родність історії, розвивали інтерес до народної творчості. Праці галицьких істориків А. Петрушевича, С. Шараневича, Ю. Целевича, творчість І. Франка, М. Павлика, О. Барвін-ського та ін. були присвячені вузловим питанням української історії та етнографії на місцеву проблематику. Галичина пере­творювалась у всеукраїнське культурне, літературне і наукове вогнище, в потужний осередок історичної науки, у П'ємонт національного відродження. Ось чому приїзд вже знаного істо­рика з Києва був сприйнятий у Львові з великим ентузіазмом, зацікавленістю та надією. Ці сподівання співпадали з осо­бистими планами М. Грушевського, що мав за мету якомога більше зробити для української історії, синтезувати її. Уже в інавгураційній промові у Львівському університеті М. Гру­шевський сформулював своє наукове кредо дослідника, яке ґрунтувалося на традиціях київської школи істориків-доку-менталістів В. Антоновича. «Завжди шукати і ніколи не задо­вольнятися, не сподіватися, що посів цілком усю істину», -закликав учений¹. На його думку, не можна замикатися лише на пошуку джерел, потрібна скрупульозна критична робота з ними. Нічого не приймати на віру, перевіряти факти, навіть до джерел ставитися з обережним скептицизмом, аналізувати їх, знаходити зерно правди.

Титанічна діяльність ученого у Львові включала широкий спектр наукових, культурних і громадсько-політичних проб­лем. Це розбудова Наукового товариства імені Т. Шевченка, розширення його видавничої діяльності, створення фундамен­тальної історії України на широкій документально-дже­рельній базі, підготовка і виховання нової генерації україн­ських істориків.

Насамперед, М. Грушевський взявся за підвищення ролі НТШ у розвитку історичної науки, за його реформування, на-

¹ Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси // Запис­ки НТШ. - Т. 4. - Львів, 1894. - С. 150.

магаючись надати йому справді наукового, академічного і всеукраїнського характеру. Засадничими підвалинами цього реформування стали ідеї української національно-культурної самостійності, соборності українських земель, українського демократичного просвітництва на шляхах відродження і роз­витку науки та культури як важливої передумови національ­ного визволення.

Водночас М. Грушевський на чільне місце у своїй науково-організаційній діяльності поставив підготовку з числа студент­ської молоді фахівців з української історії. Навколо нього гуртувалися патріотично налаштовані юнаки, відвідуючи ака­демічні лекції і неофіційні зібрання з участю професора, на яких жваво обговорювались гострі питання історії і майбутньо­го України. Найздібніші учасники цих зустрічей згодом стали ядром історичної школи М. Грушевського. Серед її вихованців були такі талановиті дослідники, як О. Терлецький, М. Корду-ба, С. Томашівський, О. Целевич, В. Герасимчук, С. Рудниць-кий, І. Джиджора, І. Кревецький, І. Крип'якевич та ін.

Головною об'єднуючою ідеєю цієї школи стала принципово нова схема і наукова концепція української історії, опрацьова­на М. Грушевським, яка обґрунтовувала самобутність, окре-мішність і безперервність історичного буття українського народу. Ця концепція лягла в основу фундаментальної «Історії України-Руси», про що засвідчив її перший том, оприлюдне­ний у Львові в 1898 р.

Запропонована концепція похитнула пануючу у великодер­жавницькій історіографії офіційну схему історії «загально-російської народності», висунуту М. Карамзіним, М. Пого-діним, С. Соловйовим та ін. На думку М. Грушевського, Київська держава, право, культура були творінням однієї на­родності - українсько-руської, а Владимиро-Московську дер­жаву творила інша великоруська народність. Київський період історії перейшов не у владимиро-московський, а в галицько-московський, а потім у литовсько-польський період. «Влади-миро-московська держава не була ані спадкоємицею, ані на­ступницею Київської, вона виросла на своїм корені»¹. Оскіль­ки в Росії концепція М. Грушевського замовчувалася, він вирішив поширити її у країнах Західної Європи. Читаючи курс історії України в Парижі (1903), він домовився про видання

¹ Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства // Любомир Ви­нар. Силуети епох. - Дрогобич, 1992. - С. 168-175.

своєї схеми французькою, а пізніше - німецькою мовами. У 1904 р. М. Грушевський опублікував українською мовою на сторінках збірника Петербурзької академії наук «Статьи по словяноведению» дискурс під назвою «Звичайна схема «русь­кої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства». Оригінальність запропонованої нової моделі історичного розвитку східнослов'янських народів полягала в тому, що вона орієнтувала дослідників на вивчення історії кожного слов'янського народу окремо, на перенесення акценту з історії Російської держави на історію народів. Згодом головні ідеї цієї схеми були викладені у передмові до другого видання «Очерка истории украинского народа», а також у третьому виданні першого тому «Історії України-Руси».

Ця схема, як і концепція окремішності українського істо­ричного процесу, стала поворотним рубежем у розвитку україн­ської історіографії, сприяла утвердженню її національної самобутності. Власне на ґрунті цієї схеми формувалися новітня українська історична думка, нове покоління українських істориків, творилася і діяла наукова історична школа М. Гру­шевського у Львові.

Основним осередком історичної школи М. Грушевського у Львові були історичний семінар в університеті та історико-філософська секція НТШ. На засіданнях семінару особлива увага приділялася методології історичного дослідження, прак­тичному пошуку і опрацюванню джерел, їх порівняльному аналізу. Домінуючою історіософською течією, яку сповідували як керівник, так і більшість учнів школи, був позитивізм. Ось чому особлива увага зверталася на аналіз джерел, факторів, що впливають на історичний процес, на об'єктивність досліджен­ня. Помітний вплив на фахову підготовку молодої генерації істориків справило ознайомлення з підручником з методології історії Е. Бернгейма - професора Грейсвальдського універси­тету, оволодіння методами наукових дискусій, диспутів.

М. Грушевський навчав початкуючих істориків опрацьову­вати літературу, реферувати її бібліографію, готувати рецензії, зокрема на зарубіжні видання, прищеплював любов до історії та наукової праці, почуття національної гордості. На практич­них заняттях проводились так звані історичні вправи, що включали вибір способів історичного дослідження, аналізу джерел, використання методів дипломатики, хронології, палео­графії, сфрагістики, геральдики, іконографії, історичної гео­графії та інших дисциплін.

Чимало учнів М. Грушевського згодом стали дійсними чле­нами НТШ, що було визнанням їх наукового доробку. Біль­шість наукових дискурсів членів історико-філософської секції НТШ присвячувались вузловим проблемам історії України, Козаччини, Гетьманщини, Галичини.

Примітною рисою діяльності М. Грушевського і його історич­ної школи у Львові була особлива увага до збирання і видання історичних джерел. Учений став ініціатором утворення Ар­хеографічної комісії, разом з І. Франком та С. Томашівським очолив її діяльність, спрямовану на підготовку корпусу доку­ментів з історії України-Руси. Зусиллями членів комісії були опрацьовані джерельні матеріали в архівах Варшави, Кракова, Києва, Петербурга, Москви, Харкова, Чернігова, бібліотечні та приватні колекції історичних пам'яток. Великий пласт виявле­них і досліджених джерел за період до 1914 р. було опублікова­но в «Українсько-руському архіві» (14 томів) та у спеціальному виданні «Джерела до історії України-Руси» (11 томів).

Історична школа М. Грушевського у Львові на рубежі XIX-XX ст. стала по суті головним репрезентантом української національної історіографії. Наукові видання НТШ - «Записки», «Збірники», «Студії», «Хроніки», часописи за своїм рівнем не поступалися аналогічним виданням зарубіжних академій наук. Вони засвідчували перед науковим світом появу у Львові потужного українського академічного осередку. Завдяки діяльності цієї школи утверджувалася професіоналізація української історичної науки.

До наукового доробку учнів Михайла Грушевського будемо звертатися в наступних лекціях, тут зупинимось лише на тих його аспектах, що пов'язані з рубежем ХІХ-ХХ ст. Йдеться, насамперед, про перші дослідження Широка Кордуби (1876-1947) - вихованця Львівського та Віденського університетів, відомого дослідника давньої і середньовічної історії України, історії слов'ян, історичної географії. Особливий інтерес учений виявляв до історії державності слов'янських народів, опри­люднивши у «Записках НТШ» розвідки «Перша держава слов'янська» (1896), «Суспільні верстви та політичні партії в Галицькому князівстві до пол. XIII ст.» (1899). Осередок пер­шої слов'янської держави він визначав у кордонах тодішньої Чехії, а історію Галицько-Волинської держави розглядав за аналогією із західноєвропейським державотворчим процесом, що стало темою його докторської дисертації, захищеної у Відні (1898). На основі джерел, почерпнутих у Віденському держав-

ному архіві, М. Кордуба підготував ґрунтовний дискурс «Ве-нецьке посольство до Хмельницького» (1907). Вивчивши звіти австрійських послів, автор дійшов висновку про плани Венеції схилити Б. Хмельницького до спільних воєнних дій проти Ту­реччини. По суті М. Кордуба став піонером серед українських істориків, що досліджували дипломатичні зносини Б. Хмель­ницького («Акти до Хмельниччини» та ін.). Він започаткував створення підручників з історії Буковини (1906), зібрав мате­ріали до молдавсько-буковинської історії, до історико-геогра-фічного словника Галичини.

Серед учнів М. Грушевського підвищеним інтересом до по­шуку і опрацювання джерел виділявся Іван Крип'якевич (1886-1967) - згодом дійсний член НТШ, видатний історик, академік АН УРСР. У 1905 р. він дебютував своїми першими науковими дослідженнями минувшини Львова, його місця у розвитку торгівлі з Заходом і Сходом, з історії Галицько-Во-линського князівства («Матеріали до історії торгівлі Львова», «Львівська Русь у першій половині XVI ст.»). Особливо плідною була праця молодого історика в діяльності Архео­графічної комісії НТШ, за дорученням якої він опрацював цінні джерельні матеріали в архівах Кракова, Варшави та Москви. Наслідком цієї евристичної праці став окремий том «Жерел до історії України-Руси», до якого увійшли 233 доку­менти з історії Козаччини. Він підготував ґрунтовну вступну статтю до цієї збірки «Матеріали до історії української козач­чини», що помітно збагатила знання про генезу українського козацтва, його вольностей. Цій проблемі була присвячена його докторська дисертація, захищена в 1911 р. Вражає широкий діапазон проблематики досліджень І. Крип'якевича, яка охоп­лює історію судочинства і права, релігійного життя, краєзнав­ства, джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін: сфрагістики, історичної географії, топоніміки, геральдики, дипломатики тощо. Унікальність наукової творчості історика полягала в тому, що в ній, з одного боку, органічно поєднува­лися пошук, виявлення, публікація джерел і їх науковий аналіз, а з другого - реконструкція історичного процесу з по­зицій ролі державності в історії України на тлі європейської і світової історії.

Історії гетьманської України присвятив свої перші наукові розвідки ще один талановитий учень М. Грушевського - Іван Джиджора (1880-1919) - український історик, громадський діяч і публіцист. Ще будучи студентом філософського факуль­тету Львівського університету, він прилучився до діяльності

товариства «Академічна громада» і семінару М. Грушевського, до роботи Археографічної комісії. Опрацювавши унікальні до­кументи в архівах Києва, Харкова, Петербурга, Москви, у т. ч. архів Міністерства юстиції, він один з перших українських істориків проаналізував статус і устрій Гетьманщини у Росій­ській імперії, політику царизму щодо України, історію Гене­ральної Військової канцелярії, довів економічну окремішність Гетьманщини, Гї місце в міжнародній торгівлі, показав посту­пове обмеження і поглинання російською владою економіки України, що й призвело до втрати нею автономії («Нові при­чинки до історії відносин російського правительства до Ук­раїни в 1720-1730-х рр.» (1904), «Матеріали Московського «Архива Министерства юстиции» до історії Гетьманщини» (1908), «Економічна політика російського правительства супроти України» (1910), «Реформи Малоросійської колегії на Україні в 1722-1723 рр.» та ін.).

Варто зазначити, що І. Джиджора максимально перейняв від свого учителя інтерес до методології історичного дослі­дження, синтезу історичних знань, розуміння самобутності українського історичного та історіографічного процесів.

Соціальні проблеми і психологічні аспекти української історії, військової історії та історії Галичини середини XIX ст. плідно досліджував Іван Кревецький (1883-1940) - вихова­нець Львівського університету, учень М. Грушевського, зго­дом один з провідників державницького напряму української історіографії. Йому належать перші розвідки з історії аграр­них страйків і бойкотів, про створення загонів самооборони і національної гвардії українців у Східній Галичині, історії виборчого руху. В полі зору дослідника були і проблеми куль­турно-наукового розвитку Галичини, діяльності «Руського інституту», релігійного життя, ролі Греко-католицької церкви.

В. Кревецький піддав гострій критиці політику царського уряду щодо заборони української мови, аналізував ставлення деяких діячів російської культури до України («Не бмло, нет и бьіть не может» (1904), «Дещо про панславізм» (1905), «М. Добролюбов і Україна» (1907) та ін.).

До спадщини цих та інших учнів школи М. Грушевського, зокрема В. Герасимчука, О. Терлецького, С. Рудницького, М. Чубатого та ін., ще повернемось у наступних лекціях, оскільки ця наукова школа заклала солідні підвалини розвит­ку української національної історіографії. Вона сприяла підго­товці нової генерації українських істориків, оволодінню ними

модерною методологією історичного дослідження. Не маючи реальної державної підтримки, наукова школа у Львові опира­лася на невичерпний ентузіазм її засновника, на діяльність Наукового товариства імені Шевченка, на його історико-філо-софську секцію, зуміла створити академічне підґрунтя для на­укового дослідження історії України, збагачення її джерельної бази, для науково-критичного переосмислення національної історіографії.

Підсумовуючи сказане про історичну школу М. Грушев­ського у Львові та його наукову схему української історії, можна дійти висновку, що це був винятково важливий етап у розвит­ку української історичної науки. Були обґрунтовані і почала реалізовуватися наукова схема і концепція безперервного істо­ричного розвитку українського народу, його самобутності та окремішності. М. Грушевський та його учні продовжили спра­ву попередніх поколінь українських істориків, започаткували науковий синтез історії України з позицій позитивізму та національної ідеї.

Х.2. «Історія України-Руси» М. Грушевського - науковий синтез української історії на ґрунті позитивізму і національної ідеї

Найвидатнішою подією в українському історіо­графічному процесі кінця XIX - початку XX ст. було створення і вихід у світ перших томів фундаментальної праці з україн­ської історії - «Історії України-Руси» М. Грушевського. Видава­лася вона у Львові та Києві в період 1896-1936 рр. і складається з 10 томів у 13 книгах. Багатотомник містить систематичний виклад української історії від найдавніших, доісторичних часів до середини XVII ст.

Дослідження побудоване за хронологічно-проблемним та те­матичним принципами. Перші три томи висвітлюють початок людського життя, історію епох палеоліту, неоліту, бронзи і заліза на українських землях, етногенез українського народу. Особлива увага приділена слов'янській добі, утворенню Київської держави як держави українського народу, його долю у складі Великого князівства Литовського та Польщі. У п'ято­му і шостому томах простежуються нові явища в українській історії після Люблінської унії і утворення Речі Посполитої. Сьомий та восьмий томи містять аналіз факторів, що призвели до зародження українського козацтва, утворення Запорозької

Січі, розгортання національно-визвольної боротьби україн­ського народу. У третій частині восьмого та двох частинах дев'ятого томів М. Грушевський виклав свою концепцію Виз­вольної війни українського народу середини XVII ст. Десятий том, що побачив світ уже після смерті його автора, присвяче­ний історії України 1657-1658 рр. Через відомі причини істо­рику не вдалося завершити цю фундаментальну працю. Своє бачення наступних подій української історії до початку XX ст. він частково виклав у таких працях, як «Очерк истории украин-ского народа», «Ілюстрована історія України» та ін.

І все ж «Історія України-Руси» була першою класичною працею узагальнюючого характеру, яка представила собою на­уковий синтез історичних знань про Україну і українство.

Що розуміється у даному випадку під синтезом історичних знань? До М. Грушевського українська історіографія вже мала у своєму активі чимало праць наукового характеру. Як відомо, спроби викласти самобутність історії українського народу ро­били Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Максимович, М. Костомаров та ін. Однак майже всі їх дослідження носили фрагментарний характер: охоплювали окремі періоди історії України (княжі часи, Литовська доба, Козаччина), окремі її регіони (Наддніпрянщина, Слобожанщина, Галичина, Закар­паття, Буковина) або окремі сфери суспільного розвитку (куль­тура і етнографія, політичні та військові аспекти). Заслуга М. Грушевського в тому, що він зумів інтегрувати наявні знан­ня, значно збагатити їх новими відомостями і аналізом, дати синтез історичних знань про всю Україну, про «весь україн­ський народ», в межах його етнічної території, простежити тяглість і самобутність історичного українського процесу, охо­пити всі сфери розвитку українського суспільства: економіку, культуру, політику, релігію, побут.

Систематичний і узагальнюючий курс української історії, її синтез постав на науковому фундаменті принципово нової схе­ми, опрацьованої і обґрунтованої М. Грушевським, наріжним каменем якої були ідеї окремішності, самобутності і безперерв­ності українського історичного процесу. Нова концепція ук­раїнської історії зародилася в автора ще в студентські роки під впливом його учителя В. Антоновича, вона була апробована в процесі читання лекцій у Львівському університеті, на зібран­нях НТШ. М. Грушевський був глибоко обізнаним із західно­європейськими історичними школами та філософськими течіями, ідеями романтизму, лібералізму, прудонізму, методо­логією позитивізму та соціологічної історії, досвідом створен-

І

ня національних історій Австрії, Великої Британії, Німеччи­ни, Франції, Польщі, Чехії. Водночас, опинившись у Львові, він скористався сприятливими умовами Австро-Угорщини, яка, на відміну від імперської Росії, не чинила прямого спроти-ву розвитку українських історичних студій.

Червоною ниткою через всі томи «Історії України-Руси» проходить ідея «народ-нація» як головного рушія історичного процесу, двигуна соціального, економічного, культурного, політичного і релігійного життя суспільства. Водночас історик високо поціновував державницьке життя народу, політику київських і галицько-волинських князів, Б. Хмельницького, наголошуючи, що Київська держава була першою формою ук­раїнської державності, а її історія належить українцям. Істо­рик намагався з'ясувати, наскільки державно-політичний устрій країни відповідав потребам народу і яке значення та вплив він мав на народну масу. На думку О. Оглоблина, періо­дизація «Історії України-Руси» ґрунтувалася на поєднанні двох ідей: народності та державності.

Концептуальне значення мали положення «Історії України-Руси» про антів як безпосередніх пращурів українців, про ет­ногенез українського народу, його автохтонність, про заро­дження, піднесення, розквіт і згасання Київської держави, про Галицько-Волинську державу як спадкоємицю традицій Києва, про домінуючу роль руського елемента і київських тра­дицій у Великому князівстві Литовському, про українське ко­зацтво як силу, що проросла з насіння, посіяного в княжі часи, про національний характер визвольної боротьби українського народу в XVII ст. і провідну роль козацької верстви.

Сама назва праці символізувала тяглість історії старої Русі ІХ-ХІ ст. та модерної України, успадкування і збагачення давніх звичаїв і традицій, мови і культури українського наро­ду. Авторське трактування Київської держави, критика по­глядів норманістів на її походження носять науковий характер. Велику увагу він приділив християнізації Руси-України, яку розглядав як тривалий процес, що змінив усі сторони життя давньоукраїнського суспільства, позитивно вплинув на його міжнародні зв'язки. Разом з християнством Україна прийняла від Візантії і деякі риси її державного устрою.

Фундаментальність «Історії України-Руси» забезпечува­лась її винятково багатою, широкою і різноманітною джерель­ною базою. Вона побудована на архівних документах, почерп­нутих у Варшаві, Кракові, Києві, Харкові, Львові, Петербурзі, Москві, на літописах і хроніках, на працях античних авторів,

зарубіжних і вітчизняних істориків, матеріалах археоло­гічних, лінгвістичних, етнографічних пам'яток. Важливо за­значити, що М. Грушевський критично опрацьовував джерела, встановлював достовірність джерельної інформації, осмислю­вав її у тісному зв'язку з логікою історичного процесу й на цій основі реконструйовував події і явища, їх взаємообумовле-ність, причинно-наслідкові зв'язки.

Синтез знань про минувшину України дав змогу вченому представити усі сфери її розвитку: соціальну, господарську, культурну, релігійну, політичну, демографічну, викласти ук­раїнську історію на тлі європейської і світової цивілізації.

Знайомлячись з «Історією України-Руси», не важко помі­тити, як з кожним новим томом зростав науковий рівень дослідника, змінювались історіософські погляди під впливом паризької соціології, методології позитивізму, теорії факторів. В основу історіософії дослідження лягли три основних чинни­ки: народ, територія і держава. Початки українського етносу історик виводив з IV ст., із згадок візантійських авторів про антів, яких він ідентифікував з предками українців. Під етно­графічною територією України М. Грушевський розумів усі її землі, на яких з найдавніших часів відбувався етногенез ук­раїнського народу. Самостійним державним життям україн­ський народ, на думку вченого, жив у княжій добі своєї історії і частково в козацько-гетьманські часи.

Ідеям позитивізму відповідав ще один компонент історіософії пізніших томів, написаних із позицій соціології історії, - «герой в історії». Вважаючи єдиним героєм історії народ, М. Грушев­ський водночас велику увагу приділяв діяльності видатних ук­раїнських політичних діячів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького та ін., розглядаючи кожного з них як продукт конкретно-історичної епохи і тогочасного середовища. Персоніфікуючи історичний процес, історик у такий спосіб демонстрував свою відданість високим ідеалам гуманізму, возвеличував або критикував реальних учасників історичних подій, торкався їхньої психології, емоцій, інтелектуального рівня. Державні діячі і політики, представники духівництва виступають у нього як носії і спадко­ємці традицій, як виразники суспільних цінностей або особи, що їх ігнорували.

Нарешті, слід підкреслити, що «Історія України-Руси» за­початкувала модерну національну українську історіографію на

 

рівні стандартів європейської історичної науки. Переклад пер­шого тому німецькою мовою дав змогу західній громадськості ознайомитись з новою концепцією української історії. Чис­ленні рецензії, що з'явилися в європейській пресі, зокрема чеського історика К. Кадлеца, польських істориків А. Брюк-нера, Л. Колянковського та ін., давали досить високу оцінку новаторській праці М. Грушевського.

Своїм дослідженням історик заявив про себе як провідник ук­раїнської національної ідеї, переконливо виводячи з історичної минувшини законне право українського народу стати вільним і рівним у колі цивілізованих народів Європи, унезалежнитися від імперій, об'єднати свої землі і утворити соборну державу. Очевидно не безпідставним є віднесення імені М. Грушевського до Великих Українців, до батьків нації, порівняння його постаті з Т. Шевченком, адже «Історія України-Руси», наступні праці вченого, його громадсько-політична і державобудівна діяльність невіддільні від формування української етнічної і політичної нації. Без «Історії України-Руси» світу було б важко пізнати і усвідомити українську націю не як гілку великоруського наро­ду, а як окремий і самобутній народ з власним корінням, з влас­ною історією, культурою, традиціями і ментальністю. Викладе­на у праці нова концепція української історії заклала наукові засади під національну ідею українського народу, зміцнила його моральний дух і стала інтелектуальною силою кількох поколінь борців за волю і незалежність України.

«Історія України-Руси» проникнута українською національ­ною ідеєю, яка науково простежується спочатку як само­усвідомлення етнічної окремішності українців з часів Київ­ської та Галицько-Волинської держав, як вияв національної нескореності в литовсько-польську і московську добу, як по­тужна сила духовної консолідації козацько-української нації в період Хмельниччини і побудови козацько-гетьманської дер­жавності. Як неодмінну умову реалізації історичної місії ук­раїнського народу М. Грушевський розглядав ідею його єднан­ня, соборності, цілісності. Він не раз образно порівнював Східну і Західну Україну з двома крилами птаха, які тільки разом здатні надати йому сил і піднятися на висоту. Аналізуючи через призму історії регіональні, міжконфесійні, соціальні протисто­яння, різного роду чвари, усобиці, вчений наголошував, що вони роз'єднували і послаблювали українські сили, були на руку ворогам соборності і могутності України, її державності.