Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 4 страница

Своєю «Історією України-Руси», іншими працями М. Гру­шевський репрезентував себе не тільки як прихильник на-

родницького напряму української історіографії, але й як ви­разник глибокого розуміння ролі державницького чинника в історичному процесі. На його думку, не слід протиставляти історичну місію народу і держави, оскільки найдавніші дер­жавні утворення на теренах України: Антський союз, Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руська дер­жава - це важливі віхи закономірного і об'єктивного процесу історичного розвитку українського народу.

Державницький аспект української історії присутній і в тих томах «Історії України-Руси», які присвячені зародженню козацтва, перетворенню його в провідну верству суспільства, в основну рушійну силу Визвольної війни українського народу, утворення Запорозької Січі і козацько-гетьманської держави. З національно-державницьких позицій підійшов учений до оцінки ролі Б. Хмельницького і наслідків для України Пере­яславської ради та Березневих статей українсько-московської угоди 1654 р. Саме з іменем Б. Хмельницького М. Групіевський пов'язував початок нового українського життя, а самого гетьма­на називав «героєм української історії». Козацько-гетьманська держава оцінюється як «велике творіння» українського народу, а з 1654 р. ув'язується поява українського питання в Московській державі, оскільки царизм по-своєму трактував Березневі статті, поступово перетворюючи Україну в одну з московських провін­цій, знищуючи її автономію і русифікуючи українство.

Деякий негативізм у ставленні М. Грушевського до держа­ви зумовлювався її персоніфікацією саме з централістично-бюрократичною абсолютистською Російською імперією, до якої він ставився однозначно негативно. На відміну від автономізму М. Драгоманова, що базувався на ідеях історично-економічно­го регіоналізму і федералізму, автономія, за М. Грушевським, опиралася на етнічний принцип.

Забігаючи наперед, доцільно підкреслити, що державни­цька спрямованість наукової творчості та громадсько-політич­ної діяльності М. Грушевського динамічно посилювалась з кожним роком його наукової і громадсько-політичної роботи. Сам він кваліфікував себе як історика, що є сторожем «наших державних, національних і соціальних традицій»¹.

Отже, «Історія України-Руси» - перше фундаментальне дослідження в українській історіографії, створене М. Гру-

¹ Грушевський М. На порозі нової України. Статті і джерельні ма­теріали. - Нью-Йорк - Львів - Київ - Торонто - Мюнхен. - 1009 -

С. 153. 224

шевським на основі наукового синтезу і узагальнення історич­них знань. Історія українського народу викладена у цій підсумковій праці системно, з позицій позитивізму, на базі принципово нової схеми і авторської концепції, обґрунтованої періодизації. Вона проникнута національною ідеєю, народ­ністю, справила величезний вплив на розвиток української історичної думки, на формування історичної свідомості, на піднесення національно-визвольного руху.

Х.З. Українське наукове товариство в Києві та його внесок в утвердження національної історіографії

Початок XX ст. завдяки подвижницькій діяльності М. Грушевського та інших учених позначився подальшим роз­ширенням географії наукових осередків української історич­ної науки. Деяке послаблення реакційно-цензурного тиску ца­ризму на український рух, що стало наслідком революційних виступів 1905 р., дало змогу М. Грушевському перенести в 1906 р. видання Літературно-наукового вісника НТШ до Києва, а в 1907 р. заснувати тут Українське наукове товарист­во (УНТ) із завданнями, подібними до завдань НТШ у Львові.

Метою Українського наукового товариства був розвиток української науки, в т. ч. й історичної, пропаганда її здобутків серед найширших кіл населення. Його очолив М. Грушев­ський, а секретарем став Іван Стешенко (1873-1918) - вихова­нець історико-філологічного факультету Київського універси­тету, активний діяч Київської громади, дослідник історії ук­раїнської літератури, творчості Т. Шевченка, генеральний сек­ретар у справах освіти в добу Української Центральної Ради.

УНТ мало три секції: історичну, філологічну і математично-природничу. Його внесок у розвиток історичної науки вимі­рюється вагомим доробком таких відомих учених, як В. Анто­нович, М. Грушевський, Ф. Вовк, М. Василенко, Б. Грінченко, О. Грушевський, І. Джиджора, В. Дурдуківський, П. Житець-кий, І. Каманін та інших його членів. Товариство влаштовува­ло публічні засідання з актуальних проблем історичної науки, наукові доповіді, опублікувало 18 томів «Записок УНТ» (редак­тор М. Грушевський), у яких переважали праці історичного, етнографічного та філологічного спрямування.

На розгортання діяльності Українського наукового товари­ства благотворно впливав авторитет Володимира Антоновича

8 4-183

як вже добре відомого історика, обраного в 1902 р. членом-ко-респондентом Російської імператорської академії наук. Незва­жаючи на літній вік і важку хворобу, він щедро ділився своїм досвідом науково-дослідної роботи, опрацювання джерел, у т. ч. археологічних, продовжував опис археологічних пам'яток, монет і медалей, що збереглися в Нумізматичному музеї університету, оформив і оприлюднив щоденники розкопок, проведених у Чернігівській губернії, підготував до друку ав­тобіографічні записки. Однак у березні 1908 р. його життя обірвалося. Хоч поліція заборонила будь-які урочистості, учні і колеги В. Антоновича поклялися в церкві на панахиді про­довжити його благородну справу на ниві українського відрод­ження і створення наукової історії України. За визначенням М. Грушевського, наукові інтереси В. Антоновича тісно пе­репліталися з інтересами громадянськими, національними та політичними.

Подвижницьку справу В. Антоновича гідно продовжив М. Грушевський, спрямовуючи діяльність Українського нау­кового товариства на дослідження українознавчих проблем, на згуртування наукових сил Наддніпрянщини і Галичини, на підготовку наукового поповнення з числа здібної молоді, на створення організаційного фундаменту майбутньої Україн­ської академії наук. Водночас він був одним із засновників часопису «Український вісник» у Петербурзі як органу Ук­раїнської парламентської громади І Державної Думи (1906), опублікував російською мовою «Очерки истории украинского народа» (1904), збірник «Освобождение России и украинский вопрос», «Про старі часи на Україні» (1907), а згодом «Ілюстро­вану історію України» (1911).

Користуючись умовами деякої лібералізації суспільного життя в революційний період 1905-1907 рр., М. Грушевський відвідав ряд міст Лівобережжя, Слобожанщини та Півдня Ук­раїни, намагаючись налагодити якомога тісніші наукові кон­такти з науковцями і аматорами вивчення старожитностей у регіонах. З поверненням М. Грушевського до Києва не згасає його наукова школа у Львові, натомість закладаються основи майбутньої історичної школи в Києві, зміцнюються зв'язки істориків Наддніпрянщини і Галичини.

Зупинимось, принаймні коротко, на дослідженнях з історії, археології, антропології деяких членів УНТ. У 1905 р. повер­нувся з еміграції і прилучився до діяльності Наукового товари­ства Федір Вовк (1847-1918) - видатний український антропо­лог, археолог і етнограф. Ще будучи студентом Одеського, а

згодом Київського університетів, захопився археологічними розкопками, етнографічними дослідженнями. Брав участь у роботі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, а перебуваючи в еміграції у Франції, ґрунтовно опанував теоретичні засади антропології, методику антропо­метричних досліджень, що й дозволило йому провести висо-копрофесійні дискурси з української антропології. Він автор понад 200 праць, у т. ч. таких, як «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини», «Антропологические особенности украинского народа», «Студії з української етнографії та антропології» та ін. Антропологічні та етнографічні дослідження Ф. Вовка заклали основи ук­раїнської антропології, яку активно розвивали його учні І. Ра-ковський, С. Руденко, Б. Крижановський, Л. Чикаленко та ін. Учений науково обґрунтував, що українська територія була залюднена у найдавніші часи, що людське життя тут ніколи не переривалося, що українці - автохтони на своїй землі, а за своїми антропологічними вимірами, звичаями, обрядами ста­новлять окремий тип і помітно відрізняються від інших слов'янських етносів, у т. ч. від росіян.

Світове визнання дістала праця Ф. Вовка «Шлюбний риту­ал і обряди на Україні», видана французькою і українською мовами. Він був одним з ініціаторів видання першої україн­ської енциклопедії, два томи якої вийшли у Петербурзі під на­звою «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916).

Активну участь у діяльності УНТ брав Микола Василенко (1867-1935) - визначний український історик держави і пра­ва, громадський, політичний і державний діяч. Він співробіт­ничав у часописі «Киевская старина», редагував газету «Ки-евские отклики», був співредактором Записок УНТ. Йому належить одна з перших праць з української історіографії («До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного устрою» (1894). Він досліджував політичні погля­ди М. Драгоманова, оприлюднив «Нариси з історії Західної Русі і України» (1916) та інші дослідження.

Помітним був внесок у розвиток історичних та етногра­фічних знань члена УНТ Павла Митецького (1836-1911) -визначного українського філолога, етнографа, історика, гро­мадського діяча, співробітника «Киевской стариньї». Він нале­жав до того покоління українознавців, яке наприкінці XIX ст. опікувалося виданням і пропагандою творів Т. Шевченка, яке активно включилося в дискусію з М. Погодіним, рішуче виступило проти його теорії про нібито російське походження

княжого Києва. П. Житецький на конкретному історичному, етнографічному і лексичному матеріалі доводив українськість Київської держави, неперервність традицій, культури, побуту і мови українського народу. Він першим дослідив Пересоп-ницьке Євангеліє, проаналізував україномовні переклади Біблії, створив нарис звукової історії української мови ХУІІ-ХУШ ст., розкрив джерельне значення українських на­родних дум. Не втратив свого значення ґрунтовний «Нарис історії української мови в XVII в.» (1914), в якому простежено розвиток і функціонування двох різновидів староукраїнської літературної мови - слов'яно-руського і княжо-українського. У монографії «Бнеїда», І. Котляревського» розкрито значення народної мови для становлення української літературної мови. П. Житецький - автор кількох підручників з теорії літерату­ри, наукової розвідки «В. Гумбольдт в історії філософського мовознавства», в якій підтримав погляди німецького вченого на мову як на діяльність, а не продукт діяльності, на основні функції мови.

Помітний вплив на діяльність Українського наукового това­риства мала участь у ньому Бориса Грінченка (1863-1910) -видатного українського письменника, фольклориста, мово­знавця, педагога, видавця, громадсько-політичного діяча, ре­дактора «Нової громади», засновника і лідера київської «Просвіти», організатора і керівника Всеукраїнської учи­тельської спілки, укладача «Словаря української мови» в чо­тирьох томах (1907-1909).

Національному пробудженню і самовизначенню українців сприяли його публіцистичні та популярні історичні праці, зок­рема брошура «Нарід в неволі» (1895) про утиски українства з боку російського царизму, яка, крім української, вийшла кількома європейськими мовами, розвідки «Київська держава і татарське лихоліття», «Де ми і скільки нас», «Чого нам треба» (1906), «Братства і просвітня справа на Вкраїні за польського панування до Б. Хмельницького» (1907), у яких у науково-популярній формі викладались вузлові події самобутньої української історії. Велике джерельне значення для історико-етнографічних досліджень мали тритомне видання етногра­фічних матеріалів Чернігівської і сусідніх губерній, збірки «Думи кобзарські», «Література українського фольклоре», ук­раїнських оповідань і казок. Як добрий знавець української історії і активний борець за українську справу, Б. Грінченко

виклав свої політичні погляди на перспективи українського руху в написаній ним програмі Української демократично-ра­дикальної партії, а також у вже згадуваних у попередній лекції «Листах з Наддніпрянської України» (1892-1893), які лягли в основу полеміки з М. Драгомановим.

Навіть такий стислий виклад відомостей про Українське нау­кове товариство дає підстави для висновку про те, що воно стало важливим осередком розвитку знань про Україну і українство, в тому числі й історичних. Очолюване видатним істориком М. Грушевським, воно зосередилось на дослідженні маловідо­мих сторінок української історії, культури, мови, народної творчості, науковому обґрунтуванні самобутності та ок-ремішності українського народу. Участь у Товаристві В. Анто­новича, Ф. Вовка, М. Василенка, Б. Грінченка, П. Житецького та інших авторитетних учених і громадських діячів, широка ви­давнича діяльність надавала йому характеру академічної уста­нови українознавчого спрямування, їх науковий доробок сприяв подальшому розвитку і утвердженню української національної історіографії. Товариство підготувало ґрунт для створення Ук­раїнської академії наук, Українського університету.

__________ Загальні висновки

Кінець XIX - початок XX ст. - переломний рубіж у розвитку української національної історіографії, зумовлений головним чином науковою діяльністю М. Грушевського. Його переїзд до Львова, викладання історії України у Львівському університеті, участь у діяльності Наукового товариства імені Шевченка, ство­рення наукової історичної школи започаткували новий етап у розвитку української історичної думки, утвердженні її науковості і національного характеру.

Принципове значення мала опрацьована М. Грушевським наукова схема і нова концепція української історії як історії окремого, самобутнього народу із своєю культурою, мовою, тра­диціями. Вона була покладена в основу наукового синтезу знань про український народ, у створення фундаментальної багатотом­ної «Історії України-Руси», яка вперше дала системний виклад української історії, її безперервність і тяглість від найдавніших до новітніх часів. М. Грушевський створив «Історію України-Руси» на рівні тогочасних стандартів європейської історичної науки, на засадничих принципах позитивістської і народницької історіософії, виклав історичний процес з позицій української національної ідеї.

Важливим осередком розвитку української історичної науки стало Українське наукове товариство в Києві, створене і очолю­ване М. Грушевським. Праці його членів і видавнича діяльність збагатили українську історіографію рядом ґрунтовних дослі­джень з різних галузей історичних знань, сприяли утвердженню української національної історіографії. На рубежі XIX—XX ст. українська історіографія остаточно заявила про себе як націо­нальна.

Запитання для самоконтролю

1. Чим зумовлюється особливе місце рубежу ХІХ-ХХ ст.
в українській історіографії?

2. Розкрийте значення історичної школи М. Грушевсь-
кого у Львові для розвитку української історіографії.

3. Охарактеризуйте наукову схему української історії,
опрацьовану М. Грушевським.

4. Чим відрізнялася наукова концепція української
історії М. Грушевського від офіційної схеми росій­
ської історії?

5. Чому багатотомна «Історія України-Руси» М. Гру­
шевського стала першим науковим синтезом україн­
ської історії?

6. Назвіть основні історіософські засади «Історії Ук­
раїни-Руси».

7. Які фактори вплинули на створення Українського
наукового товариства в Києві?

8. Окресліть внесок Українського наукового товариства
в розвиток історичної науки.

9. Якими постатями історичної науки представлене
УНТ?

10. Що розуміють під національною історіографією України і яка роль в її становленні наукових шкіл М.Грушевського?

Украй історїоі на тлі націон; відрод

XI. 1. Державницький ш україигс&кій ІсторІогрЬфІІ

1X1.2. ВшіфЛ^спнс^коТ рвйодюцп на розвиток

XI,3.1'сгррй**нй-раукд в системі УНТ та УАН

!

і|; В. Липинський

О. Єфименко \

 

 

Історій

України

Та Ннароду

(. Доропіенко

ЗАПИСКИ

В КНІВІ

Мета:

З'ясувати роль історичних знань у новому підне­сенні національно-визвольного руху, Української революції та відновленні національної державності України, просте­жити зародження державницького напряму в українській історіографії, показати вплив державотворчих процесів на розвиток історичної науки, висвітлити початок нового етапу розгортання історичних досліджень, пов'язаного з діяльністю Історичної секції УНТ та утворенням УАН.

Утвердження української національної історіографії на ґрунті розробленої М. Грушевським наукової схеми історії України, вихід у світ перших томів його «Історії України-Ру-си», діяльність НТШ, історичної школи М. Грушевського у Львові, утворення Українського наукового товариства в Києві, зародження державницького напряму в українській історіо­графії, ріст історичної і національної свідомості українства -все це підготувало початок нового етапу в розвитку історичної науки, дало потужний поштовх піднесенню національно-виз­вольного руху, розгортанню Української національно-демо­кратичної революції та відновленню державності України.

Важливим компонентом історичної і національної свідо­мості українського суспільства стало наростання самостій­ницького і націоналістичного руху. Ідеологом самостійництва й українського націоналізму вважають вихованця Київського університету Миколу Міхновського (1873-1924) - визначного громадсько-політичного діяча, одного з організаторів «Брат­ства тарасівців*, «Молодої України*, Революційної україн­ської партії, для якої він написав програму під назвою «Са­мостійна Україна* (1900). Вона передбачала повалення імперії і створення самостійної Української держави. Поміт­ний вплив на формування ідеології українського націоналізму справили творчість і громадсько-політична діяльність Дмитра Донцова (1883-1973), лідера Союзу визволення України.

У праці «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» (1913) він виклав системне бачення шляхів побудови Україн­ської національної самостійної держави. Дедалі більшу попу­лярність у громадсько-політичному і науковому житті ук­раїнського суспільства діставали публіцистичні твори Симона Петлюри (1879-1926), Володимира Винниченка (1880-1951) -визначних діячів Українського національно-визвольного руху і державотворчого процесу. Отже, вже напередодні і в роки Пер­шої світової війни на засадах національної ідеї і самостійності зародився рух за знищення імперій, за відновлення національ­них держав, у т. ч. за Українську соборну державу.

Повалення царизму в лютому 1917 р., утворення Україн­ської Центральної Ради, а згодом і проголошення Української Народної Республіки, її усамостійнення справили позитивний вплив на розвиток історичної науки, яка мала дати ясні від­повіді на питання, поставлені новим етапом української історії. Примітним став той факт, що ряд визначних істориків, зокрема М. Грушевський, відіграли роль лідерів українського державобудівного процесу.

Відновлення національної держави - УНР, утворення Західноукраїнської Народної Республіки, Акт Злуки з УНР закладали основи для державної підтримки розвитку україн­ської історичної науки. Цьому сприяли заснування Української Академії наук, діяльність історичної секції Українського наукового товариства. Побачив світ ряд ґрунтовних праць М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Багалія, О. Єфименко, А. Кримського, В. Липинського, І. Огієнка, Д. Дорошенка, С. Томашівського, І. Джиджори, В. Гнатюка, С. Єфремова та ін., які збагатили знання з основних розділів національної історії України. Гостро постали проблеми викладання україн­ської історії в усіх ланках освіти, підготовки фахівців з історії, формування суспільної історичної свідомості.

Однак під натиском більшовицьких сил, підтримуваних озброєними червоноармійцями Росії, Українська революція згасла, УНР була повалена, зазнала поразки і Західноукраїн­ська Народна Республіка, що негативно позначилося і на роз­витку національної історичної науки.

XI. 1. Державницький напрям в українській історіографії

Початок XX ст. характеризується остаточним інституюван-ням української національної історіографії, у рамках якої

викристалізувались декілька напрямів: народницький або на­родно-демократичний, державницький та соціально-економіч­ний. Звичайно, виокремлення цих напрямів є умовним і, як зазначалося у попередній лекції, ніякої стіни між ними не було, хоча між їх виразниками часом точилися дискусії. Різниця між цими напрямами полягала лише в пріоритетах, які надавали історики у своїх дослідженнях. Якщо представ­ники народницького напряму на чільне місце ставили народ, розглядаючи його головною силою, двигуном історичного про­цесу, а прибічники соціально-економічного напряму зосере­джувались насамперед на питаннях господарського життя суспільства, то прихильники державницького напряму від­давали пріоритет державі. Цей напрям на початку XX ст. на­бував особливої привабливості й актуальності, оскільки в суспільно-політичному житті і українському визвольному русі гостро постала проблема відновлення національної держав­ності, вона висунулася на передній план суспільного розвитку. Україна впритул підійшла до політичного, національного і соціального вибуху.

Вже говорилось, що М. Грушевський, піднявшись на вер­шину народницького напряму, водночас дедалі більше схиляв­ся до необхідності дослідження ролі держави, виявлення і аналізу державницьких традицій українського народу. Це зав­дання усвідомили його учні: С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, М. Андрусяк, Б. Крупницький та ін. Чітку державницьку позицію у своїх наукових дослідженнях прово­дили В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, М. Василен-ко, М. Біляшівський та інші історики.

Зупинимось докладніше на становленні державницького напряму української історіографії, характеристиці праць його чільних представників. Визнаним лідером цього напряму, який найповніше віддзеркалював ідеї національної революції і відновлення української державності, вважають В'ячеслава Липинського (1882-1931) - видатного українського історика, члена НТШ, активного громадсько-політичного діяча, лідера українського консерватизму. Закінчивши гімназію в Києві, вчився у Ягеллонському (Краків) та Женевському універси­тетах, а після повернення в Україну зосередився на науковій роботі. Вже в перших працях «Данило Братковський», «Гене­рал артилерії Великого князівства Литовського», «Шляхта на Україні» (1909) історик дослідив місце провідної верстви, зок­рема шляхти і козацтва в історії української державності,

обґрунтував її роль у боротьбі за відновлення української держави.

В 1910-1912 р. В. Липинський на основі опрацьованих у Кракові джерел підготував декілька дискурсів, зокрема «Назва Русь і Україна та їх історичне значення», «Станіслав-Михайло Кричевський», «Богдановим шляхом», «Документи Руїни», які об'єднані спільною назвою «2 сігіеу^ ІЛсгаіпу». У цих пра­цях акцентувалася увага, з одного боку, на ролі державного чинника в українській історії, а з другого - вказувалося на державотворчу вартість українського народу як силу, поєдна­ну спільною кров'ю, традицією, вихованням і працею.

Згодом, уже в добу Української революції, В. Липинський, перебуваючи в Австрії як посол Української держави і УНР, оприлюднив монографію «Україна на переломі. 1657-1659», яка безпосередньо присвячувалася історії створення Україн­ської держави в добу Козаччини, аналізу причин її кризи і занепаду. Під переломом історик розумів зміну орієнтирів ко­зацько-гетьманської держави після смерті Б. Хмельницького, спробу її провідників одірватися від Москви і унезалежнитись.

Доба Хмельниччини в очах В. Липинського - це період козаць­ко-гетьманського державобудування, зростання національної свідомості українського суспільства, але це і початок спланова­ного Москвою процесу поглинання України після Переяслав­ської ради. Возвеличуючи особу Б. Хмельницького як борця і будівничого української державності, історик наголошував, що ідея власної держави виникла у гетьмана вже з перших днів Визвольної війни і наростала в процесі утвердження козацько­го правління. Хмельниччина, на думку вченого, була процесом творення держави і нації, а провідну роль у цьому процесі відігравала національна аристократія (еліта).

Цікавими є погляди В. Липинського на Переяславську раду і Березневі статті 1654 р. Він однозначно відкидав спроби дея­ких істориків і політиків оцінювати Переяслав як добровільне «возз'єднання» Русі, підкреслюючи абсурдність думки, ніби Б. Хмельницький підняв повстання проти Польщі в ім'я при­лучення України до Москви. Тактичну мету гетьмана він ув'язував з пошуком союзника для спільних дій і визволення з-під Польщі. Тобто йшлося про міждержавний союз із Моск­вою, аби відірватися від Польщі і унезалежнитись. Однак Москва ще з 1649 р. очікувала знесилення обох сторін, а коли стало очевидним, що козаки самі справляться, то надіслала грізні ноти Польщі. Участь російських військ у воєнних діях 1654-1655 рр. історик вважав малоефективною.

В. Липинський, будучи прихильником монархічно-геть­манської форми державного устрою України, виводив його ви­токи з доби Хмельниччини. Гетьман, як спадковий монарх, репрезентує державу на міжнародному рівні, забезпечує її авторитет, правопорядок, дисципліну. Ідеальною формою державного правління історик вбачав у дуалістичній консти­туційній монархії, при якій гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів виступає носієм виконавчої влади, а законодавчу владу представлятимуть дві палати: те­риторіальна (нижня) і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки усіх класів і соціальних верств.

У серії «Листів до братів-хліборобів» В. Липинський виклав своє політологічне бачення шляхів відновлення української державності. Він визначив п'ять засадничих підвалин, на яких може відбутися цей процес: 1) аристократія; 2) класократія; 3) територіальний патріотизм; 4) український консерватизм; 5) релігійний етос. Під аристократією він розумів кращих представників усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сілйські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофе­ри); інтелігенції. Такий підхід до формування аристократії учений називав класократією. Принцип класократії видавався йому досконалішим від західного парламентаризму, який роз'єднує нації за партійною приналежністю, від постулатів соціалізму, який сповідує класові пріоритети, від націо­налізму, що віддає пріоритет етнічним ознакам. Поняття нації В. Липинський ув'язував з територіальним патріотизмом. «Українець, - писав він, - є всякий, хто хоче, щоб Україна пе­рестала бути колонією, щоб з різних її племен, рас, вір постала одна держава Українська, а творцем України той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкра­ще, що єсть у ньому і в тій культурі, з якої він до українства прийшов»¹. Історичні знання, на думку історика, сприяють солідаризації всіх жителів України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від їх етнічного походження, соціально-кла­сової належності, віросповідання.