Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 5 страница

Модель майбутньої держави В. Липинського передбачала чітке розмежування і врівноваження трьох незалежних гілок

¹ Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - Відень, 1926. - С. XX.

влади: законодавчої, виконавчої та судової. За своєю суттю та­ка влада мала б бути надпартійною, тобто загальнонаціональ­ною. Важливо наголосити, що учений однозначно обстоював ідею соборності всіх українських земель, повернення до тра­дицій козацько-гетьманської державності України.

Нарешті, з іменем В. Липинського ув'язують концепцію «повнокласовості» українського суспільства. На його думку, українську націю, а значить і українську державу творить весь народ, усі його класи і соціальні групи на чолі з передовою верствою, її елітою.

Державницькою ідеєю проникнута наукова спадщина Сте­пана Томашівського (1875-1930) - визначного українського історика, дійсного члена НТШ, громадського і політичного діяча, випускника Львівського університету, вихованця істо­ричної школи М. Грушевського. Досліджуючи історію Ук­раїни від витоків Київської держави до XX ст., він особливу увагу звернув на домінуючу роль державного життя. У праці «Українська історія. Старинні і середні віки» (1919) навіть найпростіші форми державності розглядаються як чинник освоєння території, як фактор формування української нації і відокремлення українських земель після розпаду Київської Русі. Особливу увагу він приділяв утворенню Галицько-Волинської держави, трактуючи її як результат становлення нації, дистанціювання від Владимиро-Суздальської держави. Історик оцінював її як першу національну українську державу.

На відміну від М. Грушевського, С. Томашівський дещо по-іншому трактував поняття «українська земля». Твердячи, що це не просто етнічна територія, а географічна цілісність, він відводив географічному фактору, територіальному патріотиз­му чільну роль у творенні української нації.

С. Томашівський один з перших, хто дослідив відгомін Хмельниччини у Галичині («Між Пілявцями і Замостями» (1913), «Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину» (1914), «Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни» (1915)) та ін. Аналізуючи похід Б. Хмельниць­кого на Захід, історик бачив його мету не в здобутті Галичини чи знищенні Польщі, а в тактичних міркуваннях, щоб не дати польським військам ослабити позицію гетьмана над Дніпром. Він зробив висновок, що національно-державницька свідо­мість Б. Хмельницького ясно визначилася під мурами Львова, а не після його повернення до Києва.

Як здібний учень М. Грушевського, С. Томашівський дуже відповідально ставився до роботи з джерелами, розглядаючи її як головну передумову будь-якого історичного дослідження. У 1913 р. він підготував досить солідну збірку документів з історії Хмельниччини, яка склала окремий том «Жерел до історії України-Руси». Ці джерельні свідчення дозволили уче­ному критично переглянути погляди польських істориків на постать Б. Хмельницького і характер повстанського руху, оцінку воєнної кампанії.

Державницький світогляд С. Томашівського простежуєть­ся в його дослідженнях величі і трагедії І. Мазепи («Незвісний лист Мазепи до м. Львова» (1900), «Причинки до історії Мазе-пинщини» (1908)) та ін. Добре володіючи німецькою і швед­ською мовами, дослідник вперше використав зарубіжні джере­ла про події 1708-1709 рр., що дозволило йому розкрити наміри І. Мазепи не тільки утвердитись на Правобережжі, але й об'єднати і унезалежнити всю Україну.

Найбільш повно державницька концепція історії України викладена в праці С. Томашівського «Українська історія» (1919), події в якій доведені до 1569 р. У центрі уваги був аналіз впливу таких чинників на історичний розвиток Укра­їни,-як набіги кочівників і боротьба із Степом; суперництво з Польщею, в центрі якого було протистояння Сходу і Заходу; опір Московщині на ґрунті контрасту Півдня і Півночі. Водно­час історик перебільшував регіональні відмінності Галичини і Наддніпрянської України, ставив під сумнів реальність її соборності, можливість єдиної національної ідеї для всієї України, гіперболізував роль церкви в державотворчому процесі.

До дослідників української історії, що зробили державниць­кий вибір уже з перших наукових дискурсів, відноситься вже згадуваний Мирон Корду ба - один із талановитих учнів М. Гру­шевського, автор ряду історіографічних досліджень. У працях «Перша держава слов'янська», «Суспільні верстви та політич­ні партії в Галицькому князівстві до половини XIII ст.» він переконливо доводив українськість княжих держав у Києві та Галичі, аналізував їх устрій і систему влади. Державницька спрямованість пронизує історико-географічні та історико-де-мографічні розвідки історика («Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та Долішнім Сяном в XIII ст.», «Тери­торія й населення України» та ін.). Особливу увагу М. Кордуба приділяв історії українсько-польських відносин ХУІ-ХУП ст.,

ролі Б. Хмельницького у Визвольній війні. Він був піонером дослідження дипломатичного хисту українського гетьмана.

До спадщини істориків державницького напряму, зокрема до праць Д. Дорошенка, ще повернемось у наступних лекціях, оскільки він стане домінуючим в історіографії української діаспори, в розвитку сучасної історичної науки в Україні. Дер­жавницький разом з іншими напрямами української історіо­графії сприяв піднесенню історичної, політичної, національної і державницької свідомості українського народу, консолідації української нації навколо державницької ідеї, служив науко­вою базою суспільного прогнозу і обґрунтуванню шляхів відновлення державної незалежності України.

Отже, українські історики державницького спрямування В. Липинський, С. Томашівський та ін., осмислюючи минуле українського народу, його потуги до власної національної дер­жави з часів Київської Русі, створювали моральну підтримку новому етапу загальноукраїнського національно-визвольного руху, який радикалізувався в роки Першої світової війни як на Наддніпрянщині, Слобожанщині, так і в Західній Україні. Звернення учених до тих сторінок історії українського народу, коли він мав свою державу, з'ясування історичної тяглості української державності, аналіз здобутків і прорахунків вітчизняних державотворців дозволяли винести повчальні уроки з історичного минулого, застерегти від повторення по­милок. Спираючись на осмислений наукою історичний досвід і уроки минулого, провідники українського руху окреслили конкретну програму відновлення національної держави в ході Української революції 1917-1920 рр.

XI.2. Вплив Української революції на розвиток історичної науки

Весь попередній розвиток української історіографії переконливо засвідчував її взаємообумовленість і взаємозв'я­зок із суспільно-політичними та духовно-культурними проце­сами. Це підтвердила і доба Української революції, і відновлення української державності, серед чинників якої важливу роль відіграли розвиток історичних знань, ріст історичної свідо­мості, участь провідних істориків, зокрема М. Грушевського, М. Василенка, Д. Дорошенка, І. Огієнка та інших, у політич­ному житті, революційному русі й державотворенні. Водночас

утворення Української Народної Республіки, а згодом і Західно­української Народної Республіки, відкрило сприятливі умови для розвитку історичної науки, започаткувало їй державниць­ку підтримку. Державне усамостійнення України закладало реальні підвалини для подальшого унезалежнення української історичної науки. Вчені-історики за умов власної держави могли розраховувати на державну підтримку історичних досліджень, зміцнення видавничої бази, підготовку кадрів. Зрештою, в документах Української Центральної Ради, урядів Української держави гетьмана П. Скоропадського, УНР доби Директорії, Західноукраїнської Народної Республіки всі ці питання були задекларовані, однак через політичну ситу­ацію, яка склалася в зв'язку з агресією більшовицької Росії та Польщі, не вдалося їх реалізувати.

Революційні і державотворчі процеси поставили перед істо­риками завдання створення нових праць з історії українського народу, з історії державності України. Дослідження і вивчення національної історії, поширення історичних знань висувалися на рівень важливих державних справ. Брак наукової і навчаль­ної літератури з української історії, науково-популярних праць спричинив, з одного боку, поширення вже наявних досліджень В. Антоновича, О. Єфименко, Д. Яворницького, М. Аркаса, М. Грушевського та ін., а з другого - створення нових праць, зокрема Д. Багалія, В. Пархоменка, М. Слабчен-

катаін.

Масовими тиражами перевидавалися історичні оповідання А. Кащенка. Великою популярністю користувалася «Історія України-Руси» Миколи Аркаса (1853-1909) - відомого куль­турно-освітнього діяча, автора опери «Катерина» на сюжет по­еми Т. Шевченка. Написана українською мовою популярна історія була відредагована В. Доменицьким¹ і вийшла у 1908 р. у Петербурзі, а потім перевидавалася у 1912 та 1922 рр. Вихід книги підтримали Є. Чикаленко, Б. Грінченко, Г. Хоткевич та інші діячі. Незважаючи на ряд неточностей, відсутність єдиної концепції, праця М. Аркаса відіграла важливу роль у поширенні історичних знань про Україну.

¹ Доменицький Василь (1877-1910) - український історик, учасник українського руху, активний дописувач до «Украинского вестника», «Киевской старини», «Записок НТШ», автор кількох праць з історії Галичини і Буковини, редактор першого повного видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

Значно зріс інтерес громадськості до історії українського козацтва. Як зазначав І. Лисяк-Рудницький, у 1917 р. в Ук­раїні знову віджив з великою силою козацький рух, «стихійно відроджувались козацькі традиції»¹. Енциклопедією козацтва на той час вважалася тритомна «Історія запорозьких козаків» Дмитра Яворницького (1855-1940) - видатного українського історика, археолога, етнографа, згодом академіка АН УРСР, директора Катеринославського історико-краєзнавчого музею, вихованця Харківського університету. Його подвижницька діяльність щодо пошуку, виявлення, колекціонування і дослідження старожитностей козацького краю була захоплю­ючим прикладом для молодої генерації українських істориків. Історик високо оцінював значення українського козацтва, висвітлив його походження, склад, збройні сили, показав роль Запорозької Січі як форпосту України в боротьбі за волю і неза­лежність. В умовах революції Д. Яворницький спеціально підготував і оприлюднив науково-популярні праці «Як жило славне запорізьке низове військо», «Українсько-руське коза­цтво перед судом історії», в яких акцентувалася увага на про­відній ролі козацтва в національно-визвольній боротьбі.

Особистий приклад створення і популяризації історичних знань показував голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський. Ще в 1914 р. він дав визначення концепції укра­їнознавства як дослідження минулого і сучасного українського народу, його властивостей і особистостей, його території і різноманітних умов, які впливають на життя і розвиток суспільства. Тематику праць історика періоду Української ре­волюції, особливо 1917-1918 рр., досить повно віддзеркалює ідея українознавства. М. Грушевський ще в квітні 1917 р. за­початкував серію статей під загальною рубрикою «На порозі нової України», присвячених українському національному відродженню і державному будівництву. Ці статті друкували­ся в «Новій Раді», завдяки чому дістали велике поширення, а в 1918 р. вийшли окремою збіркою. Вона починалася із статті «На переломі», в якій давалася характеристика унікального моменту в історії українського народу, коли впали кайдани рабства і з'явилася можливість відновити свою державну са­мостійність, творити нове життя. Далі йшли три статті про вибір орієнтирів відновленої Української Народної Рес-

¹ Див.: Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації // Історичні есе. - У 2-х т. - Т. 1. - К., 1994. - С. 22.

публіки. Вони мали такі назви: «Кінець московської орієн­тації», «Нашазахідняорієнтація», «Орієнтаціячорноморська», їх історіографічне значення в тому, що аргументи на вибір на­прямів зовнішньої політики УНР базувалися на історичних та географічних чинниках, на ретроспективному аналізі зв'язків України з своїми сусідами, насамперед західними. У статті «Нові перспективи» історик наголошував, що український на­род належить до західноєвропейського кола, і що його західна орієнтація ґрунтується не тільки на історичних традиціях, але й на тому, що протягом століть українське життя було зв'яза­не із західним, а також на самому складі народного характеру.

Велику увагу історик приділив підставам Великої України, маючи на гадці Україну велику соціально-моральними, еко­номічними та культурно-інтелектуальними вартостями. Серед підстав реалізації цього плану були виокремлені село, місто, державність, армія, нація. Головною підставою Великої України ще довго, коли не завжди, - писав історик, - буде се­лянство. Що ж до ситуації в містах, особливо великих, то він наголошував, що часто вони виступають вогнищами проти-українських настроїв, підривають нашу державність, тому необхідно не повертатися до них спиною, а пов'язати їх з українським життям. Акцентувалася увага й на ролі освіти, шкільництва, науки, бібліотек, музеїв, архівів, підготовки фахівців для народного господарства, виховання дітей, розвит­ку мистецтва.

Друга частина збірки мала назву «Самостійна Україна», в якій чільне місце відводилося мотивам прийняття і змісту Чет­вертого Універсалу Української Центральної Ради, що прого­лошував повну незалежність і самостійність Української Рес­публіки. Усамостійнення України розглядалося як «історична неминучість українського життя» і головна умова збереження української держави.

Історичну спрямованість мали публіцистичні статті «Ук­раїнський герб», «Про монетну українську одиницю», про пе­рехід на середньоєвропейський час, про територіальний устрій УНР, а також ті, що не увійшли до збірки «На порозі Нової Ук­раїни», але стосувалися історичного минулого українського народу. Особливе значення мали дискурси «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Чи Україна тільки для українців?», «Ве­лика хвиля» та ін.

Незважаючи на велику зайнятість державними справами, публіцистикою, М. Грушевський залишався ученим-істори-

ком. Він написав ґрунтовну статтю «Історія і її соціально вихо­вуюче значення», в якій виклав систему поглядів на роль істо­ричної науки в суспільному житті, її вивчення у школах. На його думку, історична наука повинна вивчати історію людства, не залишаючи поза увагою історію рідного краю. Необхідно шукати оптимальне співвідношення історії свого народу та історії людства, уникати егоцентризму і національного егоїзму. Головне покликання історії вчений вбачав у вихованні високої моралі і формуванні гуманістичних цінностей, у сприянні, аби формула «людина людині - річ свята» восторже-ствувала.

У 1918 р. побачило світ нове видання «Ілюстрованої історії України», яке було доповнене розділом «Як творилась Ук­раїнська Держава». М. Групіевський включив такі підрозділи: «Російська революція і визволення України», «Боротьба за ав­тономність України і федеративний лад», «Українська Народ­на Республіка», «Україна самостійна» та ін. З властивою для вченого скрупульозністю простежувалася еволюція УНР від автономії до повної державної незалежності. У такий спосіб М. Групіевський показав повчальний зразок історичного дослідження.

Наукову і державницьку роботу вдало поєднував Дмитро Дорошенко (1882-1951) - видатний український історик, вихованець Варшавського, Петербурзького і Київського університетів, громадсько-політичний і державний діяч, член Української Центральної Ради, Міністр закордонних справ в уряді П. Скоропадського. Революцію він зустрічав як уже сформований історик, джерелознавець, видавець, член НТШ. Д. Дорошенко, виходячи з конкретної ситуації, зумовленої відновленням національної держави, адаптував до потреб робітничої, селянської і молодіжної аудиторії свої праці: «Ко­ротенька історія Чернігівщини», «П. О. Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність», «Про минулі часи на Поділлю» (1918-1919). Поряд з вивченням регіональної історії, історії рідного краю, Д. Дорошенко усвідомлював не­обхідність підготовки узагальнюючих праць на основі цілісно­го підходу до української історії. Як історик, він твердо стояв на позиціях наукового синтезу знань з історії України, послідовно обстоював державницьку ідею. Д. Дорошенко нале­жав до піонерів створення наукових навчальних посібників. Його підручник «Історія України», який охоплював період від найдавніших часів до революції 1917 р., тривалий час вико-

І»"

.%■■

ристовувався в українських школах Наддніпрянської і Західної України. У підручнику давалася наукова інтерпре­тація назв «Русь» і «Україна», характеристика політичного і суспільного устрою Русі-України, козаччини, Хмельниччини і Гетьманщини. Він апробував свій курс у лекціях з історії Ук­раїни, прочитаних у Кам'янець-Подільському університеті. Опинившись в еміграції, учений створив фундаментальний «Нарис історії України», підготував ґрунтовний «Огляд української історіографії». Цей його доробок розглянемо в на­ступних лекціях. Велике значення для розуміння суспільно-політичних процесів періоду революції, у т. ч. і в сфері істо­ричних досліджень, мають його спогади («Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918)»).

Новими українознавчими дослідженнями відгукнувся на відновлення української державності Дмитро Багалій (1857-1932) - видатний український історик, архівознавець, громадський діяч, ректор Харківського університету (1906-1911), один з перших академіків Української академії наук (1918). Його основна праця «Історія Слобідської України», за­вершена в 1917 р., побачила світ у Харкові у 1918 р. Уже у передмові автор наголошував, що народ творить свою історію і державний устрій, його національні форми, що цю історію треба вивчати з дитинства, намагатися зрозуміти її, цінувати і любити. Праця мала принципове значення для утвердження в історіографії концепції цілісності України, оскільки автор на великому і достовірному джерельному матеріалі доводив ук-раїнськість Слобожанщини, всебічно проаналізував причини її зросійщення, а соціально-економічний, політичний, культур­ний, релігійний розвиток і побут населення розглядав у кон­тексті української історії, хоча й не замовчував українсько-російські взаємини. Написана українською мовою книга три­валий час слугувала навчальним посібником з історії України, хоч за структурою складалася з окремих нарисів. Симво­лічним був її останній розділ під назвою «Харків яко україн­ське місто». У цьому розділі історик висвітлив українське національне відродження у місті в XIX ст., що було реакцією на русифікаторську політику царизму, показав прихильність Харківського університету, частини його професорів, зокрема П. Гулака-Артемовського, М. Костомарова, І. Срезневського та ін., до українознавства. Праця пронизана концепцією невпин­ного прогресу людського суспільства, основу якого, на думку автора, становить соціально-економічний розвиток, а голов-

ним рушієм виступають народні маси. Не є випадковим, що з іменем Д. Багалія пов'язують соціально-економічний напрям в українській історіографії. Як вихованець київської школи істориків-документалістів В. Антоновича, Д. Багалій нама­гався всі принципові висновки вивести з джерельних свідчень: літописів, актових документів, народної творчості. У багатьох місцях дослідження автор звертається до читача із закликом вивчати, опановувати, знати і поважати українську історію, культуру і мову.

Принагідно зазначимо, що наукові дискурси з української історії Д. Багалій започаткував ще у 80-х рр. XIX ст. У таких працях, як «История Северской земли до половини XIV в.» (1882), «Очерки из истории колонизации степной окраиньї Московского государства» (1887), «Колонизация Новорос-сийского края и его первьіе шаги по пути культури» (1889), «Магдебургское право в Левобережной Малороссии» (1892), «Украинская старина» (1895) та ін. простежується еволюція поглядів ученого, його поступовий перехід від офіційної російської історіографії до осмислення окремішності та само­бутності української історіографії, що остаточно підтвердила «Історія Слобідської України» і, особливо, його «Нарис україн­ської історіографії» (1923-1925) у двох книгах.

Слід також зазначити, що після відновлення української державності Д. Багалій активно прилучився до реалізації нау­кових і культурно-просвітницьких програм. Він був членом комітету для заснування Української академії наук, очолив Харківське наукове товариство, плідно працював на ниві архівної справи. Коли восени 1917 р. при Харківському ко­мерційному інституті відкрилися постійно діючі курси з ук­раїнознавства для вчителів, Д. Багалій разом з іншими учени­ми Г. Хоткевичем, М. Сумцовим, В. Барвінським забезпечував викладання базових дисциплін. Він активно включився в роз­виток українознавства, української культури взагалі. Свою «Історію Слобідської України» учений закінчив своєрідним за­повітом про те, що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як це було раніше) український народ, котрий заселив її, захистив од ворогів і довгі часи поливав своїм трудовим потом¹.

До творчості та організаційної діяльності Д. Багалія на ниві історичної науки ще повернемося, але принагідно зауважимо,

" ^{Багалій} Д- ^Г- ^Іст«рія Слобідської України. - Харків, 1995. -

що він завжди віддавав пріоритет фактам, історичним дже­релам. Для написання історії Харкова, яку він видав у 2-х т. разом із своїм учнем Д. Мілером («История г. Харькова за 250 лет его существования»), було виявлено і залучено величез­ний документальний масив джерел з матеріалів міської думи, архівів Москви і Петербурга, опрацьовано анкетні відомості цілого ряду державних і громадських установ. Джерелознавчу спрямованість мав його «Нарис української історіографії» (1923), присвячений літописам. Д. Багалій дбайливо вихову­вав молодих істориків, згуртував навколо себе наукову школу дослідників переважно з соціально-економічної проблематики.

Під потужним впливом Української революції і державо­творчих процесів стрімко прискорювався процес національної ідентифікації українців, змінювалася парадигма історичної свідомості. Перед українською історичною наукою постали нові завдання, виникла гостра потреба в таких наукових і на­уково-популярних працях, які давали б відповідь на болючі питання історії. У 1918-1919 рр. побачила світ українською мовою «Коротка історія України» І. Крип'якевича, «Історія України та її народу» О. Єфименко, «Оповідання з української історії: для початкових шкіл» Г. Коваленка, «Коротка історія України» Б. Грінченка, «Історія українського народу (Корот­кий нарис)» Т. Ганька, «Наше минуле і сучасне» Т. Верхоли, «Історія України в думах і піснях» М. Григоріїва, «П'ятнад­цять лекцій з історії України» П. Клепатського, «Як Москва нищила Україну» В. Бузиновського та ін. З цього переліку ав­торів видно, що поряд з істориками до написання популярних праць і підручників з української історії були долучені пись­менники, журналісти.

Особлива увага зверталася на поширення правдивих знань про видатних діячів української історії - борців за дер­жавність: київських і галицько-волинських князів, гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Доро­шенка, І. Мазепи, П. Полуботка, кошових отаманів К. Горді­єнка, І. Сірка, полковника С. Палія. Історичні приклади чесного і самовідданого служіння Україні, боротьбі за її незалежність набували великої актуальності в умовах будівництва україн­ської державності.

Зростав інтерес до історії правових засад української державності. З огляду на цей аспект велике значення мали історико-правові дослідження М. Возняка, М. Василенка, Р. Лащенка, О. Терлецького, В. Пархоменка та ін.

Отже, Українська революція, відновлення державності Ук­раїни стали потужним чинником активізації історичних досліджень, підвищення їх ролі в суспільному житті та дер­жавних процесах. Праці М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Багалія та ін. стали прикладом наукового осмислення подій і явищ як минулого, так і тогочасності. Перед історич­ною наукою відкривався реальний шанс реалізації її головної місії - правдиво і об'єктивно висвітлювати історичний процес, сприяти вихованню молоді.

XI.3. Історична наука в системі УНТ та УАН

Центральна Рада підтримала ініціативу вчених і громадськості, насамперед Українського наукового товариства щодо створення Національної академії наук і розгорнула від­повідну підготовчу роботу, однак її офіційне заснування відбу­лося лише 14 листопада 1918 р. на підставі закону Української держави, підписаного гетьманом П. Скоропадським. Серед її фундаторів були й визнані історики: Д. Багалій, О. Левиць-кий, М. Засиченко, сходознавець А. Кримський, мовознавець С. Смаль-Стоцький та ін. Після відмови М. Грушевського очолити Академію, її першим президентом став Володимир Вернадський (1863-1945) - видатний український природо­знавець, основоположник вчення про ноосферу і біосферу. В складі УАН було сформовано 3 відділи, зокрема історично-філологічний, який взяв на себе функцію координації до­сліджень у галузі історії. Принципове значення мало положен­ня Статуту Академії, внесене в часи Директорії, про обов'язко­вий статус української мови для всіх академічних видань та діловодства.

Історично-філологічний відділ УАН забезпечив видання «Записок», перша книга яких побачила світ у 1919 р.У рамках відділу сформувалося Відділення історії українського народу, а згодом Історична секція, яка започаткувала вихід «Науково­го збірника» (1919). У межах секції були створені три комісії: по складанню Біографічного словника, археографічна та архівна. Провідну роль у діяльності історичної секції відігра­вали Д. Багалій, В. Щербина, О. Гермайзе, Є. Тимченко, М. Ткаченко, В. Ігнатенко та ін.

З утворенням УАН та його історико-філологічного відділу закладалися міцні основи для розвитку української історичної 248

науки, для офіційної підтримки дослідницької діяльності істо­риків і видання їх праць, відбулася зміна соціального статусу української історіографії.

Багато зробив для розвитку в УАН історичної науки Мико­ла Василенко (1867-1935) - визначний українській історик держави і права, громадсько-політичний і державний діяч, міністр освіти в уряді П. Скоропадського, президент ВУАН в 1921 р. Йому належить ряд праць з української історії, зок­рема «Нариси з історії Західної Русі і України», «До історії ма­лоросійської історіографії і малоросійського суспільного уст­рою», «Політичні погляди М. Драгоманова» та ін. Ще в період створення УАН М. Василенко наполягав, щоб вона неминуче була національною, з обов'язковою українською мовою.

До червня 1921 р. паралельно з УАН продовжувало діяти Українське наукове товариства, його історична секція, видав­ництво і музей. Це пояснюється тим, що провідники УНТ вва­жали, що УАН мала постати на його базі і на його досвіді як виключно національна інституція, а творці Академії ігнорува­ли ці вимоги. Тоді загальні збори УНТ вирішили зберегти свою структуру як незалежну від УАН. З числа членів УНТ активну участь у створенні УАН брали лише М. Василенко та А. Крим­ський. Нарешті, підходи М. Грушевського та В. Вернадського до створення УАН відрізнялися концептуально. На думку М. Грушевського, ядром української культури є гуманітарні знання, а значить вони мають посісти домінуюче місце в ака­демії. Натомість В. Вернадський віддавав пріоритет природни­чим і технічним наукам, недооцінюючи роль українського національного чинника в організації академічної науки. Збере­ження організаційної незалежності виправдало себе за умов згасання Української революції, адже коли Директорія поки­нула Київ, М. Грушевський не поривав зв'язків з УНТ. Виїхав­ши до Праги, він створив Український соціологічний інститут і продовжував опікуватися Українським науковим товарист­вом як основним осередком українознавства в Києві.

Члени Товариства займали провідне місце в продукуванні нових знань не тільки з історії, але й з українознавства в ціло­му. Завдяки підтримці з боку української влади Товариство відновило діяльність наукових видань: «Літературно-науково­го вісника» та журналу «Україна», який виходив під загаль­ною редакцією М. Грушевського. У трьох спарених томах, які вийшли в 1917-1918 рр., були оприлюднені і актуальні дискур­си з історії України, в т. ч. самого М. Грушевського: «Сполу-