Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 6 страница

чення України з Московщиною в новітній літературі», «Вели­ка, Мала і Біла Русь». Редагування «Літературно-наукового вісника» було покладене на Олександра Грушевського (1877-1943) - відомого українського літературознавця, історика, архівіста, керівника Бібліотечно-архівного відділу при Депар­таменті мистецтв УНР, автора праць з української історіо­графії, історії міст Великого князівства Литовського тощо.

У «Літературно-науковому віснику» за грудень 1918 р. була опублікована публіцистична стаття М. Грушевського «По шкоді», в якій викладалася авторська оцінка державного пере­вороту П. Скоропадського, повалення УНР, повстання під про­водом Директорії. Історик застерігав від штучного насадження козакофільських гасел і декорацій, рішуче відкидав спроби паплюжити Центральну Раду, звинувачувати її в буржуаз-ності, наполягав на її відновленні.

Спільним для діяльності Історичної секції УНТ та історико-філологічного відділу УАН було те, що їхні зусилля зосереджу­валися на створенні узагальнюючих праць з історії, підготовку навчальної і науково-популярної літератури з української і за­рубіжної освіти та підготовці професійних істориків. Поряд з існуючими університетами велику роль у підготовці істориків мали відігравати українські державні університети у Києві та Кам'янці-Подільському, Українська педагогічна академія.

Провідники українського державотворення, добре розумію­чи суспільне значення національної історичної освіти, опрацю­вали програму поступової трансформації російських універси­тетів у Харкові, Києві та Одесі в центри української науки і освіти. Подібні проекти розглядалися в уряді ЗУНР щодо Львівського та Чернівецького університетів. На позиції ук­раїнського руху поступово переходила частина професорів і доцентів. Зокрема, в Київському університеті активно долуча­лися до опрацювання українознавчих проблем В. Іконников, М. Петров, В. Данилевич, О. Гермайзе та ін.

В період Української революції почалося реформування всієї системи освіти, заснування українських гімназій, запро­вадження української мови і викладання української історії в усіх типах шкіл. На осінь 1918 р. в межах Української держа­ви функціонувало близько 150 українських гімназій, в яких історія України почала викладатися як окремий предмет.

Помітний вплив на розвиток історичної науки і поширення її здобутків мало заснування Національного архіву, Націо­нальної бібліотеки, Національного музею тощо.

Під впливом Української революції розширювалася геогра­фія історичних досліджень. Поряд з Києвом, Харковом, ак­тивізували свою діяльність осередки історичної науки в Одесі, Чернігові, Полтаві, Ніжині, Катеринославі, а також на Волині та в Галичині. У Полтаві, зокрема, в 1918 р. було засноване «Українське наукове товариство дослідження і охорони па­м'яток старовини та мистецтва на Полтавщині», що мало свій науковий збірник. Започатковуються лекційні курси з україн­ської історії: в Києві є Сташевський, в Одесі - О. Грушевський, в Петербурзі - О. Єфименко. З січня 1921 р. розгорнула діяльність науково-дослідна кафедра історії України в Катери­нославі. Велику роботу щодо збирання, вивчення, системати­зації та публікації джерел провадили губернські архівні комісії в Полтаві, Чернігові, Катеринославі, організували видання своїх «Праць» та «Літописів». Товариства дослідни­ків з історії розгорнули роботу у Кам'янці-Подільському, Житомирі та ін. містах.

Плодотворною на ниві історичної науки в Катеринославі бу­ла праця Василя Біднова (1874-1935) - відомого українського історика, публіциста, громадського діяча, дослідника історії православної церкви. Він редагував у Катеринославі « Вісник» товариства «Просвіта», український відділ газети «Наше життя», очолював філію Всеукраїнської учительської спілки, в травні 1917 р. був обраний головою губернського українсько­го національного з'їзду, а згодом членом Української Цент­ральної Ради. Особливу увагу історик приділяв виявленню, вивченню та дослідженню архівних документів з історії церк­ви та українського козацтва («Документи, относящиеся к ис­тории Бкатеринославской духовной семинарии», «Материальї для истории колонизации бьівших запорожских владений» та ін.). Згодом, перебуваючи в еміграції, В. Біднов очолив Ук­раїнське історико-філологічне товариство в Празі, став одним з фундаторів Музею визвольної боротьби України.

Аналізуючи розвиток історичних досліджень у добу Ук­раїнської революції, слід звернути увагу і на негативні явища. Частина українських істориків залишилася в полоні велико­російської парадигми історії України, вороже поставилася до відновлення української державності. Це стосується, зокрема, Андрія Стороженка - вихованця Київського університету, фахівця в галузі слов'янознавства. Він активно співробітничав у Київській археографічній комісії, у діяльності Товариства Нестора Літописця, часопису «Киевская старина». Історик

оприлюднив ряд українознавчих праць: «Князь Д. И. Вишне-вецкий. По народному прозвищу Байда», «К истории Києва и его окрестностей в XV и XVI вв.», «Киев триста лет назад», «Очерки Переяславщини» та ін. Однак згодом він долучився до лідерів київського клубу російських націоналістів, що й штовхнуло його на створення публіцистики антиукраїнського спрямування: «Происхождение и сущность украинофиль-ства», «Малая Россия или Украйна» та ін. Коріння української ідеології він ув'язував не з українським рухом, а з польським ґрунтом. Антиукраїнські погляди проповідував збірник «Ма­лая Русь» (1918), редагований В. Шульгіним.

Не сприйняв українського національно-державницького ру­ху Іван Линниченко, вихованець Київського університету, один з учнів В. Антоновича, завідувач кафедри в Одеському університеті. Його наукові студії присвячувалися здебільшого історії Галичини і мали історіографічну цінність. Однак в період революційних подій 1917 р. він досить відкрито висту­пив проти української самостійності та національного відро­дження. У тому ж році в Одесі була оприлюднена його брошура «Малорусский вопрос и автономия Малороссии», в якій підда­валася критиці схема української історії М. Грушевського, за­перечувалася будь-яка українська автономія, обстоювалося гасло збереження єдиної держави. Запереченням україн-ськості проникнута брошура І. Линниченка «Малорусская культура» (1919).

Були й інші історики України, що висвітлювали її минуле і сучасне з проросійських позицій. Це засвідчує, що процес національної самоідентифікації істориків старшого покоління був складним і суперечливим. Революція висвітлила і загост­рила ці суперечності. Водночас вона стала пробним каменем для національного самовизначення українських істориків.

Отже, історичні дослідження, що провадилися Україн­ським науковим товариством та історико-філологічним відділом УАН в добу Української революції, охоплювали актуальні проблеми української історії і служили морально-інтелектуальною підтримкою державотворчих процесів. Во­ни сприяли особистій ідентифікації українських істориків, історико-політологічному та духовному осмисленню історич­ної місії українського народу. Цим самим закладалися підва­лини для майбутнього опору української національної історіографії насадженню ідеологічних схем більшовицького тоталітаризму.

__________ Загальні висновки

Розгортання національно-визвольного руху, його переростан­ня в Українську революцію 1917—1920 рр., відновлення національної державності України стали рубіжним етапом оста­точного утвердження української національної історіографії. Історична наука, справляючи великий вплив на формування історичної, національної і державницької свідомості українців, стимулювала національне відродження і відновлення Україн­ської держави. Віддзеркаленням нових явищ у суспільно-політичному розвитку України стало виокремлення в українській історіографії державницького напряму, тісно пов'язаного з інши­ми напрямами, як логічного продовження історіософії М. Гру­шевського.

Наукові праці В. Липинського, С. Томашівського, М. Кордуби та ін. утверджували концепцію давності, історичної тяглості ук­раїнської державності, ролі княжої і козацько-гетьманської доби в становленні національних державницьких традицій. На ґрунті історичного досвіду моделювалися варіанти державного устрою майбутньої Української держави, виводилися повчальні уроки. Державницький напрям історіографії набув особливої актуаль­ності в умовах утворення УНР та ЗУНР, їх Злуки.

Українська революція справила глибинний вплив на розвиток історичної науки, висвітила актуальні і недосліджені проблеми, започаткувала державну підтримку історичних досліджень, ство­рення нових осередків історичної науки, підготовки професійних істориків, вивчення історії в системі освіти. Особистий приклад у реалізації нових завдань, що постали перед історичною наукою, по­казували М. Грушевський, а також Д. Багалій, Д. Дорошенко та ін. Велике значення для утвердження і подальшого розвитку національної історіографії мало заснування Української ака­демії наук і виділення в її структурі історико-філологічного відділу. Продовжували збагачувати історичні знання члени Ук­раїнського наукового товариства, його історичної секції, вчені університетів.

__________ Запитання для самоконтролю

1. Дайте характеристику державницького напряму
української історіографії.

2. У чому полягає взаємозв'язок і наступність розвит­
ку народницького і державницького напрямів в ук­
раїнській історіографії?

3. Чому до лідерів державницького напряму відносять
в. Лицинського та учнів наукової школи М. Гру-
шевського у Львові?

4. Як історична наука стимулювала розгортання
Ук^Рїни?^КМ Революції і відновлення державності

⁵

^ВШШВ Д^еР^жавотворчих процесів 1917- рр. на розвиток української історичної науки л/г°³^^{РИИТЄ особливі}^^ наукових праць і публіцистики М. Грушевського 1917-1918 рр.

7. Охарактеризуйте науковий доробок Д. Дорошенка

8. Чому з іменем Д. Багалія ув'язують розвиток со-
£ХЬ°"^ЄКОН°^{МІЧНОГО Напряму в} Українській історіо-

9. Висвітліть рубіжне значення для розвитку історичної

науки заснування Української академії наук 10. Що нового з'явилося в діяльності Українського нау­кового товариства в період Української революції?

 

Радяні; українсі науки та форі зарубі;

XII. 1. Ідеологічна переорієнтація істориків

в умовах утвердження влади

більшовиків

XII.2. Повернення з еміграції М. Грушевського та його історична школа в Києві

XII.3. Українознавчі осередки історичної науки в Західній Україні та в еміграції

іїіЧ,, .гіі

і";

О. ГермайзеіЩ Д. БагалійЦВ М. Слабченкож М. Петровський

Мета:

Висвітлити дуалізм мережі та світоглядних орієнтирів історичної науки в умовах утвердження більшо­вицького режиму, втягування України до складу СРСР, моти­ви і роль політики українізації, повернення М. Грушевського в УСРР у збереженні традицій національної історіографії, роз­крити значення для української історичної науки діяльності її осередків у Західній Україні та діаспорі.

По мірі згасання Української революції, повалення УНР та ЗУНР, експорту більшовицького режиму з Росії, його насад­ження в Україні, анексії західноукраїнських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною українська історична наука знову опинилася перед загрозою нищення її національних засад. Включення УСРР до складу СРСР тягло за собою пери-" ферійність української історичної науки, нівелювання її національної самобутності. Однак потужний спротив українсь­ких сил, особливо національно свідомої інтелігенції та молоді, повстанський рух на селі змусили більшовиків змінити такти­ку в царині національних відносин, запровадити так звану політику «коренізації», яка в УСРР набрала форми «украї­нізації». Часткова лібералізація національної політики, роз­ширення сфери вживання української мови, розвиток націо­нальної освіти, українізація преси та видання книг, часткова дерусифікація великих міст та інші заходи створили умови, за яких за інерцією ще деякий час продовжувався започаткова­ний Українською революцією історіографічний процес.

Рубіжне значення для розвитку української історичної на­уки мало повернення в 1924 р. з еміграції М. Грушевського, створення й очолення ним системи історичних установ у структурі ВУАН, формування наукової школи в Києві. Однак діяльність цих установ, праця національно свідомих істориків наштовхувались на безпринципність конформістів, на спро-

9 <-'» 257

тив з боку зросійщених ідеологів більшовицької партії, яка розглядала історичну науку лише як засіб ідеологічного впли­ву на народні маси і обґрунтування своєї політики. Відстою­ючи гасла пролетарського інтернаціоналізму, партійність історичної науки, класовий підхід до оцінки подій і явищ історії і радянізуючи історичну науку, більшовики поступово згорнули політику українізації, вдалися до масових репресій проти діячів української науки, літератури й мистецтва, свідченням чого став процес по справі «Спілки визволення України».

Шляхом репресій, шантажу і підкупу більшовикам частко­во вдалося розколоти українських істориків, накинути частині з них свої ідеологічні орієнтири, утвердити дуалізм наукових установ, загострити ідейне протистояння.

Одна з особливостей розвитку української історичної науки в 1920-ті рр. полягала в тому, що досить велика група істориків, уникаючи переслідувань з боку більшовиків, емігрувала за межі УСРР. У Західній Україні, на Буковині та Закарпатті, а також у ряді західноєвропейських держав сформувалися ук­раїнознавчі науково-дослідні осередки, навчальні заклади, завдяки яким не були перервані національні традиції укра­їнської історіографії. Історики української діаспори всупереч спробам радянських істориків подати спотворений виклад української історії, особливо революції 1917-1920 рр., від­стоювали правдиве і об'єктивне висвітлення подій.

XII. 1. Ідеологічна переорієнтація істориків в умовах утвердження влади більшовиків

Здійснивши збройний переворот у Росії в листопаді 1917 р., більшовики розгорнули експорт радянської влади і на Україну, переслідуючи мету знищити Українську Народну Республіку, заборонити не тільки рух за самостійність України, а й саму самостійницьку ідею. З проголошенням Харкова столицею УСРР влада всіляко протиставляла «проле­тарський Харків» «буржуазно-націоналістичному Києву». Наступ на національну ідею і самостійницький напрям й стосу­вався української історичної науки, її національної схеми, опрацьованої М. Грушевським і розвиненої іншими історика-258

ми, оскільки вона науково обґрунтовувала історичне право ук­раїнського народу на власну державу. Керуючись настановами В. Леніна про партійність літератури і класовий підхід до історії, абсолютизуючи марксистські догми, більшовики вже з перших кроків узурпації влади стали нав'язувати історикам комуністичні ідеали, відповідні ідеологічні схеми і орієнтири. Шляхом спотвореного трактування вузлових проблем україн­ського історичного процесу, національно-визвольного руху, замовчування наукової спадщини української історіографії ідеологи більшовизму прагнули деформувати історичну свідомість українців.

Курс більшовиків на відлучення «старих буржуазних спеціалістів», у т. ч. й істориків, від науково-педагогічної ро­боти, їх перевірка на лояльність до радянської влади призвели до збільшення числа науковців, які були змушені емігрувати за кордон або втратили роботу взагалі. В еміграції опинилися М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, В. Винниченко, В. Біднов та ін.

Були відведені кандидатури В. Базилевича, О. Гермайзе, О. Оглоблина, Б. Курца, Н. Полонської при комплектуванні науково-дослідної кафедри історії України в Київському уні­верситеті, який реформувався в Інститут народної освіти.

Національно-свідома частина української інтелігенції, у т. ч. й чимало істориків, опинилися в опозиції до утворення Союзу РСР, насильницької політики більшовиків, що послу­жило виправданням репресивно-каральних заходів влади -арештів, політичних показових судилищ. Одним з перших з них став процес над учасниками «Київської організації «Цент­ру дій» (липень 1923), по якому проходило 18 осіб, зокрема ряд членів і співробітників ВУАН: М. Василенко, П. Смирнов, Б. Язловський, Л. Чолганський та ін. їх звинувачували у шпи­гунстві на користь Франції та Польщі, у зв'язках з еміграцією, у «буржуазній пропаганді»¹.

У боротьбі проти «старої інтелігенції та інакомислячих», для переслідування істориків режим використав так звану «шахтинську справу», яка супроводжувалася масовими ареш-

¹ Історика Миколу Василенка було засуджено до розстрілу, але вирок замінили на 10 років ув'язнення, а його дружину Н. Полонську-Васи-ленко звільнили з роботи у Всеукраїнському археологічному комітеті. На клопотання ВУАН в 1925 р. М. Василенка було амністовано.

тами і репресіями спеціалістів за звинуваченнями в шкід­ництві та контрреволюційній діяльності. На тлі репресій і пе­реслідувань особливо виділяється політика войовничого атеїзму, яку більшовики спрямували для зміни парадигми про місце релігії в історії людства. Уже з 1921 р. були згорнуті дослідження з історії церкви, що їх проводили Ф. Міщенко, К. Харлампович та ін. Емігрували за кордон такі провідні істо­рики церкви, як В. Біднов, О. Лотоцький та ін. Натомість всіляко заохочувалися публікації антирелігійного спрямування. І все ж під натиском антибільшовицького повстанського руху, опору української інтелігенції Москва була змушена змінити тактику в царині національної політики, вдатися до «українізації», що була різновидом курсу на «коренізацію» (1923). Вона офіційно декларувалася як сприяння розвиткові культури і мов корінних національностей, залучення їх до будівництва соціалізму. Насправді головна мета політики «українізації» полягала в тому, щоб добитися підтримки з боку мас, особливо селянства, ослабити його спротив режиму, перехопити ініціативу національної інтелігенції. Слід під­креслити, що політику «українізації» стимулювала інерція, започаткована Українською революцією. її підштовхували історики, які аналізували причини російщення українців, трагічні наслідки реалізації зловісних циркуляру Валуєва та Емського указу. Ця критика на перших порах була співзвуч­ною з ідеологічними гаслами більшовиків, які в деяких питан­нях намагалися дистанціюватися від національної політики царизму.

Розгортання «українізації» благотворно впливало на розви­ток історичної науки, оскільки національне відродження ство­рювало сприятливий ґрунт для дослідження української історії. Українізація сприяла виокремленню історії України як самостійної і обов'язкової навчальної дисципліни в усіх ланках загальної освіти, викладанню її українською мовою. Водночас слід мати на увазі, що більшовики прагнули, щоб ук­раїнська мова, за словами одного з соратників В. Леніна Л. Троцького, стала мовою комуністичної освіти українських трудящих мас.

Як показали наступні події, політика «українізація» була лише прикриттям для комунізації та радянізації українського суспільства. Вона супроводжувалася ідеологізацією історичної науки, зміною її орієнтирів. На чільне місце політики у сфері 260

історичної науки більшовики поставили вивчення історії класової боротьби і жовтневої революції. Вже в 1921 р. було утворено в Харкові Всеукраїнську комісію з історії української (читай - соціалістичної) революції і комуністичної партії (Істпарт ЦК КП(б)У). Водночас засновувалися науково-дослідні кафедри історії України, історії української куль­тури. Зокрема, при Харківському інституті народної освіти кафедру історії України очолив Д. Багалій. Вона мала 4 секції: історії України, історії Росії, історії українського права, етнології та краєзнавства. Тут працювали В. Барвінський, А. Ковалевський, В. Романовський, О. Татаринова-Багалій та ін. Подібні кафедри були створені в Ніжині, Одесі, Катерино­славі, Чернігові, Полтаві, а згодом в інших містах. Влада намагалася контролювати їх роботу, впливати на тематику досліджень.

Перед кафедрами історії України ставилося завдання дати марксистське трактування подій та явищ минулого з позиції класової боротьби. Рух за створення національної історичної освіти за умов політики «українізації» наштовхувався на спротив проросійсько-більшовицьких сил і представників офіційної влади в Харкові. Сам зміст історичних знань у про­грамах шкіл та вузів підпорядковувався союзній схемі. З 1924/25 навчального року за прикладом РСФРР почалася ліквідація предметного викладання історії як окремої дис­ципліни, натомість запроваджувалися комплексні програми марксистської освіти. За цими програмами вивчення україн­ської історії в основному зводилося до краєзнавства. Централь­ною темою була визначена «Жовтнева революція», в якій ак­цент мав бути зроблений на боротьбу з Денікіним, Петлюрою та Польщею. До цього треба додати, що насадження марксизму супроводжувалося масовими чистками учителів шкіл, викла­дачів технікумів і вузів, вилученням з їхнього складу націо­нально свідомих професіоналів.

Водночас, у Києві продовжували діяти УАН та УНТ» але під тиском більшовицького режиму в червні 1921 р. в адміні­стративному порядку вони були об'єднані у Всеукраїнську академію наук, яка проголошувалася найвищою державною науковою установою. До неї було включено також Історичне товариство Нестора Літописця. Хоч президентом ВУАН після від'їзду В. Вернадського було обрано М. Василенка, наркомат освіти не затвердив його. У 1922 р. президентами обиралися

О. Левицький, а потім В. Липський, однак більшість учених не хотіли коритися партійному диктату. Своєю працею вони намагалися зберегти і примножити традиції української істо­ричної науки, українознавства загалом. Ці зусилля наштовху­валися на адміністративне втручання в діяльність Академії з боку функціонерів Раднаркому та ЦК КП(б)У, на групівщину в самій Академії, на запровадження цензури.

У структурі ВУАН продовжував функціонувати Історико-філологічний відділ (керівник Д. Багалій), у рамках якого стала формуватися кафедра української історії з секціями методології, філософії, історії, археології, історії давнього, литовського, козацького періодів, Гетьманщини, Нового часу, історії революції, історії Росії. До керівництва секціями пла­нувалося залучити М. Василенка, О. Покровського, О. Гіляро-ва, М. Біляшівського, В. Пархоменка, О. Грушевського, В. Ро-мановського, О. Гермайзе, О. Оглоблина, П. Смирнова та ін. Однак зреалізувати цей план не вдалося, оскільки багатьом з цих істориків були висловлені політичне недовір'я, звинува­чення у співпраці з Центральною Радою, урядами П. Скоро­падського та Директорії.

Тактика більшовицького уряду щодо історичної науки полягала в тому, щоб розколоти істориків національно-де­мократичного спрямування, посіяти ворожнечу між ними, утвердити дуалізм організаційних структур. На противагу історичним установам ВУАН, що діяли в Києві, створювалися ідеологізовані осередки історико-партійної науки в Харкові. У 1921-1922 рр. почали функціонувати Інститут червоної професури, Український інститут марксизму-ленінізму, Кому­ністичний університет ім. Артема, став виходити «Літопис революції» як орган Істпарту. В 1928 р. тут було засноване Ук­раїнське товариства істориків-марксистів. У Статуті Товарист­ва істориків-марксистів як першочергове завдання ставилася розробка марксистської методології історії, ознайомлення мас з досягненнями марксистів у галузі історії. Історик розглядав­ся як ідеологічний «боєць партії», «пропагандист її політики», марксизм закладався в основу професійної підготовки нау­ковців. Усі ці інституції, їхні кадри мали стати ідеологічним знаряддям партії більшовиків.

Історична наука в Україні вже в першому десятиріччі радянської влади зазнала помітного партійно-ідеологічного забарвлення. Особливо це стосується соціально-економічного 262

напряму, очолюваного Д. Багалієм. Його представники одни­ми з перших сприйняли ідеологію класової боротьби, маркси­стську термінологію, хоча вже на початку 1930-х рр. багато з них були піддані остракізму, включаючи й самого Д. Багалія, який посідав важливі посади: керівник Центрального архів­ного управління УСРР, директор НДІ Т. Шевченка. Йому зга­дали дорадянське минуле, «ідейні збочення». Серед найбільш вагомих праць Д. Багалія, підготовлених в 1923-1928 рр., можна виділити «Нарис української історіографії», «Ук­раїнський мандрований філософ Г. Сковорода» та «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті». Остання була максимально наближена до марксистської методології спробою розглянути українську історію через призму класів і класової боротьби. В дослідженнях істориків соціально-економічного спрямування обстоювався формаційний підхід до історії, негативно оцінювалися всі досоціалістичні еко­номічні системи, ринкові відносини, конкуренція. Поняття «соціальний рух» трактувалося як «класова боротьба», а її вищою формою називалася «соціалістична революція». Спіль­ними для усіх напрямів і течій історичної науки були заходи щодо розвитку джерельної бази, архівної справи, видання істо­ричних пам'яток, документів. Але для кожної з них окреслю­валися свої пріоритети. Так Інститут марксизму-ленінізму при державній підтримці видавав твори В. Леніна, К. Маркса, Ф. Енгельса, частково й українською мовою. Істпарт публіку­вав документи більшовицької партії, її керівників. Тільки в 1925-1926 рр. було опубліковано 143 збірники документів з історії України періоду «соціалістичної революції». На сторінках «Літопису революції» оприлюднювалися джерельні матеріали з історії революційного руху, листівки, спогади учасників революції.

Прихильники соціально-економічного напряму розгорнули пошук і систематизацію матеріалів з історії робітничого класу, селянства, фабрик і заводів. Однак вся архівна та археогра­фічна діяльність централізувалася і підпорядковувалася політико-ідеологічним завданням режиму, ідеологічній бо­ротьбі. Сказане стосується музейної та бібліотечної справи, пам'яткознавства, організаційні структури яких були зорієнтовані на нищення національних цінностей українсько­го народу, нав'язування марксистської, а точніше сталінської схеми історичного процесу, особливо після 1929 р. Новою

течією стала історико-партійна галузь історичних знань, лідером якої було висунуто Матвія Яворського (1884-1937) -відомого українського історика, члена ВУАН (1929), вихован­ця Львівського та Віденського університетів. Він учасник Ук­раїнської революції на Наддніпрянщині та в Галичині, але після її згасання перейшов на позиції більшовиків, став на­чальником політшколи підготовки червоних старшин у Києві, а згодом перебував у Москві та Казані, вступив до партії більшовиків. Повернувшись в Україну, викладав марксизм у харківських вузах, а в 1922 р. почав працювати в Українсько­му інституті марксизму і марксознавства, очолив Українське товариство істориків-марксистів, був головою Наукового комітету Наркомату освіти.