Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 8 страница

Зупинимося стисло на характеристиці наукового доробку провідних українських істориків західної діаспори. Винятко­во плодотворно працював Дмитро Дорошенко - професор ка­федри історії УВУ, керівник українського наукового інституту у Берліні. Він один з перших створив аналітичні спомини про події періоду Першої світової війни та Української революції («Мої спогади про недавнє минуле. 1914-20»), у яких виклав своє бачення історії цих років.

У 1923 р. Д. Дорошенко оприлюднив конспект свого лекційного курсу, прочитаного в УВУ, під назвою «Огляд ук­раїнської історіографії». По суті вперше українська історіо­графія виокремлювалася з контексту російської та польської історичної науки, давалася наукова періодизація її розвитку

від найдавніших часів до початку XX ст. Великий резонанс викликала «Історія України» у двох частинах та «Нарис історії України», що побачили світ на початку 1930-х рр. Ці праці Д. Дорошенка історик О. Оглоблин оцінив як першу спробу викласти наукову історію процесу зародження і розвитку української державності. Особливість цієї праці полягала в тому, що вона була максимально наближеною за стилем і структурою викладу матеріалу до тогочасних праць західних істориків. Кожен розділ розпочинався з короткої історіографії та огляду джерел до відповідної теми.

Продовжував дискурси з історії України В'ячеслав Липин-ський. У попередніх лекціях вже говорилося про його працю «Україна на переломі. 1657-1659», в якій вперше було про­аналізовано історію створення української державності, згаду­валися і його «Листи до братів-хліборобів», опубліковані у збірнику «Хліборобська Україна». В період 1926-1927 рр. він очолював кафедру історії української державності в Україн­ському науковому інституті.

Ряд цінних праць з історії української культури створив Дмитро Антонович (1877-1945) - український громадський діяч та історик мистецтва, син В. Антоновича. Він був членом і заступником голови Української Центральної Ради, а за Ди­ректорії - міністр мистецтва, голова дипломатичної місії УНР у Римі та Празі. Перебуваючи в еміграції, був ректором УВУ, опублікував праці «Українське мистецтво» (1923), «Триста років українського театру 1619-1919» (1925) та ін.

Плодотворною була праця на ниві історії української лінгвістики, літературознавства, церкви Івана Огієнка (1882-1972) - визначного громадського і церковного діяча, історика культури і церкви, вихованця Київського університету. Він був засновником і ректором Кам'янець-Подільського україн­ського державного університету, міністром освіти в уряді Директорії. З 1920 по 1924 р. проживав у Львові, потім переїхав до Варшави. Йому належить створення «Історії української мови», «Історії українського друкарства» (1925), дослідження історії української культури, історії церкви. Велику цінність мали джерелознавчі дискурси І. Огієнка («Загублена україн­ська грамота половини XV віку. Палеографічно-лінгвістичний нарис» (1935) та ін.).

У 1920-1930-ті рр. в діаспорі сформувався ряд осередків історичної науки, зокрема Українське історико-філологічне

товариство, Український науковий інститут у Берліні (створе­ний за підтримки П. Скоропадського), Музей визвольної бо­ротьби. Домінуюче місце в тематиці досліджень Українського науково-дослідного інституту займала історія відносин Укра­їни з європейськими державами і народами, насамперед ук­раїнсько-німецькі взаємини, поширення знань про Україну в країнах Центральної і Західної Європи. За період з 1927 по 1931 р. опубліковано 3 томи «Записок Українського наукового інституту», вяких вміщені цінні дискурси з різних проблем українознавства.

Помітний внесок у поширення історичних знань у діаспорі належав періодичним виданням. У Парижі, наприклад, у 1920-х рр. виходило 8 українських періодичних видань, голов­ним з яких був журнал «Тризуб». Тут працював Ілько Борщак (1892-1959) - український історик і публіцист, дипломат, секретар делегації УНР на Паризькій мирній конференції, автор праць «Україна в літературі Західної Європи», «Вольтер і Україна», «Іван Мазепа. Життя і пориви великого геть­мана» та ін.

Багато зробив для популяризації знань з історії України ук­раїнський щомісячник у Празі «Нова Україна», який у 1925-1926 рр. редагував Н. Григоріїв. Журнал і його редактор обсто­ювали ідею національно-державної незалежності України, про що свідчили праці Н. Григоріїва «Підстави української національно-державної політики» (1923), «Українська бороть­ба за державу в роках 1917-1920. Чому українці не вдержали своєї держави?» (1934) та ін.

Отже, історики Західної України та української діаспори в 1920-ті рр. продовжували збагачувати українську історичну думку. Вони створили ряд українознавчих центрів та осе­редків, навчальних закладів, підготували низку праць з акту­альних проблем історичної науки, примножуючи традиції національної історіографії.

__________ Загальні висновки

Головним підсумком розвитку української історіографії у 20-х рр. XX ст. стало завершення її трансформації, започаткова­ної в добу Української революції, з «речі в собі», тобто із справи невеликої групи професіоналів, у «річ для себе», тобто в явище суспільно визнане, у компонент українського державного життя.

Разом з тим уже з перших років радянської влади, особливо після включення УСРР до Союзу РСР і утвердження тоталітаризму та централізму, історична наука ідеологізується, перетворюється в служанку режиму, відбувається монополізація історіографії під контролем більшовиків.

У 1920-х рр. досить рельєфно простежується два умовних ета­пи розвитку історичної думки в УСРР: перший охоплює 1921— 1925 рр., коли поряд із старими стали формуватися нові осередки під контролем органів влади, коли існував ще певний плюралізм у науковому і суспільному житті. Шанс для збереження націо­нальних традицій української історіографії відкривала політика українізації та повернення в Україну М. Грушевського. Другий етап пов'язаний з 1926—1930 рр., який характеризується поси­ленням командно-адміністративного та ідеологічного наступу на українську історіографію, її переводом на рейки марксист­ської методології, перетворенням у провінційну. На перше місце в історичній науці висуваються історико-партійні дослідження марксистського спрямування, тотально запроваджується методо­логія партійно-класового трактування історичного процесу¹.

Потужний спротив радянізації та ідеологізації історичної нау­ки справляв М. Грушевський, очолювані ним історичні установи та видання ВУАН, його київська історична школа. Наукові праці істориків національно-демократичного спрямування продовжу­вали збагачувати знання з історії України, розвивати традиції української історіографії. Новелою досліджень цього напряму стало посилення інтересу до соціально-економічних аспектів історії українського народу, його культури. Велику роль відіграли порайонні комісії у розвитку регіональних досліджень та укра­їнського історичного краєзнавства.

За умов наступу тоталітарного режиму на українську історіо­графію, тотальної цензури, розгортання репресій єдиними острівцями збереження її національних традицій, протидії марк­систському перелицюванню історії України залишалися істори­ки Західної України й ті, що опинилися в еміграції. Українські навчальні та наукові осередки в країнах Центральної і Західної Європи не тільки задовольняли освітньо-культурні та наукові потреби західної української діаспори, але й продовжували розви­вати модерну національну історіографію, знайомити з її набутка-ми європейську громадськість. З 1920-х рр. започатковується

¹ Див.: Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець XIX - перша третина XX ст.). - Київ - Черкаси, 2001. -С. 182.

оІ

се со

11-і 1і

І-н М

 

ЗБІРНИК ДОКУМЕНТІВ І МАТЕРІАЛІВ

Б. Крупницькип

ТОТАЛІТАРИЗМУ

Мета:

З'ясувати цілі, шляхи, методи та наслідки пе­ретворення історичної науки в ідеологічну зброю більшо­визму, дискредитації, нищення української національної історіографії, її російщення; розкрити політичні та етнічні мотиви репресій проти учених-істориків; показа­ти втрату історичною наукою своїх природних функцій; висвітлити особливості розвитку історичних досліджень в умовах Другої світової війни.

На рубежі 1920-1930-х рр. в СРСР, у т. ч. в УСРР, історич­на наука втрачає свої природні функції і перетворюється в по-слупіну служанку більшовицького режиму. Це зумовлювалося режимом одноособової влади Й. Сталіна, монополією ідеології сталінізму, поступовим згортанням політики «українізації». Було оголошено, що головною загрозою для «соціалістичного ладу» є місцевий націоналізм, зокрема український, який кваліфікувався як буржуазний, а значить особливо небезпеч­ний. Це звинувачення екстраполювалось на українську національну історіографію та її носіїв. Перехід до прямого на­сильства і репресій торкнувся історичної науки.

У ході так званої «культурної революції», що ув'язувалася з іншими «ланками» побудови соціалізму: індустріалізацією країни та колективізацією сільського господарства, на чільне місце було поставлене завдання перетворити історичну науку в ідеологічну зброю більшовиків, а значить викорінити навіть найменші залишки української національної історіографії. Ідеологічному «перевихованню» населення, особливо молоді, підпорядковувалися фальсифікація та спотворення історії, руйнація національних традицій і нищення історичної пам'яті.

На тлі масових репресій, голодоморів рельєфно вирізнялися каральні акції проти української інтелігенції, включаючи й

істориків. Арешти, судові процеси, депортації, заслання на Соловки і в Сибір, розстріли - все це торкнулося сотень істо­риків - науковців, викладачів та учителів історії, краєзнавців і архівістів, яких правляча партія розглядала як опозиційну силу соціалістичного будівництва. За розрахунками дослід­ників, у 1930-ті рр. було знищено близько 80 % української творчої інтелігенції, причетної до політики «українізації», що послужило підставою назвати цей період «розстріляним відродженням». Великий терор 1937-1938 рр. супроводжував­ся тотальним нищенням «ворогів народу», включаючи членів їхніх сімей. Репресії поширилися на частину партійно-держав­ного апарату, військових командирів, церковнослужителів. Все це супроводжувалося також нищенням українських істо­риків та їхніх праць.

Свою специфіку мав розвиток історичної науки в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн. Можна говорити про три регіонально-територіальних середовища творчості істориків: а) на українських етнічних землях, зайнятих гітлерівцями і сталінським режимом; б) у західній українській діаспорі; в) у місцях евакуації радянських історичних установ. Спільним для них була актуалізація тих сторінок української історії, що пов'язані з героїчною боротьбою за волю, свободу і незалежність рідної землі, однак їхні оцінки суттєво відрі­знялися.

XIII. 1. Перетворення історичної науки

в ідеологічне знаряддя більшовизму і засіб

утвердження режиму одноособової влади

У радянській пропаганді 1929 рік називався не інакше як роком «великого перелому». Перелом звичайно був, але не в тому, що «середняк пішов у колгосп», а в тому, що Й. Сталіну вдалося зламати внутріпартійну опозицію, видво­рити за межі СРСР Л. Троцького і остаточно зосередити всю повноту влади у своїх руках. Централізація, тоталіризація та ідеологізація усіх сфер суспільного життя повною мірою торкнулися історичної науки, яка опинилася під пресом партійно-державницького контролю, розгорнулися погроми її національно-демократичного крила.

У 1929 р. за ініціативою ЦК КП(б)У почалася реорганізація структур історичних осередків ВУАН, що мала за мету підірва-

ти вплив М. Грушевського, ослабити роль керованих ним уста­нов в історичній науці. Насамперед було ліквідовано Історичну секцію, якій належало пріоритетне місце в розвитку національної історіографії. Комісія новітньої історії України була об'єднана з комісією історії революції під загальним керівництвом М. Яворського, обраного в 1929 р. академіком ВУАН. Об'єднану комісію Лівобережної та Слобідської України очолив Д. Багалій, якого влада протиставляла М. Грушевському. Діяльність установ і комісій, які ще зали­шалися, корінним чином змінювалася: вони ревізували з по­зицій сталінізму попередні праці, теми, що розроблялися, підганялися під марксистські схеми, під методологію так званого історичного матеріалізму, рішуче витіснялися старі кадри, які розглядалися як класово-ворожі, націоналістичні елементи. До середини 1930-х рр. режиму вдалося перетворити ВУАН в інструмент свого ідеологічного впливу, у філію союз­ної Академії наук.

Паралельно всіляко підтримувалися марксистські структу­ри історичної науки, яким відводилася провідна роль у про­паганді марксизму-ленінізму, творів Й. Сталіна, у боротьбі з українською національною історіографією. Згадуване у попе­редній лекції Товариство істориків-марксистів розглядалося як передовий загін для боротьби за партійність науки, по­долання буржуазної ідеології і підвищення марксистсько-ленінського теоретичного рівня кадрів істориків. Колесо ре­пресій торкнулося і тисяч учасників революційного руху, членів партії і навіть соратників Сталіна, змінилося ставлення до представників старшого покоління партійних істориків, бу­ло припинено діяльність Товариства істориків-марксистів (1933), а його чільним провідникам, включаючи М. Покров-ського, висувалися звинувачення у підриві радянської влади.

Повну підтримку партійно-урядових установ дістали Інсти­тут історії партії і Жовтневої революції (1929-1939), Україн­ський інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ, 1929-1931), Ко­муністичний університет ім. Артема (1922-1938), Інститут червоної професури (1932-1937) та ін. Координацію марксист­ських установ здійснювали Всеукраїнська асоціація марксист­сько-ленінських інститутів (1931-1936), управління агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, органи цензури. Вони розглядалися як партійно-державні інструменти ідеологічного впливу на свідомість населення, контролю за ідейною спрямованістю досліджень з історії. Централізаторська політика більшовиків

вела до провінціалізації історичної науки в Радянській Ук­раїні, до повного перетворення її історичних установ у філії союзних, до втрати будь-якої автономії.

Домінуюча роль у одержавленні та ідеологізації історичної науки, у боротьбі проти її українських традицій відводилася Інституту історії партії і Жовтневої революції, який діяв під проводом Інституту Леніна в Москві. Він виробляв інструк­тивно-директивні документи, які мали стати орієнтиром для істориків, викладачів та учителів при написанні і викладанні історії революційного руху, більшовицьких організацій в Україні.

Формально в структурі УІМЛ існували кафедра історії Ук­раїни (1923) та Кабінет української історії (1926). Фактично вони мали задавати тон марксистського трактування історії України, здійснювати ідейно-методологічний контроль за всіма дослідженнями з української історії. У 1931 р. ЦК КП(б)У визнав за доцільне реорганізувати відділи у самостійні інститути, у т. ч. й Інститут історії, при якому створювалися п'ять секторів: історії України, історії народів СРСР, історії народів Заходу, методологічний та бібліографічний. У 1932 р. історики опублікували перший том історії України, але він був розкритикований за «методологічні помилки», оскільки його періодизація не відповідала марксистському вченню про суспільно-економічні формації, за слабкість висвітлення єдності історичного процесу в Україні та Росії. На пріоритетне місце висувалися питання соціально-економічної історії, класів і класової боротьби, історія більшовицьких організацій, боротьба з меншовиками та іншими непролетарськими партіями, революція 1905-1907 рр., жовтнева революція в Україні, громадянська війна, соціалістичне будівництво, ленінська національна політика тощо.

У1931 р. Й. Сталін, як «теоретик і вождь, геніальний учень В. Леніна», особисто втрутився в розвиток історичної науки, опублікувавши в журналі «Пролетарская революция» (№ 6) лист «Про деякі питання історії більшовизму». Він виклав офіційні погляди на історію партії більшовиків, які мали стати аксіомою і не підлягали обговоренню. Це остаточно утверджу­вало партійний диктат щодо історичної науки і догматизм у ній. У листі було поставлено під сумнів значення історичних джерел, заявлено, що паперові документи не можуть слугува­ти встановленню історичної істини. Фактично запроваджува­лося правило відбору лише тих джерел, які не суперечили

сталінській схемі історії більшовизму, обов'язковим був
партійно-класовий підхід до джерел і така ж їх інтерпретація.
Варто додати, що доступ науковців до роботи в архівах зі
середини 1930-х рр. було закрито, а в 1938 р. самі архіви пе-
I редавалися у відання Наркомату внутрішніх справ.
Ц Серед історичних праць найбільшу питому вагу займали
і І історико-партійні публікації, що присвячувалися вузловим
' питанням історії ВКП(б), одним із розділів якої розглядалася
історія КП(б)У. Було піддано критиці теорію «двокорінного»
та «багатокорінного» походження КП(б)У (більшовики і ліві
українські соціал-демократи), висунуту М. Равичем-Черка-
ським в «Истории Коммунистической партии (большевиков)
Украиньї» (1923) і підтриману О. Гермайзе. За помилки мето-
¹ дологічного характеру критикувалися праці В. Сухіно-Хомен-

ка, М. Свідзинського, М. Яворського, М. Попова, М. Рубача,
зокрема за недооцінку ролі робітничого класу в революційному
русі. Критиці була піддана книга М. Воліна «История КП(б)У
₍ в сжатом очерке» (1930), в якій автор цілком слушно зазначав,

що навіть після Лютневої революції більшість більшовицьких
організацій РСДРП в Україні були об'єднані з меншовиками,
крім Харкова, Катеринослава, Луганська та Києва.
, Історія КП(б)У підганялася під схему, за якою висвітлюва-

¹ І лася історія ВКП(б) (праці В. Кноріна, О. Ярославського, і О. Бубнова та ін.). Остаточно акценти були розставлені в 1938 р. І з появою «Истории ВКП(б). Краткий курс» під редакцією Й. Сталіна, оголошеної еталоном партійності історичної нау­ки. Тепер завдання істориків зводилося до коментування, пропаганди та до роз'яснення положень «Короткого курсу» як підручника і «найвидатнішої праці творчого марксизму -ленінізму», як ідейної зброї більшовизму. Вся ця робота супро­воджувалася возвеличуванням «геніальності» Сталіна, каноні­зацією його особи. «Історія ВКП(б). Короткий курс» оголошував­ся «енциклопедією» марксизму-ленінізму, що надовго зупини­ло творчий розвиток знань не тільки з історії більшовицької партії, а й усіх розділів історичної науки. Ряд дослідників вважає, що з виходом у світ «Короткого курсу» почалася сталінізація всієї історичної науки, а також філософії, політ­економії тощо, встановилася монополія Сталіна на «наукову істину», остаточно ліквідовувався будь-який плюралізм по­глядів істориків, уніфіковувався ідеологічний підхід до історії. На ці цілі спрямовувалася діяльність структур цензури і ка­рально-репресивних органів.

Запровадження централізованого планування науково-дослідної роботи призвело до нав'язування зверху лише тих тем, які партійно-державні структури вважали «актуальними та революційно доцільними». За межами історичних до­сліджень в УСРР 1930-х рр. опинилися такі теми, як україн­ський рух і національне відродження, Українська революція 1917-1920 рр., утворення УНР та ЗУНР, опір тоталітарній системі, голод 1921-1922 та 1932-1933 рр. та ін. Натомість всіляко заохочувалася проблематика, пов'язана з «ленінською національною політикою», «інтернаціоналізмом», «дружбою українського і російського народів», ідеєю «старшого брата» тощо. Сформувалися історики-інтерпретатори та історики-пропагандисти, які виступали відвертими апологетами радян­ської дійсності, вихваляли «нечувані темпи» індустріалізації, «успіхи» колективізації, «мудрої» політики більшовиків та її вождя.

На українського читача звалився вал марксистської літера­тури і політичної періодики, що виходили в Москві, Ленін­граді, Харкові та інших містах. За аналогією союзних журналів «Большевик», «Пролетарскаяреволюция» в Україні виходили «Більшовик України», «Літопис революції», «Вісник агітації і пропаганди», перейменований згодом у журнал «Комуністич­на революція».

Помітною подією в розвитку історичної науки стала ліквідація Української асоціації марксистсько-ленінських інститутів і утворення в системі АН УСРР¹ Інституту історії України з відділами: періоду феодалізму та періоду капіта­лізму. Крім того виділялася дослідницька група історії України радянського періоду. Директором Інституту було призначено партапаратника, колишнього керівника Інституту філософії А. Сараджева², якого невдовзі замінив С. Бєлоусов (1936-1941). Серед співробітників передвоєнних літ Інституту був ряд здібних дослідників, зокрема доктор наук М. Петровський, кандидати наук К. Гуслистий, В. Дядиченко, Ф. Лось, М. Мар-ченко, О. Оглоблин, К. Стецюк, С. Юшков та ін.

¹ У лютому 1936 р. ВУАН була перейменована в Академію наук
УСРР, її підпорядкування Раднаркому республіки відбулося ще в
1934 р.

² А. Сараджев був заарештований і розстріляний як «активний
учасник правотроцькістської терористичної організації». Реабіліто­
ваний в 1955 р.

У 1937-1939 рр. співробітники Інституту підготували та оприлюднили декілька досліджень із серії «Нариси з історії України» за редакцією С. Бєлоусова. Зокрема Ф. Ястребов та К. Гуслистий опублікували монографію «Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХШ ст.» ( 1937), К. Гуслистий під­готував дослідження «Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею» (1939). Особлива увага приділялася вивченню соціально-економічних відносин і суспільно-полі­тичних рухів у дореволюційний період (Ф. Ястребов «Україна в першій половині XIX століття» (1939) та ін.).

З ініціативи М. Петровського було розпочато складання «Хронології історії України», перший випуск якої побачив світ у 1938 р. Розгорнулася археографічна робота, пошук і ви­дання документальних матеріалів з історії України. Однак застосовування партійно-класових критеріїв до відбору доку­ментів посилило ідеологічну спрямованість збірників, нега­тивно позначилося на їх репрезентативності та достовірності. Свідченням цього став збірник документів «Червона гвардія на Україні» (1937) та перший том «Історії України в документах і матеріалах» (1939), видані з грубими порушеннями архео­графічних правил.

Під пильний контроль партійних органів було взято діяльність вузівських кафедр історії та історичних факуль­тетів. Відбувалася уніфікація навчальних планів та програм, пріоритетне місце в яких відводилося обов'язковому вивченню праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та Й. Сталіна, а та­кож матеріалів партійних з'їздів і пленумів. Єдині принципи історичної освіти схвалила Всесоюзна нарада представників історичних факультетів у травні 1935 р. Змінювалася система комплектування історичних факультетів, за якою головним критерієм відбору абітурієнтів став не рівень знань, а ідейно-політичні переконання, відданість режиму та членство в партії або комсомолі. «Пролетаризація» торкнулася і аспірантури. Від кандидатів вимагалися політична надійність, робітничо-се­лянське походження. Поступово наукова робота викладачів вузів зводилася нанівець, натомість вони долучалися до пропа­ганди і популяризації серед населення творів марксизму-ленінізму, коментування партійних рішень, поточної політики.

За умов, коли українська історіографія в СРСР та УСРР ни­щилася і заборонялася, єдиними острівцями її розвитку зали­шалася Західна Україна, українська діаспора в Центральній та

 

10'

Західній Європі, Канаді та СІЛА. У Львові попри всі перешко­ди з боку польських властей продовжували діяти НТШ (голова І. Раковський), його історичний сектор, комісія старої історії України, історично-джерелознавча комісія, зберігалися традиції наукової школи М. Грушевського. Головою Комісії старої історії України був І. Крип'якевич, а його соратниками Й. Пеленський, Я. Пастернак, Т. Коструба та ін. У міжвоєн­ний період при НТШ діяв семінар студентів-істориків Львів­ського університету, яким опікувався І. Крип'якевич. Він посту­пово перебирав роль лідера історичної школи М. Грушевського в нових умовах. Учасники гуртка, зокрема О. Домбровський, О. Пріцак разом з І. Крип'якевичем, Т. Кострубою та іншими, наприкінці 1934 р. пошанували пам'ять М. Грушевського у зв'язку з його смертю.

У 1935 р. у Львові Іван Тиктор видав «Велику історію Ук­раїни» за редакцією Миколи Голубця (1891-1942) - визначного українського історика, відомого письменника і мистецтвознав­ця, автора оригінальних праць з історії малярства, мистецтва і культури, укладача першого українського путівника по Львову, нарису його історії. У передмові до «Великої історії України» наголошувалося на трьох напрямах тисячолітньої історії українського народу: а) освоєння території і вихід до Чорного моря; б) самовизначення українців, ріст їх національ­ної свідомості і створення самобутньої культури; в) українці жили під своєю владою, зрозуміли ціну власної держави і по­ставили ідеал державності на першому місці у своїх змаганнях. До речі, Іван Тиктор (1896-1982) - відомий український громадсько-політичний діяч і видавець - заснував часопис «Новий час» (1923-1939) і видавничий концерн «Українська преса», що друкував цілу низку українських пресових видань, календарів та книг, у т. ч. серію «Історична бібліотека». У цій серії, крім «Великої історії України», були оприлюднені у 1930-х рр. такі фундаментальні праці, як «Історія української культури», «Історія українського війська», «Всесвітня історія» та ін. Особливе значення мала «Історія української культури» (автори І. Крип'якевич, В. Радзикевич, М. Голубець, С. Чар-нецький та В. Барвінський), в якій у тематично-хронологічній послідовності висвітлювалися самобутність українського побуту, письменства, освіти, науки, мистецтва і архітектури від найдавніших часів до початку XX ст.

Плідно досліджував історію Закарпаття Василь Пачовський (1878-1942) - галицький письменник, публіцист, історик.

31920 р. він працював в Ужгороді, разом з В. Бірчаком редагу­вав часопис «Народ», учителював у Берегові. У працях «Ук­раїнці як народ» (1907), «Історія Підкарпатської Руси» (1921), «Срібна земля. Тисячоліття Карпатської України» (1937), в публіцистиці В. Пачовський переконливо обстоював ідею со­борності України, українськість Закарпаття.

Серед зарубіжних осередків української історіографії у міжвоєнний період особливо плодотворно працював Ук­раїнський науковий інститут у Берліні (директор Іван Мірчук з 1931 р.), в якому співробітничали 3. Кузеля, М. Антонович, Б. Крупницький, В. Кубійович та ін. Ряд цінних досліджень був опублікований у «Вістях Українського наукового інститу­ту у Берліні» (редактор 3. Кузеля).