Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 9 страница

З 1930 по 1939 р. у Варшаві теж діяв Український науковий інститут (директори О. Лотоцький, А. Яковлів), який дослі­джував історію українського народу, його господарське і куль­турне життя. Д. Дорошенко опублікував у 1932-1933 рр. підручник «Нарис історії України». Цінні узагальнення були зроблені в монографічних дослідженнях О. Лотоцького «Укра­їнські джерела церковного права» (1931), А. Яковліва «Укра­їнсько-московські договори в ХУП-ХУШ ст.» (1934), Б. Круп-ницького «Гетьман Пилип Орлик» (1938).

Продовжував підготовку істориків для дослідницької діяль­ності Український вільний університет у Празі, серед викла­дачів якого були відомі історики Д. Антонович, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, В. Липинський, І. Мірчук, О. Лотоцький, Я. Пастернак, С. Рудницький, В. Щербаківський та ін.

Діяльність осередків історичної науки і центрів українознав­ства в Західній Україні та діаспорі забезпечувала збереження і примноження національних традицій української історіо­графії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало її самобутність, насамперед національний зміст.

Отже, встановлення в СРСР режиму одноособової влади, тотальне нищення національних істориків та їхніх праць, на­сильне насадження марксизму призвело до втрати історичною наукою свого наукового призначення, перетворення її в ідео­логічну прислужницю режиму, в знаряддя сталінізації су­спільної свідомості. Боротьба з «буржуазно-націоналістичною історіографією» обернулася на утвердження сталінської псевдо-марксистської історіографії. Кожен історик в УСРР був зобов'яза­ний твердо дотримуватися принципу партійності та історичного

матеріалізму, бути ідеологічним бійцем комуністичної партії. Опинившись у лещатах сталінізму, історичні дослідження зо­середжувалися на вивченні та пропаганді «теоретичної спадщи­ни» Сталіна. Історики, які насмілювалися не погоджуватися з таким трактуванням завдань історичної науки, піддавалися переслідуванню та репресіям.

XIII.2. Репресії сталінізму проти українських істориків та нищення наукових праць

Долаючи спротив з боку різних верств українського суспільства, насамперед інтелігенції, у т. ч. й національно свідомих істориків, тоталітарний режим нарощував репресії та переслідування представників української історичної науки. Головний удар влада та її карально-репресивні органи намага­лися нанести по історичних установах ВУАН, очолюваних М. Грушевським, по його науковій школі. їх ідеологічний, організаційно-структурний та кадровий розгром розпочався в 1929 р. з ліквідації Історичної секції ВУАН. Було реформо­вано кафедри історії України за марксистською періодиза­цією, призначено нових керівників Д. Баталія, М. Слабченка, Д. Яворницького та М. Яворського, змінено їх персональний склад. Однак майже всі вони невдовзі були піддаш остракізму.

У попередній лекції говорилося, що репресії більшовиків супроти української інтелігенції, провідників українського руху, істориків національно-демократичного спрямування розгорнулися ще за часів В. Леніна, коли насаджувався тоталітарний режим в Україні. Прямо або опосередковано істориків торкнулися гучні судові процеси середини і другої половини 1920-х рр.: «Шахтинська справа», процес над Пром-партією, процес Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та ін. Відчутного удару українознавство зазнало у 1929-1930 рр., коли розгорнувся процес над учасниками Спілки визволення України. Серед арештованих були академіки ВУАН С. Єфремов та М. Слабчен-ко, а також історики О. Гермайзе, Т. Слабченко, В. Дурдуків-ський та ін. їм інкримінувалася підготовка збройного повстан­ня з метою повалення радянської влади. Михайлу Слабченку (1882-1952) - відомому українському історику державницько­го напряму - нагадували, зокрема, його націоналістичні праці з історії українського права і державного устрою Запорозької Січі та Гетьманщини («Соціально-правова організація Січі 292

Запорозької» (1926), «Паланкова організація Запорозьких вольностей» (1929) та ін.).

За антирадянську діяльність до п'яти років ув'язнення було засуджено відомого історика та археографа Осипа Гермайзе (1892-1958) - вихованця і професора Київського університету, голову Археографічної комісії ВУАН (1924-1929), чільного співробітника кафедри історії України, очолюваної М. Гру­шевським. Він автор «Нарисів з історії революційного руху на Україні» (1926), готував до друку акти про гайдамаччину та архів Коша Запорозької Січі.

У ході судового процесу по справі СВУ не раз фігурувало ім'я М. Грушевського. Це був сигнал про підготовку кри­мінальної справи на лідера української національної історіо­графії, якій мало передувати його повне усунення від керівництва історичними установами, компрометація як уче­ного і громадянина. Свідченням цього було те, що на пленумі реорганізованих історичних установ (1931) утворили історич­ний цикл ВУАН, завданням якого стало «розвінчування» істо­ричної концепції і наукової схеми української історії, опра­цьованої М. Грушевським.

У підпорядкуванні М. Грушевського залишилася лише ка­федра історії України доби промислового капіталу. Частина комісій була закрита або перерозподілена поміж новостворени-ми кафедрами, почалися чистка і відкриті репресії. У 1930 р. були ліквідовані всі серійні видання, створені та редаговані М. Грушевським, зокрема «Студії з історії України», журнал «Україна», збірники «За сто літ», «Первісне громадянство та його пережитки в Україні». Записка-протест М. Грушевського (1930) з цього приводу залишилася без реагування, натомість партосередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідео­логічної боротьби з Грушевським і його науковими поглядами. Невдовзі почалися арешти співробітників та учнів ученого, більшість з яких була заслана. Фактично і сам М. Грушевський опинився у засланні в Москві, де в 1931 р. був арештований органами ДПУ і звинувачений у причетності до контррево­люційної організації «Український національний центр». Після звільнення з-під арешту історик, перебуваючи під нагля­дом спецслужб, продовжував працювати над черговими томами «Історії України-Руси», досліджував українську історіографію ХУІІ-ХУШ ст. У листопаді 1934 р. після загадкової хірургіч­ної операції у Кисловодську він помер, згодом його прах пере­везли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

Фізична смерть найвидатнішого українського історика збіглася в часі з остаточним «упокоренням» ВУАН, звільнен­ням її від «класово-ворожих націоналістичних елементів» і пе­ретворенням академії в одну з ідеологічних установ, підлеглих ЦК КП(б)У, на її ідеологічний інструмент.

До поля зору органів ДПУ потрапили майже всі історики, які мали творчі зв'язки з М. Грушевським, на яких були зафіксовані агентурні повідомлення та звичайні доноси про будь-які контакти з Західною Україною та діаспорою. Були звільнені з роботи і заарештовані С. Шамрай, І. Мандзюк, К. Кушнірчук, С. Підгайний та ін. У 1933 р. був розгромлений Інститут української культури ім. Д. Багалія, ліквідований Всеукраїнський археологічний комітет.

У результаті чисток та репресій на 1934 р. з колишніх співробітників Історичної секції майже ніхто не залишився, а на уламках історичного циклу було створено Історико-архео-логічний інститут.

Репресії і переслідування торкнулися не тільки істориків національно-демократичного спрямування, але й окремих істориків-марксистів та їх симпатиків. Режим всіляко нацько­вував одних істориків проти інших і в такий спосіб розправ­лявся з «неблагонадійними». Достатньо нагадати, що М. Явор-ський виступав з досить жорсткою критикою концепції М. Грушевського, його схеми українського історичного про­цесу, теорії двокорінності виникнення КП(б)У М. Рави-ча-Черкаського, розмежування українського і російського революційного руху у працях О. Гермайзе, а вже з 1930 р. за­початковується кампанія проти «яворщини». Журнал «Боль-шевик» - орган ЦК ВКП(б)У у статті «О роли пролетариата в революционном движении на Украине» звинуватив М. Явор-ського в недооцінці допомоги російських робітників у бороть­бі з українською буржуазією, а в «Літописі революції» було вміщено серію статей В. Манілова, М. Рубача, Д. Фріда, в яких М. Яворському, М. Свідзинському, А. Річицькому, В. Сухіно-Хоменку приписувалося створення «антимарк-систської історії України», підміна класового підходу націо­налістичним, гіперболізація ролі українського національного руху. Ці звинувачення підтримали загальні збори Товариства істориків-марксистів, які звільнили М. Яворського від обов'язків голови і виключили з членів Товариства. Незабаром його позбавили й звання академіка, а генсек ЦК КП(б)У С. Косіор на XI з'їзді партії кваліфікував «яворщину» як анти-

марксистське явище, самого історика назвав апологетом дрібної буржуазії, ідеологом затушовування класової бороть­би. Особливо гостро критикувалися погляди М. Яворського щодо подвійності походження КП(б)У (дрібнобуржуазне і пролетарське коріння). За циркуляром Агітпропу ЦК КП(б)У в підручник з історії України вводився розділ «Яворщина», що мав служити пересторогою для нових поколінь істориків. Самого ж М. Яворського у березні 1931 р. було арештовано, звинувачено в причетності до Українського національного центру, через рік відправлено на Соловки, а в 1937 р. розстріляно¹. Майже одночасно з критикою «яворщини» було засуджено праці М. Свідзинського і теж виключено з Товари­ства істориків-марксистів. Не минуло й року, як в опалі опи­нився провідний критик «яворщини» Михайло Рубач. М. Волін інкримінував М. Рубачу не мало й не багато, а ревізію ленінізму. У 1932 р. погляди М. Рубача були розцінені як вияв «розтрощеної яворщини».

На початку 1930-х рр. розгорнулася критика праць Д. Ба­галія і його наукової школи. У журналі «Историк-марксист» була опублікована стаття «Классовая борьба в украинской ис-торической литературе», в якій до псевдомарксистів були віднесені не тільки М. Яворський, але й Д. Багалій, М. Слаб-ченко та ін. До речі, М. Слабченко хоч і сприйняв марксизм, але залишався українським патріотом, плідно досліджував державно-правові інститути на українських землях, у 1929 р. був обраний академіком ВУАН і в тому ж році заарештований по справі СВУ, засуджений на 6, а потім ще на 10 років ув'яз­нення. Помер у 1952 р.

У 1931 р. шельмуванню була піддана концепція історії України О. Оглоблина, яка, мовляв, «побудована на засадах «економічногоматеріалізму», «вузькогооб'єктивізму». О. Оглоб­лина назвали «типовим буржуазним істориком», що прикри­вається «марксистською фразеологією» і не веде боротьбу з буржуазною історіографією та поглядами Грушевського.

¹ Журнал «Більшовик України» (1933) устами партійного ідеолога О. Шліхтера накинув на М. Яворського клеймо «фашист», назвав йо­го автором «куркульської, фашистсько-націоналістичної концепції історичного процесу на Україні». Сам М. Яворський у листі до Комісії ГУЛАГ НКВС писав у 1935 р., що воліє вмерти, ніж прагнути на во­лю, щоб жити життям хамелеона в умовах національного гноблення, селянського грабежу, загального обману, провокацій і свавілля.

В умовах масових репресій, що розгорнулися після вбивства С. Кірова, в період «великого терору» нищення залишків національної історіографії набуло ще більш витончених форм. З одного боку, влада демонструвала «зацікавленість» історич­ними дослідженнями, свідченням чого було створення в струк­турі АН УСРР вже згадуваного Інституту історії України (1936), що відкривало надію на збереження, хоч і в деформова­ному вигляді, спеціалізованого дослідницького осередку з української історії. З другого боку, перед Інститутом ставили­ся не стільки наукові, скільки ідеологічні цілі, завдання «мобілізації більшовиками історії для будівництва соціа­лізму». В цей період панівною стала формула Сталіна про те, що «історія починається з того моменту, коли на неї звертає увагу партія». Як не парадоксально, але Інститут історії Ук­раїни мусив спрямовувати свою роботу не на збереження історії українського народу, а на її спотворення і викривлення. Вже з перших кроків керівництво і співробітники Інституту відчули на собі пильне око спецслужб, зазнали переслідувань і репресій. Були розстріляні директор А. Сараджев, завідувач відділу історії феодалізму Т. Скубицький, старші наукові співробітники М. Трегубенко, Г. Слюсаренко, К. Гребенніков. У 1938 р. був заарештований і закатований до смерті в ході допитів професор Є. Сташевський. їх звинувачували у «контр­революційній фашистсько-націоналістичній пропаганді, вер­буванні членів диверсійно-терористичної організації, антира-дянській діяльності, у націоналістичних збоченнях».

До жертв «розстріляного українського відродження» пра­вомірно віднести Гната Хоткевича (1877-1938) - визначного українського письменника, композитора, мистецтвознавця, етнографа, історика. Він автор не лише блискучих художніх і музичних творів на історичну тему (драматична тетралогія «Богдан Хмельницький», роман «Берестечко»), але й науково-популярної «Історії України» у трьох частинах¹. Г. Хоткевич сприйняв історіографію В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, творчо використав праці інших істориків і на цій основі дав патріотичний зріз української історії. Він один з перших подав розрахункову чисельність населення Києва у XII ст. («до ста тисяч»), показав демократичні традиції заро-

¹ Перша частина «Історія України (до кінця XVI ст.)» перевидана в 1993 р.

дження Київської Русі, довів, що князь тут не мав абсолютної влади. Включення українських земель до Великого князівства Литовського історик відніс до часів князя Ольгерда, а не Геди-міна, по-новому оцінив Берестейську унію як успіх україн­ських патріотичних сил і засіб проти денаціоналізації України. Очевидно, такі підходи до української історії, національний патріотизм його художніх творів, а також тривалі поїздки в Прикарпаття, монографія «Кооперація в Галичині», «Альбом історичних портретів» (Б. Хмельницький, І. Мазепа, І. Скоро­падський та ін.) - все це викликало лють у тогочасної парто­кратії. У 1930-х рр. вчений зазнав принизливих переслідувань у Харкові, звинувачувався у націоналізмі, був звільнений з ро­боти, нарешті заарештований і в жовтні 1938 р. розстріляний як «ворог народу», «німецький шпигун».

Отже, більшовицька інквізиція торкнулася не лише М. Гру­шевського, його прихильників та учнів, але й інших істориків, а також самих історичних праць, які не вписувалися в офіційну доктрину історії УСРР. Були вилучені з бібліотек і знищені Записки історико-філологічного відділу ВУАН із статтями І. Борщака «Слідами гетьмана К. Розумовського по Франції», О. Оглоблина «Мануфактура на Правобережній Україні в XVIII столітті» та ін.

Центральне управління у справах преси ще з 1920-х рр. ре­гулярно надсилало своїм уповноваженим на місцях список книжок, які заборонялися до продажу, передруку і вилучали­ся з бібліотечних фондів. У цьому списку були дослідження про історію козацтва, Запорозьку Січ, українських гетьманів І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепу, про трагедію Бату-рина, навіть про творчість Т. Шевченка.

Підсумовуючи сказане про репресії проти істориків і ни­щення їхніх праць, слід підкреслити, що це була частина добре спланованої й організованої тоталітарним режимом антиук­раїнської кампанії, спрямованої на придушення українського руху опору, на остаточне стирання національної свідомості, історичної пам'яті, на деформацію історичної культури. Ук­раїнська історична наука зазнала в 1930-ті рр. непоправних втрат, були знищені або деморалізовані її кращі сили, але чи­мало істориків, які залишилися живими, не скорилися, не відмовилися від своїх поглядів. їх чекали нові випробування, пов'язані з Другою світовою війною.

XIII.3. Українська історична наука в роки Другої світової війни

Друга світова і Велика Вітчизняна (німецько-ра­дянська) війни стали драматичним і жорстоким випробуван­ням для народів світу, катастрофічними своїми наслідками для українського народу зокрема, який опинився в епіцентрі театру воєнних дій і силового суперництва двох тоталітарних режимів. Умови і події війни залишили глибокий слід на роз­витку історичної науки, української історичної думки, від­билися на тематиці та ідейній спрямованості досліджень, особистій долі істориків. Серед конкретно-історичних і загально­політичних змін, що позначилися на українській історіографії, особливостях її розвитку в роки війни, можна виокремити такі явища і події.

По-перше, після підписання радянсько-німецького договору і таємних протоколів до нього (23.08.1939) Гітлер напав на Польщу, а Червона армія за наказом Сталіна 17 вересня 1939 р. розпочала воєнні дії в Західній Україні, що була інкорпорова­на Польщею ще на початку 1920-х рр. У результаті цих дій тут була насаджена радянська влада, пройшли вибори до Україн­ських народних зборів, які висловилися за включення західних областей України до складу СРСР та УРСР. У 1940 р. така ж доля спіткала Північну Буковину і Бессарабію. Так звані соціалістичні перетворення, радянізація краю торкну­лися історичної науки, українознавчих осередків, системи освіти, зокрема Львівського та Чернівецького університетів, Наукового товариства імені Шевченка, товариств «Просвіта», «Україна». Діяльність останніх була припинена. Майно, бібліо­теку «самоліквідованого» НТШ у січні 1940 р. передано уста­новам АН УРСР, які створювалися у Львові, зокрема Відділу Інституту історії України.

Радянська влада встановила жорсткий контроль за дослідженнями з історії, поширюючи марксистську схему ук­раїнської історії, вилучаючи і знищуючи праці істориків так званої ♦ буржуазно-націоналістичної школи М. Грушевсько-го». Були заборонені не тільки праці М. Грушевського, але й багатьох його учнів, особливо тих, котрі стояли на держав­ницькому напрямі. Йдеться про дослідження С. Томашівсько-го, І. Джиджори, І. Кревецького.

До заборонених були віднесені більшість праць одного з най-талановитіших учнів М. Грушевського Івана Крип'якевича,

зокрема підготовлені під його редакцією підручники з історії України («Велика історія України», «Історія українського війська», «Всесвітня історія» та ін.). Була розгромлена видав­нича діяльність «Української преси», що її провадив Іван Тиктор.

У західноукраїнських містах оперативно створювалися ра­дянські наукові установи та навчальні заклади, для роботи в них направлялися спеціалісти з Москви, Ленінграда, Києва, Харкова та ін. Ректором Львівського університету ім. Івана Франка було призначено історика Михайла Марченка (1902-1983) - вихованця історичного відділення Інституту червоної професури в Києві, завідуючого відділом Інституту історії України, фахівця з історії ХУП-ХІХ ст., відомого в майбут­ньому історіографа. М. Марченко активно прилучився не стільки до радянізації Львівського університету, скільки до його ук­раїнізації. При цьому він сам під впливом культурного життя, його традицій, спілкування з професорами К. Студинським, Ф. Колессою. В. Щуратом, М. Возняком, І. Крип'якевичем та ін., ознайомлення з різноманітною українською та польською літературою формувався як національно свідомий україн­ський історик. Тут він підготував до захисту докторську дисер­тацію на тему «Боротьба Росії і Польщі за Україну в перше де­сятиліття після приєднання України до Росії 1654-1664 рр.», яка була успішно захищена в Київському університеті. У Львові історик підготував монографію «Народні рухи на Україні в другій половині XVII ст.» та розвідку «Розвиток феодально-кріпосницьких відносин на Україні в середині XVII ст.». Оче­видно, українськість М. Марченка викликала занепокоєння в партійних структурах і спецслужбах, результатом чого стало його відкликання восени 1940 р. до Києва.

В університеті була сформована кафедра марксизму-ленінізму, а кафедру історії України очолив Іван Крип'якевич - добре знаний український історик, фахівець з історії Галиць-ко-Волинського князівства, Хмельниччини, якого влада на­магалася «перевиховати» і перетворити в свою опору серед інтелігенції Львова. Він був обраний делегатом Народних зборів, у 1941 р. йому присвоїли звання професора і науковий ступінь доктора історичних наук. І. Крип'якевича було при­значено завідувачем відділу Інституту історії України, до складу якого залучалися О. Терлецький, Й. Пеленський, Ф. Срібний, І. Карпинець та ін. Відділ мав досліджувати історію Західної України, історіографію та джерелознавство. На пріоритетне

місце висувалася проблематика історії класової боротьби і ре­волюційного руху, засвоєння марксистської методології.

Ректором Чернівецького університету в 1940 р. був призна­чений історик народного господарства Захарій Шульга. На історичному факультеті, деканом якого став М. Скавронсь-кий, створювалися кафедри історії СРСР, історії стародавнього світу і середніх віків та нової історії, але провідна роль у вихо­ванні майбутніх істориків відводилася кафедрі основ марксиз-му-ленінізму. Головним завданням істориків ставилося дослідження революційного руху на Буковині, прагнення трудящих «возз'єднатися з Радянською Україною». У такий спосіб у 1939-1940 рр. розпочиналася радянізація та ідеологі­зація історичної науки у Західній Україні та Буковині.

По-друге, у зв'язку з початком Другої світової війни помітні зміни відбулися в діяльності історичних установ підрадянської України. На чільне місце Інституту історії України висувалися завдання героїзації історії, дослідження тих її аспектів, що пов'язувалися з історією воєн, дружбою народів, радянським патріотизмом, з викриттям фашизму як людиноненависницької ідеології.

За зразок партійності історичної науки ставилась діяльність Українського філіалу Інституту Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна при ЦК ВКП(б), який, зрештою, продовжував догма­тизувати марксизм, видаючи і коментуючи твори класиків марксизму-ленінізму, праці Й. Сталіна, документи ВКП(б). Інститут історії України за цим прикладом повинен був звіря­ти і узгоджувати всі оцінки історичних подій з Інститутом історії АН СРСР, перетворюючись фактично у його філіал. Для роботи в Інституті Москва систематично спрямовувала своїх представників під виглядом допомоги, а насправді для контролю і рецензування праць, підготовлених його спів­робітниками.

У 1940 р. побачила світ підготовлена в Інституті історії України «Історія України: Короткий курс» за редакцією С. Бєлоусова, К. Гуслистого, О. Оглоблина, М. Петровського, М. Супруненка та Ф. Ястребова. Вона призначалася для учнів старших класів та для самоосвіти. У передмові наголошувало­ся, що авторська бригада поставила завдання на основі марк­систсько-ленінської методології довести, що історичний процес закономірно веде до перемоги соціалістичної революції і будівництва безкласового суспільства. Книга мала покласти край «антинауковим теоріям буржуазно-націоналістичних

істориків» про безкласовість, безбуржуазність українського історичного процесу.

Це була відверта спроба розірвати зі схемою української історії, обґрунтованої М. Грушевським, і максимально набли­зити виклад подій в Україні до періодизації історії Росії та СРСР. Київська Русь трактувалася як спільна сторінка російського і українського народу, акцентувалася увага на «благотворному» впливі передової російської культури на українську, на значенні російського революційного руху для України.

Плідною була праця в Інституті історії України і Олександ­ра Оглоблина як завідувача сектором історії ХІХ-ХХ ст., де він потоваришував з інститутським парторгом М. Марченком. Як пізніше згадував історик, йому важко було зрозуміти, якої партійності від нього вимагають, і тільки з часом усвідомив, що партійність - не що інше, як відмова він науки, від власної наукової думки. Однією з пріоритетних тем, яку опрацьовував історик, була доба І. Мазепи, якій присвячувалася монографія «Україна в часи Петра І». Крім того, він активно досліджував економічну історію України, розвиток металургії, мануфакту­ри тощо.

Варто згадати і те, що в жовтні 1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві успішно захистила докторську дисертацію Наталія Полонська-Василенко на тему «Очерки по истории за­селення Южной Украиньї в середине XVIII ст. (1735-1775)»¹. Присвоєння їй високого наукового ступеня дало змогу долучи­тися до підготовки ряду праць в Інституті історії України, зок­рема другого тому «Історії України (1654-1861)», монографії «Боротьба українського народу проти загарбницької політики Польщі, Криму й Туреччини (1660-1700)», а також відновити свою професорську діяльність у Київському державному університеті, якому в 1939 р. було присвоєно ім'я Т. Шевчен­ка, активніше зосередитись на історико-краєзнавчій та па-м'яткознавчій тематиці, виступити на оборону історичних пам'яток Києва, оскільки після перенесення сюди в 1934 р. столиці УСРР тут масово нищилися архітектурні і мистецькі цінності. На початку 1941 р. Н. Полонська-Василенко очолила під егідою Інституту історії України творчий колектив нау-

¹ У Києві Н. Полонській-Василенко було відмовлено в захисті докторської дисертації з посиланням на те, що вона не має ступеня кандидата наук.

ковців для створення чотиритомної «Історії м. Києва». До цьо­го колективу входили А. Кримський, К. Воблий, С. Маслов, Л. Славін, В. Пічета, О. Оглоблин, М. Петровський, С. Гіляров, А. Ярошевич та ін. Однак війна та інші фактори не дозволили зреалізувати цей важливий і цікавий проект.

На прикладі Н. Полонської-Василенко та ін. можна зро­зуміти, що навіть в умовах тоталітаризму частина істориків підвищувала свою професійну кваліфікацію, використовувала мінімальні можливості для розвитку історичної науки.

По-третє, після нападу гітлерівців на СРСР частина істо­риків пішла на фронт (Т. Бистренко, К. Максимчук, О. Слуць-кий та ін.), а в ході окупації території УРСР гітлерівцями почалася евакуація наукових установ і вузів, передислокація частини їх наукових кадрів у східні регіони СРСР. Інститут історії України було перебазовано в Уфу, де він увійшов до складу новоствореного Інституту суспільних наук АН УРСР на правах відділу. У червні 1942 р. він був відновлений як Інститут історії і археології України. Директором став Микола Петровський (1894-1951) - відомий український історик-медієвіст, дослідник української історії ХУП-ХУПІ ст., член-кореспондент АН УРСР (1945). Вихованець Чернігівської духов­ної академії та Історико-філологічного інституту в Ніжині, він у 1919 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Польсько-козацькі війни до Богдана Хмельницького». Був професором Ніжинського інституту народної освіти, у 1928 р. арештову­вався за націоналістичну діяльність. У період 1929-1931 рр. став доктором наук, опублікував серію дискурсів «Українські діячі XVII ст.», в 1939 р. під його редакцією вийшов перший том хрестоматії «Історія України в документах і матеріалах» та монографічні дослідження «Визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі і приєднання України до Росії», «Военное прошлое украинского народа». Працював в Уфі¹, з 1943 по 1944 р. - у Москві, куди було переведено Інсти-

¹ Тоталітарна система виховувала подвійну мораль, заохочувала такі негативні якості, як доноси, підлабузництво тощо. Є докумен­тальні свідчення, що М. Петровський, перебуваючи в Уфі, надіслав записку президенту АН УРСР О. Богомольцю про стан справ в Інсти­туті історії. У ній грубо звинувачувалися у шпигунстві на користь гітлерівської Німеччини М. Марченко, О. Оглоблин, М. Супруненко та ін. Говорилося і про те, що в кандидатській дисертації М. Марчен-ка приєднання України до Росії оцінювалося як найбільше зло для українського народу.

тут, а після повернення до Києва і відокремлення Інституту
археології він за сумісництвом завідував кафедрою історії Ук­
раїни в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка.
Плодотворною, хоча й надмірно заідеологізованою була на-
„, укова діяльність М. Петровського в роки війни. Він оприлюд-
|: нив у Саратові історичні нариси «Богдан Хмельницький»,
«Іван Богун», а в 1944 р. у Києві вийшов його нарис «Максим
Кривоніс». Історик ще з середини 1930-х рр. дистанціювався
від поглядів М. Грушевського, дедалі більше схилявся до
офіційної доктрини радянської історіографії. Це засвідчила
його доповідь «Київська Русь - спільний початковий період
|і історії російського, українського і білоруського народу»
|5 (1942), але у 1947 р. його було звільнено з посади директора за
І: недоліки і політичні помилки в роботі Інституту.
|; У роки війни науковці Інституту стали більше уваги