Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 10 страница

| приділяти воєнній історії, збирати матеріали, присвячені без-с посередньо Великій Вітчизняній війні. Була підготовлена серія праць «Наші великі предки», вийшов тематичний збірник «Боротьба українського народу проти німецьких за­гарбників» (1942). М. Супруненко видав монографію «Історія Жовтня на Україні» (1942). Продовжували працювати істо­рики Київського і Харківського університетів, які були укрупнені в евакуації в об'єднаний Український університет, їх зусилля зосереджувалися здебільшого на пропагандистсько-агітаційній роботі, спрямованій на відсіч гітлерівцям, водно­час вони забезпечували навчальний процес.

Нарешті, слід зазначити, що репресії проти українських істориків не припинялися і в роки війни. Свідченням цього мо­же служити арешт і ув'язнення у Томській тюрмі М. Марчен-ка'влітку 1941 р., де він пробув до лютого 1944 р.

По-четверте, гітлерівська окупація українських земель не зупинила розвиток національної історичної думки. Під оку­пацією залишилися окремі інституції і досить численний загін істориків, які не були евакуйовані на Схід і продовжували вес­ти науково-дослідну роботу. Не запропонували евакуйовува­тись Олександру Оглоблину, Наталії Полонській-Василенко та ін. У трудовій книжці О. Оглоблина з'явився запис: «Вибув з Інституту історії України» і він обрав окупацію. Із вступом у Київ німецьких частин О. Оглоблина було обрано головою Київської міської управи і членом УНРади. Погоджуючись зайняти посаду міського голови, він прагнув зменшити страж­дання жителів української столиці, налагодити мирне життя,

зберегти її культурно-наукове обличчя і національне життя, відродити діяльність Української академії наук, вузів і шкіл. Наприкінці жовтня 1941 р. було відновлено під керівництвом О. Оглоблина Історико-філологічний відділ УАН, діяльність Історичного інституту (М. Андрусяк), Археологічного інститу­ту (Н. Полонська-Василенко). Історик разом з К. Штеппою, Н. Полонською-Василенко, М. Андрусяком та ін. намагався відновити також діяльність Київського університету, але оку­паційний режим не дав згоди на цей проект.

У 1942 р. О. Оглоблин очолив Музей-архів переходової доби історії м. Києва. Було зібрано і взято під охорону цінні архівні документи, фотографії, мистецькі твори, розпочато збирання матеріалів про злочини більшовицького режиму проти ук­раїнського народу. Однак і ця патріотична діяльність україн­ської інтелігенції була заборонена окупаційною владою. В ро­ки війни О. Оглоблин плідно займався геральдикою, очолив комісію з української емблематики, підготував історичну довідку «Герб міста Києва», написав кілька розвідок з ук­раїнської генеалогії та біографістики. Найбільше уваги вчений приділяв дослідженню «Історії Русів», намагався розгадати її авторство.

Усвідомивши, що радянська влада не простить О. Оглоблину «співпрацю» з окупантами, він переїхав до Львова, прилучив­ся до роботи Історичної секції НТШ, Церковно-археографічної комісії, створеної А. Шептицьким. Історик налагодив зв'язки з істориками, що перебували в еміграції (Д. Дорошенком, Б. Крупницьким, А. Яковлівим та ін.). Перебуваючи у Львові, він ще ближче познайомився і здружився з І. Крип'якевичем, але з наближенням Червоної армії перебрався до Праги, щоб на пропозицію Д. Дорошенка долучитися до науково-педаго­гічної діяльності в УВУ.

Говорячи про розвиток української історичної думки на окупованій території, слід мати на увазі також вплив на неї українського руху опору, діяльності обох течій Організації українських націоналістів (С. Бандера, А. Мельник), Україн­ської повстанської армії. Боротьба за відновлення Української держави і проголошення Акту ЗО червня 1941 р. дали відчут­ний поштовх розвитку історії української державності, поши­ренню історичних знань серед населення, особливо молоді. З цією метою українські підпільники використовували ле­гальні форми пропагандистської роботи, шкільництво, пресові видання тощо. Український рух опору гітлерівському і

сталінському режимам залишив великий документальний ма­теріал, який в майбутньому послужив джерельною базою дослідження політичної історії України.

Розгляд особливостей розвитку історичної науки в роки Другої світової війни дає підстави зробити висновок про те, що вони були зумовлені конкретно-історичною ситуацією, яка склалася після включення Західної України та Буковини до складу СРСР та УРСР, у зв'язку з початком німецько-радян­ської війни, гітлерівською окупацією України та евакуацією радянських історичних установ у східні регіони СРСР. Війна не змінила характеру радянського тоталітаризму, а тому істот­но не вплинула на зміст та спрямованість марксистсько-сталінської історіографії. На совісті репресивного режиму еміграція на Захід ряду провідних українських істориків як спосіб уникнути переслідувань і розправи. Створені в роки війни наукові праці з української історії мали важливе значен­ня для підтримки морального духу борців за Україну.

Загальні висновки

1930-ті — перша половина 1940-х рр. для української історіо­графії мали трагічно-драматичні наслідки, вона зазнала великих втрат. Історична думка розвивалася суперечливо і непослідовно, мала свою специфіку, зумовлену конкретно-історичними умовами.

На підрадянській Україні, починаючи з кінця 1920-х рр., сформувався режим одноособової влади Сталіна, була згорнута «українізація», суттєво змінена національна політика, масового характеру набули репресії, що спричинило остаточну втрату істо­ричною наукою своїх природних функцій, тобто наукових. Вона перетворилася в ідеологічну служницю влади, в один з каналів пропаганди марксизму-ленінізму, в ідейну зброю більшовиків для боротьби із своїми супротивниками. Замість наукових істо­ричних установ ВУАН, які ліквідовувались, була створена цент­ралізована система марксистсько-ленінських інституцій. Ко­муністична партія піддала критиці наукову схему українського історичного процесу, опрацьовану М. Грушевським, розгромила його наукову школу, запровадила замість неї так звану марксист­ську історію України. Марксистська історіографія мала своїм пріоритетним завданням уніфікувати і догматизувати українську історію, прагнула узгодити її оцінки з російською історією.

Вкрай негативні наслідки для історичної науки мав лист Й. Сталіна до журналу «Пролетарская революция», його вказів­ка щодо вибіркового, партійно-класового підходу до джерел,

вихід у світ «Короткого курсу» історії ВКП(б), масові репресії проти національно свідомих істориків, нищення їх праць. Створення у 1936 р. Інституту історії України було ширмою, за допомогою якої влада хотіла приховати свої злочинні дії супроти української істо­ричної науки. Інститут мав стати офіційним рупором марксист­ського тлумачення української історії, організатором ідеологічної боротьби проти буржуазно-націоналістичної історіографії.

У роки Другої світової війни історичні дослідження були помітно згорнуті, але не припинилися. Після включення Західної України і Буковини до складу СРСР та УРСР почалася насиль­ницька радянізація та ідеологізація місцевих осередків історич­ної науки, паралізовано і заборонено дослідницьку діяльність тих істориків, які не сприймали і не визнавали радянський режим. Історичні установи УРСР, перебуваючи в евакуації, підготували ряд праць, у яких окремі сторінки історії України висвітлювали­ся у національно-патріотичному дусі, що викликало негативну реакцію з боку ідеологічних структур ВКП(б)-КП(б)У. Ряд істо­риків, що залишався на окупованій гітлерівцями території, був змушений емігрувати на Захід, поповнивши дослідницькі сили української діаспори.

___________ Запитання для самоконтролю

1.Як відбилося згортання «українізації» на розвитку
української історіографії?

2. Обґрунтуйте, чому тоталітарний режим насаджував
марксистський напрям в історіографії.

3. Чому основні зусилля партійно-державних органів
були спрямовані проти наукової школи М. Грушев-
ського?

4. Як позначився на історичній науці лист Й. Сталіна
до редакції журналу «Пролетарская революция»?

5. Розкрийте наслідки масових репресій і великого те­
рору для української історіографії.

6. Чому репресії торкнулися окремих прихильників
марксистської історіографії?

7. З'ясуйте негативний вплив на історіографічний
процес «Короткого курсу» історії ВКП(б).

8. Охарактеризуйте зміни вісторіографічній ситуації
в Україні на першому етапі Другої світової війни.

9. Які особливості досліджень радянських істориків у
роки Великої Вітчизняної війни?

10. Чому частина радянських істориків емігрувала за кордон в роки Другої світової війни?

^ І

ОсоблиІ

ПОВОЄН]

Україш історії

ХІУ.2, Українська історична думка в умовах агонії сталінізму

XIV.3. Мїфологізація української історії з нагоди 300-річчя «возз'єднання» України з Росією

XIV. 1. Відновлення діяльності історичних установ в УРСР та в діаспорі

О. КасименкоІ

В. Кубійович

кюбіь\юіР.\Фічиии СЛОВНИК УЧЕНИЧ Ч МЧСІВГЬКОШ уііівгрсіпі і>

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАІНОЗНАВСІВА -

___________ Мета:

З'ясувати два протилежних напрями діяльності історичних установ в УРСР та в діаспорі в повоєнні роки, розкрити особливості рецидиву ідеологічних репресій щодо радянських істориків і новий спосіб міфологізаціі української історії на тлі відзначення 300-річчя Переяславської ради.

Війна для українського народу не закінчилася ні в травні, ні у вересні 1945 р. На українських землях ще впродовж 5-7 років йшла збройна національно-визвольна боротьба за унезалеж-нення України, тривав потужний рух опору сталінському ре­жиму. Війна завдала катастрофічних втрат Україні, її народу, економіці, культурі та науці, в т. ч. й історичній. Чимало істо­риків загинули на фронтах війни, в партизанських загонах, у гітлерівських і сталінських концтаборах, були змушені емігрувати за кордон.

На розвитку історичної думки в УРСР негативно позначали­ся апогей культу особи Сталіна, агонізація режиму одно­особової влади, розгортання воєнно-чекістських операцій та ідеологічних репресій, масований наступ на український національно-визвольний рух, заборона Української греко-ка-толицької церкви, депортації західноукраїнського населення (членів сімей оунівців, повстанців та їх симпатиків, «курку­лів»), повоєнний голод. Особливість «ждановщини» в Україні, провідником якої був Л. Каганович, полягала в тому, що цьку­вання творчої інтелігенції провадилося під гаслом «остаточного викорінення буржуазно-націоналістичної ідеології», яка торк­нулася ряду провідних українських істориків, звинувачених у «грубих політичних помилках і перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру».

«Дискусії» з питань суспільних наук, а також кампанія су­проти «низькопоклонства» та «космополітизму» спрямовувалися проти будь-якого інакомислення, мали сприяти утвердженню

догматизму і партійного диктату в суспільствознавстві. Керую­чись вказівками вождя, ЦК КП(б)У схвалив у 1946 р. постанови «Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України», «Про журнал «Вітчизна» та ін., у яких піддавалися гострій критиці діячі української науки і культури за прояви «бур­жуазного націоналізму», «безідейності», «національної обме­женості», нагніталася атмосфера страху, погроз і підозри. Вершиною сталінського наступу на зростання національної свідомості і патріотичних почуттів українського народу стала розгнуздана критика поезії В. Сосюри «Любіть Україну», на­звану «ідейно порочним твором». Ця критика мала послужити попередженням тим українським історикам, які прагнули правдиво висвітлювати історію України.

Смерть Й. Сталіна, арешт і розстріл його найближчого поплічника Л. Берії (1953), ліквідація деяких інструментів те­рору і репресій не означали ліквідації тоталітарної системи і відмови компартійного контролю за всіма сферами суспільного життя, за розвитком історичної науки. Свідченням цього стало схвалення ЦК КПРС «Тезів про 300-річчя возз'єднання Ук­раїни з Росією (1654-1954 рр.)», у яких на найвищому офіційному рівні заперечувалася концепція історії України М. Грушевського, узаконювалися офіційні оцінки вузлових подій української історії, яких мали суворо дотримуватися ра­дянські історики. За таких умов об'єктивна історія України могла створюватися тільки у західній діаспорі, історичні осе­редки якої поповнилися свіжими силами в ході третьої хвилі еміграції.

XIV. 1. Відновлення діяльності історичних установ в УРСР та в діаспорі

Вже в ході звільнення українських земель від гітлерівців до Києва, Харкова, Одеси, а згодом Львова, Чернівців та інших міст поверталися з евакуації наукові уста­нови та навчальні заклади, що стало передумовою відновлення діяльності осередків історичної науки та підготовки кадрів істориків. У липні 1944 р. у Києві була відновлена діяльність Інституту історії України та Інституту археології України АН УРСР, а з липня того ж року почав роботу Відділ Інституту

історії України у Львові, програмою для якого мала стати пос­танова ЦК ВКП(б) «Про недоліки в політичній роботі серед на­селення західних областей УРСР» (вересень 1944).

В Інституті історії України функціонували відділи історії феодалізму, історії капіталізму, історії радянського періоду, археографії. Основні зусилля співробітників зосереджувалися на підготовці 2, 3 і 4 томів підручника з історії України для вузів, Нарисів історії України, а також збірників документів і матеріалів з української історії. На чільне місце ставилося зав­дання зібрати за свіжими слідами матеріали з історії Великої Вітчизняної війни, про злочини гітлерівського окупаційного режиму. З цією метою у травні 1944 р. було створено спеціаль­ну Комісію по історії Вітчизняної війни, яка займалася збиран­ням документальних джерел, спогадів, фотографій та інших матеріалів про внесок українського народу в розгром гітле­рівців, про червоних партизанів і комуністичний підпільний рух. її очолювали секретарі ЦК КП(б)У К. Литвин, а потім І. Назаренко. У 1950 р. Комісія була ліквідована і реформова­на у воєнно-історичний відділ Інституту історії України. Нау­ковці Львівського відділу мали досліджувати утвердження західних кордонів України, історію Галицько-Волинського князівства, «боротьбу» трудящих Західної України за возз'є­днання з УРСР. Прикладом опрацювання цієї теми мала стати опублікована у Москві брошура директора Інституту історії України М. Петровського «Воссоединение украинского народа в едином Украинском Советском государстве» (1944). Ця тема набувала актуальності ще й у зв'язку з включенням до складу СРСР та УРСР Закарпатської України і утворенням Закар­патської області (1945).

У 1944 р. за спеціальністю «Історія України» академіком АН УРСР був обраний секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський, що мало посилити вплив партії на академію, а членом-корес-пондентом став М. Петровський - директор Інституту історії України. На початок 1945 р. в Інституті працювало 13 науко­вих співробітників, у т. ч. З доктори і 7 кандидатів історичних наук, 7 осіб навчалися в аспірантурі.

Відновлення діяльності установ історичної науки, історич­них факультетів в університетах та педінститутах відбувалося на тлі подальшого утвердження сталінізму як останнього слова марксизму і методологічної основи суспільних наук, «чистки» наукових і науково-педагогічних кадрів від «небла-

гонадійних», здебільшого національно свідомих фахівців. Закінчення війни, перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над нацистською Німеччиною, капітуляція Японії супроводжувалися ще більшим насадженням культу особи Сталіна, частковою зміною акцентів у національній політиці центру. Те, що в роки війни заохочувалося з пропагандист­ською метою, видавалося героїчним і позитивним в історично­му минулому українського народу (Київ - осередок Руської держави, героїзм і нескореність українського козацтва, воєнно-дипломатичний і державницький хист Б. Хмельниць­кого), тепер розцінювалося як спроби буржуазно-націо­налістичної ідеалізації «патріархальщини», рецидиви школи Грушевського, мазепинства, хвильовизму, петлюрівщини. Водночас новий курс супроводжувався глорифікацією (пе­ребільшенням) ролі російського чинника в історії народів СРСР, у т. ч. й українців.

Уроком для українських істориків мала послужити крити­ка в Кремлі у січні 1944 р. видатного кінорежисера і сценарис­та О. Довженка за його прагнення правдиво змалювати долю українського народу в роки воєнного лихоліття. Й. Сталін назвав його кіносценарій «Україна в огні» ревізією ленінізму, вилазкою проти партії і радянської влади. Очевидно, не ви­падково О. Довженко занотував у щоденнику: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контр­революційним, - це Україна... Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, ...що історія - це паспорт на загибель. А що таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу. Народ, що не знає своєї історії, - підсумовував письменник, -є народ сліпців»¹. За таких умов частина істориків запопа­дливо демонстрували свою відданість ідеології сталінізму, відмежовувались від національних традицій української історіографії. Це засвідчила нарада в ЦК КП(б)У з питань історії у березні 1945 р. Директор Інституту історії України М. Петровський, наприклад, критикував Київський універси­тет ім. Т. Г. Шевченка за те, що там, мовляв, возвеличують

¹ Довженко О. Україна в огні. Щоденник. - К., 1990. - С. 135-136,162.

 

В. Антоновича¹. З цим не погодився проф. М. Рубач, який за­являв, що не можна перетворювати В. Антоновича в агента австрійського імперіалізму. Антонович, говорив він, дав багато цінного, документального для історії України, хоча ряд його поглядів невірний².

Водночас треба підкреслити, що на нараді були порушені й деякі дискусійні питання: походження української народ­ності, характер державності Київської Русі, роль особи в історії, доба Б. Хмельницького як поворотний пункт в історії України, мотиви возз'єднання України з Росією, встановлення радянської влади і громадянська війна в Україні та ін. Досить сміливо прозвучала думка того ж М. Рубача про те, що не мож­на під кутом зору возз'єднання українського народу з росій­ським розглядати всю історію України, від найдавніших часів до теперішнього часу. «Для марксиста, ленінця, сталінця, -говорив він, - постає ряд теоретичних питань. Невже трудящі України або взагалі український народ десь у XVI, XVII або XVIII ст. тільки думав про возз'єднання і в нього не було більш корінних проблем його соціального і політичного розвитку?» Історик М. Супруненко порушував питання, пов'язані з дослідженням боротьби українського народу за свою державну незалежність³.

На нараді наголошувалося на необхідності дотримуватися марксистської методології, не раз цитувалися слова Сталіна про те, що історична наука не може зводитися до історії суспільного розвитку, до дій королів, полководців, до дій за­войовників, підкорювачів держав. Вона повинна передусім зайнятися історією виробників матеріальних благ, історією трудящих мас, історією народів. Цей декларативний заклик мав на меті відвернути увагу істориків від створення націо­нальної історії народів.

¹ До речі, у 1944 р., коли громадськість пропонувала відзначити
125-річчя від для народження П. Куліша, М. Петровський заявив,
що з «точки зору місця П. Куліша в українській історіографії треба
пам'ятати, що в більшості своїх робіт, до останніх робіт включно,
Куліш був трубадуром польської націоналістичної історіографії в
оцінці ролі політики польських загарбників на Україні... Тому я, як
історик, вважаю недоцільним відзначати ювілей Куліша» (У лещатах
тоталітаризму... - Ч. II. - К., 1996. - С. 3).

² Див.: У лещатах тоталітаризму... - Ч. II. - К., 1996. - С. 18.

³ Там само. - С. 20.

Не випадково у постанові ЦК КП(б)У «Про науково-тема­тичні плани Відділення суспільних наук АН УРСР та їх вико­нання» (1946) найближчим і головним завданням Інституту історії України визначалися підготовка і видання «Короткого курсу історії України», який давав би марксистсько-ленінське висвітлення історії України, збірника критичних статей проти буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського та його школи, праць, які б висвітлювали історію України радянсько­го періоду¹.

Якщо проаналізувати тематику досліджень науковців Інституту історії України, історичних факультетів вузів 1946-1953 рр., то стає очевидним, що вона була нав'язана зверху і мала здебільшого ідеологічно-пропагандистське призначення. Основний лейтмотив публікацій цих літ - спільна історія ук­раїнського, російського, а також білоруського народів, корін­ня якої виводилося із слов'янської доби і утворення Київської Русі. С. Юшков оприлюднив у 1949 р. у Москві книгу «Обще-ственно-политический строй и право Киевского государства», в якій Київська держава трактувалася фактично як російська. Брошура М. Петровського (1946) про визвольну війну ук­раїнського і білоруського народів проти польських загарбників була проникнута ідеєю благотворного впливу «старшого брата» на український визвольний процес. Формування робітничого класу в Україні, селянський рух, революція 1905-1907 рр., жовтнева революція і встановлення радянської влади та інші події оцінювалися як вияв спільної історії України і Росії. Ця думка превалює також у тогочасних працях В. Дядиченка, Ф. Лося, М. Супруненка.

Відповідно до цієї концепції добиралися або й фальсифіку­валися джерельні матеріали, свідченням чого стали збірники документів «Україна перед Визвольною війною 1648-1654 рр.» (1946), «Возз'єднання українського народу в єдиній Ук­раїнській Радянській державі (1939-1949 рр.)» (1949), «Рево-люция 1905-1907 гг. на Украине» (1955) та ін.

У повоєнні роки діяльність історичних установ України ще більше ув'язувалася і узгоджувалася з союзним Інститутом історії АН СРСР. У грудні 1947 - лютому 1948рр. на спільних засіданнях учених обох інститутів у Москві під головуванням Б. Грекова опрацьовувалася єдина методологія і схема курсу історії України, була узгоджена уніфікована періодизація на

основі формаційного підходу для історії всіх народів СРСР. Вона лягла в основу двотомника «Історія Української РСР», перший том якого побачив світ у 1953 р. російською та ук­раїнською мовами¹. Етногенез російського, українського і білоруського народів автори розглядали як результат політич­ної, економічної і культурної консолідації східних слов'ян, складання давньоруської народності, що стала спільною етнічною основою для трьох братніх народів. Так утверджува­лася концепція Давньоруської держави як спільної «колиски» трьох слов'янських народів.

Перед істориками УРСР ставилося завдання розвивати співробітництво з істориками союзних республік і країнами так званої народної демократії Польщі, Чехословаччини, Бол­гарії, Угорщини та ін. У 1949 р. в Інституті історії України були створені нові відділи: історії країн народної демократії, загальної історії і міжнародних відносин. Перед ними ставило­ся завдання дати марксистське трактування «історії соціаліс­тичних країн»: Польщі, Болгарії, Чехословаччини.

У повоєнні роки помітно активізувалися археологічні дослідження, координацію яких здійснював Інститут архео­логії АН УРСР. Увага його науковців зосереджувалася на вивченні історії первісного та феодального суспільств на тери­торії України, на підготовці «Нарисів історії УРСР», робота над якими затягнулася до середини 1960-х рр. У 1947 р. було започатковано міжвідомчий збірник «Археологія», а з 1949 почала видаватися наукова серія «Археологічні пам'ятки УРСР», у 1950 р. В. Довженок опублікував дослідження «Військова справа в Київській Русі», а у 1953 р. побачила світ праця П. Єфименка «Первобмтноеобщество».

Була відновлена також діяльність Українського філіалу Інституту Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна при ЦК ВКП(б). Зусилля його працівників зосереджувалися на перекладі та ви­данні українською мовою творів К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Й. Сталіна, збірників документів з історії рево­люційного руху та більшовицьких організацій України. При Інституті формувався партійний архів ЦК КП(б)У. Інститут розглядався головною історико-ідеологічною установою ко­муністичної партії, яка мала впливати на забезпечення

 

¹ Див.: У лещатах тоталітаризму... - Ч. II. - К., 1996. - С. 28. 314

¹ За наполяганням ідеологічного відділу ЦК КПУ книга була суттєво перероблена, доповнена та перевидана в 1955 р.

партійності всієї історичної науки в Україні, її ідейно-політич­ну спрямованість і боротьбу з буржуазною історіографією.

Винятково велику і благородну роботу щодо повернення, збирання, опрацювання і зберігання архівних документів, відбудови архівних установ України провели архівісти Ук­раїни. Однак доступ до архівних фондів залишався вкрай обме­женим, що негативно відбивалося на рівні наукових публікацій.

Повоєнні роки характеризуються рядом нових явищ у роз­витку української історіографії в діаспорі. Як відомо, в роки війни сотні тисяч українців, шукаючи порятунку від сталін-сько-беріївських опричників, знайшли притулок у країнах Західної Європи, США, Канаді та ін. Частина українських гро­мадян потрапила в полон, були вивезені на примусові роботи до Німеччини та її союзників, були інтерновані провідники ОУН, вояки УПА, дивізії «Галичина». Особливістю третьої хвилі еміграції було те, що вона носила масовий характер, великий прошарок серед біженців складала інтелігенція, люди з вищою освітою, учені, в т. ч. й історики.

Головні осередки українського наукового життя були зосе­реджені спочатку в Чехословаччині, а потім у Західній Німеч­чині: Наукове товариство імені Шевченка, Українська вільна академія наук, Український вільний університет, Українська економічна вища школа, Богословсько-педагогічна академія та ін. Визначну роль у діяльності цих зарубіжних центрів відігравали такі відомі дослідники, як Д. Дорошенко, В. Ку-бійович, 3. Кузеля, Б. Крупницький, І. Раковський та ін. До них приєдналися українські історики О. Оглоблин, М. По-лонська-Василенко та ін., які, опинившись в еміграції, творили праці, альтернативні до радянської історіографії.

Центральною постаттю в середовищі українських істориків в еміграції залишався Д. Дорошенко як найбільш знаний історик у західному світі. Славу принесла йому англомовна «Історія України», видана в США у 1939 р. Вона проникнута оптимізмом, глибокою вірою у державне майбутнє українсько­го народу. Учений став одним з фундаторів і президентом Української вільної академії наук (1945-1951), продовжував викладацьку роботу в УВУ, готував до другого видання «Огляд української історіографії», яке побачило світ уже після смерті Д. Дорошенка (1951) за редакцією О. Оглоблина.

Найвизначнішим науковим проектом учених української діаспори повоєнних років стало створення Енциклопедії

Українознавства, започатковане 3. Кузелею та В. Кубійови-чем у 1948 р. в Німеччині. Редактором історичного відділу Енциклопедії був О. Оглоблин, який склав перелік гасел з істо­ричної проблематики і написав цілу низку наукових статей.

Нагадаємо, що О. Оглоблин емігрував зі Львова у березні 1944 р. до Праги, де долучився до викладацької роботи в Українському вільному університеті. Він читав курси з історії України ХУІІ-ХУШ ст., історіографії, джерелознавства. У1946 р. став директором Науково-дослідного інституту україн­ської мартирології, створеного Лігою українських політичних в'язнів. Учений опрацював програму досліджень Інституту, що мав збирати і досліджувати матеріали національно-визвольної боротьби та мартирологію українського народу від найдавніших часів. Ця програма була викладена в брошурі О. Оглоблина «Завдання української мартирології» (1947). В 1947 р. історик очолив Історично-археографічний інститут УВАН, а також відділ генеалогії Українського наукового дослідного інституту родознавства. Серед доробку вченого пер­ших повоєнних літ великий інтерес становлять його історіо­графічні висліди: «Як большевики руйнували українську науку» (Прага, 1945), «Українська історична наука в 1920 рр.» (1948), «Олександер Лазаревський (1834-1902) і українське родознавство» (1947), «Нарбут - мазепинець. Нові матеріали до біографії Юрія Нарбута» (1948), «Ханенки» (1949) та ін. Центральною ідеєю наукової творчості історика на еміграції стає національно-державна самостійність України. У 1951 р. О. Оглоблин переїхав з родиною до США, де продовжувалася його подвижницька праця на ниві української національної історіографії.