Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 12 страница

По-сьоме, чи не вперше в партійній лексиці говорилося про те, що при братській допомозі російського народу український народ добився створення дійсно вільної, суверенної національ­ної держави. Це спекулятивне твердження мало чисто про­пагандистське призначення і супроводжувалося закликом до посилення боротьби проти «підступних спроб імперіалістів посіяти ворожнечу між народами СРСР», «оживити націо­налістичні забобони в свідомості окремих людей». Разом з тим, використання у партійному документі такого високого рівня поняття «вільна, суверенна національна держава» давало змо­гу радянським історикам націонал-комуністичного² спряму-

¹ Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.).
Схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського
Союзу.-К., 1954.-С. 11.

² У середовищі радянських істориків існувало досить потужне, ор­
ганізаційно не оформлене крило дослідників, які сприйняли ко­
муністичні ідеали, але не поділяли політику русифікації України,
ущемлення національних прав українського народу. Вони підтриму­
вали ідеї українського націонал-комунізму 1920-х рр., політику «ук­
раїнізації», її провідників М. Скрипника, О. Шумського, М. Хвильо­
вого та ін.

вання хоча б у завуальованій формі порушувати тему національної радянської держави, суверенітету і таким чином утримувати у суспільній свідомості базові поняття національ­но-державницької ідеї.

Отже, партійний документ однозначно заперечував кон­цепцію історії України, опрацьовану М. Грушевським, його учнями, представниками державницького напряму україн­ської історіографії.

Тобто, «Тези» оцінювали Київську Русь не як державу ук­раїнського народу, а як загальноруську, як колиску трьох братніх народів. Переяславська рада розглядалася не як союз двох держав, а як акт об'єднання українського і російського на­родів у єдиній Російській централізованій державі, існування ко­зацько-гетьманської держави, форм української державності в добу визвольних змагань 1917-1920 рр. взагалі замовчувало­ся. Державність українського народу ув'язувалася з перемо­гою Жовтневої соціалістичної революції.

Сформульовані у партійному циркулярі оцінки мали стати обов'язковими для кожного дослідження з історії України. Особливо концентровано вони втілювалися в публікаціях сере­дини 1950-х рр., насамперед тих, що безпосередньо присвячу­валися ювілею Переяславської ради.

Якщо проаналізувати праці радянських істориків, присвя­чені 300-річчю «возз'єднання» України з Росією, можна поди­вуватися, з якою запопадливістю деякі їх автори намагалися не тільки дотримуватися оцінок партійних «Тез», але й іти ще далі в обґрунтуванні «благородної» місії старшого брата в долі українського народу.

Заідеологізованості й політичної упередженості не вдалося уникнути і таким відомим історикам з Москви і Києва, як Б. Греков, В. Голобуцький, К. Гуслистий, О. Касименко, В. Дядиченко, К. Стецюк, А. Ярошенко та ін. Свідченням цьо­го стали збірник статей «Воссоединение Украиньї с Россией. 1654-1954» (М., 1954) та колективна монографія «Освободи-тельная война 1648-1654 гг. и воссоединение Украиньї с Рос­сией» (К., 1954). У них не стільки досліджувалися проблеми, скільки підганялися історичні факти під визначені в «Тезах» схеми, популяризувалися положення партійного документа як взірець творчого розвитку марксизму-ленінізму. Однак було б не об'єктивним оцінювати публікації з цієї проблематики лише в похмурих тонах, заперечувати будь-яке їхнє значення

для науки. Тут треба мати на увазі, що «Тези» оприлюднюва­лися, коли першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов, який шукав підтримки в Україні і робив деякі поступки національним почуттям українців.

Попри відому ідеологічну заданість ряд досліджень із цієї тематики збагатив українську історіографію не тільки новим фактологічним матеріалом, але й важливими узагальненнями. Зокрема, це стосується ґрунтовної монографії І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954)¹, науковим редактором якої був Ф. Шевченко. Таку нейтральну назву, яка влаштовувала режим, авторитетний український історик використав для то­го, щоб під її прикриттям поставити проблему значно ширшу і актуальнішу. Це проблема українського національного руху і національної держави. Автор запровадив термін «Хмельнич­чина», під яким розумів масштабне історичне явище, яке включало і Визвольну війну козацтва, і соціальну революцію широких народних мас, і державобудівний процес, і сотенно-полковий устрій козацько-гетьманської держави, її демокра­тизм. Він користувався такими поняттями, як «складання української державності», «Б. Хмельницький - видатний дер­жавний діяч», «державний апарат» та ін. Характеристика соціально-економічного і політичного життя в Україні, її дип­ломатичних зв'язків у період Визвольної війни і творення ко­зацько-гетьманської держави давалося в контексті тогочасних міжнародних відносин, що засвідчувало про намагання Б. Хмельницького системою різних союзів забезпечити Ук­раїні повну незалежність. Значення праці І. Крип'якевича полягало і в тому, що він виніс роль Б. Хмельницького за межі Переяславської ради.

Цінні узагальнення здійснив Іван Бойко (1899-1971) - відо­мий дослідник історії українського селянства у працях «Триста років возз'єднання України з Росією» (1953) і «Переяслав­ська рада та її історичне значення» (1954). Автору вдалося виділити як пріоритетні мотиви укладення Березневих статей ті чинники, які обумовлювали військову допомогу Б. Хмель­ницькому з боку Москви для боротьби за звільнення України з-під польського панування.

¹ Ряд дослідників вважає, що вихід цієї книги сприяв певній «ре­абілітації» І. Крип'якевича, який залишився директором Львівського відділення Інституту суспільних наук АН УРСР, а невдовзі був обра­ний до Академії наук.

Переважна більшість ювілейних праць були підготовлені на замовлення ідеологічного відділу ЦК КПУ і носили пропаган­дистсько-апологетичний характер. Як згадував Федір Шевчен­ко (1914-1995) - визначний український історик, архівіст та археограф, фундатор архівознавчої кафедри в Київському університеті ім. Т. Шевченка (1944), член-кор. АН УРСР, ди­ректор Інституту археології в 1968-1972 рр., а тоді науковий співробітник Інституту історії, весною 1950 р. його викликали в ЦК КПУ і поставили завдання терміново написати науково-популярну брошуру про дружбу народів, яка через рік вийшла під назвою «Історичне значення віковічної дружби українсько­го і російського народів» (1951). її доопрацьований варіант побачив світ у 1953 р., а російськомовний у 1954 р. До честі історика, він паралельно з підготовкою цих брошур провадив ґрунтовне дослідження політичного, економічного розвитку України і Росії, добросовісно вивчав джерельні матеріали в архівах і на цій основі створив досить вагому і оригінальну працю «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.» (1959). Автор не обмежився трафаретними формулюваннями на кшталт «братерства» і «віковічної друж­би», але й показав тіньові сторони, зокрема, як складалася, утверджувалася і які мала наслідки колоніальна політика царизму для господарського життя України. На великому фактичному матеріалі історик розкрив пошук Б. Хмельниць­ким шляхів виходу із соціально-економічної кризи в Україні, породженої політикою польської шляхти. Скажемо прямо, тогочасні праці частини українських істориків треба було читати поміж рядками. Не випадково критика вказувала на недостатнє розкриття соціального розшарування і класової боротьби.

Пізнавальне значення мали й інші публікації, наприклад, брошури О. Апанович «Історичні місця подій визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.» (1954), О. Компан «Участь міського населення у визвольній війні українського народу 1648-1654 рр.» (1954), В. Голобуцького «Росія і виз­вольна війна українського народу: 1648-1654 рр.» (1954); збірник «Переяслав-Хмельницький і його історичні пам'ят­ники» (1954) та ін. Вихід цих та інших праць був своєрідним проривом на шляху відновлення історико-краєзнавчих досліджень, залучення документальних пам'яток. Навіть чис­то пропагандистські публікації: «Віковічна дружба російсько-

ґо і українського народів» (1954), «Віковічна дружба народів-братів» (1954), «Історичне значення возз'єднання України з Росією» (1954) та інші знайомили громадськість республіки з новими іменами істориків. До їх видання долучалися жур­налісти, діячі літератури і мистецтва, партійні функціонери, керівники підприємств і колгоспів, новатори виробництва, що поглиблювало інтерес до історії.

До позитивних сторін ювілейного буму можна віднести розширення географії досліджень. До науково-популярних видань були залучені історики Харкова, Львова, Дніпропет­ровська, Одеси, Запоріжжя, Чернівців та інших міст. Чимало ювілейних збірників вийшли на місцях, зокрема в Харкові «Братерська співдружність російського і українського на­родів» (1954), Львові «300 років возз'єднання України з Росією» (1954) та ін.

За підрахунками історіографів А. Санцевича та Н. Кома-ренко, до ювілею співробітники Інституту історії опублікували 76 праць¹, а всього в Україні вийшло понад 300 публікацій². Умовою появи будь-якої статті, брошури, книги з історії України мала бути критика в ній «ідеології українського бур­жуазного націоналізму». Публікації з цієї тематики всіляко заохочувалися, про що свідчить поява брошури М. Рубача «Ре­акційна суть націоналістичних «теорій» безкласовості та «єдиного потоку» (1955), що мала за мету закреслити схему правдивої історії України, створену М. Грушевським, змінити її, за словами Я. Дашкевича, «сфальсифікованим сурогатом».

На розвиток української історичної думки справили вплив не тільки «Тези», але й саме святкування 300-річчя воз­з'єднання України з Росією, ювілейна сесія Верховної Ради УРСР, парад військ, демонстрації, приїзд поважних делегацій з Москви, союзних республік, різноманітні пропагандистські заходи в обласних і районних центрах, лекторії, вивчення офіційних документів у школах, технікумах, вузах. Широко­масштабна пропагандистська кампанія під гаслом «З Росією -навіки разом» супроводжувалася передачею Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР.

¹ Див.:СанцевичА. В., КомаренкоН. В. Развитие исторической на­
уки в Академии наук Украинской ССР. - К., 1986. - С. 69.

² Див.: Санцевич А. В. Українська радянська історіографія. - К.,
1984. - С. 36.

Спроби деяких сучасних російських політиків представити передачу Криму як «подарунок» М. Хрущова Україні мають спекулятивний характер з претензією на можливість його по­вернення Росії. Крим не був етнічною територією Росії, був насильно приєднаний до імперії не без участі українських козаків (1783). Історія Криму тісно пов'язана з Україною, по­чинаючи з старокняжої Київської держави. Він - природне і географічне продовження України, органічно влився в її на­родногосподарський комплекс.

З точки зору розвитку української історіографії, входження Криму в український адміністративно-етнічний і культурний простір мало суперечливі наслідки: історики Криму, зосе­реджені в тодішньому Сімферопольському педінституті, вузах Севастополя, в музеях і архівах були націлені здебільшого на дослідження російської історії. В українському етнічному і культурному середовищі збільшилася присутність росій­ського елемента, на плечі України звалилася важка спадщина, пов'язана з долею депортованих сталінським режимом кримських татар та представників інших народів (караїмів, німців, вірмен), які проживали в Криму до війни; перед ук­раїнськими істориками постало завдання долучити до сфери своїх наукових інтересів дослідження історії Криму, україн-сько-кримських історичних зв'язків тощо.

Вирішення цих та інших проблем у часі збігалося з деяким «потеплінням» суспільно-політичного клімату, викликаного хрущовською «відлигою», спробами подолати трагічну спад­щину сталінізму. Однак міфологізація української історії, закріплена в офіційних матеріалах святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією, продовжувалася.

Загальні висновки

Повоєнний розвиток української історіографії розгортався на тлі суттєвих змін, які відбувалися в Європі та у світі, розв'язуван­ня «холодної війни», а також в контексті завершення об'єднання переважної більшості українських земель у складі УРСР, вхо­дження її до ООН, третьої хвилі української еміграції і створення нових осередків історичної науки в діаспорі. Водночас давало про себе знати й те, що Україна залишалася в епіцентрі гострого воєнного та ідеологічного протистояння. З одного боку, потужна збройна боротьба УПА та ОУН за унезалежнення і суверенітет республіки, наростаючий рух спротиву української інтелігенції

політиці русифікації і насилля, а з другого — агонізація то­талітарного режиму, насадження ідеології сталінізму і культу особи вождя, воєнно-каральні операції і посилення боротьби з будь-якими проявами інакомислення, застосування до його носіїв більш витончених форм репресій. Це протистояння зна­йшло відображення і в історичній науці. На зміну деякому по­слабленню партійного контролю за проблематикою і змістом досліджень істориків, навіть заохоченню національно-патріотич­них тем у роки війни, прийшли жорсткий партійний диктат, роз­гнуздана критика опублікованих праць за «сповзання до буржу­азно-націоналістичної ідеології» у висвітленні історії України. Найменший вияв національної свідомості трактувався не інакше як українсько-німецький націоналізм, бандерівщина, антира-дянська пропаганда.

Так звана «ждановщина» означала справжню війну проти української інтелігенції, її національно-патріотичної творчості, у т. ч. проти національно свідомих істориків. Ініційована Л. Ка-гановичем постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і неза­довільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», заборона «Короткого курсу історії України», «Нарису історії України», першого тому «Історії України» та інших праць за «відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України Грушевського», перетрушування кадрів істориків нанесли великої шкоди історичній науці, яка продовжувала залишатися ідео­логічним знаряддям утвердження сталінізму і деформації істо­ричної свідомості людей.

Тоталітарний режим створював у кожній науковій установі, у кожному навчальному закладі свої опорні антиукраїнські групи, які своїм персональним складом не співпадали зі складом партійних і комсомольських організацій. Вони були покликані чинити заслін українському відродженню, створенню правдивої історії України.

За умов, коли в УРСР історична наука перетворилася у служ­ницю антиукраїнського режиму, єдиним острівцем національної історіографії залишалася українська діаспора, історичні осеред­ки якої поповнилися свіжими силами за рахунок емігрантів третьої хвилі. Заснування Української вільної академії наук, ак­тивізація роботи Українського вільного університету, створення «Енциклопедії українознавства», нові дослідження Д. Дорошен­ка, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, Б. Крупницького та інших були гідною відповіддю на фальсифікацію і спотворен­ня української історії, міфологізація якої особливо посилилася у зв'язку із схваленням ЦК КПРС «Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією». У директивному порядку узаконювалася нова

схема історії України, за якою український народ має спільне походження і сшльну історію із своїм «старшим братом» росій­ським. Всі радянські дослідження з історії України ще більше ідеолопзувалися і мали проводитися під гаслом: «Навіки разом!».

Запитання для самоконтролю

1.Охарактеризуйте наслідки Другої світової війни
для української історіографії.

2. Як вплинули на розвиток історичної думки агонія і
нова парадигма сталінізму?

3. Як відновлювалась діяльність Інституту історії Ук­
раїни АН УРСР після його реевакуації до Києва?

4. Розкрийте роль Інституту історії України у розвит­
ку історичних досліджень.

5. Які особливості повоєнного розвитку української
історичної науки в еміграції?

6. Висвітліть внесок істориків української діаспори в
розвиток історичних знань.

7. Чим зумовлювалося ухвалення постанови ЦК КП(б)У
«Про політичні помилки і незадовільну роботу
Інституту історії України Академії наук УРСР»?

8. Перерахуйте основні «політичні помилки», які ЦК
КП(б)У інкримінував Інституту історії України.

9. Які особливості нового етапу міфологізації україн­
ської історії у зв'язку з відзначенням 300-річчя воз­
з'єднання України з Росією?

10. Вкажіть на мотиви насадження нової схеми історії України, викладеної у «Тезах до 300-річчя возз'єд­нання України з Росією (1654-1954)».

їсторз в У край на тлі хі «лібер; суспі;

на рс^ідтокістрричної думки

д ХУД З

ХУЛІ Хр-ущов€і>к0 «відлига», і критика культу особи т шанс до відродження

історичного а як відповідь на шй$п%к радянської історіографії

■*■■?*

 

Ш

 

М. Браіїчевськиіі

___________ Мета:

З'ясувати нові явища в українській історіо­графії, породжені спробами М. Хрущова надати соціалізму «привабливого» вигляду, звалити всю вину за зловживання владою, масові репресії та ігнорування законності на Й. Сталіна. Висвітлити, як критика культу особи, суспіль­но-політична «відлига», деяке розширення прав союзних республік, рух опору, зокрема шістдесятництва, вплинули на тематику і зміст досліджень, підготовку кадрів істо­риків. Співставити спрямованість та науковий рівень ра­дянської та діаспорної історіографії.

Фізична смерть Й. Сталіна аж ніяк не означала відмирання створеної ним тоталітарної системи, що перетворила історичну науку в свою служницю. Водночас спадкоємці влади Г. Маленков, а ще більшою мірою М. Хрущов розуміли, що вихід із системної кризи неможливий без певних змін, публіч­них відповідей на питання, пов'язані з негативними явищами у суспільному житті, в економіці, культурі і науці, без пояснен­ня трагічних подій і репресій 1930-х рр., прорахунків періоду Великої Вітчизняної війни та повоєнних років.

Вирішення цих проблем ув'язувалося з новою переорієн­тацією історичної науки, що мала «аргументувати» зміни в тактиці комуністичної партії, її зовнішньої і внутрішньої політики, заходи щодо критики культу особи Сталіна, подо­лання його негативних наслідків, реабілітації жертв репресій. Водночас ці заходи відкривали шанс для повернення істо­ричній науці її природних функцій: правдиво і об'єктивно висвітлювати події і факти. Рубіжне значення для розвитку історичних досліджень мав XX з'їзд КПРС, таємна доповідь на ньому першого секретаря ЦК М. Хрущова з критикою культу особи Сталіна і схвалена постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків».

Хрущовська «відлига» дала поштовх частковій «лібе­ралізації» партійного контролю за розвитком історичної науки, сприяла розширенню доступу історикам до окремих архівних фондів, пробудженню національної свідомості і зростанню інтересу до історії свого народу, його традицій, мови і культури.

На розвиток історичної думки помітно вплинуло молоде по­коління творчої молоді, що виступило на захист української нації, її мови і культури. Його легальні провідники за часом творчості дістали назву «шістдесятники». Вони рішуче висту­пили проти фальшу і перекручень у висвітленні історії, відсто­ювали повну десталінізацію і дерусифікацію суспільства, запо­чаткували позацензурну літературу - український «самвидав».

1950-і - перша половина 1960-х рр. - це період нових здо­бутків українських істориків в еміграції. Найвизначнішими подіями в розвитку історичної науки в діаспорі стали заснуван­ня Українського історичного товариства та його друкованого органу часопису «Український історик», вихід у світ узагаль­нюючих праць з історії України і спростування радянської історіографії.

XV. 1. Хрущовська «відлига» і критика культу особи як шанс до відродження української історіографії

Під хрущовською «відлигою» розуміють деяке по­тепління суспільно-політичного клімату, яке настало в СРСР та його сателітах, розрядку міжнародної напруженості після сталінських «морозів» із середини 1950-х до початку 1960-х рр. Початок реабілітації жертв сталінських репресій, критика культу особи Сталіна, спроба аналізу його драматичних наслідків, перегляд окремих ідеологічних догм, часткове роз­ширення прав союзних республік - все це та інше торкнулося статусу, умов і завдань розвитку історичної науки, відкривало шанс для повернення їй дослідницьких функцій. Інтерес і звер­тання до історії живився новими формами українського руху опору режиму насамперед його русифікаторській політиці.

Провідними осередками розвитку історичних знань зали­шалися Інститути історії та археології АН УРСР, Інститут історії партії ЦК КП України - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, історичні факультети і кафедри вузів, насамперед Київського, Харківського, Львівського,

Одеського, Чернівецького та Ужгородського університетів. У липні 1955 р. московський журнал «Вопросьі истории» опублікував розлогу передову статтю «За глубокое научное изучение истории украинского народа», в якій наголошува­лось, що Інститут історії АН УРСР покликаний стати головним центром всієї науково-дослідної роботи з історії України. По­ява цієї статті у центральному журналі з оцінками роботи істо­риків України, окресленням завдань засвідчували, що Москва і далі розглядала їх як периферійних дослідників і намагалася диктувати їм свою волю. Вона показала, що концептуальні підходи до історичного процесу в Україні залишалися ті ж, які були визначені в постанові ЦК КП(б)У (1947) і в тезах ЦК КПРС до 300-річчя «возз'єднання» України з Росією, а в деяких питаннях вони ще більше міфологізувалися. Зокрема, ставилось завдання висвітлювати роль Російської держави в історичній долі України до її возз'єднання з Росією, а на перше місце висувалась проблематика радянської доби¹. Оскільки стаття погоджувалася в ідеологічних відділах ЦК КПРС, вона була сприйнята керівництвом Інституту історії як директив­ний документ, обговорювалася на засіданні вченої ради, її нас­танови були взяті до реалізації всіма істориками республіки.

Після XX з'їзду КПРС і постанови «Про культ особи і його наслідки» була проведена своєрідна «ревізія» доробку радян­ських істориків, він очищувався від славослів'я на адресу Сталіна, сталінських цитат, стали використовуватися стри-маніші оцінки здобутків соціалізму під «мудрим керівництвом вождя». Головна увага зверталася на перероблення другого тому «Історії Української РСР» (головний редактор М. Супру-ненко), присвяченого радянському періоду. Були залучені деякі нові архівні документи, замовчувані матеріали періоди­ки, змінено періодизацію. Порівняння видань 1956 і 1957 рр. засвідчує, що автори поступово переходили від «лакування» радянської дійсності до її частково критичного пояснення, висвітлення прорахунків, допущених у колективізації сіль­ського господарства, в роки Великої Вітчизняної війни. Поверталися імена реабілітованих діячів М. Скрипника, П. Любченка, В. Чубаря, С. Косіора та ін., письменників В. Еллана (Блакитного), В. Чумака, І. Микитенка, кінорежи­сера О. Довженка. На короткий час було дозволено згадувати навіть М. Грушевського, а деякі його праці ще до 1965 р. пере-

¹ Див.: Вопросьі истории. - 1955. - № 7. - С. 8-Ю.

бували у відкритих фондах. Але, як вдало висловився О. Суб-тельний, це була вибіркова реабілітація людей, а не тих ідей, з якими ув'язувалася їх протестна діяльність. Історія УРСР була просякнута «викриттям» ідейних збочень антипартійних угруповань, особливому остракізму піддавалися «українські буржуазні націоналісти».

Значна частина істориків УРСР була настільки залякана й закомплексована, що навіть у порівнянні зі своїми російськими колегами виглядала як консерватори і прихильники формул «Короткого курсу» історії ВКП(б). У республіці продовжували жорстко діяти спецслужби, державна цензура, пильно стежи­ла за «ідейно-політичним рівнем праць» партноменклатура.

Деяке послаблення партійного диктату сприяло появі ряду праць, які помітно відрізнялися від своїх аналогів першої половини 1950-х рр. Так, Вадим Дядиченко (1909-1973) -відомий історіограф, дослідник суспільно-політичної історії України ХУІІ-ХУШ ст., старший науковий співробітник, а згодом завідуючий відділом історії феодалізму Інституту історії в «Нарисах суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХУІІ-ХУШ ст.» (1959), яку О. Оглоблин відно­сив до найкращих монографій радянської історіографії, суттєво переглянув свої підходи до оцінки Гетьманщини, порівняно з працями середини 1950-х рр., особливо з статтею «Критика буржуазно-націоналістичної і фальсифікації історії України кінця XVII - першої чверті XVIII ст.» (1954). Гетьман­щина поставала як автономна частина Російської держави з ре­альними ознаками державності, з чітко окресленими правами і компетенцією гетьманського уряду. Однак цього не можна сказати про брошуру історика «250 років Полтавської битви» (1959). Варто також зазначити, що В. Дядиченко був один з перших радянських істориків УРСР, хто підготував розділ про українську історіографію для третього тому «Очерков истории исторической науки в СССР» (Москва, 1955), він співавтор брошури «Розвиток історичної науки в Українській РСР» (1970), посібника «Допоміжні історичні дисципліни» (1963) та інших праць.

Новими підходами до дослідження економічної історії ук­раїнського селянства і робітництва відзначалися праці Івана Гуржія (1915-1971) - відомого історика, члена-кореспондента АН УРСР, заступника директора Інституту історії в кінці 1950-1960-х рр., завідувача відділу історіографії та джерело­знавства. Його монографії «Зародження робітничого класу України (кінець XVIII - перша половина XIX ст.» (1958),

«Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпо­сницького гніту (з кінця XVIII ст. до 1861 р.)» (1962) та інші започаткували в українській історіографії принципово нову періодизацію історії робітничого класу, містили фактичні відо­мості про джерела його формування та українськість складу. Хоч автору не вдалося уникнути ряду традиційних цитат з арсеналу марксистської фразеології, все ж він дивився на еко­номічну історію України очима українського історика.

Характерною особливістю розвитку радянської історіо­графії цих років було її ще тісніше ув'язування з завданнями ідеологічно-пропагандистської діяльності партії, приурочення праць ювілейним датам. Наприклад, в 1955-1958 рр. доміную­че місце серед публікацій займали дослідження, присвячені історії революції 1905-1907 рр., 40-річчю Жовтневої рево­люції і встановлення радянської влади в Україні, 20-річчю пе­ремоги у Великій Вітчизняній війні.

Попри ідеологічну заангажованість і ювілейно-пропаганди­стське призначення чимало з досліджень цих років відіграли помітну роль у збагаченні історичних знань. Вирізнялися праці Федора Лося (1908-1980) - відомого українського істори­ка, заступника директора, а згодом завідуючого відділом історії капіталізму Інституту історії. Його докторська дисертація була присвячена історії робітничого класу України початку XX ст. (1953). У монографіях «Революція 1905-1907 років на Україні» (1955), «Рабочий класе Украиньї и его революцион-ная борьба в конце XIX и в начале XX вв.» (1955), «Рабочий класе Украиньї в 1907-1913 гг.» (1962) та інших історик систе­матизував великий документальний матеріал про формування українського робітництва, зародження його революційного руху. Ф. Лось був у числі тих істориків, які в революції 1905-1907 рр. виокремлювали українське питання, наголошували на значенні національно-демократичного чинника в рево­люційному процесі. Тему революції 1905-1907 рр. опрацьову­вали також В. Астахов і Ю. Кондуфор (Харків), М. Гончарен­ко (Луганськ), О. Максимов (Донецьк), Є. Сизоненко (Одеса), І. Бондаренко, П. Лавров, М. Демченко, П. Шморгун, А. Ко­шик, Й. Щербина (Київ) та ін.