Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 13 страница

Ряд істориків досліджував проблеми українського селян­ства в умовах першої революції в Росії. Особливо виділялись праці Миколи Лещенка (1917-1991) - відомого фахівця з історії українського селянства, який більше 35 років працював в Інституті історії. Його праці «Селянський рух на Правобе-

режній Україні в період революції 1905-1907 рр.» (1955), «Се­лянський рух на Україні в роки першої російської революції» (1956); «Крестьянское движение на Украине в связи с прове-дением реформ 1861 г.» (1959), розділи в колективних мо­нографіях з історії селянства та інші - це вагомий внесок в історіографію українського селянства. Різні аспекти аграрної історії з акцентом на участь селянства в революційному русі досліджували А. Буцик, І. Рева, Л. Олійник (Київ), К. Живо­луп (Харків), Г. Жуков (Львів) та ін.

Серед численних публікацій, присвячених історії так званої соціалістичної революції і громадянської війни в Україні, можна виділити праці Степана Королівського (1904-1977) -відомого харківського історика, археографа, одного з укла­дачів документального збірника «Велика Жовтнева соціа­лістична революція на Україні» (1957). У працях «Допомога великого російського народу українському народові в боротьбі за встановлення радянської влади на Україні» (1952), «Перший з'їзд Рад України» (1957), «Червневі демонстрації 1917 року на Україні» (1961) та інших за характерною для радянської історіографії апологетикою проглядалася прихована думка про те, що більшовицька революція і радянська влада були принесені з Півночі і насаджені в Україні силою зброї, хоч це і трактувалося як «допомога великого російського народу». Не випадково, що С. Королівський, як й автори інших праць (М. Супруненко, І. Кулик, П. Загорський, С. Кіхтєв) акценту­вали увагу на подіях у Харкові, Донбасі, Криворіжжі, тобто в найбільш зросійщених тоді регіонах, де російські ліворадика-ли розраховували на підтримку.

Публікації другої половини 1950-х - початку 1960-х рр. привертали увагу до соціально-економічних і культурних експериментів міжвоєнних років, що традиційно героїзувалися і трактувалися як «соціалістична індустріалізація», «колекти­візація », « культурна революція ».

За свіжими слідами досліджувалася драма Другої світової і Великої Вітчизняної воєн, їх трагічні наслідки для українсько­го народу. Від історії партизанського руху, радянського підпілля (Г. Кузовков, М. Кравчук, В. Клоков, І. Слинько, П. Тронько, Л. Кизя та ін.) історики переходили до створення значно ширших праць, аби масштабніше висвітлити внесок українського народу у розгром гітлерівців. У цьому відношенні вирізнялася монографія М. Супруненка «Украйна в Великой Огечественной войне Советского Союза» (1956), побудована на маловідомих джерельних матеріалах.

 

!

Поступово ця тема перехоплювалася істориками партії, для яких війна поставала як історичне тло для висвітлення керівної і спрямовуючої ролі Комуністичної партії у забезпе­ченні перемоги над ворогом (М. Данилюк, Є. Сазонова, ; М. Буцько, О. Масний та ін.). Історіографічна цінність їх | праць у тому, що маючи ширший доступ до партійних архівів, вони залучили до наукового обігу багатий фактичний ма­теріал, у т. ч. й критичний.

Водночас це був період, коли, як засіб фальсифікації історії війни, продовжувалося формування образу ворога в особі учас­ників українсько-національного антигітлерівського руху опо­ру. Учасники підпілля ОУН, дії Української повстанської армії змальовувалися не інакше як колаборантські, як співпраця з гітлерівцями і оцінювались у руслі властивих ра­дянській історіографії штампів: «буржуазні націоналісти -зрадники, найлютіші вороги українського народу», «найманці фашизму», «спадкоємці петлюрівщини» таін.

До пріоритетних напрямів дослідницької діяльності істо­риків була віднесена західноукраїнська проблематика: рево­люційний рух, боротьба за возз'єднання з радянською Україною, соціалістичні перетворення в краї. У монографіях Івана Компанійця (1921-1975) - відомого радянського істори­ка, керівника відділу Інституту історії, завідувача кафедри Київського університету ім. Т. Шевченка - «Боротьба за ра­дянську владу на Буковині» (1950), «Революційний рух в Га­личині, Буковині та Закарпатській Україні під впливом ідей Великого Жовтня (1917-1918)» (1957) і «Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. (1900-1919 рр.)» (1960) та ін. висвітлювалися особли­вості визвольного руху на західноукраїнських землях. Штучно поширюючи «вплив Жовтневої революції» на суспільно-політичні процеси в цьому регіоні, автор все ж показав місцеве коріння руху опору іноземним колонізаторам, історичне тяжіння українців Галичини, Буковини і Закарпаття до єдності з Великою Україною.

Цій проблематиці були присвячені також дискурси Ф. Шев­ченка, І. Богодиста, Ю. Сливки, В. Варецького, Б. Бабія та ін. Нарешті, слід зазначити, що суперечливий період хру-щовської «відлиги», непослідовність реформ, волюнтаризм зовнішньої і внутрішньої політики характеризуються посилен­ням партійного диктату, що «теоретично» обґрунтовувалося як «зростання керівної і спрямовуючої ролі КПРС». У свою чер­гу, це послужило аргументом для офіційного виокремлення в

структурі історичної науки історико-партійного компонента, який швидко зростав у зв'язку із запровадженням у вищій школі обов'язкової дисципліни - історії КПРС, розгорнулася підготовка науково-педагогічних кадрів істориків партії, відповідно були відкриті професійна і наукова спеціальності «історія КПРС».

■Центральною науково-дослідною установою в галузі історії КПРС став Інститут історії партії ЦК КП України - філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (назва з 1956 р.). Основні зусилля його невеликого колективу (директори М. Доній, І. Назаренко) були зосереджені на виданні україн­ською мовою творів класиків марксизму-ленінізму «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу» (1963), тематичних збірників на зразок «В. І. Ленін про норми партійного життя і принципи партійного керівництва» (1958) та ін. Перед Інсти­тутом було поставлене завдання досліджувати історію більшо­вицьких організацій, створення і діяльність Компартії Ук­раїни. Доба хрущовської «відлиги», розширення доступу до партійних архівів, кооперація з істориками Вищої партійної школи при ЦК КПУ, вузів республіки дали змогу Інституту підготувати ряд монографічних досліджень: «Більшовицькі організації України в Жовтневій революції» (1958), «Партійне будівництво на Україні в 1926-1929 рр.» (1960), ряд докумен­тальних збірників, зокрема «Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів і конференцій. 1918-1956» (1958), збірник спогадів «Незабутні роки» (1967) та ін.

До основних напрацювань Інституту відносять створення «Нарисів історії Комуністичної партії України» (1961, 1964). Утворення і діяльність Компартії України розглядалися в кон­тексті історії КПРС як одного з її «бойових загонів». Водночас розкривалися деякі особливості діяльності більшовиків Ук­раїни в добу визвольних змагань 1917-1920 рр., їх тактика що­до Української Центральної Ради, гетьманського перевороту, до Директорії, в інші періоди. З появою «Нарисів» як видання, схваленого ЦК КПУ, почалося часом механічне внесення їх по­ложень, оцінок і висновків у праці з історії українського суспільства, що вело до догматизації досліджень.

У світлі настанов XX з'їзду КПРС про підвищення ролі істо­ричної науки було засновано ряд нових періодичних союзних і республіканських видань. Поряд з московськими журналами «Вопросьі истории КПСС», «История СССР», «Новая и новей-шая история» з другої половини 1957 р. почав видаватися «Ук­раїнський історичний журнал» (раз у два місяці) як науковий

і

орган Інституту історії АН УРСР та Інституту історії партії ЦК Компартії України. У статті «Від редакційної колегії» говори­лося, що одним з бойових завдань журналу є рішуча боротьба проти закостенілості, проти всього, що стоїть на шляху роз­витку історичної науки¹. У тому, що журнал швидко здобув популярність, велика заслуга Ф. Шевченка, який протягом 15 років був його головним редактором. На його сторінках публікувалися статті і повідомлення з різних періодів історії України, але здебільшого про радянські часи та діяльність КПРС. У часописі були рубрики «Історіографія та джерелозна­вство», «Хроніка та інформація», «Рецензії», друкувалися ма­теріали на допомогу викладачам історії, календар історичних дат. У 1960-х рр. було також започатковано ряд міжвідомчих наукових збірників із всесвітньої історії, історії СРСР, історії КПРС та ін.

Підсумовуючи сказане, слід наголосити, що реформи М. Хрущова, критика культу особи Сталіна, незважаючи на їх половинчатість, справили загалом позитивний вплив на розви­ток історичної науки в УРСР, частково сприяли очищенню від нашарувань сталінізму, але не звільнили її від невластивих ідеологічно-пропагандистських і коментаторських функцій. Вона й надалі залишалася під диктатом і контролем партії, свідченням чого стало складання і узгодження в ЦК КПУ республіканських планів науково-дослідної роботи в галузі історії. Перший з них був схвалений у 1958 р. і охоплював період 1959-1965 рр. (семирічка). Робилися спроби скоордину­вати подібні плани в межах СРСР. Дійовим стимулом розвитку історичних знань та їх поширення стало заснування «Ук­раїнського історичного журналу» та ряду міжвідомчих науко­вих збірників.

ХУ.2. Вплив шістдесятництва на розвиток історичної думки

З хрущовською «відлигою» і новою хвилею україн­ського руху опору ув'язують появу «шістдесятників» - предс­тавників тієї генерації творчої молоді, яка розглядала критику культу особи Сталіна як крок на шляху до повного розриву з сталінізмом і демократизації суспільного життя. Особливість українського шістдесятництва, провідниками якого були пое-

1 Див.: Український історичний журнал. - 1957. - № 1. - С. 9.

 

ти В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Костенко, І. Драч, літературознавці І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, худож­ники І. Заливаха, А. Горська, кінорежисер Ю. Ільєнко, компо­зитор Л. Ященко, журналіст В. Чорновіл та ін., полягала в тому, що на чільне місце своєї діяльності вони ставили оборону національних прав українців, їх правдивої історії, розвиток ук­раїнської мови і культури, зупинення політики русифікації, яка набувала небезпечних обертів після схвалення шкільного закону 1959 р.

До діяльності клубів творчої молоді: «Сучасник» у Києві (керівник Л. Танюк), «Пролісок» у Львові (М. Косів), які були осередками шістдесятників, долучилися й філософи, історики, філологи, правники, представники інших наук. Подібні клуби були в Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах. У Київському клубі на творчих дискусіях спілкували­ся І. Дзюба і О. Апанович, Д. Павличко і Я. Дзира, В. Стус і О. Компан, С. Плачинда і Є. Сверстюк, І. Світличний і М. Брайчевський¹, І. Миколайчук та І. Гончар і ін. Історична проблематика завжди була домінуючою, оскільки йшлося про національно-культурне відродження українського народу, його самобутність і традиції.

Є всі підстави стверджувати, що рух шістдесятників справив помітний вплив на розвиток національної історичної думки, оскільки його учасники докопувалися правди, шукали в ук­раїнській історії відповіді на гострі й болісні тогочасні питання. Особливий інтерес молодь виявляла до «білих» плям нашої історії, до голодомору 1930-х рр., до негативних явищ сталін­ської доби, поширювала заборонені тоді твори Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, М. Грушевського, П. Куліша, М. Аркаса та ін. Саме в ці роки набувають розвитку позацен-зурна література, український самвидав і шухлядна творчість. Під впливом ідей шістдесятників національно свідомі істо­рики робили спроби переглянути ідеологічні міфологеми, наки­нуті царизмом і більшовицько-сталінською історіографією на український історіографічний процес, відновити історичну правду, активізувати історичні дослідження. Якраз у ці роки народилася ідея створити багатотомні праці з історії України, багатотомну історію міст і сіл України, почалася підготовка Української Радянської Енциклопедії, Радянської енциклопедії історії України, започатковувалися міжвідомчі збірники з

¹ Іван Світличний присвятив Михайлу Брайчевському вірш «Нос­тальгія».

\ історіографії та джерелознавства. Шляхом створення енцикло-I педій влада хотіла законсервувати ідеологічні штампи в трак-; туванні української історії.

і На рубежі 1950-1960-х рр. в історичній науці УРСР тихо ', співіснували протилежні погляди на історію українського на­роду, особливо козацько-гетьманської доби. В першому томі «Історії Української СРСР» Іван Виговський та Іван Мазепа фігурували як «підлі зрадники», Павло Тетеря - «слухняний агент польських панів», Петро Дорошенко - «турецький став­леник», Кость Гордієнко - «зрадник і демагог» і т. д. Головний мотив таких оцінок пояснювався тим, що ці діячі в тій чи іншій мірі не орієнтувалися на союз з Росією, виступали побор­никами українського автономізму.

Натомість у працях М. Марченка «Визвольна війна ук­раїнського народу 1648-1654» (1953), І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954), В. Голобуцького «Запорізьке козацтво» (1957), О. Апанович «Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70-х рр. XVII ст.» (1960) українське козацтво і його старшинська верства змальовувалися як прог­ресивна і свідома сила українського народу, що виступала за його національне і соціальне звільнення, за свою державність. Особливо слід звернути увагу на праці з історії українського козацтва і Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького Володимира Голобуцького (1903-1993) -відомого українського історика, завідуючого відділом історії феодалізму Інституту історії. Його кандидатська і докторська дисертації були присвячені козацько-гетьманській добі: дипло­матичним зносинам Московського уряду з Б. Хмельницьким та соціальній історії Чорноморського козацтва. Хоч на працях В. Голобуцького «Богдан Хмельницький - великий син україн­ського народу» (1954), «Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775 рр.» (1961), «Дипломатическая история Освободительной войньї украинского народа» (1962) та інших серйозно відбилися штампи офіційної ідеології, особливо кон­цепція «старшого брата», вони відіграли важливу роль у фор­муванні суспільного погляду на самобутність і окремішність козацької історії українського народу. Не випадково його праці не раз піддавалися критиці і цькуванню в періодиці, а прихильники українського відродження та шістдесятники зверталися до них за моральною підтримкою. До речі, у 1994 р., уже після смерті історика, побачило світ його «Запорізьке ко­зацтво», очищене від ідеологічних спотворень тоталітарних часів.

Поступово у суспільній свідомості уживалися дві «історії»: офіційна - здебільшого фальшива і спотворена, і неофіційна, що побутувала в середовищі передової інтелігенції, зорієнтова­на на пошук істини. Звідси - подвійна мораль, роздвоєність особистості. Бунт шістдесятників і був зумовлений протестом проти подвійної моралі, неправди і лицемірства.

Пробудження інтересу до історії, ріст національної свідо­мості спонукали ряд істориків відмежуватися від офіційної історіографії. Одним з перших серед них був Михайло Брай­чевський (1924-2001) - визначний український історик, архе­олог, вихованець Київського університету ім. Т. Шевченка (1948), дослідник історії слов'янських народів, заснування Києва, етногенезу українського народу. Історик долучився до створення «Нарисів стародавньої історії УРСР», «Історії Киє­ва», «Історії українського мистецтва» та ін. З 1960 по 1968 р. він працював в Інституті історії, досліджував українське се­редньовіччя. Публічним викликом насадженню в історичній свідомості лженаукових концепцій стала монографія М. Брай-чевського «Коли і як виник Київ». Це науковий синтез відо­мостей, почерпнутих з писемних і археологічних джерел, який дозволив ученому запропонувати принципово нову схему за­снування Києва, передісторія якого бере свій початок з часів палеоліту. На його думку, найдавніші сліди існування посе­лень на території Києва пов'язані з Кирилівською стоянкою (15-20 тис. років тому), з стоянкою у Протасовому яру поблизу Байкового кладовища. Важливим рубежем розвитку древнього поселення історик вважав неолітичні стоянки по всій долині і узбережжі Дніпра: на Лисій горі, Солом'янці, на Микільській Слобідці, у Вигурівщині. Кінець неолітичної епохи був епіло­гом пам'яток блискучої трипільської культури, культури епо­хи бронзи і залізного віку. Археологія докиївських поселень дала підстави ученому зробити висновок, що до III ст., тобто до початку його слов'янського періоду, були закладені основи для виникнення міста. Він окреслив межі території, на якій фор­мувався град Кия (укріплене поселення, «замок», фортеця), у другій половині VI - на початку VII ст. на Старокиївській і Замковій горах, на Подолі, Печерську. Поступово Київ виріс у значний політичний, економічний та культурний центр Се­реднього Подніпров'я, столицю найбільшої і найсильнішої держави в середньовічній Європі. Таким чином, початок історії Києва М. Брайчевський ув'язав з рубежем старої і нової ери, визначаючи йому вік у 2 тис. років.

Логічним продовженням монографії з історії Києва стали дослідження М. Брайчевського «Біля джерел слов'янської державності» (1964), «Походження Русі», в яких науково обґрунтував наступність основних ланок етногенезу процесів слов'ян, консолідації східнослов'янських племен, довів то­тожність антів і полян, які склали серцевину формування Київської держави. Київська Русь розглядається не як моно­національна держава, оскільки в ній жили пращури трьох су­часних східнослов'янських народів: білоруського, українсько­го і російського, а також інші племена. В такий спосіб учений поставив під сумнів існування спільної їх колиски - давньо­руської народності.

Справжнім викликом радянській історіографії стала праця М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції» (1966), яка поширювалася самвидавом, а вперше була надрукована лише в 1972 р. в Ка­наді. Автор піддав науковій експертизі партійні «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією. 1654-1954 рр.», критично проаналізував з «марксистських позицій» і перекон­ливо довів повну невідповідність їх положень історичним фак­там і джерельним свідченням. Він спростував офіційну версію про «возз'єднання», викрив її фальш і показав, що обіцяний Москвою союз і допомога фактично означали приєднання Ук­раїни до Росії. Возз'єднатися може один народ, а якщо визна­вати український і російський народи як окремі, то вони аж ніяк не могли возз'єднатися. Договір з Москвою, - вказував історик, - означав, що Б. Хмельницький визнавав протекто­рат Московської держави, тобто приєднання до неї. За ці ви­словлювання, до яких ми ще повернемось у наступній лекції, М. Брайчевський поплатився роботою: у 1968 р. його було звільнено з посади наукового співробітника Інституту історії начебто «через скорочення штатів».

Потужними осередками «шістдесятництва» в історичній науці були західноукраїнські міста, насамперед Львів, Луцьк та Івано-Франківськ (до 1962 р. Станіслав). Ряд істориків Інституту суспільних наук, Львівського університету, Івано-Франківського педінституту, аналізуючи трагічні наслідки культу особи Сталіна та ігнорування ним законності, став ак­центувати увагу на порушеннях задекларованої КПРС національної політики, русифікації, на продовженні репресій щодо учасників визвольної боротьби, вояків УПА, підпіль­ників ОУН, переслідування членів їх родин, активно пропагу­вав самостійницькі ідеї та вихід УРСР з СРСР. Альтернативне

до офіційного бачення історії України висловлювали історики Ярослав Даіпкевич, Валентин Мороз, Петро Арсенич, Дмитро Іващенко, студент історичного факультету Львівського універ­ситету Іван Гель та ін. Усі вони були покарані режимом.

Розчарувавшись у політиці М. Хрущова та його ставлеників в Україні, яка, починаючи з 1960-х рр., набувала дедалі реак-ційно-репресивнішого характеру, послідовники шістдесятників пішли далі. Вони стали створювати підпільні групи і органі­зації, які критикували існуючий режим, вели пропагандистську роботу і закликали до боротьби за суверенізацію України. У 1959 р. на Львівщині була створена Українська робітничо-селянська спілка, в програмі якої гостро критикувалися став­лення влади до голоду 1932-1933 рр., репресії, бюрократичні методи управління економікою і культурою, національна політика. Спілка ставила своїм завданням боротьбу за вихід Ук­раїни з СРСР шляхом референдуму. її лідер Левко Лук'яненко (нині народний депутат України) був засуджений до розстрілу.

Члени іншої підпільної організації на Івано-Франківщині та в Донбасі - Український національний фронт (Д. Квецко, 3. Красівський) - поширювали заборонені праці з історії України, публікували самвидавом у журналі «Воля і Бать­ківщина» матеріали, що викривали злочинну діяльність режи­му, розповсюджували старі видання ОУН та УПА, національну символіку. Всі провідники фронту згодом були заарештовані й засуджені.

З погляду історіографії, рух українського опору важливий тим, що його учасники були борцями за правдиву історію сво­го народу, проти фальші і перекручень, показували приклад нескореності, будили суспільний інтерес до історичних знань. Він справляв позитивний вплив на формування молодої гене­рації істориків. Як згадує С. Білокінь, спілкування з шістде­сятниками утверджувало у молодих істориків усвідомлення того, що поряд з офіційною, спотвореною історією існує істо­рична правда, яку треба пізнати. Він вважає, що їх погляди сповідувало багато викладачів історії вузів України. Наприк­лад, коли в часи брежнєвщини О. Кудлай у лекційному курсі з історіографії у Київському університеті ім. Т. Шевченка одну з лекцій цілком присвятив М. Грушевському, то це було приємною несподіванкою для студентів і виявом громадянської позиції викладача.

Новим явищем у розвитку історичної науки в УРСР, яке за часом співпало з рухом шістдесятників, було розширення міжнародних зв'язків істориків, щоправда, в межах так званої

соціалістичної співдружності. Ряд науковців Інституту історії, зокрема Ф. Шевченко, І. Бойко, П. Калениченко, О. Компан та інші побували у зарубіжних відрядженнях. І. Кулінич та М. Кошик опублікували в 1961 р. у Німецькій Демократичній І Республіці монографію «Революційна діяльність німецької ко­муністичної групи «Спартак» на Україні (1918-1919 рр.)», В. Клоков видав у Братиславі монографію «Боротьба народів слов'янських країн проти фашистських поневолювачів (1939-1945 рр.)».

Учені Інституту ширше долучалися до дослідження історії зарубіжних країн. П. Калениченко опрацьовував актуальні проблеми історії Польщі, П. Сохань - Болгарії, С. Пархомчук-Румунії, І. Мельникова - Чехословаччини. Цією проблемати­кою переймалися й історики університетів. Зокрема, у Харків­ському університеті склалася своєрідна школа болгаристики, представлена Б. Сідельниковим, Г. Поповим та ін. Однак дослідження з історії соціалістичних країн, підготовлені в УРСР, мали дуже серйозну хибу: їхні автори намагалися меха­нічно перенести радянську схему соціалістичного будівництва на країни Європи і в такий спосіб виводити його «загальні закономірності». Радянські історики замовчували або тенден­ційно оцінювали рух опору сталінізації європейських країн «народної демократії», зокрема події кінця 1940-х рр. у Польщі, НДР та Чехословаччині, збройне придушення висту­пу демократичних сил у Польщі та Угорщині восени 1956 р.

Марксистські історики УРСР, інших радянських республік, країн-сателітів СРСР продовжували залишатися в ізоляції від західної історіографії, були втягнуті в орбіту ідеологічного протистояння, що негативно позначалося на тематиці та рівні науковості їх досліджень.

Отже, історична думка в УРСР доби хрущовської «відлиги» зазнала впливу нових громадських рухів, насамперед шістде­сятництва, яке стало прообразом майбутнього дисидентства. Заклик до правдивого і об'єктивного висвітлення історії Ук­раїни, зацікавленість замовчуваними проблемами (голодомор, розстріляне відродження та ін.) були стимулом для перегляду пануючих у радянській історіографії ідеологем, відтворення історичної правди і заповнення прогалин. Однак реалізація цих завдань наштовхувалась на спротив з боку комуністичної партії, владних структур і карально-репресивних органів, які за будь-яку ціну намагалися зберегти існуючу систему, трима­ти під своїм контролем історичну науку як інструмент ідео­логічної обробки населення.

12«» 353

ХУ.З. Заснування Українського історичного товариства як відповідь на виклик радянської історіографії

1950-ті - перша половина 1960-х рр. - важливий етап розвитку української історичної думки в діаспорі як части­ни української історіографії взагалі. Незважаючи на деяке ослаблення міжнародної напруженості, так звану розрядку, «холодна війна» продовжувалася, залізна завіса роз'єднувала істориків СРСР і західні країни. В умовах, коли історичні дослідження після смерті Сталіна і під впливом суспільної кри­тики наслідків його культу помітно пожвавилися, залишаю­чись водночас ідеологічною служницею тоталітарного режиму, коли на історію України були накинуті концептуальні пута «Тезами до 300-річчя возз'єднання України з Росією», прірва між істориками в УРСР і у вільному світі стала ще більшою. Перед українськими істориками в еміграції постав ряд принципово нових і важливих завдань. Вони були чітко викладені у статтях О. Оглоблина «Думки про сучасну українську совєтську істо­ріографію» (1963) та «Завдання української історіографії на еміграції» (1963). Мова йшла про те, що український історик, перебуваючи на еміграції, має охороняти права і честь ук­раїнської історичної думки і науки, зберігати її кращі традиції, підтримувати зв'язок із світовою історичною наукою, створюва­ти нові наукові праці з найважливіших проблем історії України із широким залученням зарубіжних джерел та літератури.

Історики діаспори бачили своє покликання в рішучих виступах проти офіційної радянської схеми і концепцій історії України, в об'єктивній критиці сфальсифікованих праць радянських істориків, підготовлених на замовлення влади, а також помилкових іноземних концепцій історії України, визначати реальні здобутки історичної науки на материковій Україні¹. Власне, над реалізацією цих завдань історики діаспо­ри плодотворно працювали ще з міжвоєнних часів і досягли ва­гомих успіхів. Однак у міру витіснення наукової історіографії в УРСР на узбіччя, підміни її партійною, перетворення в інструмент ідеології комуністичної влади значно зростала роль і відповідальність істориків діаспори за долю української національної історіографії.

¹ Див.: Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції // Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. - Нью-Йорк - Київ - Торонто, 1995. - С. 288-289.

Наприкінці 1950-х рр. на Заході активно працювали близь­ко 40 професійних істориків. Головними осередками україн­ської історіографії в діаспорі залишалися УВАН, НТШ та УВУ, однак основні сили істориків з об'єктивних причин поступово перемістилися з країн Західної Європи до СІЛА і Канади, вини­кали напружені, а часом і конфліктні ситуації у взаємовідно­синах існуючих інституцій та істориків різних методологічних орієнтацій. Історична наука в еміграції зазнала великих втрат, найбільшою з них була смерть Д. Дорошенка (1951) - президен­та УВАН, професора кафедри історії УВУ. Не стало Б. Круп-ницького, В. Щербаківського, А. Яковліва, П. Грицака та ін.

Одне з чільних місць у зарубіжній українській історіографії з 1950-х рр. посів Олександр Оглоблин - голова історичної секції, а з 1970 р. - президент УВАН. У 1960 р. побачила світ його мо­нографія «Гетьман Мазепа та його доба», що була продовженням його ґрунтовної розвідки «Гетьман Іван Мазепа і Москва» (1959). Вона побудована на великому архівному матеріалі, який він опрацював свого часу в Києві та Москві, почерпнув у бібліотеках і архівах західних країн. Це був виклик радянській історіографії, яка або проклинала Мазепу, або замовчувала його ім'я. Особливу увагу історик приділяв творчому розвитку пог­лядів М. Грушевського на наукову схему української історії, яка, як відомо, закінчувалась XVIII ст. У підготовленій ним праці «Проблема схеми історії України ХІХ-ХХ століття (до 1917 року)» була продовжена наукова схема М. Грушевського і поширена на все XIX та початок XX ст. О. Оглоблин виклав критерії цієї схеми, окресливши серед них: а) процес формуван­ня українського територіального масиву; б) складання єдиного національно-господарського організму; в) державно-правовий і політичний статус України; г) консолідація української провідної верстви; д) соціальна структура українського суспільства; є) культурний процес; ж) формування модерної української нації. З урахуванням цих критеріїв учений запропо­нував макет періодизації історії України ХІХ-ХХ ст., яка суттєво відрізнялася від радянської періодизації, що не сповіду­вала самостійність українського історичного процесу.