 |
|
Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 14 страница
Плідно працювали в царині історії України Н. Полонська-Василенко, В. Дубровський, І. Борщак, М. Ждан, Р. Климке-вич, І. Каменецький, Л. Винар, активно долучалася молода генерація істориків, що сформувалася в еміграції.
За таких умов перед українськими істориками в діаспорі нагально постало завдання консолідації наукових сил, формування організаційних засад співпраці науковців, розкиданих по різних країнах Європи і Америки, координації їх праці. Ставала зро-
зумілою потреба створення наукового товариства незалежних українських істориків, яке б мало свій власний друкований орган.
Група істориків, чільними постатями в якій були О. Оглоб-лин, Н. Полонська-Василенко, В. Дубровський, М. Ждан, М. Антонович, Л. Винар, О. Домбровський та ін., у 1963 р. започаткували видання наукового журналу «Український історик». Це було саме в той період, коли в СРСР згорталися реформи М. Хрущова, верх брали консервативні сили, а «Український історичний журнал» перетворювався в звичайний рупор комуністичної пропаганди і не був виразником української національної історіографії. Вже в першому числі «Український історик» задекларував, що має за мету стати правдивим дзеркалом здобутків української історичної науки, сприяти її подальшому розвитку на кращих традиціях, боронити українську історіографію від фальсифікацій. Журнал мав представляти національну історіографію світової історичної науки. Його перше число побачило світ у Денвері (США) завдяки великій організаційній роботі ще тоді молодого, але дуже здібного і перспективного дослідника Любомира Винара, який з 1964 р. став його головним редактором і залишається на цій високій посаді ось уже майже 40 років. Перу історика вже тоді належали оригінальні розвідки з історії козацько-гетьманської України, в т. ч. джерелознавчих, про українсько-молдавські відносини, козацькі зв'язки з Австрією і Ватиканом. Він зарекомендував себе талановитим майстром історичного портрета, свідченням чого були нариси «Іван Підкова» (1957), «Андрій Войнаровський» (1962), «Князь Дмитро Вишневець-кий» (1964) та ін. Привернули увагу історіографічні дискурси Л. Винара «Історичні праці Івана Франка» (1957), про творчу спадщину М. Грушевського. Цей доробок молодого вченого, широка ерудиція, об'єктивно створювали йому необхідний для редактора часопису авторитет. Видання журналу викликало зацікавленість до нього з боку української (і не лише) громади в багатьох країнах світу і тільки в УРСР було оцінено як ще одна спроба «буржуазно-націоналістичної пропаганди» та «фальсифікації минулого і сучасного українського народу».
Навколо редколегії «Українського історика» формувався авторський актив, який підтримав ідею створення самостійної асоціації дослідників історії України, що працюють поза материковою Україною. У четвертому числі «Українського історика» за 1964 р. було оприлюднене звернення Ініціативної групи про створення Українського історичного товариства. У 1965 р. воно було засноване, а його першим президентом став О. Ог-
лоблин, заступником Н. Полонська-Василенко, яка водночас очолила Європейський відділ Товариства. До участі в роботі товариства, окрім уже згаданих, членами редколегії «Українського історика» стали археологи П. Курінний та Я. Пастернак, М. Міллер, етнограф Є. Онацький, історики церкви М. Чубатий, І. Назаренко та ін.
Товариство репрезентували дійсні члени-дослідники та члени-прихильники (аматори історії). Були створені осередки і відділи Товариства в Німеччині, США, Франції, Великій Британії, Канаді, Австралії та інших країнах. Товариство поставило перед собою такі завдання, як об'єднання істориків для наукового дослідження історії України та сприяння виданню їхніх праць, оборона інтересів та традицій вільної української історичної науки, спростування фальшивих і тенденційних інтерпретацій історії українського народу, виявлення і публікація джерельних матеріалів з української історії, що відклалися у закордонних архівах і бібліотеках, співпраця з українськими науковими установами у вільному світі.
Реалізуючи ці завдання, Українське історичне товариство (далі - УІТ) та «Український історик» (далі - УІ) визначили пріоритети, до яких було віднесено вивчення спадщини найви-датнішого українського історика, будівничого української державності в 1917-1918 рр. Михайла Грушевського, ім'я і твори якого були заборонені в УРСР, а в західному світі навколо його особи точилися гострі дискусії. До того ж у 1966 р. виповнювалося 100 років від дня народження вченого. Так завдяки діяльності УІТ, УІ і особистому подвижництву Л. Винара в середині 1960-х рр. зароджується нова галузь історичних знань - гру-шевськознавство. Характеризуючи його розвиток, Л. Винар наголосив на міждисциплінарність грушевськознавства, яке інтегрувало зусилля істориків, архівістів, літературознавців, філософів, політологів, правників, соціологів, представників інших галузей знань, бо тільки в такий спосіб можна було всебічно і комплексно дослідити різні сторони діяльності М. Грушевського, як людини, ученого, громадсько-політичного і державного діяча.
Навколо «Українського історика» сконсолідувалася творча група дослідників, переважно членів УІТ, які вже в 1960-х рр. оприлюднили цілу низку наукових розвідок про життя і спадщину Великого Українця. Серед них Л. Винар, О. Оглоблин, М. Антонович, І. Борщак, І. Витанович, О. Домбровський, М. Ждан, Т. Мацьків, І. Каменецький, Я. Пеленський, О. Пріцак, Н. Полонська-Василенко, М. Чубатий, М. Андру-
сяк, Є. Онацький та ін. На сторінках УІ, крім досліджень, публікувалися джерельні матеріали з грушевськознавства, огляди наукових конференцій.
Тон об'єктивного і виваженого підходу до аналізу ролі М. Грушевського в українській історіографії та в національному відродженні задав О. Оглоблин у статті «Михайло Грушев-ський і українське національне відродження» (УІ, 1964, ч. 2-3). Це було і покаяння історика за свою участь у «викриваннях» М. Грушевського в 1920-х рр. За умов замовчення і паплюження в УРСР імені найвидатнішого історика українська наукова і культурна громадськість широко відзначила в 1966 р. його 100-річний ювілей1. З нагоди цієї дати Українське історичне товариство оприлюднило спеціальне звернення, в якому наголошувалося, що «совєтська влада вважає М. Грушевського за найбільшого ворога комуністичного режиму в Україні. Його твори фактично заборонені, його ім'я стало символом т. зв. «буржуазного націоналізму». Боротьба проти дій М. Грушевського в поневоленій Україні набуває ще більшої гостроти»2. А відтак окреслювалися завдання українства у вільному світі осмислити повчальні уроки М. Грушевського, очистити його ім'я і спадщину від фальсифікацій і спотворень як у СРСР, так і на Заході3.
Винятково важливе значення мало й те, що багато праць істориків діаспори в ці роки побачили світ англійською, німецькою і французькою мовами, що дало змогу західній історіографії повніше зрозуміти місце і роль М. Грушевського у розвитку української історичної думки.
Розвиток грушевськознавства засвідчував, що у західних країнах знайшли продовження наукові традиції історичної школи М. Грушевського, які з кінця 1930-х рр. (після включення Західної України до УРСР) викорінювалися в Радянському Союзі.
Таким чином, у період 1950-х - першої половини і середини 1960-х рр. вагомий внесок у розвиток української історичної науки внесли історики діаспори. Рубіжне значення для
1У 1966 р. Ф. Шевченко опублікував в «Українському історичному журналі» статтю «Чому М. Грушевський повернувся на Радянську Україну», яка була негативно сприйнята в партійних інстанціях.
2 Український історик. - 1966. - Ч. 3. - С. 9-10.
3 Ряд зарубіжних політичних формацій, зокрема Товариство
ім. М. Міхновського, деякі осередки ОУН дорікали М. Грушевському
за його «соціалістичні» орієнтири, а повернення до України оцінюва
ли як «національну зраду».
національної історіографії мало заснування наукового журналу «Український історик» (1963) та Українського історичного товариства, навколо яких сконсолідувалися основні сили українських істориків та українознавців. Заслуга Л. Винара, О. Оглоблина та інших учених і в тому, що вони започаткували в західному світі новий напрям міждисциплінарних досліджень - грушевськознавство.
Загальні висновки
Друга половина 1950-х - початок 1960-х рр. - важливий період у розвитку української історичної науки, як з точки зору змін у радянській історіографії під впливом розвінчування культу особи Сталіна, хрущовської «відлиги», руху шістдесятників, так і нових явищ в історичній думці української діаспори. Були частково ослаблені ідеологічні репресії і переслідування істориків, що займалися українознавством, розширено доступ до архівів, засновано «Український історичний журнал», збільшено прийом студентів на історичні факультети, відкрито цільову підготовку істориків партії, створено систему координації і планування історичних досліджень. Однак подолання «шкідливих наслідків культу особи» в радянській історичній науці України зводилося фактично до викреслювання цитат і посилань на твори Й. Сталіна, що не зачепило глибших шарів, тобто тих концепцій, які були накинуті правлячим режимом історіографії. Положення і оцінки, вироблені істориками після зловісної постанови ЦК КП(б)У 1947 р., що звинувачувала праці Інституту історії України в «рецидивах буржуазного націоналізму», залишалися без суттєвих змін. Продовжували відігравати роль методологічних орієнтирів «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією» як директивний документ КПРС.
Основні зусилля радянських істориків продовжували зосереджуватися на історії революційного руху, робітничого класу і селянства, дослідженні революції 1905—1907 рр., Жовтневої революції і встановлення радянської влади в Україні. Водночас їх увага дедалі більше переносилася на вивчення соціалістичних перетворень, узагальнення досвіду індустріалізації та колективізації, культурної революції. В історичній науці під впливом концепції керівної ролі КПРС на пріоритетне місце висувалися історико-партійні дослідження, що координувалися головною науково-дослідною установою в цій сфері знань — Інститутом історії партії ЦК КПУ — філіалам Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.
Характерною ознакою розвитку радянської історіографії була також орієнтація на підготовку колективних праць, теми яких визначалися зверху. Це вело до того, що творча праця істориків
як дослідників нівелювалася, набувала чисто виконавського характеру, губилася індивідуальність науковця, натомість зростала адміністративна роль керівника колективу. В цей період започатковується підготовка багатотомних історії України, історії міст і сіл, Української Радянської Енциклопедії, Радянської енциклопедії історії України, документальних збірників.
Фундатором і оборонцем національних традицій української історіографії залишалися осередки історичної науки УВАН, НТШ, що діяли в діаспорі, які, незважаючи на втрати і суперечності, залишалися її опорними центрами. Особливість еміграційної історіографії періоду 1950—1960-х рр. полягала в тому, що, по-перше, значна частина її сил перемістилася з країн Західної Європи до СІЛА і Канади, по-друге, необхідність консолідації українських істориків в еміграції, координації їх наукової діяльності продиктувала утворення Українського історичного товариства та його друкованого органу — журналу «Український історик», по-третє, зусилля істориків діаспори зосереджувались на пріоритетних дослідженнях тих проблем історії України, які або замовчувались, або фальсифікувались у радянській історіографії.
___________ Запитання для самоконтролю
1. Що розуміють під хрущовською «відлигою» і як вона
вплинула на розвиток історичної науки?
2. Висвітліть значення критики культу особи Сталіна
та його наслідків для української історіографії.
3. Які зміни сталися в тематиці та спрямованості
праць з історії України в другій половині 1950-х - на
початку 1960-х рр. і яка роль у цьому «Українського
історичного журналу»?
4. Чому не відродилися національні традиції історичної
науки в УРСР?
5. Як Ви розумієте значення руху шістдесятників для
історичної науки?
6. У чому виявилася участь українських істориків у
русі шістдесятників?
7. Чому праці М. Брайчевського були викликом тота
літарній історіографії?
8. Які особливості характерні для розвитку історичної
думки в українській діаспорі?
9. Яке значення для української історіографії мало
заснування часопису «Український історик»?
10. Коли було створене Українське історичне товариство і які його програмові завдання?
і деол огифої
ЖИТТЯ;/ Я'
XVI.2. Історики діаспори в обороні національних тради цій української, істо р і о гра фії
звах загострення кризи авторитарного режиму
--,■ і-;
..... ,:,!„, А, .
|
| ОЛЕКСАНДР ОГЛОБЛИН |
| Н. Полонська-Василенко |
| ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСТЬ } |
| УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК |
| ОЛЕКСАНДР ОГЛОБЛИН |
__________ Мета:
Висвітлити негативні наслідки авторитаризму, політики русифікації для розвитку історичної науки, її застій і кризу, загострення ідеологічної боротьби, з'ясувати вплив дисидентського і правозахисного руху на історіографічну ситуацію, зміни в тематиці та змісті досліджень, показати роль істориків діаспори у відстоюванні національних традицій української історіографії та її творчому збагаченні.
На розвитку історичної науки в УРСР нового двадцятиріччя позначились події, започатковані у жовтні 1964 р., коли внаслідок закулісної змови у вищому компартійному керівництві та верхівкового перевороту було усунено від політичної діяльності М. Хрущова, що призвело до згортання реформ і переходу до нового курсу та авторитаризму. Нове керівництво на чолі з Л. Брежнєвим припинило реабілітацію, критику наслідків культу особи і злочинів Сталіна, розгорнуло наступ на шістдесятників, відновило практику політичних репресій, зокрема щодо інакодумців і правозахисників. На зміну часткової лібералізації культурно-національного життя, зростання інтересу до української історії партійно-державне керівництво вдалося до тотальної русифікації України, накидання на українську історіографію нових ідеологічних парадигм під прикриттям інтернаціоналізації суспільних відносин. На зміну хрущовській «відлизі» прийшли «заморозки» бреж-нєвщини, утвердження авторитаризму, посилення партійного диктату.
В історичній літературі 1970-ті - першу половину 1980-х рр. називають «періодом застою», при цьому замовчується, що СРСР сповзав до системної кризи, яка не обминула й історичну науку. І все ж розвиток історичної думки в УРСР мав деяку специфіку, зумовлену особливим статусом П. Шелеста в партійній номенклатурі та його ставленням до національної
історії, культури і мови. Після його увільнення з посади першого секретаря ЦК КПУ і затвердження на ній В. Щербицько-го історіографічна ситуація погіршилася, особливо внаслідок призначення В. Маланчука головним ідеологом КПУ, що зарекомендував себе новітнім Валуєвим, «безкомпромісним борцем проти українського націоналізму». Його безпардонне втручання в діяльність гуманітарних інституцій АН УРСР, насамперед Інститутів історії, археології, мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського, історичних кафедр вузів, видавництв і періодичних видань супроводжувалося каральними акціями і судилищами, що їх проводили органи КДБ щодо тієї частини української інтелігенції, яка обстоювала право українців на свою правдиву історію, рідну мову, національну культуру та державність. Як доказ цього можуть служити цькування видатного українського письменника Олеся Гончара за його гостросюжетний роман «Собор», кримінальне переслідування дисидентів та правозахисників, дискримінаційні та репресивні заходи щодо І. Дзюби, М. Брайчевсько-го, О. Апанович, Я. Дзири, О. Компан, К. Стецюк, О. Карпен-ка, В. Мороза та ін.
XVI. 1. Українська історіографія в контексті ідеологічної боротьби і тотальної русифікації суспільного життя
Зміни в політичному курсі КПРС, ресталінізація суспільного життя, нові ідеологічні парадигми щодо побудови комунізму на кшталт злиття нації і формування нової наднаціональної спільності, конституційне узаконення монополії комуністичної партії та її ідеології, курс на тотальне російщен-ня суспільства відбилися на історіографічній ситуації, за часом співпали з новим етапом у розвитку історичної науки. Його особливість полягала в тому, що здійснювався перехід до створення узагальнюючих багатотомних праць з історії України, історії міст і сіл, відбувалася енциклопедизація історичних знань. За таких умов історіографії нав'язувалися поряд з існуючими нові ідеологічні парадигми, в результаті чого вона втрачала наукову основу. Під жорсткий партійний і цензурний контроль була поставлена діяльність Інститутів історії і археології, Інституту історії партії ЦК КПУ, вузівських кафедр історії, редколегій «Українського історичного журналу», наукових збірників.
Ще в 1962 р. за рішенням ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР у Москві проходила Всесоюзна нарада щодо поліпшення підготовки науково-педагогічних кадрів з історичних наук. За її рекомендаціями була змінена структура Інституту історії, злиті відділи історії феодалізму і капіталізму, на базі відділів історії країн народної демократії, загальної історії і міжнародних відносин створювався відділ нової і новітньої історії зарубіжних країн, відділ допоміжних історичних дисциплін було реформовано у відділ історіографії та джерелознавства, а згодом засновані відділ історії міст і сіл УРСР та відділ дружби і співробітництва народів СРСР (1963). Оскільки перед історичною наукою ставилося завдання зміцнити зв'язки з життям, з практикою соціалістичного і комуністичного будівництва, забезпечувати високу ідейність і «ленінську партійність досліджень», було створено два окремих відділи: історії комуністичного та історії соціалістичного будівництва, внаслідок чого основні штатні посади виділялися для дослідження радянської доби. Через рік було «зміцнено» керівництво Інституту. Замість О. Касименка директором став Кузьма Дубина (1906-1967) - дослідник теорії соціалістичної революції, історії Великої Вітчизняної війни, співавтор тритомника «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу» (1967-1969), науково-популярного посібника «Історія Української РСР» (1967). Невдовзі після його смерті в 1968 р. директором було призначено Андрія Скабу (1905-1986), який до цього був секретарем ЦК КПУ з ідеології, на час переходу в Інститут не мав жодної більш-менш солідної самостійної наукової праці, але роком раніше був обраний академіком АН УРСР. Тільки в 1971 р. появилася монографія А. Скаби «Парижская мирная конференция и иностранная интервенция в Стране Советов, январь 1919 г.».
Реорганізації відділів продовжувалися і в наступні роки. Часом нові структурні підрозділи створювалися під конкретних осіб або для виконання особливих завдань. Так, у 1968 р. було організовано під вивіскою відділу зарубіжної історіографії групу по викриттю буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій історії УРСР і СРСР.
Історична наука дедалі більше політизувалася і використовувалася в ідеологічній боротьбі, націлювалася на насадження комуністичної свідомості в суспільстві, його російщення. Неухильно зростала кількість російськомовних публікацій. У 1963-1964 рр. під виглядом виправлень і доповнень вийшла російською мовою «История Києва» в двох томах, популярний
нарис «История Украинской ССР» О. Касименка (1965), поширилася практика двомовних видань, зокрема «Нарисів історії Комуністичної партії України». Активно втілювалася абсурдна теорія І. Білодіда про «двомовність української соціалістичної нації». Нова програма КПРС (1961) обстоювала курс на стирання національних відмінностей, формування радянського народу як «нової історичної спільності людей», російська мова набула офіційного (державного) статусу як засіб міжнаціонального спілкування.
У публікаціях І. Кравцева, О. Кудлая, В. Панібудьласки, А. Лихолата, Ф. Горовського, В. Сульженка та інших як результат національної політики КПРС розглядався «розквіт націй», а її головне призначення - «зближення націй», аж до злиття. Абсурдність такого трактування маскувалася декларативними назвами праць на зразок: «Розквіт і зближення націй», «Радянський народ - втілення принципів інтернаціоналізму», «Радянський народ - нова історична спільність» і т. п. Треба зазначити, що ці та інші ідеологеми наштовхнулися на спротив шістдесятників, національно свідомої інтелігенції, в т. ч. багатьох істориків.
Протестом новій хвилі російщення стали лист і праця літературознавця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», надіслані наприкінці 1965 р. керівникам республіки П. Шелесту і В. Щербицькому. У цій праці науково обґрунтовувалася невідповідність русифікаторської політики КПРС марксизму, доводився її відхід від вчення В. Леніна і власних рішень, викривалися підступні і катастрофічні наслідки антиукраїнської політики. Праця І. Дзюби поширювалася шляхом самвидаву, була опублікована за кордоном, у т.ч. англійською мовою, викликала великий політичний резонанс в українській діаспорі. Автора звільнили з роботи, вимагали публічного покаяння. За завданням ідеологічного відділу ЦК КПУ масовим тиражем була видана брошура «Що і як обстоює Іван Дзюба?» під псевдонімом Богдана Стенчука, на яку відгукнувся В'ячеслав Чорновіл самвидавівською брошурою «Що і як обстоює Б. Стен-чук?». Під час репресій 1972 р. І. Дзюбу було заарештовано і відправлено за тюремні ґрати. Оборона національних прав, захист української мови, культури, історичної правди стали пріоритетним напрямом дисидентського руху, в якому брав участь і ряд істориків, зокрема М. Брайчевський, О. Апанович, О. Компан, Я. Дашкевич, Я. Дзира, В. Мороз, С. Білокіньтаін. У 1969 р. побачила світ монографія Олени Апанович (1919-1999) - визначного українського історика, дослідника україн-
ського козацтва та Запорозької Січі, старшого наукового співробітника Інституту історії - «Збройні сили України першої половини XVIII ст.», яка вкрай агресивно була зустрінута українофобами. Тільки втручання П. Шелеста за поданням секретаря ЦК з ідеології академіка Ф. Овчаренка тираж книги вдалося врятувати від знищення, але в період маланчуків-ських репресій (1972-1978) О. Апанович нагадали про її «націоналістичні збочення» в цій та деяких інших працях («Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії 50-70-х рр. XVII ст.» (1960), «Відображення суспільно-політичних поглядів українського народу проти соціального і національного гноблення в історичних піснях» (1968)) та ін. її було звільнено з роботи. З 1972 по 1986 р. О. Апанович працювала в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вер-надського, а на її праці було накладено табу.
За «скороченням штатів», а фактично «за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами» у 1972 р. після виходу в світ «Літопису Самовидця» (1971) було звільнено з посади наукового співробітника Інституту історії, його упорядника і перекладача Ярослава Дзиру - талановитого джерелознавця, палеографа, дослідника козацьких літописів. Його кандидатська дисертація «Літопис Величка і творчість Т. Шевченка» довго не рекомендувалася до захисту і тільки в 1968 р. була захищена в Одеському університеті ім. Мечникова. Майже на 18 років історик Я. Дзира був позбавлений права на наукову працю, його дослідження не друкувалися до часів «гласності» і горба-човської перебудови.
Наведені факти засвідчують, що в радянській історіографії, незважаючи на тотальний наступ авторитаризму, паралельно з відкрито апологетичним напрямом, провідники якого ортодоксально вислужувалися перед правлячим режимом, пристосовувалися до його лінії, з конформістською течією, представленою здебільшого істориками національно-комуністичних орієнтацій, окремі історики продовжували професійно розвивати національні традиції української історичної науки, намагалися правдиво висвітлювати історію України, чинили спротив перетворенню історії в служницю режиму. І в радянські часи було багато чесних, порядних і добросовісних істориків - професіоналів, які залишили добрий слід у науці, чиї імена збережуться в анналах національної історіографії. До тих імен, що вже називалися, треба додати ім'я Костя Гуслистого (1902-1973) - видатного українського історика, етнографа, етнолога,
вихованця Д. Яворницького та Д. Баталія, прихильника історичної концепції М. Грушевського, наукового співробітника та завідувача відділом Інституту історії України (1936-1945), директора Центрального державного історичного архіву (1944-1945), заступника директора та керівника відділу етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії ім. М. Рильського (1954-1971), члена-кореспондента АН УРСР. Він першим у радянській історіографії, хоч і досить обережно, насмілився порушити проблему окремішності етнографічного розвитку українського народу в працях, за сукупністю яких захистив докторську дисертацію (1963). У 1959 р. вийшов друкарський макет першого тому фундаментальної етнографічної монографії під редакцією К. Гуслистого «Українці», яка відкривалася епіграфом П. Тичини: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! - А сила знову розцвіла». За «буржуазно-націоналістичне трактування історії України книга була заборонена і макет потрапив «під ніж», редактора суворо попередили. У 1972 р. за особистою вказівкою В. Маланчука було знищено увесь тираж монографії К. Гуслистого «Історичний розвиток української нації», зміст та спрямованість якої виглядали як дисонанс до пишного святкування 50-річчя утворення Союзу РСР «як торжества ленінської національної політики»1. Невдовзі після цькування історика не стало.
Повчальним і попереджувальним уроком для істориків, представників інших суспільних наук, для творчої інтелігенції мали послужити усунення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ і брутально-вульгарна критика виданої ним у 1970 р. книги «Україно наша Радянська» та вилучення її з бібліотек. Редакційна стаття в журналі «Комуніст України» (квітень 1973) звинувачувала автора в націоналістичних збоченнях, в ідеалізації патріархальщини, історії козацтва, Запорозької Січі, приписувала йому намагання розглядати історію українського народу у відриві від історії Російської держави, ігнорування «благотворного впливу» російської культури на українську, замовчування ролі дружби народів, допомоги со-
1 Якраз у 1972 р. в Москві була видана монографія В. Маланчука «Исторический опьіт КПСС по решению национального вопроса и развитию надиональньїх отношений в СССР», в якій на тлі прославляння «успіхів національної політики», піддавалися жорсткій критиці прояви «національного егоїзму», «патріархальщина», говорилося про небезпеку реанімації націонал-комунізму.
' Ж'
юзних республік УРСР. Створювалося враження, що країна застигла на рівні сталінізму 1930-х рр., що не було критики культу особи, «відлиги». У такий спосіб влада продовжувала утримувати атмосферу страху і підозри, пошуку ворогів, давала сигнал науковцям про те, що будь-які відступи від партійних оцінок історичних подій і явищ будуть суворо каратися. Все це робило негативний відбиток на історіографічній ситуації в УРСР, на діяльності історичних установ та істориків.
Як і в попередні роки, основні зусилля науковців Інституту історії, вузівських істориків традиційно спрямовувалися на підготовку ювілейних праць, насамперед до 100-річчя від дня народження В. Леніна, 50-річчя (1967) та 60-річчя (1977) Жовтневої революції, 50-річчя утворення Союзу РСР, 30-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні та ін. У 1967 р. було оприлюднено двотомник «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні», перший том якого присвячувався соціально-економічним передумовам революції, а другий - встановленню радянської влади на місцях. Ряд авторів цієї праці, перший том якої російською мовою вийшов у Москві, був удостоєний Державної премії УРСР (М. Рубач, М. Супруненко, О. Щусь). Серед публікацій з цієї проблематики виокремлювались праці Миколи Супруненка (1900-1984) - визначного українського історика, академіка АН УРСР, завідувача відділом історії Жовтневої революції та громадянської війни Інституту історії. Його докторська дисертація присвячувалася історії України періоду іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни (1918-1920) (1953). У двотомнику «Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні» (1967) йому належали основні розділи та загальне редагування.