Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 16 страница

За спостереженнями історіографів лише невелика кількість праць присвячувалися давній історії України. Дописемний період плодотворно досліджували науковці Інституту архео­логії АН УРСР (в період 1968-1972 рр. його директором був Ф. Шевченко), вузівські археологи, зокрема Київського, Львівського, Одеського, Чернівецького університетів, Сімфе­ропольського, Кам'янець-Подільського, Івано-Франківського педінститутів. Здобутки українських археологів досить об'єк­тивно оцінені у тритомнику «Археологія Української РСР» (1971-1975). Його автори справедливо дали високу оцінку «Нарисів стародавньої історії Української РСР» (1965), які охоплювали історичні процеси на українських землях від за­родження людського життя до Київської Русі включно. Вони були побудовані як на археологічних пам'ятках, так і на літо­писних джерелах. Хронологічно-тематична структура дослід­ження нагадувала схему М. Грушевського і залучені ним істо­ричні факти, але ім'я історика замовчувалося, як і багатьох українських археологів. Автори висвітлили особливості життя

людей в добу палеоліту, неоліту, мідного і бронзового віку, історію племен скіфсько-сарматського періоду, розкрили сліди грецьких міст-колоній на Північному Причорномор'ї (Ольвія, Херсонес, Тіра та ін.)

Ранньослов'янський і слов'янський періоди історії України викладалися за прийнятою в радянській історіографії фор­маційною схемою, яка підпорядковувалася пануючій в ній концепції формування давньоруської народності як спільного кореня російського, українського та білоруського народів. Київська Русь оцінювалася як їх спільна ранньофеодальна дер­жава. Це була одна з останніх праць, автори якої послуговува­лися терміном «Київська Русь», на зміну якому в 1970-х рр. буде запроваджено термін «Давньоруська держава» з акцентом на її російське обличчя.

Вагомий внесок у розвиток української археології внесли В. Даниленко, який досліджував неоліт та енеоліт України, В. Гладілін, Д. Телєгін. Новий археологічний матеріал долу­чили до наукового обігу І. Артеменко, В. Лапін, І. Свєшников, П. Єфименко, І. Шовкопляс, М. Гладких та ін. Цінні дослід­ження про походження слов'ян здійснили В. Баран, О. Тере-ножкін, В. Петров та ін.

Українська радянська історіографія поповнилася рядом праць з історії Києва і Київської Русі. Цікавими розвідками як дослідник давнього Києва заявив про себе Петро Толочно -відомий український історик, археолог, згодом директор Інституту археології, академік НАН України. Його монографії «Історична топографія стародавнього Києва» (1972), «Древний Киев» (1976), «Киев и Киевская земля в зпоху феодальной раздробленности» (1980) та інші - помітний внесок в історіо­графію давнього Києва. Підсумовуючий характер мав мати тритомник «История Києва», перший том якого вийшов у 1982 р. І. Шекера плідно досліджував зовнішню політику Київської держави. Його монографії «Міжнародні зв'язки Київської Русі» (1966), «Київська Русь XI ст. в міжнародних відносинах» (1971) з інтересом були зустрінуті науковою гро­мадськістю. Історики стали більше уваги приділяти історії культури і духовності Давньої Русі. З цієї проблематики пози­тивну оцінку дістали праці С. Висоцького, О. Замалєєва, В. Зоца, Г. Івакіна та ін.

У працях українських дослідників утверджувалася правдо­подібна думка російського історика Дмитра Ліхачова про те, що задовго до прийняття християнства на Русі існувала місцева пи­семність, яка поєднувала два алфавіти: кирилицю і глаголицю.

Ряд праць був присвячений історії Галицько-Волинського князівства¹. М. Котляр опублікував історико-нумізматичне дослідження «Галицька Русь у другій половині XIV - першій чверті XV ст.» (1968), В. Грабовецький досліджував селян­ський і опришківський рухи на Прикарпатті наприкінці XV ст. - XIX ст. Він підготував перше в українській історіографії дослідження «Гуцульщина в ХІП-ХІХ столітті. Історіо­графічний нарис» (1982).

Основна вада праць із стародавньої та середньовічної історії України полягала в тому, що вона досліджувалася за союзною схемою, яка вимагала навіть ці часи української історії розгля­дати з класових позицій, трактувати як частину російської історії, замовчуючи окремішність етногенезу українського народу, націотворчі процеси.

Накладене партійно-державними структурами табу на козаць­ко-гетьманську проблематику призвело до того, що в період другої половини 1960-х - першій половині 1980-х рр. в рес­публіці не було видано майже жодної більш-менш вагомої праці з історії українського козацтва, Визвольної війни ук­раїнського народу. Навіть возз'єднанню України з Росією була присвячена тільки одна монографія В. Смолія «Возз'єднання Правобережної України з Росією» (1978).

Натомість історики стали більше уваги приділяти історії ук­раїнської культури пізнього середньовіччя і нової доби. Гли­бокі дослідження з цієї проблематики оприлюднив Ярослав Ісаєвич - відомий український історик, вихованець школи І. Крип'якевича, нині академік, директор Інституту україно­знавства імені І. Крип'якевича НАН України. Його монографії «Братства та їх роль в розвитку української культури» про Юрія Дрогобича (1972), «Джерела з історії української культу­ри доби феодалізму» (1972), «Першодрукар Іван Федоров і ви­никнення друкарства на Україні» (1975), дослідження «Пре-емники первопечатника», видане в 1981 р. у Москві, помітно збагатили українську історіографію не тільки книгодрукуван­ня, але й всієї національної культури. Цю тему розвивали праці Я. Запаска «Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст.» (1971), Д. Степовика «Українська графіка XVI-XVIII ст.: ево­люція, образ, системи» (1982).

З інтересом зустріла наукова громадськість монографію 3. Хижняк «Києво-Могилянська академія» (1970), друге допов-

¹У ці роки було заборонено вживати поняття «Галицько-Волинська держава».

нене видання якої побачило світ у 1981 р. Автор однозначно розглядала академію як перший вищий навчальний заклад на українських землях, що не поступався за рівнем освіти західноєвропейським університетам. Водночас ідеологічні «на­глядачі» дорікали автору за недостатнє висвітлення на прикладі Академії віковічної дружби російського і українського народів.

Серед досліджень з економічної історії України вирізнялися високим рівнем узагальнень монографія львівського історика Ярослава Кіся «Промисловість Львова в період феодалізму (ХШ-ХІХ ст.)» (1971), праці київських дослідників Л. Мельни­ка «Технічний переворот на Україні з XIX ст.» (1972) та Т. Де-рев'янкіна «Промисловий переворот на Україні» (1975) та ін.

В радянській історіографії продовжувалася міфологізація образу Т. Шевченка як революціонера-демократа, поборника братерства українського і російського народів. І все ж з-поміж численних праць чисто апологетичного характеру виокремлю­валися дослідження М. Марченка про історичні погляди Т. Шевченка, В. Сарбея про місце Т. Шевченка в українсько­му революційно-визвольному русі, оприлюднені у двотомнику «Шевченківський словник» (1976, 1977).

Традиційно у полі зору радянської історіографії залишалися проблеми історії суспільно-політичних рухів. Вирізнялися з цієї тематики праці Григорія Сергієнка «Декабристи та їх рево­люційні традиції на Україні» (1975), «Декабристи і Шевченко» (1980), «Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство» (1983) та ін. Питання декабристського руху в Україні також досліджували М. Лисенко, В. Котов, Г. Казьмирчук та ін.

Осмислюючи падіння кріпосного права на підросійській Ук­раїні, більшість радянських істориків спиралася на маркси­стське трактування класів і класової боротьби, акцентували увагу на значенні реформи 1861 р. для розвитку капіталізму і формування робітничого класу. Цінні узагальнення з цієї проблематики зробили М. Лещенко, Д. Пойда, О. Нестеренко, Ю. Лавров, Г. Січкар та ін. Зверталася увага на особливості аг­рарних відносин в Західній Україні, на Буковині та Закарпатті після скасування кріпосництва. Цю тематику опрацьовували В. Курило, М. Ліщенко, М. Кравець, І. Коломієць, І. Грицен­ко, С. Трусевич, С. Макарчук та ін.

Значно більше досліджень присвячувалося історії України періоду капіталізму. В узагальнюючих працях ця доба розгля­далася через стадійність розвитку: домонополістична стадія (60-90-ті рр. XIX ст.) і монополістична, або імперіалізм (1900-1917). Така періодизація засвідчувала механічне пере­несення хронологічної схеми історії Росії на Україну, не врахо-

вувала особливостей західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії. Власне, більшість авторів торка­лися капіталізму з метою його «проклинання», приділяючи го­ловну увагу загостренню класових протиріч, формуванню

' робітничого класу, розвитку страйкової боротьби, наростанню селянського руху. Без достатніх аргументів (брак статистично-

§■ го матеріалу і відсутність соціологічних спостережень) істори­ки декларативно стверджували, що робітничий клас України складався переважно з росіян і на цій основі конструювався висновок про єдність робітничого і революційного руху в Україні та Росії. Разом з тим у дослідженнях Ф. Лося, О. Па-расунька, М. Рудька, І. Шевченка приводилися важливі відомості про умови побуту робітників, організацію праці (тривалість робочого дня, заробітна плата, житлові умови), але головна увага зосереджувалася на формуванні так званої «революційної свідомості» промислових і сільськогосподар­ських робітників, на виникненні і діяльності робітничих організацій, поширенні марксистських ідей. Замовчуючи діяльність українських громадських об'єднань і організацій, зокрема громадівський рух, «Братства тарасівців», утворення перших українських політичних партій, радянські історики, зокрема Г. Марахов, М. Гончаренко та інші, всіляко пере­більшували вплив соціал-демократичних організацій, насам­перед більшовицьких, в українському русі. Частково ці питан­ня були висвітлені у працях А. Волощенко, Л. Корнійчук, А. Катренка, І. Кураса. Останній, хоч і акцентував вимушено увагу на «крах» дрібнобуржуазних партій, але один з перших в радянській історіографії висвітлив програмові засади ук­раїнських політичних партій. Окремо слід виділити праці, присвячені громадівському руху, діяльності одного з його чіль­них провідників М. Драгоманова. Поспіль за публікаціями доби «відлиги», присвяченими суспільно-політичним, філо­софським та історичним поглядам П. Грабовського, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, С. Подолинського (автори: Ю. Бухалов, І. Куликов, Н. Калениченко, О. Лисенко, А. Бра-гінець, А. Пашук, В. Дмитриченко та ін.), появилися праці про М. Драгоманова, чиє ім'я через ленінське клеймо «ліберал» замовчувалося. Спробою змінити ситуацію була праця В. Лу-каренка «Світогляд М. Драгоманова» (1965), але справжнім проривом у дослідженні постаті видатного вченого і громадсь­кого діяча стала ґрунтовна монографія «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (друга половина XIX ст.)» (1971) Раіси Іванової (Іванченко) - нині відомого ук­раїнського історика, письменниці, автора ряду узагальнюючих

праць і навчальних посібників з історії України, блискучих істо­ричних романів¹. Книга була затримана за прямою вказівкою тодішнього заступника міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР В. Маланчука і тільки після втручання секретаря ЦК КПУ Ф. Овчаренка вона побачила світ з деякими коректива­ми. Що ж не влаштовувало «оборонців чистоти марксизму» у дослідженні Р. Іванової? Наприклад те, що вона цитувала слова М. Драгоманова про шовінізм російських народників, його дум­ку, що «общинна» теорія Герцена приховувала в собі зерна вели­кодержавного шовінізму, доводила, що український народ не одержував від російських революціонерів належної політичної освіти і мусів розраховувати на власні сили.

Перепало від В. Маланчука і Юрію Пінчуку - відомому ук­раїнському історіографу, згодом завідувачеві відділом україн­ської історіографії Інституту історії України, за його статтю в «Українському історичному журналі» (1971, № 2), в якій погля­ди М. Костомарова були названі прогресивними, а його історіо­софія ув'язувалася з визнанням народу рушійною силою історії.

І все ж найбільша питома вага опублікованих досліджень (до 80 %) були присвячені радянській добі української історії. Така диспропорція пояснювалася не тільки ідеологічними орієнтирами, а й великим відсотком серед дослідників істо­риків партії. На середину 1970-х рр. у наукових установах і ву­зах республіки працювало понад 2 тис. істориків партії, серед яких було 152 доктори і 1083 кандидати наук². Це у 2,5 раза більше, ніж так званих громадянських істориків, оскільки навчальний курс історії КПРС був обов'язковим в усіх вузах і середніх спеціальних навчальних закладах. Центральним зав­данням істориків партії та громадянських істориків було виз­начено розробку проблеми «Ленін і Україна», яка мала прохо­дити як наскрізна всієї історії України. Під цим кутом зору розглядалася історія робітничого і селянського руху, рево­люційні події 1905-1907 та 1917-1920 рр., утворення більшо­вицьких організацій в Україні і КП(б)У, встановлення ра­дянської влади і утворення СРСР, торжество так званої «ленінської національної політики». Цю тему розробляли А. Лихолат, І. Коломійченко, С. Гутянський та ін.

У працях, присвячених історії соціалістичного будівництва, обґрунтовувалася закономірність включення економіки УРСР в єдиний, так званий народногосподарський комплекс СРСР,

¹ М. Драгоманову Р. Іванова присвятила роман «Клятва».

² Український історичний журнал. - 1975. - № 2. - С. 10.

який трактувався як «велике благо» для українського народу, доводилося, що тільки завдяки керівній і спрямовуючій ролі КПРС Україна перетворилася в індустріальну республіку. Разом з тим публікації М. Черненка, П. Бакуменка, Г. Діденка, В. Са-мофалова, П. Гудзенка, С. Кульчицького, Ю. Бабка насичені великою конкретикою про самовіддану працю українського на­роду на новобудовах перших п'ятирічок, його внесок у створен­ня індустріальних підприємств, реконструкцію промисловості.

Багато уваги приділяли історики партії соціалістичним пе­ретворенням на селі, колективізації сільського господарства. М. Березовчук, П. Панченко, І. Слинько, М. Куц, О. Крикунен-ко, В. Петренко та інші були досить стримані в оцінках колек­тивізації, вказували на прояви насилля, порушення принципу добровільності у створенні колгоспів. Як і вся офіційна історіо­графія, вони замовчували голодомор 1932-1933 рр., обмежую­чись загальними фразами про продовольчі труднощі.

Теоретичне обґрунтування в Програмі КПРС і юридичне закріплення в Конституції СРСР положення про посилення керівної і спрямовуючої ролі комуністичної партії стало обов'язковим орієнтиром для кожного історика, незалежно від того, яку проблему він досліджував. У 1960-ті - першій поло­вині 1980-х рр. появилися тисячі публікацій, присвячених цій проблематиці. Вони, звичайно, мали пропагандистське приз­начення, але залучений авторами фактичний матеріал давав відомості як про вузлові питання партійного будівництва (склад партії, її структура, ріст рядів, виховна робота), так і про діяльність партійних організацій в різних сферах госпо­дарського і культурного життя. Було б ненауково відкинути весь цей доробок, оскільки його критичне осмислення дозво­ляє глибше зрозуміти причини системної кризи авторитарного суспільства, об'єктивний процес його самознищення. Серед численних авторів праць з цієї тематики можна назвати ряд імен, які в умовах горбачовської перебудови рішуче виступили за реформування і демократизацію системи, за суверенітет України. Серед них І. Курас, В. Хижняк, М. Панчук, С. Клап-чук, Р. Пиріг, Ю. Горбань, В. Романцов, А. Слюсаренко, М. Матвійчук, В. Шевчук, П. Федорчак, Л. Гайдуков, В. Хо-менко, В. Червінський, І. Ніколаєнко, В. Остафійчук, А. Чер­ненко, І. Шульга, Г. Марискевич, О. Семків, В. Танцюра, В. Плисюк, Б. Корольов та ін.

У1977-1982 рр. було видано нариси історії всіх 25 обласних і Київської міської партійних організацій, десятки нарисів історії фабрик і заводів, що також відіграло певну роль у роз-

витку регіональних та краєзнавчих досліджень, підвищувало інтерес до місцевої історії.

І все ж виділення історико-партійних досліджень в окремий розділ мало негативні наслідки для розвитку історичної науки. Пріоритетна підтримка праць з історії КПРС і КПУ, претензії їх авторів на особливе місце в ієрархії науковців, зверхність і по­вчальний тон, заполітизованість публікацій служили поганим прикладом для інших істориків. Сама ж історико-партійна наука шляхом підготовки нових видань «Нарисів історії Комуністичної партії України», нарисів історії обласних партійних організацій утверджувала периферійність не тільки партійної організації УРСР, а й самої історичної науки.

Характеризуючи основні напрями досліджень істориків УРСР, слід окремо виділити праці, присвячені теорії та мето­дології історії, історіографії та джерелознавству. Йдеться, на­самперед, про колективну монографію «Методологические проблеми историко-партийной науки» (1976), «Вопроси мето-дологии историко-партийной науки» (1980), дослідження В. Косолапова « Метод ология и логика исторического исследо-вания» (1977), Л. Мельника «Предмет і методологія історич­ної науки» (1977), В. Стрельського «Основи научно-исследова-тельской работьі студентов» (1981), А. Санцевича «Українська радянська історіографія» (1984) та ін. Підсумовуючий харак­тер мала колективна монографія «Историография истории Украинской ССР» (1986), що вийшла як додатковий том до десятитомника «История Украинской ССР» (1981-1985).

Звичайно, всі ці праці не виходили за рамки марксистської методології, проповідували принцип партійно-класового під­ходу в історичному дослідженні, разом з тим, сам факт звер­тання до теоретико-методологічних аспектів історичної науки до історіографії, до методики науково-дослідної роботи засвід­чував суспільну потребу в подібних розробках.

Ряд важливих проблем з історії української історичної нау­ки були порушені в ці роки у працях В. Сарбея, П. Маркова, К. Гурницького, М. Кравця, Л. Коваленка, Ю. Пінчука, А. Санцевича, Н. Комаренко, Я. Калакури та ін. Плідно до­сліджували питання джерелознавства М. Варшавчик, В. Зам-линський, В. Стрельський, М. Ковальський, М. Дмитрієнко, П. Шморгун, М. Литвиненко та ін.

Отже, за умов брежнєвського авторитаризму, загострення ідеологічної боротьби і тотального російщення українського суспільства історична наука продовжувала залишатися інстру­ментом ідеологічного протистояння, сама зазнала русифікації, дедалі більше скочувалась у нову фазу загальної кризи.

Під колесами тотального російщення України, насадження принципу партійності науки справжні історичні дослідження зазнавали руйнації і нищення. За їх оборону висловлювалися дисиденти і правозахисники. На захист правдивого слова ви­ступив активний учасник руху опору Юрій Бадзьо, опубліку­вавши в «Українському історику» серію статей під рубрикою «Знищення і русифікація української історії в совєтській Ук­раїні» (1981-1982).

Загальні висновки

Доба брежнєвщини характеризується загостренням ідео­логічної боротьби на світовій арені, в т. ч. і в сфері історичної науки. Нового злету набуло протистояння істориків УРСР та ук­раїнської діаспори. Радянська історіографія майже остаточно втратила український характер і розірвала з національними тра­диціями. За невеликим винятком праць київських істориків давньої історії України, козацько-гетьманських часів, львівської історичної школи І. Крип'якевича переважна більшість публі­кацій виявилися на маргінесі справжньої історичної науки.

В означений період ще більшою стала прірва між українською в діаспорі та радянської в УРСР історіографіями, контроверсїї між якими набули такого характеру, який виключав можливість будь-якого наукового діалогу між її представниками. Водночас в УРСР, поряд з офіційною історіографією, творилася неофіційна, предс­тавлена рядом істориків з Києва, Львова, Дніпропетровська, Луцька, Івано-Франківська, інших міст, що сповідували ідеї ради­кального шістдесятництва, підтримували або й брали участь в опозиційному русі, зокрема в дисидентському та правозахисному. За підрахунками Б. Кравченка, в період 60-80-х рр. XX ст. Західна Україна дала понад 70 відсотків усіх дисидентів¹, що засвідчувало провідну роль цього регіону в опозиційному до тоталітаризму русі, його потужний вплив на всі інші регіони України.

І все ж, створення багатотомників з історії УРСР, історії міст і сіл України, з історії робітничого класу і селянства, нарисів історії Компартії України та її обласних організацій, Української Радян­ської Енциклопедії, Радянської енциклопедії історії України, ряду монографічних досліджень з важливих проблем української історії сприяло нарощуванню історичних знань, хоча нерідко в спотворе­ному вигляді. Переважна більшість публікацій радянських істо-

¹ КгадусЬепко В. Восіаі СЬап£е апй Маііопаі Сопасіоизпезз іп ТЧгепііеШ Сепіигу ІЛсгате. - Ейтопіоп, 1987. - Р. 251.

XVII.2. Долучення українських істориків до надбань світової і національної історіографії

XVII.3. Повернення до національно-державницької схеми української історії

риків мали пропагандистське призначення, хибували на «лакуван­ня» дійсності, відхід від історичної правди. Натомість історики ук­раїнської діаспори плодотворно розвивали грушевськознавство, боронили національні традиції української історіографії, збагачу­вали джерельну базу історії України за рахунок документів і ма­теріалів зарубіжних архівів та бібліотечних колекцій.

В історіографії української діаспори поряд з традиційними консервативною та національно-державницькою течіями проби­вав собі дорогу націоналістичний напрям, прихильники якого вва­жали, що рушієм історичного процесу виступає нація. Домінантою їхніх праць була ідеологія українського націоналізму, історія націоналістичних рухів, діяльність ОУН та УПА.

Заслуга української діаспорної історіографії, основні центри якої в 1960-1980-х рр. зосередилися на американському конти­ненті, у тому, що вона зберегла національні традиції української історичної науки, модернізовувала їх у контексті розвитку новітньої західної історіографії, закладала підґрунтя для наступ­них інтеграційних процесів.

Запитання для самоконтролю

1.З'ясуйте наслідки авторитаризму і тотальної руси­
фікації для розвитку історичної науки в УРСР.

2. Як відбивалася парадигма інтернаціоналізму та нової
спільності радянських людей на тематиці та змісті
досліджень радянських істориків?

3. Наведіть приклади опору української інтелігенції,
в т. ч. істориків, новій хвилі сталінізації та русифіка­
ції суспільства.

4. Висвітліть роль істориків діаспори в обороні націо­
нальних традицій української історіографії.

5. Окресліть головні здобутки української діаспори в
розвитку української історичної науки другої поло­
вини 1960-х - першої половини 1980-х рр.

6. Чому грушевськознавству відводилось пріоритетне
місце в дослідженнях істориків діаспори?

7. Чим пояснити разючі диспропорції в проблематиці
досліджень істориків в УРСР?

8. Назвіть найважливіші праці радянських істориків з
давньої історії України і вкажіть головний їх недолік.

9. Що нового простежувалося в радянській історіогра­
фії соціалістичного будівництва в УРСР?

10.Як відбилося на історіографічній ситуації виокрем­лення історико-партійних досліджень?

на пері від тотч до плю] та глас] (друга почато!

XVIII. Криза марксистської парадигми історії

та формування нової історіографічної

ситуації в УРСР

УКРАЇНСЬКОЇ культури

__________ Мета:

З'ясувати об'єктивні та суб'єктивні фактори формування нової історіографічної ситуації в УРСР під впливом курсу М. Горбачова на перебудову та гласність і кризи марксистської парадигми історичного процесу, пока­зати початок повернення радянських істориків до націо­нально-державницької схеми української історії, їх долучен-ня до надбань національної та світової історіографи, до відновлення державної незалежності України.

Нова історіографічна ситуація стала складатися під впли­вом могутнього опозиційного руху в Україні, республіках При­балтики, Закавказзя, виступів правозахисників і дисидентів у Москві та інших містах Російської Федерації, демократичних зрушень у деяких європейських країнах соціалізму, що пог­либлювало кризу авторитарного режиму в СРСР. Смерть Л. Брежнєва, короткочасні правління Ю. АндроповатаК. Чер­ненка засвідчили необхідність радикальних змін у внутрішній і зовнішній політиці, які стали ув'язуватися з іменем Михайла Горбачова, обраного в березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС. Він заявив про необхідність реформ радянської систе­ми, перебудовних процесів, забезпечення гласності. Кінцевою метою реформування суспільства мала стати побудова «гуман­ного, демократичного соціалізму», що в свою чергу мав створи­ти сприятливі умови й для розвитку історичної науки.

Слід зазначити, що перебудовні процеси в УРСР наштовхну­лися на спротив консервативних сил, очолюваних В. Щербиць-ким. Україна ще продовжувала залишатися «заповідником застою», а перебудова, за влучним виразом історика Р. Івано­вої, зупинилася на хуторі Михайлівському. Як поштовх до пробудження українського суспільства, його національної свідомості стала аварія на Чорнобильській АЕС, що висвітлила весь спектр негативних процесів і подвійної моралі, властивих тоталітарному режиму. Під тиском громадськості у вересні 1989 р. пішов у відставку В. Щербицький.

Створення неформальних об'єднань, активізація дисиде­нтського і правозахисного руху, поява позацензурних видань супроводжувалися кризою самої КПРС, руйнацією її ідео­логічних догм, пошуком історичної правди, особливо щодо трагічних сторінок української історії, поверненням до народ­них традицій та національної символіки.

Перед історичною наукою постали такі питання, на які вона не могла дати відповіді з позицій старих ідеологічних пара­дигм. Відзначення 1000-ліття запровадження християнства, 500-річчя запорозького козацтва, «живий ланцюг» на честь роковин Акту Злуки УНР та ЗУНР, демонтаж пам'ятників В. Леніну, рух за реабілітацію ОУН, УПА, учасників визвольних змагань - все це висвітлило багато «білих» плям української історії, вимагало нового історичного бачення.

Виборчі кампанії 1989-1990 рр. на основі часткової демо­кратизації законів про вибори, скасування статей Конституцій СРСР та УРСР про керівну роль КПРС, заснування Народного руху України і нових, альтернативних до КПРС політичних партій, створення опозиційної Народної Ради у Верховній Раді УРСР, потужний рух українського суспільства за сувере-нізацію України увінчалися схваленням Декларації про дер­жавний суверенітет УРСР (16 липня 1990 р.), а згодом і Акту проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.). В усіх цих процесах була присутня і зросла історична свідомість ук­раїнства. В ході цих перемін формувалася принципово нова історіографічна ситуація, що відкрила умови для відродження української національної історіографії, для повернення істо­риків до національно-державницької схеми історії України, їх долучення до надбань національної і світової історичної думки.

XVII. 1. Криза марксистської парадигми історії та формування нової історіографічної ситуації в УРСР

Перебудовні процеси, започатковані М. Горбачовим, безпо­середньо торкнулися історіографічної ситуації і в Україні. Марксистська парадигма історії, доведена до абсолюту сталін-сько-брежнєвським режимом, не вписувалася у нові контури демократизації суспільства, гуманізації суспільних відносин, нового політичного мислення, хоча сам М. Горбачов ототож­нював СРСР з Росією і не уявляв собі її без союзу з Україною. Перед провідною верствою українського суспільства постало