Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 15 страница

Радянська історіографія продовжувала замовчувати, що події в 1917-1920 рр. в Україні визначали не більшовики, що були представниками Російської комуністичної партії, намага­лися експортувати радянську владу, вчинили пряму агресію проти законної Української Народної Республіки. Цей період уособлювали потужні національно-визвольні змагання за ук­раїнську незалежність і соборність. На партійно-державне за­мовлення зусиллями багатьох істориків формувався стерео­тип, ніби включення УСРР до складу СРСР було великим бла­гом для українського народу, а його дружба з російським та іншими народами - єдина умова існування України. При цьо­му замовчувалося, що Декларація і Договір про утворення Со­юзу РСР у 1922 р. були схвалені лише в основному і підлягали затвердженню на наступному II з'їзді Рад СРСР, що УСРР

штучно опинилося в складі Союзу і втратила будь-які ознаки суверенітету.

У часи В. Щербицького та В. Маланчука було офіційно за­боронено вживати термін «український народ», замість якого партноменклатура послуговувалася словосполученням «народ України» та «народи України». При цьому цей термін став обов'язковим для істориків, які поширювали його майже на всі періоди української історії починаючи з ХУІ-ХУІІ ст.

Радянським історикам не дозволялося торкатися таких тем, як голод 1921-1922 рр. (згадувалися лише продовольчі труднощі і всіляко перебільшувалися позитивні наслідки нової економіч­ної політики), голодомор 1932-1933 рр., голод 1946-1947 рр. Замовчувався і потужний український рух опору як у період насадження радянської влади в Україні, так і в наступні періоди, особливо в роки насильницької колективізації сіль­ського господарства, масових репресій і великого терору. Цей рух змальовувався не інакше як куркульський і націоналістич­ний бандитизм, що підтримувався зарубіжними центрами.

Збагаченню історичних знань і розширенню джерельних комплексів сприяли двотомники «Історія робітничого класу Ук­раїнської РСР» (1967, редактори Ф. Лось та І. Гуржій), «Історія селянства Української РСР» (1967, редактори В. Дядиченко, І. Компанієць), монографії «Розвиток української культури за роки радянської влади» (1967, редактор П. Гудзенко).

Найбільшим здобутком радянських істориків вважалося створення багатотомної історії Української РСР, яке почалося в 1969 р. Підготовлені макети томів були забраковані, а А. Скабу на посаді директора Інституту історії замінив Ар-нольд Шевелєв - історик партії, партійний функціонер, набли­жений до В. Маланчука.

До підготовки багатотомника (8 томів, 10 книг) було залучено і ряд московських істориків, зокрема І. Мінца, О. Нарочницько-го, Б. Рибакова. Перша книга першого тому, присвячена історії України від найдавніших часів до XIII ст., була створена в Інституті археології АН УРСР і разом з 5-м т., присвяченим перемозі Жовтневої революції на Україні, побачили світ у ювілейному 1977 р., а останній 8-й т. вийшов у 1979 р. уже під редакцією призначеного за рік до цього нового директора Інституту історії Юрія Кондуфора (1922-1997) - відомого ук­раїнського історика, академіка АН УРСР (1985), вихованця Харківського університету, декана історичного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка, дослідника союзу робітничого класу і селянства в період громадянської війни

1918-1920 рр., співавтора колективних праць «Великий Жов­тень і громадянська війна на Україні» (1973), «Великое содру-жество народов-братьев» (1982) та ін. Під його редакцією в 1981-1985 рр. було опубліковано російськомовне видання історії Української РСР у 10 томах. За задумом видавців, деся­тий том охоплював події до 1985 р. і мав увіковічнити «здобутки розвинутого соціалізму» в УРСР під правлінням В. Щербиць­кого. Багатотомник доповнювався додатковим томом «Историо-графия истории Украинской ССР» (1986), кожний розділ якого мав окремий параграф, присвячений критиці фальсифікацій буржуазних і буржуазно-націоналістичних авторів з усіх проб­лем історії України.

На жаль, замість наукової полеміки і дискусій з західними істориками, в т. ч. діаспорними, автори цієї праці обмежилися безпардонною лайкою на їх адресу. Водночас слід мати на увазі, що такого різновиду публікації мали й деяке позитивне значення, оскільки в умовах повної ізоляції українського суспільства від Заходу вони були мало не єдиним джерелом інформації про наукове життя в діаспорі та ставлення західних учених до радянської дійсності.

Важливе значення для збагачення знань з регіональної історії України, розвитку краєзнавчих досліджень мало ство­рення «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах, яка по­бачила світ у 1967-1974 рр. Видання цієї унікальної праці значною мірою пов'язане з великою науково-організаційною діяльністю тогочасного заступника голови Ради міністрів УРСР Петра Тронька - визначного українського історика-краєзнавця, дослідника історії України періоду Другої світової війни, вихованця Київського університету ім. Т. Шевченка, академіка АН УРСР (1978), Героя України (2000), голови правління Всеукраїнської спілки краєзнавців, головного ре­дактора журналу «Краєзнавство». Будучи головою Головної редколегії багатотомного дослідження, він зумів долучити до його створення окрім професійних істориків Інституту історії і вузів майже 100 тисяч місцевих аматорів-краєзнавців, працівників архівів та музеїв, учителів, зусиллями яких за порівняно короткий час було підготовлено першу в світовій практиці краєзнавчу історію республіки, удостоєну Державної премії СРСР (1976). Поява цього двомовного видання мала важливе значення для зростання історичної свідомості насе­лення, формування місцевого патріотизму, активізації регіо­нальних і краєзнавчих досліджень, збагачення джерельної бази української історіографії.

Звичайно, видання носило науково-популярний, передусім пропагандистський характер, віддзеркалювало тогочасні супе­речності суспільного розвитку: з одного боку, зрослий інтерес громадськості, жителів міст і сіл до своєї історії, а з другого бо­ку - намагання партійно-державного керівництва законсерву­вати ідеологічні штампи та оцінки історичних подій, фактів та осіб на базовому рівні історичних знань, включаючи радянську топоніміку, ономастику та геральдику.

Нарешті, в 1960-1980-х рр. з участю істориків побачили світ важливі енциклопедичні видання «Українська Радянська Ен­циклопедія»¹ (УРЕ) в 17 томах (1959-1965), в 1977-1985 рр. було здійснено друге її видання в 12 томах українською і російською мовами. В 1969-1972 рр. вийшла «Радянська енциклопедія історії України» (РЕІУ) в чотирьох томах під редакцією тодішнього директора Інституту історії А. Скаби. Редакційні колегії цих видань мали пряме завдання утвердити офіційно-партійне тлумачення подій і фактів історії України, уніфікувати оцінки політичних і громадських діячах, ук­раїнських істориків. Свідченням ідеологічної заангажованості енциклопедичних видань було те, що за межами їх словників опинилися імена не тільки багатьох провідників визвольних змагань, але й українських істориків національно-демокра­тичного спрямування. У статтях про В. Антоновича (автор Л. Коваленко) та М. Грушевського (автор М. Рубач), вміщених у першому томі РЕІУ, наголошувалося, що вони були буржуазно-націоналістичними істориками, виходили з класових завдань української націоналістичної буржуазії, теорії «безкласовості» та «безбуржуазності» української нації. Стверджувалося, що буржуазно-націоналістична концепція Грушевського вико­ристовується за кордоном «реакційними буржуазними істо­риками і українськими націоналістами - агентами міжнарод­ного імперіалізму». Підміна наукових оцінок політичними, навішування ідеологічних ярликів були типовою ознакою ра­дянської історіографії в умовах її використання як інструмен­ту комуністичної контрпропаганди і фальсифікації історії. Водночас створення енциклопедичних видань засвідчувало

¹ Автору цих лекцій достеменно відомо, що поштовхом до прискоре­ного видання «УРЕ» послужила поява на Заході Енциклопедії Ук­раїнознавства. Це мала бути «відповідь на енциклопедичну діяль­ність «буржуазних націоналістів» з метою спростування і викриття їх фальсифікацій». Ідейною основою «УРЕ» мало стати «всеперемагаю-че вчення Маркса, Енгельса, Леніна...», «критика буржуазного націоналізму».

новий рівень розвитку знань, їх інтеграції, підготовки кадрів суспільствознавців, нагромадження досвіду, відігравало певну позитивну роль у формуванні історичної свідомості.

Таким чином, авторитарний режим Л. Брежнєва, його став­леники в Україні В. Щербицький та В. Маланчук продовжували експлуатувати історичну науку як засіб коментування і виправ­довування політики партії, у т. ч. щодо тотального російщення суспільства, боротьби з інакомисленням і правозахисним ру­хом в Україні та національно-демократичною історіографією української діаспори.

XVI.2. Історики діаспори в обороні національних традицій української історіографії

Історіографічна ситуація в українській діаспорі другої половини 1960-х - першої половини 1980-х рр. мала свої особливості, які зумовлювалися як специфічними умова­ми наукової діяльності в різних країнах, розбіжностями в пог­лядах на українську історію, появою нових українознавчих осередків, їх поповненням свіжими дослідницькими силами, так і новими завданнями щодо захисту національних традицій української історіографії, відстоюванням історичної правди на тлі масштабної фальсифікації історії в УРСР.

Якщо проаналізувати праці українських істориків, підго­товлені в ці роки в діаспорі, то неважко встановити, що їх авто­ри не стільки захищалися від радянської «контрпропаганди» і критики, скільки робили свою професійну справу: на основі різноманітних джерел досліджували актуальні проблеми історії України, намагалися якомога об'єктивніше оцінювати події, аргументувати наукові висновки. Працюючи в західно­му середовищі, українські історики опановували модерні мето­дики досліджень, тогочасні історіософські течії, насамперед постпозитивізму, соціологічної історії, конструктивізму, нео­романтизму та ін.

Провідна роль у нарощуванні знань, розв'язанні дискусійних проблем, координації досліджень залишалася за Українським історичним товариством та його друкованим органом - «Ук­раїнським істориком». Захищаючи національні традиції української історіографії, члени УІТ, редколегія УІ на чільне місце своєї діяльності ставили розвиток грушевськознавства. Плідно продовжував розвивати цю галузь знань її фундатор

Любомир Винар. Він у числі перших сформулював системне розуміння суті та ролі історичних шкіл М. Грушевського у Львові та Києві, розкрив їх основоположне значення для ук­раїнської національної історіографії. Підсумовуючий характер мала праця Л. Винара «Найвидатніший історик України Ми­хайло Грушевський (1866-1934)» (1986), що вийшла україн­ською, англійською, німецькою та французькою мовами. Роз­виток традицій школи М. Грушевського у Львівському НТШ досліджував Олександр Домбровський, а Анна Процик спів­ставила школи М. Грушевського та Д. Баталія як дві течії, успадковані від історіографії В. Антоновича.

Важливе значення для грушевськознавства мали розвідки Іллі Витановича про методологію та історіографію М. Гру­шевського, Миколи Андрусяка про поєднання народницького і державницького підходів в «Історії України-Руси» та інших працях. Омелян Пріцак досліджував історіософські погляди видатного історика.

Розкриваючи багатогранну науково-дослідну та органі­заційну діяльність М. Грушевського на ниві української історіографії, діаспорні історики водночас виокремлювали йо­го внесок у формування української національної ідеї, в ук­раїнський державотворчий процес 1917-1918 рр. Якраз ці ас­пекти замовчувалися або грубо фальсифікувалися і спотворю­валися у працях радянських істориків, які продовжували ство­рювати образ ворога, буржуазного націоналіста з особи вченого з світовим іменем. У посібнику з історіографії історії УРСР Л. Коваленка (1983) поряд з трафаретними інсинуаціями гово­рилося, що «Історія України-Руси» «прислужилася буржуаз­ним історикам для проповіді націоналізму» (с. 106). Водночас автрр був змушений визнати, що значний фактичний матеріал багатотомника мав певне самостійне наукове значення, замов­чуючи при цьому, що цей фактичний матеріал широко запози­чували радянські плагіатори.

Поряд з грушевськознавством діаспорні історики збагачува­ли джерельну базу історії України, досліджуючи архіви та бібліотечні колекції західних держав. Плідно працював у цьому напрямі Теодор Мацьків - відомий український історик у СІЛА, дослідник Козацко-гетьманської держави в добу Б. Хмельницького та І. Мазепи, глибокий знавець західноєвро­пейських джерел з української історії. Найбільшу цінність мала монографія Т. Мацьківа «Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах: 1687-1709» (1988). Залучені автором архівні документи, наукова література і матеріали

західних газет дозволили йому сформувати новий погляд на гетьмана, очистити його образ від фальсифікацій і спотворень. І. Мазепа постав як талановитий дипломат, полководець, патріот України, поборник її незалежності та соборності. Укла­дення українсько-шведського договору оцінюється як логічне продовження стратегічного плану Б. Хмельницького щодо по­шуку надійних союзників для унезалежнення України.

Багато зробив для збагачення джерельної бази української історії Тарас Гунчак - відомий український історик у СІЛА, джерелознавець і археограф, з 1983 р. редактор журналу «Су­часність». Важливе значення з джерелознавчих праць історика мали дослідження «Студії про революцію 1917 р.» (1979), «Дже­рела до новітньої історії України» (у 2-х тт.) (1980), «Українська революція. Документи 1919-1921 рр.» (1984). Вперше були оп­рилюднені унікальні документи С. Петлюри, ставки військового міністра УНР 1920 р. Джерела з історії українсько-російських та українсько-польських відносин були опубліковані у збірнику «Україна і Польща в документах 1918-1923 рр.». Т. Гунчак ра­зом з Р. Сольчаником упорядкував тритомник «Українська суспільно-політична думка в XX ст.» (1983), до якого увійшли замовчувані в УРСР документи українських політичних партій, об'єднань і рухів, різних сил українського руху опору. Історик брав участь у створенні багатотомного фундаментального археографічного видання «Літопис Української повстанської армії», яке нині перевидається в незалежній Україні.

До розширення джерел з історії України періоду Другої світо­вої війни долучився Володимир Косик - український історик у Франції, професор УВУ та Паризького університету, редактор франкомовного журналу «Європейський схід». Його ґрунтовні дослідження «Україна в Другій світовій війні», «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» (1986) побудовані на унікальних джерелах, виявлених переважно в архівах західних держав, насамперед Німеччини, листування міністерства закор­донних справ Третього райху, матеріали окупаційного режиму в Україні. Спираючись на ці документи, автор опрацював хро­нографію бойових операцій УПА, провокаційних дій червоних партизанів і комуністичного підпілля, спрямованих на компро­метацію українських націоналістів. Історик підняв завісу над утаємниченими документами про формування і бойовий шлях дивізії «Галичина» та російської армії під командування генера­ла А. Власова.

Велике значення для збагачення знань з історії України ма­ла діяльність «Просвіти», НТШ, УВАН, УВУ, створення в діас-

порі нових українознавчих осередків, насамперед у США. При Іллінойському, Пенсільванському, Колумбійському універси­тетах сформувалися центри українознавства. Найпотужнішим осередком українських студій залишався Гарвардський університет, у рамках якого О. Пріцак створив Український науковий інститут і був його директором до 1989 р. Потім його очолював Г. Грабович. Було започатковано випуск наукових праць у збірнику «Вісті з Гарварда». Крім цього, у США діяли Український соціологічний інститут, Український докумен-таційний центр, Українська асоціація університетських про­фесорів, Фундація кафедри українознавства та ін.

Серед вже згадуваних прізвищ американських істориків ук­раїнського походження, які плідно досліджували актуальні проблеми історії України, заслужено треба виділити Омеляна Пріцака - відомого історика, тюрколога-сходознавця, інозем­ного члена НАН України (1990), вихованця Львівського, Берлінського та Геттінгенського університетів. Він автор бага­тотомних англомовних праць «Походження хозар», плідно досліджує українське середньовіччя, проблеми історіософії та методології історичної науки. Важливе значення мала стаття

0. Пріцака в «Українському історику» (1968, ч. 1-4) «Проект
«Вступу до історії України», в якій окреслювались методо­
логічні засади історії України як навчального предмета.

При Альбертському університеті з 1976 р. функціонує Ка­надський інститут українських студій, який очолював Р. Лу-пул, а згодом відомий історик, професор Б. Кравченко. Інсти­тут видає наукові праці з історії і права України, проводить українознавчі курси.

У 1980-х рр. на базі кафедри українознавства розгорнув діяльність Центр українознавства при університеті в Торонто. У ньому плідно працювали П. Магочий, О. Субтельний. Важливим здобутком центру стала англомовна Енциклопедія України за редакцією Д. Гусара-Струка. Серед українських істориків гідним доробком відзначалися також П. Потічний, М. Марунчак, І. Рудницький та ін.

Українській історіографії прислужилися своїми працями представники інших галузей українознавства: Ю. Шевельов,

1. Марчук та І. Кошелівець, що протягом багатьох років був
редактором журналу «Сучасність», та ін.

Українським історикам в діаспорі у 1970-1980-х рр. довело­ся полемізувати не тільки з радянською офіційною історіо­графією, а й з частиною західних істориків. Річ у тому, що ряд американських і західноєвропейських дослідників послугову-

валися в своїх працях схемами російської дореволюційної історіографії, яка не розглядала Україну як окремий етно-політичний феномен. Київську і Галицько-Волинську держави вони трактували як російські державні утворення. Початок української історії ув'язувався з XV ст., а сама вона оцінювала­ся як елемент російської. Фальсифікували українську історію і чимало представників польської еміграційної історіографії. Ось чому українським історикам треба було на різних науко­вих конференціях, на зібраннях Американської історичної асоціації, у науковій періодиці викривати помилковість і упе­редженість цих концепцій.

Точилися дискусії і в самому середовищі українських істо­риків. Одна з них виникла ще в 1963 р. між Омеляном Пріца-ком та Іваном Лисяком-Рудницьким навколо періодизації ук­раїнського національного руху і його зв'язку з історіографією. І. Лисяк-Рудницький, будучи прихильником концепції «істо­ричних» та «неісторичних» народів, у статті в часописі «Зіауіс Кєуієлу»¹ у межах історії України початку XX ст. виокремив три періоди: «шляхетський» (до 1840-х рр., тобто до появи Кирило-Мефодіївськоготовариства), «народницький» (40-80-ірр. XIX ст., в межах якого простежується два етапи: романтичний і пози­тивістський, представлені відповідно кирило-мефодіївцями та народниками Лівобережжя, хлопоманами Правобережжя і на­родовцями Галичини), «добу модернізму» (90-ті рр. XIX ст. до початку Першої світової війни, пов'язану з появою політичних партій, поширенням соціалістичних ідей, в історіографії це спроби наукового синтезу української історії). Аналізуючи роль еліти в кожному з цих періодів, автор відносив українців до «неісторичних» націй. Натомість О. Пріцак, взявши за ос­нову територіальний принцип періодизації («єдності місцевих історій») і критерії, що їх сповідувала французька школа Анналів, виділив у межах з кінця XVIII ст. п'ять періодів: а) Новгород-Сіверський (кінець XVIII - початок XIX ст., де бу­ла створена «Історія Русів»); б) Харківський (початок XIX -перша третина XIX ст., пов'язаний з створенням Харківського університету, творчістю П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, виходом у світ першої ук­раїнської граматики в 1819 р.); в) Київський (1840-1870 рр., представлений кирило-мефодіївцями, творчістю Т. Шевченка, діячами «Громад», журналом «Основа»); г) Женевський (70-

¹ Див: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. У 2 т. - Львів, 1994. -Т.1.-С. 145-171.

90-ті рр. XIX ст., пов'язаний з діяльністю М. Драгоманова в еміграції, часописом «Громада») і д) Галицький період (1890-1914 рр., коли була створена Українська радикальна партія (1890), почалася наукова і громадська діяльність М. Грушев-ського у Львові, засновані «Записки НТШ»). Історик дійшов вис­новку про «нормальність» української нації, формування якої цілком вписується в схему європейського націотворчого процесу.

Розвиток української історичної думки в діаспорі усклад­нювався її надмірною політизацією з боку націоналістичних інституцій та їх видань, полемікою, що точилася поміж при­хильниками мельниківців та бандерівців. Спроба ототожнити історію України лише з історією українського націоналістич­ного руху, що був хоч і потужною течією, але не міг характери­зувати всю палітру національно-визвольних змагань українсь­кого народу ХІХ-ХХ ст., наштовхувалася на спротив прихиль­ників інших осередків зарубіжного українознавства, які відстоювали своє розуміння української історії. Нерідко це протистояння вміло використовувала радянська пропаганда в боротьбі проти українського національного руху та зарубіжної історіографії взагалі.

Межі лекції не дають змоги докладніше висвітлити все роз­маїття тем, над якими працювали історики різних течій діас­пори в означений період. Тому обмежимося стислою характе­ристикою проблематики праць і назвемо імена провідних дослідників.

Давню історію України, її археологічні пам'ятки плідно оп­рацьовували Ярослав Пастернак, Олег Кандиба (Ольжич), Олександр Домбровський, Михайло Міллер та ін. Княжій добі української історії, боротьбі проти Золотої Орди, долі ук­раїнського народу в складі Великого князівства Литовського присвятили праці Михайло Ждан, Омелян Пріцак, Іриней Назаркотаін.

Чи не найширше у працях діаспорних істориків були пред­ставлені козацько-гетьманські часи. Дослідження Олександра Барана, Любомира Винара, Василя Дубровського, Теодора Мацьківа, Олександра Оглоблина та інших охоплюють широкий спектр проблем - від зародження українського козацтва, засну­вання Запорозької Січі, Визвольної війни українського народу і утворення держави Богдана Хмельницького до Гетьманщини і державницької діяльності гетьмана Івана Мазепи. Особливість досліджень з цієї проблематики, як і з нової та новітньої історії України, полягала в тому, що їх автори долучили до наукового обігу багато джерел із західних архівів та бібліотек.

До зацікавлення діаспорних дослідників входили питання з української воєнної історії, історії церкви, історіографії, ге­ральдики, генеалогії та ін. Ряд історіографічних та джерело­знавчих досліджень оприлюднили у ці роки Марко Антонович, Лев Биковський, Юрій Бойко.

Як виклик радянської історіографії можна розглядати вели­кий пласт досліджень, присвячених національно-визвольним змаганням 1917-1920 рр., експорту більшовицького режиму в Україну, репресіям і голодомору 1930-х рр., боротьбі націо­нально-демократичних сил проти радянського тоталітаризму. Історіографічну цінність мають праці Іллі Витановича, Олега Геруса, Михайла Єремеїва, Аркадія Жуковського, Ігоря Каме-нецького та ін.

У полі зору учених діаспори залишалися драматичні сторінки української історії періоду Другої світової війни, німецько-радянського воєнного конфлікту, націоналістичного підпілля, Української повстанської армії. Велике значення для збагачення джерельної бази з історії України періоду Дру­гої світової війни, аналізу україно-німецьких взаємовідносин, політики Франції щодо України мають згадувані праці Воло­димира Косика. Значну пошукову і дослідницьку роботу в ца­рині історії Організації українських націоналістів, утворення і діяльності Української повстанської армії провели Петро Мірчук, Лев Шанковський та ін. Діаспорні дослідники не оминали увагою й питання регіональної історії. Зокрема, Петро Стерчо (1919-1987) - уроженець Мукачівщини, профе­сор університету в Філадельфії (СІЛА) у працях «Національне відродження Карпатської України» (1955), «Карпатсько-русь­ка держава: До історії визвольної боротьби карпатських ук­раїнців у 1919-1939 рр.» (1965) та ін. Доводить невіддільність Закарпаття від України, спільність долі і визвольних змагань. Одним з найголовніших підсумків діаспорної історіографії 1960-1980-х рр. є те, що вона знайшла свою нішу в європей­ській і світовій історичній науці як історична україністика. У багатьох університетах Європи, СІЛА і Канади були започат­ковані лекційні курси з історії України, до української історії зростав інтерес з боку провідних наукових історичних шкіл. Історики української діаспори зробили важливий крок для ут­вердження місця історії України у світовій історії і неуперед-женого осмислення цієї історії, обґрунтування її повноцінної схеми і такої наукової періодизації, яка б поєднувалася з того­часною періодизацією європейської і світової історії. Це не оз­начає, що українським історикам в діаспорі вдалося уникнути

ірраціональних конструкцій, світоглядної обмеженості, але, працюючи в умовах західних демократій, вони мали значно ширші можливості для правдивого і об'єктивного відтворення історії українського народу.

Українська історична наука в діаспорі у 1970-1980-х рр. заз­нала великих втрат. Пішли з життя Володимир Міяков-ський, Іван Винар, Осип Навроцький, Петро Курінний, Наталія Полонська-Василенко, Юліан Камінецький, Ілля Витанович, Михайло Ждан, Микола Чубатий, Олександр Домбровський та ін. На жаль, поповнення когорти діаспорних істориків молоди­ми силами помітно уповільнилося.

Підсумовуючи сказане про внесок українських істориків діаспори в оборону національних традицій української історіографії, слід ще раз наголосити, що Українське історич­не товариство, «Український історик», Український вільний університет, Українська вільна академія наук, осередки НТШ та українознавчі центри в країнах Західної Європи, СІЛА, Ка­нади захистили і розвинули наукову схему української історії, опрацьовану М. Грушевським, збагатили новий інтегрований напрям досліджень - грушевськознавство, створили ряд ґрун­товних узагальнюючих та монографічних праць з історії Ук­раїни, які спростовували ідеологічні домисли радянської історіографії, сприяли інтеграції правдивих знань про Україну у світовий науковий простір.

XVI.3. Основні напрями історичних досліджень в УРСР в умовах загострення кризи авторитарного режиму

Характеризуючи основні напрями історичних до­сліджень в УРСР другої половини 1970-х рр., слід мати на увазі, що радянське суспільство опинилося у системній кризі: втрати­ла динамізм економіка, скоротилося виробництво продуктів сільського господарства, знизилися темпи науково-технічного прогресу, поглиблювалася деградація культури і духовності. Глибока суспільна криза торкнулася і радянської історіографії. По-перше, вона ще більше дрейфувала у фарватері комуністич­ної пропаганди, концепції «розвинутого соціалізму», яка всту­пила в пряму суперечність з реаліями суспільного життя, зни­женням життєвого рівня. По-друге, історична наука виявилася неспроможною пояснити наростання спротиву комуністичній системі в СРСР і в країнах так званої соціалістичної співдруж-

І'

 

ності. По-третє, зазнавала банкрутства практика контрпропа­ганди, в якій історичній науці відводилась ключова роль. Нова хвиля репресій і арештів дисидентів, діячів правозахисного ру­ху засвідчувала агонію авторитарного режиму.

Програмовий характер для історичної науки носила поста­нова ЦК КПРС «Про заходи по дальшому розвитку суспільних наук і підвищенню їх ролі в комуністичному будівництві» (1967). В ній говорилося про необхідність посилити увагу до розвитку теорії, тісно ув'язувати суспільні науки з практикою партійної і державної роботи, з завданнями будівництва ко­мунізму. Перед офіційними істориками ставилося завдання всіляко затушовувати кризові явища, уникати негативних оцінок радянської дійсності, доводити переваги радянської системи порівняно з західними демократіями, посилювати наступ на буржуазну ідеологію/Збереження за історичною на­укою ідеологічних функцій віддзеркалювала ювілейна спря­мованість переважної більшості публікацій, планова тематика досліджень, яка визначалася і нав'язувалася зверху.

Формально історичні дослідження в УРСР охоплювали всі періоди історії України від найдавніших часів до сучасності, важливі проблеми європейської і світової історичної науки, питання історіографії, джерелознавства, деяких спеціальних історичних дисциплін. Однак кидалися у вічі величезні пере­коси, диспропорції в розподілі досліджень як за хронологіч­ною рубрикацією, так і за їх проблематикою.