Главная | Обратная связь

ІІІ.1. Міфологія та усна народна творчість як носії найдавніших історичних уявлень

Як говорилося в лекції про періодизацію україн­ської історичної думки, зародженню історичних знань у пи­семному вигляді передувала тривала доба усної народної творчості, традиції якої продовжуються до наших днів. Наші прапредки творили міфологічну картину навколишнього світу, шукали у віруваннях відповіді на запитання про похо­дження людського життя, про долю людини. Історіографія має надто мало свідчень щодо характеру, змісту та рівня історич­них уявлень наших пращурів. Ось чому доводиться звертатися до творів зарубіжних авторів, речових джерел, здобутків ар­хеології, історичних аналогій, гіпотез, припущень, застосову­вати методи ретроспективи та моделювання.

Міфологічна традиція дійшла до нас у дивовижних виробах, фігурах, малюнках на предметах домашнього вжитку, зафік­сована в давньоукраїнських переказах, літописних і літератур­них творах.

Міфологія з грецького перекладається як сукупність міфічних переказів, оповідей, як знання або наука про міфи. Міфи - це різновидність усної творчості народу, в якій перева­жають фантастичні або легендарні уявлення про навколишній світ. Для первісного суспільства було характерне міфологічне мислення, в якому поєднувалися реальне і фантастичне, істо­ричне і космічне узагальнення дійсності. Міфи - це своєрідний літопис боротьби добра і зла, радощів і печалі, нового і старого. У міфах міститься величезний пласт культурної спадщини кожного народу, частка його історії. Міфи - це не стільки си­нонім легенди, скільки найглибше самовираження кожного народу, стрижень специфіки його історичної свідомості та са­мобутності.

Кожен народ, у т. ч. й український, витворив свою міфо­логічну систему, яка поряд з багатьма спільними рисами міфів взагалі має немало своєрідних, специфічних особливостей. Дослідники української міфології¹ дійшли висновку про її

¹ Див.: Знойко О. Міфи Київської землі на події стародавні. - К., 1989; Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - К., 1993; Його ж. Міфи і легенди давньої України. - К., 1997; Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. — Луцьк, 1997; Удод О. Україна: філософія історії. - К., 2003 та ін.

індоєвропейський характер, що підтверджує концепцію індоєвропейського походження українців. Українська міфо­логія має відносно автономну і завершену систему міфів, міфо­логічних персонажів, історичних уявлень. Вони успадковані і виявляються у народних обрядах, звичаях, віруваннях, у національному фольклорі - казках, приказках, піснях, думах. Найдавніша писемна фіксація праукраїнських міфів пов'яза­на із зародженням писемності, літописання і за часом відно­ситься до княжої доби української державності.

Міфологічно-язичницькі погляди на звірів, тварин, птахів, на демонічні істоти, які наділялися людськими рисами, засвідчують визнання пріоритету людини, символізацію всіх різновидів її життя, праці, сподівань. Повір'я протоукраїнців сповнені символічних образів Правди і Кривди, Долі і Недолі, Добра і Зла. Ремесло і його предмети теж уявлялися як жива і мудра істота, як дух або демон, що скеровує певні види робіт.

Наприклад, богом весняних робіт вважали Ярила - захис­ника всіх сівачів, працелюбних, що встають рано, до сходу сон­ця. Найдавніша назва місяця травня - ярець. Ярило уявлявся в людській подобі і в одязі з білого полотна, на білому коні, з вінком квітів на голові як символу вічності та неба. У його ру­ках житні колоски - знак життя і щастя, а на грудях фігурка бика, що символізував силу і пристрасть. Той день, коли Яри­ло кинув перше зерно на весняне поле, люди назвали Великим (Великоднем).

З прадавніх часів білий лебідь уявлявся як бог добра - Білобог - творець землі, води, світла. Не випадково старійшини наших предків суворо забороняли полювання на білого лебедя. Священ­ними тваринами праукраїнців вважали собак, корів, коней. Один із старовинних міфів оповідає, як розгніваний Тур пере­творив людей, що відмовилися від каторжних робіт, у коней і запряг їх у сани, а Коляда (богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога) пожаліла коней і опустила з неба колеса до воза. Обож­нювалася і хатня піч як захисниця вогню, берегиня домаш­нього добра, тепла, достатку, безперервності життя. За повір'ям вогонь не слід виносити з домівки, аби не збідніла родина.

Перехід наших пращурів до осілого господарства привів до прагнення відновити пам'ять про минуле предків, роду, пле­мені, світу в цілому. З'являються міфи про світовий потоп, ка­тастрофи, голод, пожежі, затемнення, нашестя диких звірів. Недавнє минуле набувало змісту легенди, при цьому втрачала­ся послідовність і наступність подій.

Чимало міфів проникнуті ідеєю людської долі, мудрості, добра. Не випадково, що серед найстаровинніших богів високо пошановувалася Берегиня (Оберега) - богиня добра і захисту людини від будь-якого зла, хвороби, нещастя. Існував звичай приносити пожертви Берегині, засвідчувати їй вдячність і вод­ночас задобрювати злі сили.

В міру цивілізаційних зрушень у розвитку первісного суспільства міфи, поряд з фантазією, дедалі ширше стали спи­ратись на елементарні знання, віддзеркалювати ідеологію вірувань. Поширення язичництва знайшло свій відбиток у характері і змісті міфів. Чимало з них присвячувалось небіжчикам. У древніх існував міф про Карну як божество, що опікується померлими, оплакує і береже пам'ять про них. Побутувала також богиня печалі і скорботи - Желя, від імені якої походять слова жаль, жалоба та ін.

Значна частина праукраїнських міфів має історичну зафарбованість, вони тісно пов'язані з культом предків, возвеличу­ванням героїчної особи, яка сміливо перемагає сили природи, бореться із злими духами. З міфів була запозичена схема для історії держав, міст, родів, династій шляхом виділення в ній таких етапів, як народження, зростання, розвиток, деграда­ція, занепад.

До найдавніших історичних міфів належить оповідь про Оріану - стародавню країну оріїв, що існувала між Дністром та Дніпром задовго до нашої ери. Характеристика Оріани значною мірою нагадує сучасні уявлення про Трипільську культуру.

Існує міф про історію Дніпра, про Славуту - могутню ріку, води якої пливли до моря, живили людей рибою і всякою вся­чиною. І послав Чорнобог дев'ять велетнів відняти у людей Ве­лику ріку, перегородити її і випити всю воду. Кинулися люди за порятунком до мудрої Слави: «Гинемо без води», - вигуку­вали вони. І тоді Слава здійнялася на високий крутий берег, простягнула свою десницю до неба і гучно скрикнула. Почув Сокіл-Род, що сидів на вершечку Прадуба у Вирії, скинув з себе пір'їнку, яка перетворилася в довгий гострий меч. Ним Слава порубала велетнів, але Чорнобог здійняв таку хвилю, що понесла Славу до моря. Підняв Білобог Славу з дня моря і ожи­вив її. Так Слава стала першою людиною, що здолала військо Чорнобога. І люди назвали велику ріку Славутою, Славутичем.

Важливим розділом давньоукраїнської міфології є христи­янські міфи, що стали продуктом витіснення язичництва і по­ширення християнства. Це міфи про богів - творців світу,

надприродних героїв. Хоч вони зазнали певного візантійського впливу, але зберегли народний світогляд як національну підвалину історіософії праукраїнців. Один із найдавніших християнських міфів оповідає, як невдовзі після народження Ісуса Христа серед скіфів-орачів на Дніпрі з'явився Андрій Первозванний і став проповідувати Слово Господнє, а потім по­ставив дерев'яний хрест на Старокиївській горі і благословив заснування града Києва. Поширеним є біблійний міф про по­ходження русів від Яфета, який послужив основою назви яфето-руського племені. Згодом, як відомо, така оцінка поши­рилась і на козацтво, що, мовляв, проросло з насіння Яфетового. В такій спосіб доводилась спадкоємність історичного роз­витку українців.

Поряд з міфами значний пласт найпростіших історичних уявлень містять легенди. На відміну від міфів, що дають фан­тастичні, символічні уявлення про минуле і навколишній світ, у легендах діють конкретні історичні персонажі, фігурують ре­альні події і факти життя, хоча нерідко вони видаються ней­мовірними, вигаданими, казковими. У легендах відображала­ся героїчна боротьба одноплемінників проти кочівних напад­ників, хоробрість предків, їх кмітливість, хитрість. З кожним новим поколінням легенди діставали нове життя, осучаснюва­лися і в такий спосіб витворювали живий ланцюг інфор­маційної усної історії. Згодом поняття «легенда» дістало ще одне значення як пояснювального напису над історичними пам'ятками - брамами, тексту на пам'ятниках, монетах, кар­тах. У середньовіччі легендами називали біблійно-релігійні твори з життя святих тощо.

Носієм історичних уявлень та відомостей про деякі кон­кретні факти з історичного минулого виступають інші жанри фольклору. Дослівно це народні знання, творчість. За понад два тисячоліття наш народ створив винятково оригінальні пе­рекази, думи, історичні пісні, казки, прислів'я, приказки, в яких зафіксоване його світорозуміння, в т. ч. й погляди на історію. Носієм історичних поглядів виступали не тільки істо­ричні, а й календарно-обрядові пісні (веснянки, купальські, весільні та ін.), які відбивали циклічність подій, їх зміню­ваність і повторюваність.

У багатьох фольклорних творах знайшла відображення ранньоісторична семантика на основі географічного опису Дніпра, Десни, Остра, Сули, Трубежа, Дністра, Прута, Буга, Тетеріва та інших річок, міст та поселень. Побутувала, на-

приклад, думка, що чарівну річку Тетерів назвав сам Дажбог - бог сонця, світла і добра, оскільки вздовж неї водилися чорні птахи-тетеруки з червонястими бровами і блискучими дзер­кальцями на крилах як слідами від Дажбогових пальців.

Усні оповідання, перекази, казки, пісні, думи проникнуті возвеличуванням хоробрості, кмітливості своїх предків, одно­племінників, неприязні до агресивних племен і їхніх звичаїв. Кожне наступне покоління успадковувало від попередніх фольклорних сюжети, мотиви, образи, стиль, збагачувало їх новим розумінням дійсності. Поширеною формою усної твор­чості були оповіді-спогади очевидця про надзвичайні пригоди, повчальні історії, цікаві випадки з життя, які найбільше впли­вали на формування історичного мислення. Цей жанр буваль­щини причетний до витоків щоденників, спогадів, мемуарної літератури.

Дослідники фольклору переконливо довели, що задовго до офіційного хрещення України-Русі, до появи писемності у по­лян, деревлян, сіверян, волинян та інших давньоукраїнських племен склалася самобутня усна творчість, своєрідна міфо­логічна система поглядів на навколишній світ, походження людей, їх минувшину. Провідна роль у заснуванні Києва і тво­ренні Київської держави належала полянам, яких літописець називав «мужами мудрими і смисленими». Іншими словами, засобами усної творчості наші предки виражали свої уявлення про минуле і сучасне, найпростіше розуміння історії.

Отже, витоки української історичної думки сягають у дослов'янські та ранньослов'янські часи, у добу язичництва, вони кореняться у міфологічних та міфоепічних уявленнях праук­раїнців про минуле і сучасне навколишнього світу, про сили природи. На підвалинах їх примітивного світогляду виростали погляди, що мали історичний компонент світосприйняття. Аналіз міфів, легенд, інших жанрів усної народної творчості дозволяє простежити, як поряд з фантазією складалися елемен­ти реального знання, як формувалися погляди на час і простір, на минуле, що повторюється.