Главная | Обратная связь

ІІ.2. Періодизація української історіографії

Як уже зазначалося, предметом української історіо­графії є процес зародження і розвитку української історичної думки. Його пізнання дозволяє виявити провідні тенденції і за­кономірності нагромадження і збагачення історичних знань, виокремити появу нових концепцій, поглядів не лише на історію України, а й на всесвітню історію. Якщо врахувати, що історіографічний процес має просторово-часові виміри, то всебічно дослідити його можна за умов застосування методів періодизації.

Під періодизацією історичної науки, становлення і розвитку історичної думки розуміють науковий метод, що передбачає систему процедур, прийомів і способів, спрямованих на виділення в історіографічному процесі найбільш важливих епох, періодів, етапів за спільними ознаками і критеріями.

Період в історіографії - це умовно окремий відрізок часу в історіографічному процесі, який характеризується рядом

спільних рис, відмінностей і особливостей у порівнянні з інши­ми періодами, має свій початок і відносну завершеність.

Основу періодизації становлять певні правила або критерії, тобто ознаки чи їх сукупність, які й служать мотивацією виділення періодів. Про які критерії періодизації йде мова в українській історіографії? По-перше, це найважливіші рубежі світової і української історії. Існуюча періодизація історії Ук­раїни є тим тлом, на якому аналізується українська історична думка. По-друге, зародження принципово нових явищ у суспільному, науковому, культурному, ідейному і духовному житті, які змінили або істотно вплинули на характер і зміст історичних знань, історичної думки. Йдеться, зокрема, про зародження писемності, утворення давньоукраїнської держав­ності, запровадження християнства, розвиток друкарства, поширення просвітництва, фотографії, звукозапису і т. д. По-третє, це поява нових історичних праць, які стали важливою віхою у формуванні історичної думки. До них можна віднести, наприклад, появу Київського літопису, «Повісті минулих літ», козацьких літописів, «Історії Русів», «Історії України-Руси» М. Грушевського і т. д. По-четверте, заснування осе­редків і товариств, наукових інституцій історичної науки, істо­ричних шкіл, формування течій і нових напрямів історичної думки, виникнення нових історичних часописів і видань тощо.

Застосовуючи згадані та інші критерії періодизації, можна окреслити вісім основних періодів розвитку української істо­ричної думки і науки. Їх витоки сягають у дохристиянські ча­си, коли у свідомості протоукраїнців побутували найпростіші, нерідко примітивні уявлення у вигляді міфів, легенд, пере­казів, інших жанрів усної творчості, запам'ятовування подій і фактів, їх усної передачі.

Перший період української історичної думки пов'язаний з княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав. Мислителі та літописці цієї доби не тільки зафіксували на письмі яскраві сторінки усної історії, але й в хронологічній послідовності виклали найваж­ливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення істо­ричного процесу. Давньоукраїнські літописці і мислителі були обізнані з античною, зокрема давньогрецькою історичною думкою, а русько-візантійські політичні, культурні та духовні зв'язки сприяли поширенню на теренах України-Руси еллінсь­кої історичної традиції. Винятково важливу роль у формуванні

суспільної історичної свідомості відіграла релігія, зокрема християнство, яке сповідувало нові духовні цінності та нову візію походження світу, людського життя, поділу історичного процесу на дохристиянські та християнські часи (нову та стару ери). Формування української народності, її національних ознак супроводжувалося утвердженням української ідентичності, що об'єктивно стимулювало розвиток знань про минуле українців, їх самобутність і окремішність. Упродовж ХV-ХVІ ст. на істо­ричну свідомість українців потужно впливала західноєвро­пейська культура та історія.

Другий період охоплює козацько-гетьманські часи. Заро­дження українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, розвиток шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозької та Києво-Могилянської академій - все це помітно вплинуло на розвиток історичних знань, позначилось на формуванні козаць­кої історіографії, сприяло вивченню історії в системі освіти, по­ширенню історичних знань у суспільстві. Просвітницька діяльність Львівського, Луцького, Київського та інших братств, друкарень, учених Острозької та Києво-Могилянської академій, діячів церкви сприяла зростанню загальної культу­ри українського народу, створенню навчальної та полемічної літератури, особливо після Берестейської унії (1596). Твори М. Смотрицького, І. Вишенського, Ю. Рогатинця, Д. Туптала, С. Яворського, Ф. Прокоповича та інших мали не тільки тео­логічну, а й історичну спрямованість. Історичний зміст стає озна­кою нових форм усної творчості, інтермедій, вертепу, народних дум. У козацькі часи дістають поширення такі різновиди фік­сації історичних подій, як щоденники, козацьке літописання, мемуаристика. Вершиною української історичної думки цієї до­би стали літописи Самовидця, Г. Граб'янки та С. Величка, в яких з історії логічно виводилася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, а її ге­роїка поєднувалася з утвердженням ідеї нескореності українців.

Особливість третього періоду, який охоплює другу полови­ну XVIII - початок XIX ст., полягає в тому, що він дав перших професійних істориків і заклав основи української історичної науки. Праці С. Лукомського, П. Симоновського, В. Рубана, О. Рігельмана, літературно-філософські твори Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Шашкевича, Я. Головацького,

І. Вагилевича, а згодом Д. Бантиша-Каменського, М. Марке­вича та інших сприяли формуванню почуття окремішності ук­раїнського народу, самобутності його мови, культури, звичаїв, традицій, історії.

Традиції козацького літописання дістали якісно нове відо­браження в «Історії Русів», рукописні варіанти якої тривалий час утверджували цілісне уявлення про історію українського народу, її тяглість від княжих часів до Гетьманщини. Черво­ною ниткою через увесь твір проводилася ідея про право кожного народу на самостійний державний, культурний та економічний розвиток, про законні підстави русів-українців боротися проти будь-яких іноземних поневолювачів.

В. Кравченко виділяє в межах другої половини XVIII -першої чверті XIX ст. 4 етапи розвитку української історіо­графії: а) 60-80-ті рр. XVIII ст. пов'язані зі зміною соціаль­ного складу істориків, еволюцією жанрів історичної літерату­ри, формуванням просвітницької історіографії; б) 90-ті рр. XVIII - початок XIX ст. - активне засвоєння українською історіографією впливів етнографії, славістики і мовознавства, становлення історичного краєзнавства; в) 20-ті рр. XIX ст. -створення першої узагальнюючої наукової праці з історії України; г) друга половина 20-х - початок 40-х рр. XIX ст. -перехід від просвітницької до романтичної історіографії¹.

Друга половина XVIII - початок XIX ст. - це відлуння в ук­раїнській історичній думці західноєвропейського історіософ­ського напряму - романтизму, що мав в Україні своє власне козацьке коріння. Романтизм сприяв пробудженню націо­нальної свідомості, ставав світоглядною основою протистоян­ня великодержавницької ідеології Російської та Австрійської імперій.

Середина XIX ст. - це четвертий період, який представле­ний працями істориків, що заклали національні традиції ук­раїнської історіографії. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, а згодом і в Чернівцях, Київська археографічна комісія, Київський архів давніх актів. Товариство Нестора Літописця стали важливими осередками вивчення українських старо-житностей, збирання і публікації джерел, написання наукових

¹ Див.: Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX сто­ліття). - Харків, 1996.

праць з української історії. Особливо помітним був внесок в історичну науку праць М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша та ін.

Винятково глибокий слід на формування національної істо­ричної свідомості українського народу мала літературно-художня і публіцистична творчість Тараса Шевченка. Будучи палким прихильником національної ідеї, національного ви­зволення українського народу, він дав своє розуміння ук­раїнської історії у творах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайда­маки», «Іван Підкова», «Розрита могила», «Великий льох» та ін. Спадщина Т. Шевченка відкинула конформістську модель «малоросійства», що сповідувала ідеологію спільної історії Малої і Великої Русі, пропагувала лояльне ставлення до імперської Росії, і цим заклала фундамент національного бачення української історії. Шевченкове поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними цінностями стало наріжним ка­менем майбутніх народницького та національно-державниць­кого напрямів української історіографії.

Остання чверть XIX - початок XX ст. складають п'ятий період, який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій. Наукова творчість В. Антоновича та його учнів, діяльність Київської історичної школи документалістів. Наукового товариства імені Шевченка, синтез історії України, здійснений М. Грушевським, його наукова школа істориків у Львові, створення Українського наукового товари­ства в Києві - все це завершило процес виокремлення україн­ської історіографії як національного феномену, що відіграв важливу роль у формуванні ідентичності українського наро­ду. Вагомий внесок у збагачення української історичної дум­ки, її європеїзацію зробили М. Драгоманов, Б. Грінченко, І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов та ін., які сприяли при­лученню української історіографії до західноєвропейських цінностей.

Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917-1920 рр., з якою пов'язані не тільки відновлення національної державності України, її незалежності та соборності, але й могутній поштовх розвитку української історичної думки, формування її національно-державницького напряму. Саме в добу революції найвидатніший український історик з світовим іменем М. Грушевський став творцем Української Народної

Республіки, яка розглядалася правонаступницею княжої та козацько-гетьманської державності українців.

Шостий період - це 20-ті - початок 30-х років XX ст., коли під натиском більшовицьких збройних сил Українська рево­люція задихнулася, а на Україну було експортовано тоталітар­ний режим, водночас західноукраїнські землі, Буковина, Ізмаїльщина, Закарпаття опинилися під владою Польщі, Ру­мунії, Чехословаччини. Особливість цього періоду української історіографії в тому, що інерція Української революції ще на тривалий час забезпечила розвиток національної історіографії як на материковій Україні, так і в українській діаспорі. До того ж по мірі насадження історичній науці більшовицької ідеології наростав спротив національне свідомих і патріотично налаштованих істориків, формувались центри і осередки української історіографії в еміграції, підвищувалась роль зарубіжного українознавства в збереженні і примноженні традицій національної історіографії. Історики Західної України І. Крип'якевич, С. Томашівський, а також учені української діаспори Д. Дорошенко, В. Липинський обстоювали історичну правду, виводили повчальні уроки з української історії.

Благотворний вплив на розвиток історичних досліджень в УСРР мало повернення в 1924 р. М. Грушевського в Україну, діяльність створених ним історичних установ у системі ВУАН. Збагаченню історичної думки служили праці Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Слабченка та ін.

Згортання політики українізації, так званий новий курс Сталіна, роздмухування репресій, у т. ч. і супроти істориків, ідеологізація історичної науки - все це вкрай негативно від­билося на її розвитку, зрештою призвело до втрати нею своїх наукових функцій.

У сьомому періоді, що тривав з середини 30-х до другої по­ловини 80-х рр. XX ст., чітко простежуються що не менше три підперіоди, або етапи, у розвитку української історичної науки. Це - остаточна заідеологізованість офіційної історіо­графії в УРСР, нова хвиля спалаху національної свідомості істориків у роки Другої світової і радянсько-німецької воєн та поповнення наукових сил української діаспори. Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, інших істо­риків, заснування Українського історичного товариства і часо­пису «Український історик» остаточно утвердили своєрідну двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і

заідеологізованої в УРСР. Для останньої деякі короткочасні позитивні зрушення були пов'язані з хрущовською «відли­гою», з критикою культу особи Сталіна, з лозунгами М. Горбачова про перебудову, гласність і плюралізм.

Для 30-80-х рр. XX ст. характерні, з одного боку, енциклопедизація історичних знань, а з другого боку - створення ряду ідеологом, які надовго догматизували історичну науку. Двоколісність розвитку української історичної науки на мате­риковій Україні та в діаспорі, ідеологічне протистояння між двома її течіями, їх своєрідна змагальність і перевірка на життєвість дали поштовх до аргументації точок зору, водночас засвідчили глибоку кризу і безперспективність радянської історіографії.

Восьмий, або сучасний, період започаткований на рубежі 80-90-х рр. XX ст. і пов'язаний, головним чином, із рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіо­графії, досягненням її соборності. Для цього періоду характер­не банкрутство партійно-класової методології, ліквідація контролю над діяльністю істориків, дерусифікація установ історичної науки і наукових видань, створення нових інсти­туцій, повернення праць В. Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса, О. Єфименко, Д. Дорошенка, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко та ін. До честі більшості колишніх радянських істориків можна віднести те, що вони зуміли ди-станціюватись від ідеологічних схем і нашарувань тоталітарної доби, розірвати з пануючою в СРСР методологією історичних досліджень, прилучитися до національних традицій україн­ської історіографії.

Важливо підкреслити, що за короткий час в Україні вирос­ла нова генерація молодих, незаангажованих істориків, які по-новому осмислюють українську і зарубіжну історію. Зусил­лями науковців старої і нової генерації, інколи у співпраці з істориками української діаспори, підготовлений ряд солідних праць, курсів лекцій і підручників з історії України, всесвітньої історії, які утверджують нове бачення етногенезу українського народу, його національної ідеї, боротьби за волю і державну незалежність у контексті світової історії. Поступо­во долаються ідеологічні стереотипи, формується якісно нова історична свідомість українського суспільства, хоча цей про­цес досить складний і суперечливий, він наштовхується на

спротив українофобів, на кризові явища в розвитку самої істо­ричної науки, успадковані від минулого.

Звичайно, будь-яка періодизація умовна, що є характерним і для запропонованої хронологічної схеми розвитку україн­ської історіографії. І все ж вона дозволяє простежити як деякі загальні тенденції нарощування знань, утвердження їх науко­вості, трансформації в науку, так і виявити певні особливості, об'єктивні і суб'єктивні труднощі, прорахунки, характерні для кожного з означених періодів.

Таким чином, науково-методологічне значення періодизації розвитку української історичної думки полягає в тому, що во­на, по-перше, допомагає простежити безперервність і наступ­ність, спадкоємність і тяглість історіографічного процесу, по-друге, вона дає ключ для виділення в межах кожного історіографічного періоду найважливіших концептуальних положень і висновків, для окреслення особистого внеску провідних істориків у збагачення і примноження знань; по-третє, на основі періодизації застосовуються найбільш доско­налі методи дослідження генези української історичної думки, які дають змогу об'єктивно оцінити її здобутки, окреслити вузькі місця і визначити перспективні проблеми подальшого розвитку національної історіографії, шляхи підвищення її ролі у формуванні наукового світогляду та історичної свідо­мості українців, у прискоренні державотворчих процесів.