Главная | Обратная связь

ІV.2. Розвиток історичних знань у Галицько-Волинській державі

З другої половини XII ст. почався розклад Київської Русі на удільні князівства, розгорнулася боротьба за київську спадщину. Державницьку традицію, засади права й українсько-руської культури підхопили і розвинули всі князівства, але найбільш повно Галицько-Волинська держава, що сформувалася внаслідок об'єднання зусиллями Романа Мстиславича в 1199 р. Волинського і Галицького князівств, оволодіння Києвом і Пере­яславом. Сформувався потужний політичний організм, могутня держава, яка за розмірами не поступалася Священній Римській імперії. Вона опанувала більшу частину київської культурної і духовної спадщини, в т. ч. набутки в розвитку історичних знань.

Серед найдавніших галицьких пам'яток, що дійшли до нас з XII ст., раритетом є Галицьке Четвероєвангеліє, написане в 1144 р. у Крилосі на пергаменті київським уставом, Христи-нопольський Апостол XII ст., Бучинське Євангеліє XIII ст. У XIII ст. в Галичі були створені «Топковий апокаліпсис», «Хронограф» та «Холмське Євангеліє».

У Галицько-волинській державі дістала подальший розви­ток літописна традиція Києва. Ще до її утворення, як засвідчує «Повість минулих літ», на Волині і в Галичі літописання було досить поширеним, тут створювалися хроніки, історичні тво­ри. На жаль, вони не збереглися і дійшли лише як окремі вставки до Київського літопису, присвячені міжусобним війнам, боротьбі проти зазіхань Польщі та Угорщини. Найвидатнішою пам'яткою історії є Галицько-волинський літопис як один з перших українських прозових творів, що став про­довженням «Повісті минулих літ» і Київського літопису¹.

Галицько-волинському літопису передувала не тільки київська літописна традиція, а й місцеві літописи, що уклада­лися в Звенигороді, Теребовлі, Перемишлі. Однією з най­давніших повістей Галичини, яка дійшла до нас, була оповідь про осліплення в 1097 р. волинським князем Давидом Ігорови­чем теребовлянського князя Василька Ростиславича. Саме цю «Повість про осліплення Василька», яка поєднувала в собі риси історичної і літературної оповіді, Нестор включив до «Повісті минулих літ».

Унікальними пам'ятками ХІІ-ХІІІ ст. є Галицьке Євангеліє 1144 р. і Галицьке Євангеліє 1266-1301 рр., написані уставом на «вічному» папері - пергаменті, які зберігаються у рукопис­них фондах бібліотек Санкт-Петербурга і Москви.

Є підстави говорити про існування у Х-ХІІ ст. на теренах Галичини і Волині дружинного епосу, свідченням чого є дру­жинна пісня про подвиги Романа Мстиславича, уривок якої включений до Галицько-волинського літопису. Відомий дослідник Галицько-волинського літопису М. Котляр вважає, що з середини XII ст. у Галичі почали створюватись не «кла­сичні» літописи, а історико-літературні повісті, присвячені князям, а це стало новим етапом у розвитку історичного опису­вання подій. Цей унікальний твір створений щонайменше п'ятьма високоосвіченими літописцями-укладачами, які були ґрунтовно обізнані з працями візантійських та західноєвро-

¹ Див.: Галицько-волинський літопис. Переклад Л. Махновця. -Львів, 1994.

пейських авторів, виступали як патріоти і прихильники збере­ження цілісності Руси-України.

Умовно Галицько-волинський літопис ділиться на дві час­тини: Літописець Данила Галицького та Волинський літопис. Перша частина починається з так званої Початкової Галицької повісті, з відомостей про загибель Романа Мстиславича, княжіння його дружини Анни і вступ на престол Данила, його вигнання з Галича і повернення, про боротьбу проти ордин­ського ярма. Друга частина присвячена княжінням у Володи­мирі Волинському Василька Романовича, його сина Володими­ра та Мстислава Даниловича.

Літопис засвідчив вищий рівень описування історичних подій, вдалішу спробу їх причинно-наслідкового осмислення. Він складається з різних оповідань історичного змісту, створе­них у період 1201-1292 рр., закінчується розповіддю про поча­ток литовської колонізації України. На думку дослідників, його перші варіанти не мали чіткої хронологічної схеми, а деякі дати були проставлені пізніше, причому часто невірно. Наприклад, на початку оповідання про Данила Романовича говориться про смерть його батька в 1201 р. замість 1205 р. Не виключено, що літопис зазнав певної корекції в процесі переписування і включення його до Іпатіївського літопису. До елементів «науковості» Галицько-волинського літопису можна віднести досить широку і різноманітну джерельну базу. Це і документи з княжої канцелярії, донесення послів, гра­моти, листи, попередні літописні хроніки, і перекладна за­рубіжна література (візантійський хронограф, хроніки Георгія Амартола, «Александрія»), і особисті враження очевидців.

Галицькі літописці, як і тогочасні придворні хронографи та історики в західноєвропейських країнах, відкрито демонст­рували свої симпатії спочатку Роману Мстиславичу, який наслі­дував приклад свого предка Володимира Мономаха щодо єдності Русі, а потім Данилу Романовичу, що зробив найбільший внесок, щоб «зібрати докупи» землі, повернути і розширити володіння, якими правив його батько. Багато уваги приділено держав­ницькій діяльності Данилового сина Василька та внука Володи­мира. З середини 60-х рр. простежується прихильність літо­писців до волинської гілки Романовичів, і тільки остаточна редакція 1292 р. відтворює ідею об'єднавчих тенденцій, що їх обстоював галицький князь Лев Данилович та його нащадки.

Запроваджений Початковою Галицькою повістю, якою відкривається Галицько-волинський літопис, термін «Романо­вичі» (1206) об'єднував в єдине ціле потомство Романа Мсти-

славича як засновника відповідної династії. Прославляються переможні походи Романа Мстиславича до половецького сте­пу. Літописці підкреслювали родовий зв'язок Романовичів з далекими предками, насамперед з Володимиром Мономахом, аби в такий спосіб підкреслити древність роду, династичне право на наслідування влади, наголосити на доброчесності, мужності і гідності князя. Такими засобами утверджувалась і розвивалась історична пам'ять про попередні покоління, за­проваджувалась наступність традицій.

Тогочасна концепція провідної ролі в історії видатних осіб яскраво виявилась у звеличенні Данила Галицького. Літописець характеризує його як людину мудру і прозорливу, сувору і спра­ведливу, виправдовує його тверду великокнязівську політику щодо боярства, кроки щодо зміцнення централізованої влади і цілісності держави перед загрозою з боку монголо-татарської орди, Польщі, Угорщини, Литви. Він із захопленням описує подорож Данила Галицького до столиці Орди, його переможні походи на половців, схвально оцінює жорстоку розправу з жите­лями міст, які виявляли непокору князеві. Літописець оцінює князя як такого, в якому «від голови до ніг немає пороку».

Галицько-волинський літопис проливає світло на ідейну спрямованість поглядів його авторів. Можна стверджувати, що вони були патріотами своєї землі, прихильниками могутності Руської держави, її цілісності і незалежності, слави руської зброї і військового мистецтва. Особливо це виразно відбито в образі Данила Романовича, який поставив у залежність від себе Київ і об'єднав всю Південно-Західну Русь, створював ко­аліцію для визволення Русі від татарського ярма, зміцнював військо, споруджував фортифікаційні укріплення.

Червоною ниткою через літопис проходить обґрунтування права галицьких князів на володіння всією Південно-Західною Руссю, включаючи стародавню столицю Київ, збереження його традицій і духовної величі. Утвердження галицько-во­линського князя Романа Мстиславича і в золотоверхому Києві дало підстави літописцеві назвати його великим князем, «ца­рем на Русі», «вікопомним самодержцем всієї Русі». Новим підтвердженням права галицько-волинського князя на київ­ську спадщину літописець вважав статус Данила Галицького після встановлення васальних відносин з золотоординським ханом, коли він висунув на посаду київського митрополита кандидатуру Кирила. Хоч зреалізувати план відновлення дер­жави в межах Київської Русі не вдалося, ця ідея залишалася як перспективна програма.

Примітною рисою Галицько-волинського літопису як нової сходинки в розвитку української історичної думки є загострена увага до історії державності, політичного устрою Галицько-волинської держави. У ньому багато місця відведено обґрунту­ванню ролі князя, а згодом короля як носія верховної влади, історії галицького боярства, його участі в державному управ­лінні через боярську раду. Наведені приклади про обмеження влади князя, право розпоряджатися земельними володіннями підсумовуються такою фразою: «Данила князем називали, а самі землю тримали». Вони свідчать про елементи аналітики в оповідях літописців. Для протистояння боярству князь мусив шукати підтримку у віче. Принагідне нагадаємо, що в добу спадкоємців Данила Галицького саме галицько-волинські міста першими дістали магдебурзьке право як визнання само­врядної традиції.

Інтерес до історії державності, міждержавних відносин ще більше зріс у ХШ-ХІУ ст. Йдеться про договори галицьких князів Андрія та Лева з Прусським орденом хрестоносців, Юрія II Болеслава, якими встановлювався союз Галича з Прус­ським орденом проти Польщі, Литви і татар.

Письмові та усні пам'ятки ХІІ-ХШ ст. характеризуються деякими «галицькими» особливостями, насамперед лінгвістич­ними, використанням специфічних для української традиції символіко-метафоричних засобів. Описуючи героїчні діяння князя Романа, літописець порівнює його з левом, сердитою риссю, з крокодилом, туром і орлом.

Великий вплив на розвиток історичної думки в Галицько-волинській державі продовжувала відігравати християнська церква. Тут діяли Галицька, Перемишльська, Угрівська та Луцька єпархії, а в 1301 р. була заснована Галицька митро­полія, підпорядкована грецькому патріархові. Водночас деякі галицько-волинські князі, починаючи від Данила Галицького, підтримували контакти з Римом. Поступово протистояння, що назріло між Візантією і Римом, поширювалося на церковне життя в Україні. Писемні пам'ятки поетизують і міфологізують образ Галича як древнього і священного. Богом обраного міста, яке мало потужну духовну підтримку.

Провідна роль Галича в розвитку історичних знань зумов­лювалася також його місцем в системі культурних цінностей:

шкільництва, книжної освіти. Тут перекладалися і поширюва­лися релігійні та історичні твори з грецької, угорської, ла­тинської, зокрема житія святих, «Оповідання про Індійське царство». До житія святих Болгарії і Чехії часто долучали

українських святих. Частина галицьких князів і бояр вільно володіла латинською та німецькою мовами.

Однією з особливостей розвитку історичних знань у Галицько-Волинській державі було те, що на неї помітно впливали погляди польських, чеських та угорських хроністів Вінцента Кадлубека, Яна Длугоша, Галла Аноніма. Серед тогочасних хронік особливо цінною є «Велика хроніка про Польщу, Русь і їх сусідів ХІ-ХІІІ ст.». Не було випадковим, що галицько-волинський літописець навів немало відомостей з політичного і культурного життя Західної Європи, захоплювався духом лицарства, шляхетності.

Про зрослий інтерес до історії на Волині та Галичині свідчить поступове виокремлення історичної тематики в літе­ратурній творчості та малярстві в самостійний жанр. Велика заслуга в цьому належала мудрому книжнику Тимофію - авто­ру повісті з означеною історичною спрямованістю. Найближче до історичної тематики стояли епічні твори, так звані «давни­ни». У «давнинах» Галичини фігурують місця Поділля, Дунаю, пов'язані з боротьбою проти татар, Михайло Поток-богатир та ін. Крім того, створювались пісні і перекази про галицьких і волинських князів, насамперед про Романа Мстиславича, Данила Романовича.

Візантійсько-київський стиль та історичний зміст харак­терні для фрескового настінного живопису, церковного іконо­пису, архітектури. Особливо це характерне для церкви Спаса в Галичі, яка згадується в літописі за 1152 р., для церкви Св. Пантелеймона, а також Успенського собору, храму Кирила і Мефодія та ін.

Отже, навіть з цих скупих відомостей є очевидним, що істо­рична думка в Галицько-волинській державі стала логічним продовженням і збагаченням знань, нагромаджених у Київ­ській Русі. Дістала подальший розвиток літописна традиція, втілена у Галицько-волинському літописі, епічних творах «давнини», в церковній літературі. Разом з тим на історіогра­фічний процес в Галичині суттєво впливала візантійська, римська та західноєвропейська історична думка, адже Галиць-ко-Волинська держава мала широкі зв'язки, в т. ч. й динас­тичні з Угорщиною, Польщею, Римом, Литвою, Чехією, Мо­равією тощо. Вона відігравала роль містка між західною і східною цивілізаціями.

Галицькі і Волинські князі за традицією, властивою Києву, були людьми освіченими і висококультурними. Як зазначає ав­тор Волинського літопису, Володимир Василькович був таким

книжником і філософом, «якого не було у всій землі й по ньому не буде». Завдяки йому поширювалась освіта, книжне навчан­ня, створювались книги і бібліотеки, а при княжому дворі утри­мувалось багато книгописців. Літописець назвав 36 книжок, які фігурували серед дарів князя для церков і монастирів Воло­димира, Берестя, Бельська, Кам'янця, Любомля, Перемишля, Луцька та інших міст. При цьому підкреслювалось, що чимало книжок князь переписав власноручно. Окрім релігійних текстів були книги для читання з певним історичним забарв­ленням: «Пролог дванадцяти місяців», «Соборник», «Соборник великий» з очевидно повчально-виховними статтями.

Звичайно, збагачення історичних знань у княжій Україні-Русі стримувалось рядом об'єктивних чинників. Непоправної шкоди розвитку духовності та історичної думки завдали ве­ликі руйнування і нищення, людські і духовні втрати, яких зазнали землі Київської і Галицько-волинської Русі в роки зо-лотоординського татарського панування, яке тривало понад сто років. Воно істотно уповільнило економічний і культурний розвиток українських земель, насамперед Києва. Негативно позначилось на духовному житті, на розвитку історичної думки перенесення в 1354 р. митрополії з Києва до Володими-ра-на-Клязьмі, в чому були зацікавлені татари, прагнучи не допустити духовного відродження давньої столиці Русі. Переїзд київського митрополита Максима до Володимира і заснування Галицької митрополії для «Малої Руси» (1303) відіграли деструктивну роль в історії православ'я, заклали початок його розколу, підірвали історичні традиції та звичаї предків, негативно вплинули на історичну свідомість.

Не збереглися тогочасні київські та галицько-волинські архіви і бібліотеки, оскільки були понищені золотоординськими завойовниками, пограбовані угорцями та поляками.

Незважаючи на негативні наслідки руйнувань, можна зро­бити висновок, що розвиток історичних знань у Галицько-волинській державі став логічним продовженням і збагачен­ням українсько-руської історичної думки Київської Русі, яка за умов більш як столітнього державного життя українського народу набула дедалі виразнішого етнічного забарвлення. Ідея державної самостійності, збереження і примноження київ­ських княжих традицій, пошуки шляхів політичного, еко­номічного і культурно-духовного порозуміння з сусідніми народами позначилися на змісті і характері української істо­ричної думки. Між історичними і літературними творами XI -початку XIV ст. Київської і Галицько-волинської Русі не мож-

на провести якусь межу, оскільки літописи набувають дедалі вираженішого літературного характеру, а літературні та релі­гійні твори носять відбиток історичного підходу. Сформувалася особлива галицько-волинська манера історико-літературного викладу подій, що мала багато спільного з київською літопис­ною традицією.