Главная | Обратная связь

VI.4. Протистояння ідеї тяглості української історії з часів Київської Русі та монархічно-імперської ідеї Москви

Одним з нових явищ у розвитку української істо­ричної думки другої половини XVII ст. стало дедалі виразніше

утвердження ідеї тяглості історії України від заснування Києва, утворення Київської держави до Гетьманщини. Ця ідея зіткнулася з промосковською монархічно-імперською ідеєю «Москва - третій Рим», за якою Московія заявляла свої амбітні претензії на київську спадщину, на оборону православ­ної віри в Україні. Ще Іван III після завоювання Новгорода прийняв у 1493 р. титул «государя всея Руси», а Іван IV запро­вадив назву «Московська держава» (1570), яка проіснувала до Петра І, і утвердив деспотичну модель державного правління. За його правління було встановлено державний контроль за на­писанням і переписуванням літописів, обґрунтовувалось римське походження московських князів.

Чим відрізнялася русько-українська історична ідея від мос­ковсько-російської? Ця різниця простежується, насамперед, у порівнянні політичної доктрини митрополита Іларіона, ви­кладеної у «Слові про закон і благодать», та автора концепції «Москва - третій Рим» Філофея. Якщо Іларіон уникав понят­тя «богообраний народ», твердячи, що всі народи рівні за мірою Божої благодаті, то на думку Філофея Москва - «богообрана» і лише держава православної конфесії може бути об'єктом Божественного промислу. Московська держава трак­тувалася як священна, як захисниця православної віри, російським ідеалом оголошувався «Новий (третій) Рим», а історичною місією Москви декларувалося світове панування, московський цар розглядався як прямий спадкоємець Риму і Києва. Слід також мати на увазі, що церковнослов'янська мова як носій книжної культури Київської Русі лягла в основу не української (нею залишилась природна народна мова), а російської літературної мови. Звідси виводився ще один аргумент московських істориків і церковнослужителів про виключне право Москви на київську культурну спадщину. Наростання протистояння навколо київської спадщини за­свідчує ряд тогочасних творів українських авторів, зокрема «Кройніка» Феодосія Софоновича - колишнього ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Києво-Могилянської академії. Твір складався з трьох частин, мав компілятивний характер, ґрунтувався на давньоукраїнських літописах, польських хроніках, у т. ч. Матвія Стрийковського, і був завершений у 1672 р. Перша частина охоплювала різні за хронологією події, з одного боку, в Київському, Чернігів­ському та Галицько-волинському князівствах, а з другого боку,

в Північно-Східній Русі, розрізняючи їхню історію. У «Кройніці» ув'язувались стародавня, середньовічна і нова історія України, причому її найдавніші часи висвітлювались у єдності з Північною та Західною Руссю. Це, очевидно, мало засвідчити спільне коріння східнослов'янської людності.

Друга частина, що нагадує збірник історичних повістей про важливі події на землях України-Русі з кінця XIII до кінця XVII ст., логічно і хронологічно поєднана з княжими часами і утверджувала ідею безперервності і тяглості української історії. Водночас цю логіку історичного процесу можна було розглядати як аргументацію наступності влади Москви від Києва насамперед по церковній лінії.

Аналіз «Кройніки» Ф. Софоновича засвідчує, що він пе­реслідував благородну мету: створити стислий нарис україн­ської історії і в такий спосіб допомогти кожному українцеві осмислити родовід свого народу, минувшину своєї Батьків­щини. Твір проникнутий ідеєю цілісності і єдності України, національного патріотизму, адже всі відомості про Київщину, Волинь, Поділля і Галичину подаються як життя одного наро­ду, а історія козацтва, козацького устрою оцінюється як національне надбання, як ознака його самобутності.

«Кройніка» Ф. Софоновича послужила основою для іншого історичного твору - «Синопсиса», що став важливим етапом у розвитку української історичної думки, перехідною ланкою від літописних до історичних праць. Він проникнутий ідеєю цілісності і органічної єдності історії України-Русі, написаний у Києво-Печерській лаврі і надрукований 1672 р. Це перший нарис української історії, автором якого вважають лаврського архімандрита Інокентія Гізеля, що на час Переяславської ради 1654 р. був ректором Києво-Могилянської академії і відмовив­ся присягати на вірність цареві, але згодом переорієнтувався на співпрацю з царем Олексієм Михайловичем, який прийняв титул государя всієї Великої, Малої і Білої Русі. Ряд до­слідників ставлять під сумнів авторство «Синопсиса» І. Гізеля, мотивуючи це тим, що він був людиною високоосвіченою, добре обізнаною з історичними джерелами і літературою, адже за рекомендацією П. Могили навчався в Англії, де прослухав курси богослов'я, історії, юриспруденції, а отже, не міг припус­титися грубих помилок і неточностей, якими обтяжений твір. Достеменно відомо, що І. Гізель дав благословення опубліку­ванню «Синопсиса» в Лаврській друкарні як архімандрит

Лаври. Побутує думка, що автором міг бути Пантелеймон Козановський - ієромонах, економ Києво-Печерської лаври, що був причетний до видання розширеного варіанта «Синопсиса» в 1681-1682 рр. Не виключено, що твір мав замовний характер московської патріархії, адже на догоду романівській династії автор «Синопсиса» ввів поняття «слов'яно-руський народ», а київського князя Володимира називає першим самодержцем «всея России», а до його спадкоємців відносить і «великого князя» Олексія Михайловича. Автор вдався до біблійних ле­генд, аби від племені «Мосоха» вивести назву Москви і московитів як прабатьківського племені всіх слов'ян.

Слід мати на увазі, що невдовзі після Андрусівського пере­мир'я Київ потрапив під владу Московської держави і, очевид­но, історик намагався засвідчити лояльність новим володарям Москви своїми монархічними поглядами. Тогочасна москов­ська історіографія обґрунтовувала споконвічність самодержав­ного ладу, успадкованість монархії Київської Русі Москов­ською Руссю, а прийняття українських земель під високу руку московського монарха трактувала як повернення їх у лоно матері - Росії, доводила її право на володіння Україною. Про-московська заангажованість твору проглядається у замовчу­ванні ряду важливих подій української історії, включаючи й Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, тобто ту подію, що живила ідею українського автономізму. На свідо­ме замовчування ролі~к6зацтва та Визвольної війни україн­ського народу свого часу звертав увагу М. Грушевський, наго­лошуючи, що якраз національна боротьба з Польщею склала епоху в історії, а пам'ять про неї переповнювала свідомість українського суспільства. Такі маніпуляції з історією вклада­лися в проросійську концепцію спадкоємності державної влади Москвою від Києва. Не виключено, що це могло стати наслід­ком «редагування» «Синопсиса» в процесі його московських перевидань 1678 і 1680 р.

З огляду історіографії цінність «Синопсиса» полягає в тому, що він став перехідним містком від літописання до створення історичних творів з елементами наукового осмислення подій. Твір умовно поділяється на три частини: а) основна, яка при­свячена Київській Русі; б) оповідання про Куликовську битву;

в) розповідь про Чигиринські походи і правління царя Федора Олексійовича. Усі ці частини тісно ув'язані між собою, але основні сюжетні лінії зосереджені на історії Києва і Києво-

Печорської лаври. Особлива увага приділена періоду князю­вання Рюриковичів, зокрема Володимира Великого та Володи­мира Мономаха, згадується оборона святих київських місць спільними силами козаків і московського війська.

Попри ідеологічну упередженість твору він відбиває спад­коємність козацької і княжої історії, хоча й виклад цього процесу ув'язується з приєднанням України до Московії як «повернення» Києва у лоно московського царювання. Можна погодитися з думкою дослідників про те, що «Синопсис» був своєрідним політичним маніфестом Києво-Печерської лаври, проповідуючи своє єднання з Московією при одночасному збереженні незалежності від Московської патріархії, автономії України, рівноправних відносин з Польщею як противаги мос­ковським зазіханням, протидія Туреччині та Криму. Набувши статусу підручника, «Синопсис» відіграв важливу роль у фор­муванні історичної свідомості українського і російського суспільств, при цьому провідна верства, насамперед церковна, кожна по-своєму трактувала своє розуміння історії України і Московії. Книга популяризувалась у всьому християнському світі, була перекладена грецькою та латинською мовами і понад сто років слугувала навчальним посібником з історії, справила вплив на подальший розвиток історичних знань в Україні, Росії і Білорусі.

Таким чином, в історичній думці другої половини XVII - по­чатку XVIII ст. складається дедалі глибший водорозділ між двома трактуваннями тяглості історії. З одного боку, козацька доба розглядається як логічне продовження історії Київської Русі, як надбання українського народу. З другого боку, суспільній свідомості нав'язується монархічно-імперська ідея Москви як спадкоємиці традицій Києва. Протистояння цих ідеологом надовго визначить світоглядні орієнтири наступних поколінь істориків.

Загальні висновки

Велике повстання українського козацтва 1648 р., яке пере­росло у Національно-визвольну війну, або революцію, всього ук­раїнського народу під проводом Богдана Хмельницького та його наступників, ліквідація на звільненій території польсько-шля­хетської влади і утворення козацько-гетьманської держави — все це послужило викликом українській історичній думці для з'ясування

історичних коренів української державності, обґрунтування істо­ричних засад національної державницької ідеї. У суспільній свідомості українського народу, його передової верстви — козацт­ва утверджувалось розуміння того, що Українська козацька держава — спадкоємиця Київської Русі і має існувати в кордонах, які встановили «благочестиві великі князі».

Зростання національно-державницької свідомості українсько­го суспільства спонукало істотні зрушення в розвитку історичної думки, сприяло появі нових форм історичної творчості, збагатило її зміст. Поворотне значення мало зародження козацько-стар­шинського літописання, яке, з одного боку, було продовженням княжої літописної традиції, а з другого боку, стало перехідним етапом до створення історичних творів з елементами наукового мислення. «Літопис Самовидця», козацькі щоденники, мемуари, історії і синопсиси засвідчили намагання їх авторів не тільки фіксувати й описувати історичні факти, а й пояснювати їх, з'ясо­вувати взаємообумовленість подій.

Генератором історико-філософського осмислення сучасності в органічному зв'язку з історичним минулим, створення історич­них праць і підготовки професійних істориків стала Києво-Могилянська академія. Праці її професорів і вихованців П. Могили, Ф. Прокоповича, І. Гізеля, С. Яворського та інших окреслили нове розуміння історії, надовго визначили провідні напрями розвитку історичних знань, їх гуманізації. Однією з найпопу-лярніших історичних книг XVII ст. став «Синопсис», який пере­кладався грецькою та латинською мовами і понад сто років служив підручником з історії.

В історичній думці другої половини XVII — початку XVIII ст. дедалі рельєфніше заявили про себе автономістські та антиім-перські мотиви, чітко простежуються антипольські, антитурецькі та антимосковські настрої, що віддзеркалювало особливості національно-визвольних змагань українського народу, імперських зазіхань на його землі. Історичні твори цієї доби проникнуті ідеями українського патріотизму, відновлення окремішності України, її соборності.

Запитання для самоконтролю

1. У чому проглядається взаємозв'язок Хмельниччи­ни та розвитку української історичної думки?

2. Яка особливість козацького літописання у кон­тексті української літописної традиції?

3. Розкрийте основні ідеї «Літопису Самовидця».

4. Окресліть роль Києво-Могилянської академії в роз­витку української історичної думки, її філософ­ської спрямованості.

5. Охарактеризуйте внесок провідних учених Києво-Могилянської академії у збагачення історичних знань про Україну.

6. У чому суть автономістських та антиімперських мотивів історичної думки?

7. Які причини протистояння ідеї тяглості української козацької історії з княжих часів та монархічно-імперської ідеї Москви?

8. Яку роль у формуванні суспільної історичної свідо­мості в Україні відіграв «Синопсис»?

 

 

ЛЕКЦІЯ VII