Главная | Обратная связь

ХІІ.3. Українознавчі осередки історичної науки в Західній Україні та в еміграції

Метf:

Висвітлити дуалізм мережі та світоглядних орієнтирів історичної науки в умовах утвердження більшо­вицького режиму, втягування України до складу СРСР, моти­ви і роль політики українізації, повернення М. Гругиевського в УСРР у збереженні традицій національної історіографії, роз­крити значення для української історичної науки діяльності її осередків у Західній Україні та діаспорі.

По мірі згасання Української революції, повалення УНР та ЗУНР, експорту більшовицького режиму з Росії, його насад­ження в Україні, анексії західноукраїнських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною українська історична наука знову опинилася перед загрозою нищення її національних засад. Включення УСРР до складу СРСР тягло за собою периферійність української історичної науки, нівелювання її національної самобутності. Однак потужний спротив українсь­ких сил, особливо національне свідомої інтелігенції та молоді, повстанський рух на селі змусили більшовиків змінити такти­ку в царині національних відносин, запровадити так звану політику «коренізації», яка в УСРР набрала форми «украї­нізації». Часткова лібералізація національної політики, роз­ширення сфери вживання української мови, розвиток націо­нальної освіти, українізація преси та видання книг, часткова дерусифікація великих міст та інші заходи створили умови, за яких за інерцією ще деякий час продовжувався започаткова­ний Українською революцією історіографічний процес.

Рубіжне значення для розвитку української історичної на­уки мало повернення в 1924 р. з еміграції М. Грушевського, створення й очолення ним системи історичних установ у структурі ВУАН, формування наукової школи в Києві. Однак діяльність цих установ, праця національне свідомих істориків наштовхувались на безпринципність конформістів, на спро-

9 ^4-183 257

тив з боку зросійщених ідеологів більшовицької партії, яка розглядала історичну науку лише як засіб ідеологічного впли­ву на народні маси і обґрунтування своєї політики. Відстою­ючи гасла пролетарського інтернаціоналізму, партійність історичної науки, класовий підхід до оцінки подій і явищ історії і радянізуючи історичну науку, більшовики поступово згорнули політику українізації, вдалися до масових репресій проти діячів української науки, літератури й мистецтва, свідченням чого став процес по справі «Спілки визволення України ».

Шляхом репресій, шантажу і підкупу більшовикам частко­во вдалося розколоти українських істориків, накинути частині з них свої ідеологічні орієнтири, утвердити дуалізм наукових установ, загострити ідейне протистояння.

Одна з особливостей розвитку української історичної науки в 1920-ті рр. полягала в тому, що досить велика група істориків, уникаючи переслідувань з боку більшовиків, емігрувала за межі УСРР. У Західній Україні, на Буковині та Закарпатті, а також у ряді західноєвропейських держав сформувалися ук­раїнознавчі науково-дослідні осередки, навчальні заклади, завдяки яким не були перервані національні традиції укра­їнської історіографії. Історики української діаспори всупереч спробам радянських істориків подати спотворений виклад української історії, особливо революції 1917-1920 рр., від­стоювали правдиве і об'єктивне висвітлення подій.