XI.2. Вплив Української революції на розвиток історичної науки
Весь попередній розвиток української історіографії переконливо засвідчував її взаємообумовленість і взаємозв^я-зок із суспільно-політичними та духовно-культурними процесами. Це підтвердила і доба Української революції, і відновлення української державності, серед чинників якої важливу роль відіграли розвиток історичних знань, ріст історичної свідомості, участь провідних істориків, зокрема М. Грушевського, М. Василенка, Д. Дорошенка, І. Огієнка та інших, у політичному житті, революційному русі й державотворенні. Водночас утворення Української Народної Республіки, а згодом і Західноукраїнської Народної Республіки, відкрило сприятливі умови для розвитку історичної науки, започаткувало їй державницьку підтримку. Державне усамостійнення України закладало реальні підвалини для подальшого унезалежнення української історичної науки. Вчені-історики за умов власної держави могли розраховувати на державну підтримку історичних досліджень, зміцнення видавничої бази, підготовку кадрів. Зрештою, в документах Української Центральної Ради, урядів Української держави гетьмана П. Скоропадського, УНР доби Директорії, Західноукраїнської Народної Республіки всі ці питання були задекларовані, однак через політичну ситуацію, яка склалася в зв'язку з агресією більшовицької Росії та Польщі, не вдалося їх реалізувати. Революційні і державотворчі процеси поставили перед істориками завдання створення нових праць з історії українського народу, з історії державності України. Дослідження і вивчення національної історії, поширення історичних знань висувалися на рівень важливих державних справ. Брак наукової і навчальної літератури з української історії, науково-популярних праць спричинив, з одного боку, поширення вже наявних досліджень В. Антоновича, О. Єфименко, Д. Яворницького, М. Аркаса, М. Грушевського та ін., а з другого - створення нових праць, зокрема Д. Багалія, В. Пархоменка, М. Слабчен-ка та ін. Масовими тиражами перевидавалися історичні оповідання А. Кащенка. Великою популярністю користувалася «Історія України-Руси» Миколи Аркаса (1853-1909) - відомого культурно-освітнього діяча, автора опери «Катерина» на сюжет поеми Т. Шевченка. Написана українською мовою популярна історія була відредагована В. Доменицьким1 і вийшла у 1908 р. у Петербурзі, а потім перевидавалася у 1912 та 1922 рр. Вихід книги підтримали Є. Чикаленко, Б. Грінченко, Г. Хоткевич та інші діячі. Незважаючи на ряд неточностей, відсутність єдиної концепції, праця М. Аркаса відіграла важливу роль у поширенні історичних знань про Україну. 1 Доменицький Василь (1877-1910) - український історик, учасник українського руху, активний дописувач до «Украинского вестника», «Киевской стариньї», «Записок НТШ», автор кількох праць з історії Галичини і Буковини, редактор першого повного видання «Кобзаря» Т. Шевченка. Значно зріс інтерес громадськості до історії українського козацтва. Як зазначав І. Лисяк-Рудницький, у 1917 р. в Україні знову віджив з великою силою козацький рух, «стихійно відроджувались козацькі традиції»1. Енциклопедією козацтва на той час вважалася тритомна «Історія запорозьких козаків» Дмитра Яворницького (1855-1940) - видатного українського історика, археолога, етнографа, згодом академіка АН УРСР, директора Катеринославського історико-краєзнавчого музею, вихованця Харківського університету. Його подвижницька діяльність щодо пошуку, виявлення, колекціонування і дослідження старожитностей козацького краю була захоплюючим прикладом для молодої генерації українських істориків. Історик високо оцінював значення українського козацтва, висвітлив його походження, склад, збройні сили, показав роль Запорозької Січі як форпосту України в боротьбі за волю і незалежність. В умовах революції Д. Яворницький спеціально підготував і оприлюднив науково-популярні праці «Як жило славне запорізьке низове військо», «Українсько-руське козацтво перед судом історії», в яких акцентувалася увага на провідній ролі козацтва в національно-визвольній боротьбі. Особистий приклад створення і популяризації історичних знань показував голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський. Ще в 1914р. він дав визначення концепції українознавства як дослідження минулого і сучасного українського народу, його властивостей і особистостей, його території і різноманітних умов, які впливають на життя і розвиток суспільства. Тематику праць історика періоду Української революції, особливо 1917-1918 рр., досить повно віддзеркалює ідея українознавства. М. Грушевський ще в квітні 1917 р. започаткував серію статей під загальною рубрикою «На порозі нової України», присвячених українському національному відродженню і державному будівництву. Ці статті друкувалися в «Новій Раді», завдяки чому дістали велике поширення, а в 1918 р. вийшли окремою збіркою. Вона починалася із статті «На переломі», в якій давалася характеристика унікального моменту в історії українського народу, коли впали кайдани рабства і з'явилася можливість відновити свою державну самостійність, творити нове життя. Далі йшли три статті про вибір орієнтирів відновленої Української Народної Рес- 1 Див.: Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації // Історичні есе. - У 2-х т. - Т. 1. - К., 1994. - С. 22. публіки. Вони мали такі назви: «Кінець московської орієнтації», «Наша західня орієнтація», «Орієнтація чорноморська». Їх історіографічне значення в тому, що аргументи на вибір напрямів зовнішньої політики УНР базувалися на історичних та географічних чинниках, на ретроспективному аналізі зв'язків України з своїми сусідами, насамперед західними. У статті «Нові перспективи» історик наголошував, що український народ належить до західноєвропейського кола, і що його західна орієнтація ґрунтується не тільки на історичних традиціях, але й на тому, що протягом століть українське життя було зв'язане із західним, а також на самому складі народного характеру. Велику увагу історик приділив підставам Великої України, маючи на гадці Україну велику соціально-моральними, економічними та культурно-інтелектуальними вартостями. Серед підстав реалізації цього плану були виокремлені село, місто, державність, армія, нація. Головною підставою Великої України ще довго, коли не завжди, - писав історик, - буде селянство. Що ж до ситуації в містах, особливо великих, то він наголошував, що часто вони виступають вогнищами проти-українських настроїв, підривають нашу державність, тому необхідно не повертатися до них спиною, а пов'язати їх з українським життям. Акцентувалася увага й на ролі освіти, шкільництва, науки, бібліотек, музеїв, архівів, підготовки фахівців для народного господарства, виховання дітей, розвитку мистецтва. Друга частина збірки мала назву «Самостійна Україна», в якій чільне місце відводилося мотивам прийняття і змісту Четвертого Універсалу Української Центральної Ради, що проголошував повну незалежність і самостійність Української Республіки. Усамостійнення України розглядалося як «історична неминучість українського життя» і головна умова збереження української держави. Історичну спрямованість мали публіцистичні статті «Український герб», «Про монетну українську одиницю», про перехід на середньоєвропейський час, про територіальний устрій УНР, а також ті, що не увійшли до збірки «На порозі Нової України», але стосувалися історичного минулого українського народу. Особливе значення мали дискурси «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Чи Україна тільки для українців?», «Велика хвиля» та ін. Незважаючи на велику зайнятість державними справами, публіцистикою, М. Грушевський залишався ученим-істори- ком. Він написав ґрунтовну статтю «Історія і її соціальне виховуюче значення», в якій виклав систему поглядів на роль історичної науки в суспільному житті, її вивчення у школах. На його думку, історична наука повинна вивчати історію людства, не залишаючи поза увагою історію рідного краю. Необхідно шукати оптимальне співвідношення історії свого народу та історії людства, уникати егоцентризму і національного егоїзму. Головне покликання історії вчений вбачав у вихованні високої моралі і формуванні гуманістичних цінностей, у сприянні, аби формула «людина людині - річ свята» восторжествувала. У 1918 р. побачило світ нове видання «Ілюстрованої історії України», яке було доповнене розділом «Як творилась Українська Держава». М. Грушевський включив такі підрозділи: «Російська революція і визволення України», «Боротьба за автономність України і федеративний лад», «Українська Народна Республіка», «Україна самостійна» та ін. З властивою для вченого скрупульозністю простежувалася еволюція УНР від автономії до повної державної незалежності. У такий спосіб М. Грушевський показав повчальний зразок історичного дослідження. Наукову і державницьку роботу вдало поєднував Дмитро Дорошенко (1882-1951) - видатний український історик, вихованець Варшавського, Петербурзького і Київського університетів, громадсько-політичний і державний діяч, член Української Центральної Ради, Міністр закордонних справ в уряді П. Скоропадського. Революцію він зустрічав як уже сформований історик, джерелознавець, видавець, член НТШ. Д. Дорошенко, виходячи з конкретної ситуації, зумовленої відновленням національної держави, адаптував до потреб робітничої, селянської і молодіжної аудиторії свої праці: «Коротенька історія Чернігівщини», «П. О. Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність», «Про минулі часи на Поділлю» (1918-1919). Поряд з вивченням регіональної історії, історії рідного краю, Д. Дорошенко усвідомлював необхідність підготовки узагальнюючих праць на основі цілісного підходу до української історії. Як історик, він твердо стояв на позиціях наукового синтезу знань з історії України, послідовно обстоював державницьку ідею. Д. Дорошенко належав до піонерів створення наукових навчальних посібників. Його підручник «Історія України», який охоплював період від найдавніших часів до революції 1917 р., тривалий час вико- ристовувався в українських школах Наддніпрянської і Західної України. У підручнику давалася наукова інтерпретація назв «Русь» і «Україна», характеристика політичного і суспільного устрою Русі-України, козаччини, Хмельниччини і Гетьманщини. Він апробував свій курс у лекціях з історії України, прочитаних у Кам'янець-Подільському університеті. Опинившись в еміграції, учений створив фундаментальний «Нарис історії України», підготував ґрунтовний «Огляд української історіографії». Цей його доробок розглянемо в наступних лекціях. Велике значення для розуміння суспільно-політичних процесів періоду революції, у т. ч. і в сфері історичних досліджень, мають його спогади («Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918)»). Новими українознавчими дослідженнями відгукнувся на відновлення української державності Дмитро Багалій (1857-1932) - видатний український історик, архівознавець, громадський діяч, ректор Харківського університету (1906-1911), один з перших академіків Української академії наук (1918). Його основна праця «Історія Слобідської України», завершена в 1917 р., побачила світ у Харкові у 1918 р. Уже у передмові автор наголошував, що народ творить свою історію і державний устрій, його національні форми, що цю історію треба вивчати з дитинства, намагатися зрозуміти її, цінувати і любити. Праця мала принципове значення для утвердження в історіографії концепції цілісності України, оскільки автор на великому і достовірному джерельному матеріалі доводив ук-раїнськість Слобожанщини, всебічно проаналізував причини її зросійщення, а соціально-економічний, політичний, культурний, релігійний розвиток і побут населення розглядав у контексті української історії, хоча й не замовчував українсько-російські взаємини. Написана українською мовою книга тривалий час слугувала навчальним посібником з історії України, хоч за структурою складалася з окремих нарисів. Символічним був її останній розділ під назвою «Харків яко українське місто». У цьому розділі історик висвітлив українське національне відродження у місті в XIX ст., що було реакцією на русифікаторську політику царизму, показав прихильність Харківського університету, частини його професорів, зокрема П. Гулака-Артемовського, М. Костомарова, І. Срезневського та ін., до українознавства. Праця пронизана концепцією невпинного прогресу людського суспільства, основу якого, на думку автора, становить соціально-економічний розвиток, а голов- ним рушієм виступають народні маси. Не є випадковим, що з іменем Д. Багалія пов'язують соціально-економічний напрям в українській історіографії. Як вихованець київської школи істориків-документалістів В. Антоновича, Д. Багалій намагався всі принципові висновки вивести з джерельних свідчень: літописів, актових документів, народної творчості. У багатьох місцях дослідження автор звертається до читача із закликом вивчати, опановувати, знати і поважати українську історію, культуру і мову. Принагідне зазначимо, що наукові дискурси з української історії Д. Багалій започаткував ще у 80-х рр. XIX ст. У таких працях, як «История Северской земли до половини XIV в.» (1882), «Очерки из истории колонизации степной окраинн Московского государства» (1887), «Колонизация Новорос-сийского края й его первне шаги по пути культури» (1889), «Магдебургское право в Левобережной Малороссии» (1892), «Украинская старина» (1895) та ін. простежується еволюція поглядів ученого, його поступовий перехід від офіційної російської історіографії до осмислення окремішності та самобутності української історіографії, що остаточно підтвердила «Історія Слобідської України » і, особливо, його «Нарис української історіографії» (1923-1925) у двох книгах. Слід також зазначити, що після відновлення української державності Д. Багалій активно прилучився до реалізації наукових і культурно-просвітницьких програм. Він був членом комітету для заснування Української академії наук, очолив Харківське наукове товариство, плідно працював на ниві архівної справи. Коли восени 1917 р. при Харківському комерційному інституті відкрилися постійно діючі курси з українознавства для вчителів, Д. Багалій разом з іншими ученими Г. Хоткевичем, М. Сумцовим, В. Барвінським забезпечував викладання базових дисциплін. Він активно включився в розвиток українознавства, української культури взагалі. Свою «Історію Слобідської України» учений закінчив своєрідним заповітом про те, що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як це було раніше) український народ, котрий заселив її, захистив од ворогів і довгі часи поливав своїм трудовим потом1. До творчості та організаційної діяльності Д. Багалія на ниві історичної науки ще повернемося, але принагідне зауважимо, 1 Див.: Багалій Д. І. Історія Слобідської України. - Харків, 1995. - С.230. що він завжди віддавав пріоритет фактам, історичним джерелам. Для написання історії Харкова, яку він видав у 2-х т. разом із своїм учнем Д. Мілером («История г. Харькова за 250 лет его существования»), було виявлено і залучено величезний документальний масив джерел з матеріалів міської думи, архівів Москви і Петербурга, опрацьовано анкетні відомості цілого ряду державних і громадських установ. Джерелознавчу спрямованість мав його «Нарис української історіографії» (1923), присвячений літописам. Д. Багалій дбайливо виховував молодих істориків, згуртував навколо себе наукову школу дослідників переважно з соціально-економічної проблематики. Під потужним впливом Української революції і державотворчих процесів стрімко прискорювався процес національної ідентифікації українців, змінювалася парадигма історичної свідомості. Перед українською історичною наукою постали нові завдання, виникла гостра потреба в таких наукових і науково-популярних працях, які давали б відповідь на болючі питання історії. У 1918-1919 рр. побачила світ українською мовою «Коротка історія України» І. Крип'якевича, «Історія України та її народу» О. Єфименко, «Оповідання з української історії: для початкових шкіл» Г. Коваленка, «Коротка історія України» Б. Грінченка, «Історія українського народу (Короткий нарис)» Т. Ганька, «Наше минуле і сучасне» Т. Верхоли, «Історія України в думах і піснях» М. Григоріїва, «П'ятнадцять лекцій з історії України» П. Клепатського, «Як Москва нищила Україну» В. Бузиновського та ін. З цього переліку авторів видно, що поряд з істориками до написання популярних праць і підручників з української історії були долучені письменники, журналісти. Особлива увага зверталася на поширення правдивих знань про видатних діячів української історії - борців за державність: київських і галицько-волинських князів, гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи, П. Полуботка, кошових отаманів К. Гордієнка, І. Сірка, полковника С. Палія. Історичні приклади чесного і самовідданого служіння Україні, боротьбі за її незалежність набували великої актуальності в умовах будівництва української державності. Зростав інтерес до історії правових засад української державності. З огляду на цей аспект велике значення мали історико-правові дослідження М. Возняка, М. Василенка, Р. Лащенка, О. Терлецького, В. Пархоменка та ін. Отже, Українська революція, відновлення державності України стали потужним чинником активізації історичних досліджень, підвищення їх ролі в суспільному житті та державних процесах. Праці М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Багалія та ін. стали прикладом наукового осмислення подій і явищ як минулого, так і тогочасності. Перед історичною наукою відкривався реальний шанс реалізації її головної місії - правдиво і об'єктивно висвітлювати історичний процес, сприяти вихованню молоді. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|