Главная | Обратная связь

XI.3. Історична наука в системі УНТ таУАН

Центральна Рада підтримала ініціативу вчених і громадськості, насамперед Українського наукового товариства щодо створення Національної академії наук і розгорнула від­повідну підготовчу роботу, однак її офіційне заснування відбу­лося лише 14 листопада 1918 р. на підставі закону Української держави, підписаного гетьманом П. Скоропадським. Серед її фундаторів були й визнані історики: Д. Багалій, О. Левицький, М. Засиченко, сходознавець А. Кримський, мовознавець С. Смаль-Стоцький та ін. Після відмови М. Грушевського очолити Академію, її першим президентом став Володимир Вернадський (1863-1945) - видатний український природо­знавець, основоположник вчення про ноосферу і біосферу. В складі УАН було сформовано 3 відділи, зокрема історично-філологічний, який взяв на себе функцію координації до­сліджень у галузі історії. Принципове значення мало положен­ня Статуту Академії, внесене в часи Директорії, про обов'язко­вий статус української мови для всіх академічних видань та діловодства.

Історично-філологічний відділ УАН забезпечив видання «Записок», перша книга яких побачила світ у 1919 р. У рамках відділу сформувалося Відділення історії українського народу, а згодом Історична секція, яка започаткувала вихід «Науково­го збірника» (1919). У межах секції були створені три комісії:

по складанню Біографічного словника, археографічна та архівна. Провідну роль у діяльності історичної секції відігра­вали Д. Багалій, В. Щербина, О. Гермайзе, Є. Тимченко, М. Ткаченко, В. Ігнатенко та ін.

З утворенням УАН та його історико-філологічного відділу закладалися міцні основи для розвитку української історичної

науки, для офіційної підтримки дослідницької діяльності істо­риків і видання їх праць, відбулася зміна соціального статусу української історіографії.

Багато зробив для розвитку в УАН історичної науки Мико­ла Василенко (1867-1935) - визначний українській історик держави і права, громадсько-політичний і державний діяч, міністр освіти в уряді П. Скоропадського, президент ВУАН в 1921 р. Йому належить ряд праць з української історії, зок­рема «Нариси з історії Західної Русі і України», «До історії ма­лоросійської історіографії і малоросійського суспільного уст­рою», «Політичні погляди М. Драгоманова» та ін. Ще в період створення УАН М. Василенко наполягав, щоб вона неминуче була національною, з обов'язковою українською мовою.

До червня 1921 р. паралельно з УАН продовжувало діяти Українське наукове товариства, його історична секція, видав­ництво і музей. Це пояснюється тим, що провідники УНТ вва­жали, що УАН мала постати на його базі і на його досвіді як виключно національна інституція, а творці Академії ігнорува­ли ці вимоги. Тоді загальні збори УНТ вирішили зберегти свою структуру як незалежну від УАН. З числа членів УНТ активну участь у створенні УАН брали лише М. Василенко та А. Крим­ський. Нарешті, підходи М. Грушевського та В. Вернадського до створення УАН відрізнялися концептуально. На думку М. Грушевського, ядром української культури є гуманітарні знання, а значить вони мають посісти домінуюче місце в ака­демії. Натомість В. Вернадський віддавав пріоритет природни­чим і технічним наукам, недооцінюючи роль українського національного чинника в організації академічної науки. Збере­ження організаційної незалежності виправдало себе за умов згасання Української революції, адже коли Директорія поки­нула Київ, М. Грушевський не поривав зв'язків з УНТ. Виїхав­ши до Праги, він створив Український соціологічний інститут і продовжував опікуватися Українським науковим товарист­вом як основним осередком українознавства в Києві.

Члени Товариства займали провідне місце в продукуванні нових знань не тільки з історії, але й з українознавства в ціло­му. Завдяки підтримці з боку української влади Товариство відновило діяльність наукових видань: «Літературно-науково­го вісника» та журналу «Україна», який виходив під загаль­ною редакцією М. Грушевського. У трьох спарених томах, які вийшли в 1917-1918 рр., були оприлюднені і актуальні дискур­си з історії України, в т. ч. самого М. Грушевського: «Сполу-

чення України з Московщиною в новітній літературі», «Вели­ка, Мала і Біла Русь». Редагування «Літературно-наукового вісника» було покладене на Олександра Грушевського (1877-1943) — відомого українського літературознавця, історика, архівіста, керівника Бібліотечно-архівного відділу при Депар­таменті мистецтв УНР, автора праць з української історіо­графії, історії міст Великого князівства Литовського тощо.

У «Літературно-науковому віснику» за грудень 1918р. була опублікована публіцистична стаття М. Грушевського «По шкоді», в якій викладалася авторська оцінка державного пере­вороту П. Скоропадського, повалення УНР, повстання під про­водом Директорії. Історик застерігав від штучного насадження козакофільських гасел і декорацій, рішуче відкидав спроби паплюжити Центральну Раду, звинувачувати її в буржуазності, наполягав на її відновленні.

Спільним для діяльності Історичної секції УНТ та історико-філологічного відділу УАН було те, що їхні зусилля зосереджу­валися на створенні узагальнюючих праць з історії, підготовку навчальної і науково-популярної літератури з української і за­рубіжної освіти та підготовці професійних істориків. Поряд з існуючими університетами велику роль у підготовці істориків мали відігравати українські державні університети у Києві та Кам'янці-Подільському, Українська педагогічна академія.

Провідники українського державотворення, добре розумію­чи суспільне значення національної історичної освіти, опрацю­вали програму поступової трансформації російських універси­тетів у Харкові, Києві та Одесі в центри української науки і освіти. Подібні проекти розглядалися в уряді ЗУНР щодо Львівського та Чернівецького університетів. На позиції ук­раїнського руху поступово переходила частина професорів і доцентів. Зокрема, в Київському університеті активно долуча­лися до опрацювання українознавчих проблем В. Іконников, М. Петров, В. Данилович, О. Гермайзе та ін.

В період Української революції почалося реформування всієї системи освіти, заснування українських гімназій, запро­вадження української мови і викладання української історії в усіх типах шкіл. На осінь 1918 р. в межах Української держа­ви функціонувало близько 150 українських гімназій, в яких історія України почала викладатися як окремий предмет.

Помітний вплив на розвиток історичної науки і поширення її здобутків мало заснування Національного архіву. Націо­нальної бібліотеки. Національного музею тощо.

Під впливом Української революції розширювалася геогра­фія історичних досліджень. Поряд з Києвом, Харковом, ак­тивізували свою діяльність осередки історичної науки в Одесі, Чернігові, Полтаві, Ніжині, Катеринославі, а також на Волині та в Галичині. У Полтаві, зокрема, в 1918 р. було засноване «Українське наукове товариство дослідження і охорони па­м'яток старовини та мистецтва на Полтавщині», що мало свій науковий збірник. Започатковуються лекційні курси з україн­ської історії: в Києві є Сташевський, в Одесі - О. Грушевський, в Петербурзі - О. Єфименко. З січня 1921 р. розгорнула діяльність науково-дослідна кафедра історії України в Катери­нославі. Велику роботу щодо збирання, вивчення, системати­зації та публікації джерел провадили губернські архівні комісії в Полтаві, Чернігові, Катеринославі, організували видання своїх «Праць» та «Літописів». Товариства дослідни­ків з історії розгорнули роботу у Кам'янці-Подільському, Житомирі та ін. містах.

Плодотворною на ниві історичної науки в Катеринославі бу­ла праця Василя Біднова (1874-1935) - відомого українського історика, публіциста, громадського діяча, дослідника історії православної церкви. Він редагував у Катеринославі « Вісник» товариства «Просвіта», український відділ газети «Наше життя», очолював філію Всеукраїнської учительської спілки, в травні 1917 р. був обраний головою губернського українсько­го національного з'їзду, а згодом членом Української Цент­ральної Ради. Особливу увагу історик приділяв виявленню, вивченню та дослідженню архівних документів з історії церк­ви та українського козацтва («Документи, относящиеся к истории Екатеринославской духовной семинарии», «Материали для истории колонизации бьівших запорожских владений» та ін.). Згодом, перебуваючи в еміграції, В. Біднов очолив Ук­раїнське історико-філологічне товариство в Празі, став одним з фундаторів Музею визвольної боротьби України.

Аналізуючи розвиток історичних досліджень у добу Ук­раїнської революції, слід звернути увагу і на негативні явища. Частина українських істориків залишилася в полоні велико­російської парадигми історії України, вороже поставилася до відновлення української державності. Це стосується, зокрема, Андрія Стороженка - вихованця Київського університету, фахівця в галузі слов'янознавства. Він активно співробітничав у Київській археографічній комісії, у діяльності Товариства Нестора Літописця, часопису «Киевская старина». Історик

оприлюднив ряд українознавчих праць: «Князь Д. Й. Вишневецкий. По народному прозвищу Байда», «К истории Києва й его окрестностей в XV й XVI вв.», «Киев триста лет назад», «Очерки Переяславщини» та ін. Однак згодом він долучився до лідерів київського клубу російських націоналістів, що й штовхнуло його на створення публіцистики антиукраїнського спрямування: «Происхождение й сущность украинофильства», «Малая Россия или Украйна» та ін. Коріння української ідеології він ув'язував не з українським рухом, а з польським ґрунтом. Антиукраїнські погляди проповідував збірник «Ма­лая Русь» (1918), редагований В. Шульгіним.

Не сприйняв українського національно-державницького ру­ху Іван Линниченко, вихованець Київського університету, один з учнів В. Антоновича, завідувач кафедри в Одеському університеті. Його наукові студії присвячувалися здебільшого історії Галичини і мали історіографічну цінність. Однак в період революційних подій 1917 р. він досить відкрито висту­пив проти української самостійності та національного відро­дження. У тому ж році в Одесі була оприлюднена його брошура «Малорусский вопрос й автономия Малороссии», в якій підда­валася критиці схема української історії М. Грушевського, за­перечувалася будь-яка українська автономія, обстоювалося гасло збереження єдиної держави. Запереченням українськості проникнута брошура І. Линниченка «Малорусская культура» (1919).

Були й інші історики України, що висвітлювали її минуле і сучасне з проросійських позицій. Це засвідчує, що процес національної самоідентифікації істориків старшого покоління був складним і суперечливим. Революція висвітлила і загост­рила ці суперечності. Водночас вона стала пробним каменем для національного самовизначення українських істориків.

Отже, історичні дослідження, що провадилися Україн­ським науковим товариством та історико-філологічним відділом УАН в добу Української революції, охоплювали актуальні проблеми української історії і служили морально-інтелектуальною підтримкою державотворчих процесів. Во­ни сприяли особистій ідентифікації українських істориків, історико-політологічному та духовному осмисленню історич­ної місії українського народу. Цим самим закладалися підва­лини для майбутнього опору української національної історіографії насадженню ідеологічних схем більшовицького тоталітаризму.

Загальні висновки

Розгортання національно-визвольного руху, його переростан­ня в Українську революцію 1917-1920 рр., відновлення національної державності України стали рубіжним етапом оста­точного утвердження української національної історіографії. Історична наука, справляючи великий вплив на формування історичної, національної і державницької свідомості українців, стимулювала національне відродження і відновлення Україн­ської держави. Віддзеркаленням нових явищ у суспільно-політичному розвитку України стало виокремлення в українській історіографії державницького напряму, тісно пов'язаного з інши­ми напрямами, як логічного продовження історіософії М. Гру­шевського.

Наукові праці В. Липинського, С. Томашівського, М. Кордуби та ін. утверджували концепцію давності, історичної тяглості ук­раїнської державності, ролі княжої і козацько-гетьманської доби в становленні національних державницьких традицій. На ґрунті історичного досвіду моделювалися варіанти державного устрою майбутньої Української держави, виводилися повчальні уроки. Державницький напрям історіографії набув особливої актуаль­ності в умовах утворення УНР та ЗУНР, їх Злуки.

Українська революція справила глибинний вплив на розвиток історичної науки, висвітила актуальні і недосліджені проблеми, започаткувала державну підтримку історичних досліджень, ство­рення нових осередків історичної науки, підготовки професійних істориків, вивчення історії в системі освіти. Особистий приклад у реалізації нових завдань, що постали перед історичною наукою, по­казували М. Грушевський, а також Д. Багалій, Д. Дорошенко та ін.

Велике значення для утвердження і подальшого розвитку національної історіографії мало заснування Української ака­демії наук і виділення в її структурі історико-філологічного відділу. Продовжували збагачувати історичні знання члени Ук­раїнського наукового товариства, його історичної секції, вчені університетів.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте характеристику державницького напряму української історіографії.

2. У чому полягає взаємозв'язок і наступність розвит­ку народницького і державницького напрямів в ук­раїнській історіографії?

3. Чому до лідерів державницького напряму відносять В. Липинського та учнів наукової школи М. Грушевського у Львові?

4. Як історична наука стимулювала розгортання Української революції і відновлення державності України?

5. Висвітліть вплив державотворчих процесів 1917— 1920 рр. на розвиток української історичної науки.

6. Розкрийте особливість наукових праць і публіцистики М. Грушевського 1917-1918 рр.

7. Охарактеризуйте науковий доробок Д. Дорошенка.

8. Чому з іменем Д. Баталія увязують розвиток соціально-економічного напряму в українській історіо­графії?

9. Висвітліть рубіжне значення для розвитку історичної науки заснування Української академії наук.

10. Що нового з'явилося в діяльності Українського нау­кового товариства в період Української революції?

 

 

ЛЕКЦІЯ ХІІ