Главная | Обратная связь

Історична школа в Києві

Як говорилося у попередніх лекціях, на час вста­новлення більшовицького режиму в Україні М. Грушевський перебував у Празі та Відні, де він продовжував займатися нау­ковою роботою, працював над багатотомною «Історією ук­раїнської літератури», створював Український соціологічний інститут, що мав стати осередком української соціології, без якої був неможливий розвиток модерної історіографії. У праці «Початки громадянства. Генетична соціологія» (1921) він висунув концепцію української національної держави як республіки з безкласовим соціальним ладом. Водночас його не покидав план повернутися в Україну, аби завершити свою заповітну мрію - багатотомну «Історію України-Руси». Не вда­ючись у деталі мотивів повернення історика і задумів партійно-державних органів УСРР, зазначимо лише, що з боку історика це був свідомий крок, зумовлений внутрішньою потребою, ностальгією за рідною землею. Натомість партійно-урядові кола УСРР мали свої політико-ідеологічні плани: а) вилучення М. Грушевського з табору української еміграції, підрив наукового осередку в діаспорі зсередини; б) прискорен­ня переходу національної інтелігенції на бік радянської влади; в) використання авторитету вченого у справі зміни керівництва ВУАН. Отже, тактика більшовиків щодо повер­нення М. Грушевського була лицемірною і кон'юнктурно-ідеологічною, вона зумовлювалась не турботою про розвиток історичної науки, а радше бажанням скомпрометувати її ви­значного метра.

Ще у грудні 1923 р. М. Грушевського було обрано заочно академіком ВУАН по кафедрі історії українського народу, а в березні 1924 р. він прибув до Києва і одразу поринув у велику науково-організаційн і дослідницьку роботу. Його план поля­гав у тому, щоб створити єдиний координаційний центр, мож­ливо окремий інститут історичної науки, і об'єднати зусилля представників різних напрямів, течій і наукових шкіл для про­ведення фундаментальних історичних досліджень. Реалізацію цього плану він почав із заснування науково-дослідної кафед­ри історії України. Вже наприкінці березня історик звернувся

з листом до Наукового комітету Наркомосу УСРР з обґрунту­ванням розміщення кафедри не в Харкові, а в Києві, який здавна мав живу традицію історичних студій, а його роль як традиційного центру української культури була особливо життєвою як з огляду завдань українізації, так і культурних потреб Західної України, котра всіма силами тягнулася до Києва як до свого національного центра і до якого хотіла б приєднатися. Окрім кафедри передбачалося створення низки академічних комісій ВУАН з історії Києва, Правобережної, Полудневої, Західної і Лівобережної України, історії козаччи­ни, комітету для описування українських стародруків. Не ви­падково, що після смерті В. Іконникова М. Грушевський особисто очолив Археографічну комісію ВУАН, яка поставила за мету оприлюднити Зведений корпус документальних та інших джерел з різних розділів української історії. З цією метою були розгорнуті археографічні експедиції і розвідки в Україні, Москві, Ленінграді, Варшаві, Кракові, Берліні, Льво­ві та інших містах. Це дозволило започаткувати серійні видання «Пам'ятники українського письменства», «Український архів», «Український археографічний збірник», опублікувати ряд тематичних документальних видань, унікальних збірок ук­раїнської народної пісенної творчості.

За короткий час М. Грушевський сформував цілу корпо­рацію істориків, що складалася з 18 наукових установ і об'єднувала більше сотні співробітників. Він докладав багато зусиль, аби створити Український історичний інститут. Інсти­тут досліджень пережитків примітивної культури і народної творчості України, намагався перевести Український соціо­логічний інститут з Відня до Києва. І все ж центральне місце учений відводив завершенню головної праці життя - багато­томної «Історії України-Руси». У 1928 р. читач отримав дев'ятий том цієї праці, присвячений добі Хмельниччини, па­ралельно продовжувалася робота над 10-м томом. І це при тому, що ідеологи більшовизму і спецслужби всіма засобами чинили спротив реалізації цього проекту. Ще влітку 1925 р. органи ДПУ розіслали циркуляр, в якому говорилося: «Історія України-Руси ідеолога українського націоналізму проф. М. Грушевського визнана ворожою і шкідливою для радян­ської влади лженауковою історією. Питання про заборону цієї книги у даний час розглядається Урядом СРСР і ОДПУ в Москві». Районним резидентам пропонувалося фіксувати всіх,

хто виявляв інтерес до цієї книги, і встановити нагляд за таки­ми особами¹.

Пріоритетного значення учений надав налагодженню ви­давничої діяльності історичних установ ВУАН. Загальноук­раїнським історичним органом УНТ, часописом наукового українознавства став відновлений журнал «Україна» (1924-1930). М. Грушевський заснував і взяв на себе редагування ви­дань Історичної секції ВУАН: «За сто літ», «Науковий збір­ник», «Студії з історії України», «Первісне громадянство та його пережитки на Україні».

Усі ці видання, особливо «Україна», контрастували із марк­систською пропагандистською періодикою. Всі матеріали, що вміщувалися в «Україні» в період 1924-1930 рр., групувалися за чотирма основними рубриками: а) наукові статті, повідом­лення з історії, археології, етнографії, краєзнавства; б) ма­теріали з громадського і літературного життя; в) рецензії, ог­ляди, інформація про наукове життя; г) хроніка. В останньому були вміщені і некрологи про Ф. Вовка, О. Єфименко, А. Ка-щенка, О. Левицького, Я. Новицького, І. Стешенка, Є. Чика-ленка, Д. Щербаківського та інших провідних істориків.

Окремі книги «України» цілком присвячувалися спадщині видатних діячів української культури та історичної науки:

Т. Шевченка, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгомано-ва, І. Франка, П. Куліша, О. Лазаревського та ін. Публікації «України» були дисонансом тодішній комуністичній пропа­ганді, що й стало причиною закриття часопису наприкінці 1930 р. За підрахунками Р. Пирога, М. Грушевський опублі­кував на сторінках журналу 10 своїх ґрунтовних статей, близько 50 рецензій та оглядів, десятки заміток.

На традиціях НТШ і наукової школи у Львові, УНТ в Києві М. Грушевський сформував Київську історичну школу на базі Науково-дослідної кафедри історії України. Серед вихованців цієї школи були такі талановиті історики, як О. Баранович, К. Грушевська, М. Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич та ін. У рамках цієї школи виховувалися фахівці не тільки з історії України, а й з соціології, етнографії і фольклору. Частина аспірантів М. Грушевського стали викладачами історії у ву­зах. Однією з рис київської школи було те, що вона сповідува-

¹ Див.: Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського: останнє деся­тиліття (1924-1934). - К., 1993. - С.41.

ла кращі традиції школи істориків-документалістів В. Анто­новича, вихованцем якої був і сам М. Грушевський. Її учні сприйняли не тільки історичну схему свого учителя, але й принцип документалізму, історико-соціологічний метод дослідження.

Було б помилкою стверджувати, що вплив теоретико-методологічних поглядів М. Грушевського на його учнів був од­нобічним. Працюючи у середовищі нової генерації науковців, учений сам чимало почерпнув від своїх колег, змінив деякі підходи і акценти. Не відрікаючись від своєї схеми наукової історії України, залишаючись на традиціях народницького напряму, він повніше став досліджувати роль державного чин­ника в історичному процесі, активніше долучився до соціаль­но-економічної проблематики української історії, до аналізу політичних процесів. У науковій лабораторії і спадщині учено­го цього періоду багато повчального для молоді, що обрала собі професію історика.

Зупинимося докладніше на ролі М. Грушевського та очолю­ваних ним історичних установ у розвитку історичної науки у період 1924-1929 рр. Проведені дослідження носили як істо-рико-хронологічний, так і проблемно-тематичний характер. Перша група досліджень стосувалася доісторичної доби. М. Грушевський, К. Грушевська, В. Денисенко, Д. Зеленій та інші науковці значно повніше з'ясували організацію первісного суспільства, господарське життя, побут, що знайшло відобра­ження у матеріалах збірників «Первісне громадянство та його пережитки на Україні». Велика увага приділялася українсько­му середньовіччю: дослідженню київського літописання (С. Гаєвський), колонізації земель (О. Андріяшев), формуван­ня Київської держави (В. Новицький), зв'язків між Сходом і Заходом у Київській і Галицькій Русі (В. Пархоменко), оку­пації Західної України у ХІІ-ХІV ст. (М. Карачківський) та ін.

Пильна увага приділялася вивченню нової та новітньої історії України. З цією метою кафедра історії українського народу була реорганізована в кафедру історії українського народу нової доби і створена окрема комісія новітньої історії України (1926) під головуванням М. Грушевського. Було досліджено корпус актів з політичної історії козаччини, ук­раїнсько-московських взаємин після 1678 р., актів з історії Гетьманщини, Коліївщини, продовжувалася праця над нас­тупними томами «Історії України-Руси».

У шести книгах збірника історичної секції ВУАН «За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України XIX і початку XX ст.» (1927-1930) були опубліковані важливі для науки розвідки про суспільно-політичне життя, українсь­ке національне відродження і визвольний рух у новітні часи.

З огляду тематичного спрямування досліджень науковців Історичної секції можна виділити такі проблеми: а) Україна у міжнародних відносинах, що включала наукове осмислення місця України в світі, в Європі, серед слов'янства, відносини з сусідніми народами. Було досліджено історію україно-молдовських відносин, створено українсько-мадярську комісію, розпочато підготовку до створення комісій з історії взаємо­зв'язків українського народу з великоруським, білоруським, польським, турецьким та іншими етносами. Однак через відсутність коштів і еволюцію національної політики більшо­виків ці комісії фактично залишилися на стадії проектів.

б) Економічні проблеми історії України. Для їх дослідження була створена історично-економічна підсекція, члени якої О. Грушевський, І. Бойко, аспіранти М. Ткаченко, С. Шамрай, І. Пустовійт опрацювали архівні матеріали в Дніпропетровську, Одесі, Полтаві, Житомирі, Харкові, Рум'янцевський опис Мало­росії, що дозволило окреслити підходи до висвітлення соціально-економічного розвитку України в період ХVIII-ХІХ ст., особли­востей аграрних відносин після реформи 1861-1863 рр.

в) Історія освіти і книгодрукування. Ці проблеми, хоч і тісно пов'язані між собою, досліджувалися окремо: існували комісія історії освіти і комітет описування українських старо­друків. За час роботи комітету його співробітники описали понад 3700 українських стародруків.

Навіть такий схематичний перелік основних періодів і проб­лем української історії, які досліджували історичні установи під орудою М. Грушевського, дає підстави стверджувати, що була вироблена і почала реалізовуватися концепція системно­го, комплексного підходу до історії України. До цього треба до­дати широкий спектр історико-регіональних досліджень, які завдяки методології М. Грушевського будувалися навколо спільного стрижня і загальної схеми, що уособлювала його концепцію цілісності, незалежності і безперервності історич­ного процесу на всіх землях України і у всі періоди її історії¹.

¹ Див.: Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Гру­шевський. (1866-1934). - Мюнхен, 1986. - С. 75.

Ще до повернення М. Грушевського до Києва у складі ВУАН була створена краєзнавча комісія, яка взяла на себе коор­динацію регіональних досліджень, пошукової діяльності відповідних гуртків. З його ініціативи створювалися по­районні комісії, в роботі яких брали участь місцеві краєзнавці. Найбільш продуктивною була діяльність чотирьох порайон­них комісій: Києва і Правобережжя (В. Щербина), Західної України (Ф. Савченко), Східної і Полудневої України, Лівобе­режної України і Слобожанщини (О. Гермайзе). Усі вони пра­цювали до 1929 р., видавали наукові збірники, а комісія Києва і Правобережної України опублікувала збірник наукових праць В. Щербини «Нові студії з історії Києва».

Заслуга порайонних комісій також у тому, що вони вихо­вали десятки місцевих істориків, які своїми розвідками зба­гачували знання з місцевої історії, пропагували традиції українського народу.

Нарешті, необхідно зазначити, що М. Грушевський при­діляв велику увагу історіографії, постійно наголошував на значення наукового доробку попередників з тієї чи іншої проб­леми. Більшість публікацій, наукових конференцій присвячу­валися ювілейним датам провідних істориків (М. Костомаров, М. Максимович, І. Франко, П. Куліш) або виходу важливих праць. Низка історіографічних праць була приурочена 60-річ-чю М. Грушевського. У 1927 р. була створена комісія для дослідження нової української історіографії, однак вона проіснувала недовго.

У січні 1929 р. М. Грушевського було обрано академіком АН СРСР, а в квітні того ж року він порушив питання про ство­рення в її складі Інституту української історії. Однак ця про­позиція залишилася без реагування, натомість розпочався широкомасштабний наступ на українську науку взагалі і на історичну зокрема, дискредитації її визначного лідера. Припи­нилося фінансування наукових установ, які він очолював, бу­ла ліквідована частина комісій. Арешти і процес над Спілкою визволення України (1929-1930), який перетворився на цьку­вання, фізичне і моральне нищення національної еліти, так чи інакше торкнувся особи М. Грушевського, оскільки по ньо­му проходили вчені, з якими він співпрацював (С. Єфремов, М. Слабченко, В. Дурдуківський, О. Гермайзе, А. Ніковський та ін.). Невдовзі будуть арештовані його учні і аспіранти, закрито Науково-дослідну кафедру історії України (1930), роз-

почнеться ідеологічна боротьба з поглядами М. Грушевського, критика і шельмування його праць. У 1931 р. його було приму­сово вислано до Москви під приводом того, що він академік АН СРСР, і встановлено ще жорсткіший нагляд за ним, членами його сім'ї та учнями. Про це мова йтиме у наступній лекції.

Підсумовуючи сказане про значення повернення М. Гру­шевського до України і внесок очолюваних ним наукових уста­нов для розвитку української історіографії, слід наголосити, що йому вдалося, з одного боку, перенести на український ґрунт ті методи дослідження соціальної, культурної історії, які використовували історики Західної Європи і Америки, а з другого боку, удосконалити власну лабораторію наукового пізнання. Разом із своїми співробітниками та учнями вчений суттєво збагатив знання з історії України, значно розширив їх джерельну базу. Однак треба мати на увазі, що М. Грушевський, за планом партійно-радянських функціонерів, був потрібен в УСРР не стільки для розвитку української історич­ної науки, скільки для того, щоб бути під пильним оком влади, її спецслужб, звести нанівець його контакти з істориками Західної України та діаспори.