Главная | Обратная связь

XII.3. Українознавчі осередки історичної науки в Західній Україні та в еміграції

У 1920-ті рр. не менш драматично склалася доля українців західних регіонів: у 1918 р. Румунія окупувала Буковину, у 1919 р. Закарпаття опинилося у складі Чехословаччини. Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя в 1921 р. були приєднані до Польщі, а в 1923 р. всі західноукраїнські землі, включаючи Східну Галичину, за рішенням ради послів були визнані частиною Польщі. Ук­раїнці не погодилися з цим рішенням, розглядали польську владу окупаційною і перейшли в опозицію до неї. Моральною підтримкою опозиційного руху була українська історична думка. Не дивлячись на антиукраїнську політику, особливо польського та румунського режимів, ліквідацію українських кафедр у Львівському і Чернівецькому університетах, продов­жувалося дослідження української історії, поширювалися історичні знання серед населення через громадські об'єднання, політичні партії, товариства «Просвіта», «Союз українок», «Рідна школа», «Пласт», освітні заклади.

У 1921-1925 рр. у Львові діяли Український таємний університет (ректор В. Щурат), Українська таємна висока політехнічна школа. Богословська академія. Лекції з історії у них читали І. Крип'якевич, І. Кревецький та ін. Продовжува­ло свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка, (голо­ва К. Студинський), яке утримувало бібліотеку, три музеї, два дослідницькі інститути. Побачили світ нові книги багатотомника «Джерела до історії України-Руси», «Етнографічного збірника», «Студії з поля суспільних наук і статистики». Завдяки К. Студинському та М. Грушевському вдалося нала­годити творчі зв'язки і співпрацю НТШ та відділів ВУАН. Представники НТШ брали участь у опрацюванні так званого харківського правопису української мови, норми якого впро­ваджувалися у виданнях НТШ та ВУАН.

Особливо плодотворною була діяльність істориків І. Крип'якевича, С. Томашівського, І. Кревецького та інших вихо­ванців історичної школи М. Грушевського. Зокрема І. Кри­п'якевич створював навчальну літературу з історії України («Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл», «Огляд історії України - репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів»). Він про­довжував досліджувати історію українського козацтва, опублікував «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925-1931), підтвердивши свою приналежність до державницького напряму української історіографії.

У 1923 р. І. Крип'якевич опублікував «Українську історіо­графію», що була однією з перших спроб систематизації джерельних і дослідницьких матеріалів з історії України. Вод­ночас він проводив археологічні дослідження, вивчав сфрагістичні та геральдичні пам'ятки, історію української культури.

Ряд оригінальних праць у 1920-ті рр. створив інший пред­ставник державницького напряму С. Томашівський, який у 1921-1925 рр. жив у Берліні, а в 1925 р. повернувся до Львова і очолив редакцію часопису «Політика», а з 1928 р. був доцен­том історії України Краківського університету. Після публікації праці «Українська історія: нарис І. Стародавні і се­редні віки», «Бісмарк і Україна» С. Томашівський зосере­джується на історії Української церкви, вважаючи, що церква підтримувала і живила не тільки християнські цінності ук­раїнців, а й їх національну і державницьку свідомість. Він

опублікував «Вступ до історії церкви на Україні», у якому ви­клав свою концепцію українського церковного життя на межі між Польщею і Москвою, їх політичного і воєнного протисто­яння, склав церковну карту Східної Європи ІХ-ХІІІ ст. Цінні відомості подав історик у праці «Петро - перший уніатський митрополит» (1928) та в інших.

Новий погляд на українсько-московські взаємини в добу Б. Хмельницького оприлюднив В. Герасимчук у праці «Берез­неві статті» (1930). Наголошуючи на мілітарному характері угоди, історик доводив, що вона передбачала спільні військові дії, спрямовані на повне відлучення України від Польщі, але стала однією з ланок геополітичних планів Москви.

На спрямованість історичних праць істориків та історичну свідомість населення Західної України помітний вплив справ­ляли націоналістичні організації, праці ідеологів українського націоналізму, зокрема Д. Донцова: «Історія розвитку укра­їнської державницької ідеї» (1917), «Підстави нашої політи­ки» (1921), «Націоналізм» (1926). Звертаючись до історичного минулого, автор висунув гасло: «Україна для українців», обґрунтовував значення націоналістичного руху для виборю­вання політичної незалежності України.

Основним каналом поширення історичних знань про Ук­раїну виступала українська періодика Західної України, Буковини та Закарпаття. Особливу увагу преса приділяла істо-рико-краєзнавчій проблематиці, історії місцевих звичаїв, об­рядів, усній народній творчості. Поступово зростав інтерес до історії суспільно-політичних рухів та національного відро­дження. Цікаві відомості з історії українців Буковини опри­люднювала газета «Буковина під австрійською зверхністю» (1929-1930). Історики Західної України, Буковини та Закар­паття насторожено ставилися до політики більшовиків у сфері культури, насадження марксистської методології історичній науці в УСРР. Вони шукали контактів з істориками україн­ської діаспори у країнах Західної та Центральної Європи.

У роки Першої світової війни, в умовах згасання Україн­ської революції та експорту більшовицького режиму на Україну розгорнулася друга хвиля української еміграції, особливість якої полягала в тому, що на відміну від першої хвилі, названої трудовою, вона носила переважно політичний характер, серед емігрантів був досить великий прошарок інтелектуалів, у т. ч. істориків. Уже на початку 1921 р. кількість українських

емігрантів тільки у країнах Західної Європи сягнула майже 100 тис. чол.¹ Найбільші анклави українців зосередилися у Чехословаччині, Польщі, Болгарії, Німеччині, Франції, Ве­ликій Британії, Австрії та інших країнах. На розвиток істо­ричної думки позитивно впливали такі відомі політичні діячі, як Є. Петлюра, В. Винниченко, П. Скоропадський, А. Воло­шин, Є. Петрушевич, Є. Коновалець, А. Мельник, Н. Махно, М. Шаповал, С. Прокопович, О. Шульгін, Є. Онацький, М. Капустянський, літератори М. Ірчан, Є. Маланюк, митці В. Ав-раменко, О. Архипенко та ін.

У Празі, а потім Відні до 1924 р. перебував М. Грушевський. Тут історик створив Український соціологічний інститут, продовжував нагромаджувати джерельні матеріали для на­ступних томів «Історії України-Руси», всесвітньої історії, намагався консолідувати наукові сили зарубіжного україно­знавства.

У Відні у 1921 р. було засновано Український вільний універ­ситет (УВУ), переведений у тому ж році до Праги, де перебувала найбільша колонія українських студентів. В австрійській столиці плідно працював В. Липинський, за редакцією якого видавався збірник «Хліборобська Україна», у якому й були опубліковані його «Листи до братів-хліборобів». Найбільше число українських наукових і навчальних закладів функціону­вало в Чехословаччині. В Українському вільному університеті працювали такі відомі історики, як Д. Антонович, Д. Дорошен­ко, В. Біднов, В. Липинський, історик церкви О. Лотоцький, економіст і соціолог Ф. Щербина, правознавці О. Андрієвський, С. Дністрянський, А. Яковлів, філолог С. Смаль-Стоцький та ін. Зі стін Українського вільного університету у 1920-ті рр. вийшло чимало істориків, філософів, публіцистів. Серед його вихованців і Симон Наріжний (1898-1983) - український історик, музеєзнавець, з 1922 р. в еміграції. Його докторська дисертація «Гетьманування Виговського, Хмельниченка та Тетері» (1927) стала важливою подією у науковому житті ук­раїнської еміграції у Празі. Вона помітно збагатила відомості про складний процес українсько-козацького державотворчого життя після смерті Б. Хмельницького. Положення дисертації

¹ Лановик Б. Д., Траф'як М. В., Матейко Р. М., Матисякевич 3. М. Українська еміграція: від минувшини до сьогодення. - Тернопіль, 1999. - С. 264.

були розвинуті у працях «Гетьман Іван Виговський» (1929), «Гадяцька умова в світлі української історіографії» (1930) та ін. Лекції С. Наріжного з історії України в Українському високо­му педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (1928-1932) відзначалися високим рівнем узагальнень та аргументації. Протягом багатьох років він був ученим секретарем Історико-філософського товариства в Празі, очолював Музей визвольної боротьби України.

У Празі працював Український високий педагогічний інсти­тут ім. М. Драгоманова, лекції в якому окрім Д. Дорошенка читали археолог В. Щербаківський, філолог Д. Чижевський. У Подєбрадах була створена Українська господарська академія (1922), реформована згодом в Український технологічно-господарський інститут. Тут працювали історики С. Бородієв-ський, О. Бочковський, ряд правознавців та економістів. В Українському інституті громадознавства (пізніше - Укра­їнський соціологічний інститут) - основна увага приділялася дослідженню суспільних рухів, включаючи громадівський. Органом інституту був часопис «Нова Україна», який видавав Микита Шаповал (1882-1932) - український громадський діяч, член Центральної Ради, з 1920 р. в еміграції, публіцист, соціолог, дослідник політичної історії та революційного руху. Його праці «Інтелігенція і пролетаріят» (1920), «Револю­ційний соціялізм на Україні» (1921), «Шлях визволення:

Суспільно-політичні нариси» (1923), «Велика революція і ук­раїнська визвольна програма» (1927) та інші мали важливе значення для з'ясування новітніх суспільно-політичних про­цесів в Україні.

Зупинимося стисло на характеристиці наукового доробку провідних українських істориків західної діаспори. Винятко­во плодотворно працював Дмитро Дорошенко - професор ка­федри історії УВУ, керівник українського наукового інституту у Берліні. Він один з перших створив аналітичні спомини про події періоду Першої світової війни та Української революції («Мої спогади про недавнє минуле. 1914-20»), у яких виклав своє бачення історії цих років.

У 1923 р. Д. Дорошенко оприлюднив конспект свого лекційного курсу, прочитаного в УВУ, під назвою «Огляд ук­раїнської історіографії». По суті вперше українська історіо­графія виокремлювалася з контексту російської та польської історичної науки, давалася наукова періодизація її розвитку

від найдавніших часів до початку XX ст. Великий резонанс викликала «Історія України» у двох частинах та «Нарис історії України», що побачили світ на початку 1930-х рр. Ці праці Д. Дорошенка історик О. Оглоблин оцінив як першу спробу викласти наукову історію процесу зародження і розвитку української державності. Особливість цієї праці полягала в тому, що вона була максимально наближеною за стилем і структурою викладу матеріалу до тогочасних праць західних істориків. Кожен розділ розпочинався з короткої історіографії та огляду джерел до відповідної теми.

Продовжував дискурси з історії України В'ячеслав Липинський. У попередніх лекціях вже говорилося про його працю «Україна на переломі. 16 5 7-16 59», в якій вперше було про­аналізовано історію створення української державності, згаду­валися і його «Листи до братів-хліборобів», опубліковані у збірнику «Хліборобська Україна». В період 1926-1927 рр. він очолював кафедру історії української державності в Україн­ському науковому інституті.

Ряд цінних праць з історії української культури створив Дмитро Антонович (1877-1945) - український громадський діяч та історик мистецтва, син В. Антоновича. Він був членом і заступником голови Української Центральної Ради, а за Ди­ректорії - міністр мистецтва, голова дипломатичної місії УНР у Римі та Празі. Перебуваючи в еміграції, був ректором УВУ, опублікував праці «Українське мистецтво» (1923), «Триста років українського театру 1619-1919» (1925) та ін.

Плодотворною була праця на ниві історії української лінгвістики, літературознавства, церкви Івана Огієнка (1882-1972) - визначного громадського і церковного діяча, історика культури і церкви, вихованця Київського університету. Він був засновником і ректором Кам'янець-Подільського україн­ського державного університету, міністром освіти в уряді Директорії. З 1920 по 1924 р. проживав у Львові, потім переїхав до Варшави. Йому належить створення «Історії української мови», «Історії українського друкарства» (1925), дослідження історії української культури, історії церкви. Велику цінність мали джерелознавчі дискурси І. Огієнка («Загублена україн­ська грамота половини XV віку. Палеографічно-лінгвістичний нарис» (1935) та ін.).

У 1920-1930-ті рр. в діаспорі сформувався ряд осередків історичної науки, зокрема Українське історико-філологічне

товариство. Український науковий інститут у Берліні (створе­ний за підтримки П. Скоропадського), Музей визвольної бо­ротьби. Домінуюче місце в тематиці досліджень Українського науково-дослідного інституту займала історія відносин Укра­їни з європейськими державами і народами, насамперед ук­раїнсько-німецькі взаємини, поширення знань про Україну в країнах Центральної і Західної Європи. За період з 1927 по 1931 р. опубліковано 3 томи «Записок Українського наукового інституту», в яких вміщені цінні дискурси з різних проблем українознавства.

Помітний внесок у поширення історичних знань у діаспорі належав періодичним виданням. У Парижі, наприклад, у 1920-х рр. виходило 8 українських періодичних видань, голов­ним з яких був журнал «Тризуб». Тут працював Ілько Борщак (1892-1959) - український історик і публіцист, дипломат, секретар делегації УНР на Паризькій мирній конференції, автор праць «Україна в літературі Західної Європи», «Вольтер і Україна», «Іван Мазепа. Життя і пориви великого геть­мана» та ін.

Багато зробив для популяризації знань з історії України ук­раїнський щомісячник у Празі «Нова Україна», який у 1925-1926 рр. редагував Н. Григоріїв. Журнал і його редактор обсто­ювали ідею національно-державної незалежності України, про що свідчили праці Н. Григоріїва «Підстави української національно-державної політики» (1923), «Українська бороть­ба за державу в роках 1917-1920. Чому українці не вдержали своєї держави?» (1934) та ін.

Отже, історики Західної України та української діаспори в 1920-ті рр. продовжували збагачувати українську історичну думку. Вони створили ряд українознавчих центрів та осе­редків, навчальних закладів, підготували низку праць з акту­альних проблем історичної науки, примножуючи традиції національної історіографії.

Загальні висновки

Головним підсумком розвитку української історіографії у 20-х рр. XX ст. стало завершення її трансформації, започаткова­ної в добу Української революції, з «речі в собі», тобто із справи невеликої групи професіоналів, у «річ для себе», тобто в явище суспільне визнане, у компонент українського державного життя.

Разом з тим уже з перших років радянської влади, особливо після включення УСРР до Союзу РСР і утвердження тоталітаризму та централізму, історична наука ідеологізується, перетворюється в служанку режиму, відбувається монополізація історіографії під контролем більшовиків.

У 1920-х рр. досить рельєфно простежується два умовних ета­пи розвитку історичної думки в УСРР: перший охоплює 1921— 1925 рр., коли поряд із старими стали формуватися нові осередки під контролем органів влади, коли існував ще певний плюралізм у науковому і суспільному житті. Шанс для збереження націо­нальних традицій української історіографії відкривала політика українізації та повернення в Україну М. Грушевського. Другий етап пов'язаний з 1926—1930 рр., який характеризується поси­ленням командно-адміністративного та ідеологічного наступу на українську історіографію, її переводом на рейки марксист­ської методології, перетворенням у провінційну. На перше місце в історичній науці висуваються історико-партійні дослідження марксистського спрямування, тотально запроваджується методо­логія партійно-класового трактування історичного процесу¹.

Потужний спротив радянізації та ідеологізації історичної нау­ки справляв М. Грушевський, очолювані ним історичні установи та видання ВУАН, його київська історична школа. Наукові праці істориків національно-демократичного спрямування продовжу­вали збагачувати знання з історії України, розвивати традиції української історіографії. Новелою досліджень цього напряму стало посилення інтересу до соціально-економічних аспектів історії українського народу, його культури. Велику роль відіграли порайонні комісії у розвитку регіональних досліджень та укра­їнського історичного краєзнавства.

За умов наступу тоталітарного режиму на українську історіо­графію, тотальної цензури, розгортання репресій єдиними острівцями збереження її національних традицій, протидії марк­систському перелицюванню історії України залишалися істори­ки Західної України й ті, що опинилися в еміграції. Українські навчальні та наукові осередки в країнах Центральної і Західної Європи не тільки задовольняли освітньо-культурні та наукові потреби західної української діаспори, але й продовжували розви­вати модерну національну історіографію, знайомити з її набутками європейську громадськість. З 1920-х рр. започатковується

¹ Див.: Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець XIX - перша третина XX ст.). - Київ - Черкаси, 2001. -С.182.

«двоколісний розвиток» української історичної науки: а) марк­систської під контролем тоталітарного режиму в УСРР; б) національно-демократичної на західноукраїнських землях та в діаспорі.

Запитання для самоконтролю

1. Які цілі ставилися у процесі радянізації історичної науки?

2. Що розуміють під дуалізмом організаційних струк­тур історичної науки УСРР у 1920-ті рр.?

3. Розкрийте взаємовплив політики «українізації» та розвитку історіографії.

4. Назвіть основні центри марксистської історіографії в Україні та її представників.

5. Чим зумовлювалася згода партійно-урядових орга­нів на повернення М. Грушевського в Україну?

6. Якими були структури історичних установ ВУАН, очолюваних М. Грушевським, та Їхні завдання?

7. Поясність, чому радянська влада чинила перешко­ди науковій та науково-організаційній діяльності М. Грушевського.

8. Висвітліть основні досягнення наукової історичної школи М. Грушевського в Києві.

9. У чому особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях у 1920-ті рр.?

10. Назвіть українознавчі осередки в західній діаспорі і розкрийте участь у них істориків, що перебували в еміграції.

 

ЛЕКЦІЯ ХІІІ