Главная | Обратная связь

XIII.2. Репресії сталінізму проти українських істориків та нищення наукових праць

Долаючи спротив з боку різних верств українського суспільства, насамперед інтелігенції, у т. ч. й національне свідомих істориків, тоталітарний режим нарощував репресії та переслідування представників української історичної науки. Головний удар влада та її карально-репресивні органи намага­лися нанести по історичних установах ВУАН, очолюваних М. Грушевським, по його науковій школі. Їх ідеологічний, організаційно-структурний та кадровий розгром розпочався в 1929 р. з ліквідації Історичної секції ВУАН. Було реформо­вано кафедри історії України за марксистською періодиза­цією, призначено нових керівників Д. Баталія, М. Слабченка, Д. Яворницького та М. Яворського, змінено їх персональний склад. Однак майже всі вони невдовзі були піддані остракізму.

У попередній лекції говорилося, що репресії більшовиків супроти української інтелігенції, провідників українського руху, істориків національно-демократичного спрямування розгорнулися ще за часів В. Леніна, коли насаджувався тоталітарний режим в Україні. Прямо або опосередковано істориків торкнулися гучні судові процеси середини і другої половини 1920-х рр.: «Шахтинська справа», процес над Промпартією, процес Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та ін. Відчутного удару українознавство зазнало у 1929-1930 рр., коли розгорнувся процес над учасниками Спілки визволення України. Серед арештованих були академіки ВУАН С. Єфремов та М. Слабчен-ко, а також історики О. Гермайзе, Т. Слабченко, В. Дурдуківський та ін. Їм інкримінувалася підготовка збройного повстан­ня з метою повалення радянської влади. Михайлу Слабченку (1882-1952) - відомому українському історику державницько­го напряму - нагадували, зокрема, його націоналістичні праці з історії українського права і державного устрою Запорозької Січі та Гетьманщини («Соціально-правова організація Січі

Запорозької» (1926), «Паланкова організація Запорозьких вольностей» (1929) та ін.).

За антирадянську діяльність до п'яти років ув'язнення було засуджено відомого історика та археографа Осипа Гермайзе (1892-1958) - вихованця і професора Київського університету, голову Археографічної комісії ВУАН (1924-1929), чільного співробітника кафедри історії України, очолюваної М. Гру­шевським. Він автор «Нарисів з історії революційного руху на Україні» (1926), готував до друку акти про гайдамаччину та архів Коша Запорозької Січі.

У ході судового процесу по справі СВУ не раз фігурувало ім'я М. Грушевського. Це був сигнал про підготовку кри­мінальної справи на лідера української національної історіо­графії, якій мало передувати його повне усунення від керівництва історичними установами, компрометація як уче­ного і громадянина. Свідченням цього було те, що на пленумі реорганізованих історичних установ (1931) утворили історич­ний цикл ВУАН, завданням якого стало «розвінчування» істо­ричної концепції і наукової схеми української історії, опра­цьованої М. Грушевським.

У підпорядкуванні М. Грушевського залишилася лише ка­федра історії України доби промислового капіталу. Частина комісій була закрита або перерозподілена поміж новостворени-ми кафедрами, почалися чистка і відкриті репресії. У 1930 р. були ліквідовані всі серійні видання, створені та редаговані М. Грушевським, зокрема «Студії з історії України», журнал «Україна», збірники «За сто літ», «Первісне громадянство та його пережитки в Україні». Записка-протест М. Грушевського (1930) з цього приводу залишилася без реагування, натомість партосередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідео­логічної боротьби з Грушевським і його науковими поглядами. Невдовзі почалися арешти співробітників та учнів ученого, більшість з яких була заслана. Фактично і сам М. Гру шевський опинився у засланні в Москві, де в 1931 р. був арештований органами ДПУ і звинувачений у причетності до контррево­люційної організації «Український національний центр». Після звільнення з-під арешту історик, перебуваючи під нагля­дом спецслужб, продовжував працювати над черговими томами «Історії України-Руси», досліджував українську історіографію ХУІІ-ХУІІІ ст. У листопаді 1934 р. після загадкової хірургіч­ної операції у Кисловодську він помер, згодом його прах пере­везли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

Фізична смерть найвидатнішого українського історика збіглася в часі з остаточним «упокоренням» ВУАН, звільнен­ням її від «класово-ворожих націоналістичних елементів» і пе­ретворенням академії в одну з ідеологічних установ, підлеглих ЦК КП(б)У, на її ідеологічний інструмент.

До поля зору органів ДПУ потрапили майже всі історики, які мали творчі зв'язки з М. Грушевським, на яких були зафіксовані агентурні повідомлення та звичайні доноси про будь-які контакти з Західною Україною та діаспорою. Були звільнені з роботи і заарештовані С. Шамрай, І. Мандзюк, К. Кушнірчук, С. Підгайний та ін. У 1933 р. був розгромлений Інститут української культури ім. Д. Багалія, ліквідований Всеукраїнський археологічний комітет.

У результаті чисток та репресій на 1934 р. з колишніх співробітників Історичної секції майже ніхто не залишився, а на уламках історичного циклу було створено Історико-архео-логічний інститут.

Репресії і переслідування торкнулися не тільки істориків національно-демократичного спрямування, але й окремих істориків-марксистів та їх симпатиків. Режим всіляко нацько­вував одних істориків проти інших і в такий спосіб розправ­лявся з «неблагонадійними». Достатньо нагадати, що М. Явор-ський виступав з досить жорсткою критикою концепції М. Грушевського, його схеми українського історичного про­цесу, теорії двокорінності виникнення КП(б)У М. Равича-Черкаського, розмежування українського і російського революційного руху у працях О. Гермайзе, а вже з 1930 р. за­початковується кампанія проти «яворщини». Журнал «Большевик» - орган ЦК ВКП(б)У у статті «О роли пролетариата в революционном движении на Украйне» звинуватив М. Яворського в недооцінці допомоги російських робітників у бороть­бі з українською буржуазією, а в «Літописі революції» було вміщено серію статей В. Манілова, М. Рубача, Д. Фріда, в яких М. Яворському, М. Свідзинському, А. Річицькому, В. Сухіно-Хоменку приписувалося створення «антимарк-систської історії України», підміна класового підходу націо­налістичним, гіперболізація ролі українського національного руху. Ці звинувачення підтримали загальні збори Товариства істориків-марксистів, які звільнили М. Яворського від обов'язків голови і виключили з членів Товариства. Незабаром його позбавили й звання академіка, а генсек ЦК КП(б)У С. Косіор на XI з'їзді партії кваліфікував «яворщину» як анти-

марксистське явище, самого історика назвав апологетом дрібної буржуазії, ідеологом затушовування класової бороть­би. Особливо гостро критикувалися погляди М. Яворського щодо подвійності походження КП(б)У (дрібнобуржуазне і пролетарське коріння). За циркуляром Агітпропу ЦК КП(б)У в підручник з історії України вводився розділ «Яворщина», що мав служити пересторогою для нових поколінь істориків. Самого ж М. Яворського у березні 1931 р. було арештовано, звинувачено в причетності до Українського національного центру, через рік відправлено на Соловки, а в 1937 р. розстріляно¹. Майже одночасно з критикою «яворщини» було засуджено праці М. Свідзинського і теж виключено з Товари­ства істориків-марксистів. Не минуло й року, як в опалі опи­нився провідний критик «яворщини» Михайло Рубач. М. Волін інкримінував М. Рубачу не мало й не багато, а ревізію ленінізму. У 1932 р. погляди М. Рубача були розцінені як вияв «розтрощеної яворщини».

На початку 1930-х рр. розгорнулася критика праць Д. Ба­галія і його наукової школи. У журналі «Историк-марксист» була опублікована стаття «Классовая борьба в украинской ис-торической литературе», в якій до псевдомарксистів були віднесені не тільки М. Яворський, але й Д. Багалій, М. Слабченко та ін. До речі, М. Слабченко хоч і сприйняв марксизм, але залишався українським патріотом, плідно досліджував державно-правові інститути на українських землях, у 1929 р. був обраний академіком ВУАН і в тому ж році заарештований по справі СВУ, засуджений на 6, а потім ще на 10 років ув'яз­нення. Помер у 1952 р.

У 1931 р. шельмуванню була піддана концепція історії України О. Оглоблина, яка, мовляв, «побудована на засадах «економічного матеріалізму», «вузького об'єктивізму». О. Оглоб­лина назвали «типовим буржуазним істориком», що прикри­вається «марксистською фразеологією» і не веде боротьбу з буржуазною історіографією та поглядами Грушевського.

¹ Журнал «Більшовик України» (1933) устами партійного ідеолога О. Шліхтера накинув на М. Яворського клеймо «фашист», назвав йо­го автором «куркульської, фашистсько-націоналістичної концепції історичного процесу на Україні». Сам М. Яворський у листі до Комісії ГУЛАГ НКВС писав у 1935 р., що воліє вмерти, ніж прагнути на во­лю, щоб жити життям хамелеона в умовах національного гноблення, селянського грабежу, загального обману, провокацій і свавілля.

В умовах масових репресій, що розгорнулися після вбивства С. Кірова, в період «великого терору» нищення залишків національної історіографії набуло ще більш витончених форм. З одного боку, влада демонструвала «зацікавленість» історич­ними дослідженнями, свідченням чого було створення в струк­турі АН УСРР вже згадуваного Інституту історії України (1936), що відкривало надію на збереження, хоч і в деформова­ному вигляді, спеціалізованого дослідницького осередку з української історії. З другого боку, перед Інститутом ставили­ся не стільки наукові, скільки ідеологічні цілі, завдання «мобілізації більшовиками історії для будівництва соціа­лізму». В цей період панівною стала формула Сталіна про те, що «історія починається з того моменту, коли на неї звертає увагу партія». Як не парадоксально, але Інститут історії Ук­раїни мусив спрямовувати свою роботу не на збереження історії українського народу, а на її спотворення і викривлення. Вже з перших кроків керівництво і співробітники Інституту відчули на собі пильне око спецслужб, зазнали переслідувань і репресій. Були розстріляні директор А. Сараджев, завідувач відділу історії феодалізму Т. Скубицький, старші наукові співробітники М. Трегубенко, Г. Слюсаренко, К. Гребенніков. У 1938 р. був заарештований і закатований до смерті в ході допитів професор Є. Сташевський. Їх звинувачували у «контр­революційній фашистсько-націоналістичній пропаганді, вер­буванні членів диверсійно-терористичної організації, антирадянській діяльності, у націоналістичних збоченнях».

До жертв «розстріляного українського відродження» пра­вомірно віднести Гната Хоткевича (1877-1938) - визначного українського письменника, композитора, мистецтвознавця, етнографа, історика. Він автор не лише блискучих художніх і музичних творів на історичну тему (драматична тетралогія «Богдан Хмельницький», роман «Берестечко»), але й науково-популярної «Історії України» у трьох частинах¹. Г. Хоткевич сприйняв історіографію В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, творчо використав праці інших істориків і на цій основі дав патріотичний зріз української історії. Він один з перших подав розрахункову чисельність населення Києва у XII ст. («до ста тисяч»), показав демократичні традиції заро-

¹ Перша частина «Історія України (до кінця XVI ст.)» перевидана в 1993 р.

дження Київської Русі, довів, що князь тут не мав абсолютної влади. Включення українських земель до Великого князівства Литовського історик відніс до часів князя Ольгерда, а не Гедиміна, по-новому оцінив Берестейську унію як успіх україн­ських патріотичних сил і засіб проти денаціоналізації України. Очевидно, такі підходи до української історії, національний патріотизм його художніх творів, а також тривалі поїздки в Прикарпаття, монографія «Кооперація в Галичині», «Альбом історичних портретів» (Б. Хмельницький, І. Мазепа, І. Скоро­падський та ін.) - все це викликало лють у тогочасної парто­кратії. У 1930-х рр. вчений зазнав принизливих переслідувань у Харкові, звинувачувався у націоналізмі, був звільнений з ро­боти, нарешті заарештований і в жовтні 1938 р. розстріляний як «ворог народу», «німецький шпигун».

Отже, більшовицька інквізиція торкнулася не лише М. Гру­шевського, його прихильників та учнів, але й інших істориків, а також самих історичних праць, які не вписувалися в офіційну доктрину історії УСРР. Були вилучені з бібліотек і знищені Записки історико-філологічного відділу ВУАН із статтями І. Борщака «Слідами гетьмана К. Розумовського по Франції», О. Оглоблина «Мануфактура на Правобережній Україні в XVIII столітті» та ін.

Центральне управління у справах преси ще з 1920-х рр. ре­гулярно надсилало своїм уповноваженим на місцях список книжок, які заборонялися до продажу, передруку і вилучали­ся з бібліотечних фондів. У цьому списку були дослідження про історію козацтва. Запорозьку Січ, українських гетьманів І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепу, про трагедію Батурина, навіть про творчість Т. Шевченка.

Підсумовуючи сказане про репресії проти істориків і ни­щення їхніх праць, слід підкреслити, що це була частина добре спланованої й організованої тоталітарним режимом антиук­раїнської кампанії, спрямованої на придушення українського руху опору, на остаточне стирання національної свідомості, історичної пам'яті, на деформацію історичної культури. Ук­раїнська історична наука зазнала в 1930-ті рр. непоправних втрат, були знищені або деморалізовані її кращі сили, але чи­мало істориків, які залишилися живими, не скорилися, не відмовилися від своїх поглядів. Їх чекали нові випробування, пов'язані з Другою світовою війною.