Главная | Обратная связь

Української історії

Рух за суверенітет України та відновлення її дер­жавної незалежності актуалізував зміни в методологічних та історіософських орієнтирах істориків. Ставали зрозумілими безперспективність і крах радянської схеми історії, яка, по-перше, не була науковою і виконувала чисто ідеологічні функції, і, по-друге, яка повністю скомпроментувала себе пе­ред світом. Кілька тисяч дипломованих радянських істориків стали перед вибором: або триматися за збанкрутілі концепції

спільної історії українського і російського народів, радянської державності, а справедливіше, безправності України, або по­вернутися до національних традицій української історіо­графії, пов'язаних з іменами В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Липинського, О. Оглоблина, І. Крип'якевича та ін. На жаль, переважна більшість істориків, вихованих в дусі радянського монізму, не мали елементарних знань про історіософські течії національної історіографії. Вони могли ли­ше здогадуватися про наукові школи В. Антоновича та М. Гру­шевського з тих критичних публікацій, в яких їх лідери кваліфікувалися як українські буржуазні націоналісти.

Повернення з спецхранів бібліотек і перевидання праць В. Ан­тоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, О. Єфименко, М. Аркаса, Д. Яворницького, І. Крип'якевича, поява досліджень Д. До­рошенка, Н. Полонської-Василенко, В. Липинського, О. Оглоб­лина та ін., приїзд в Україну істориків з української діаспори О. Пріцака, Т. Гунчака, Л. Винара, А. Жуковського, О. Субтельного та ін., їх виступи на наукових конференціях, у студе­нтських аудиторіях - все це сприяло прилученню колишніх радянських істориків до національно-державницької схеми української історії. Вони не одразу збагнули особливості ук­раїнського гетьманського руху і консервативного розуміння історичного процесу, його аристократичну ідею у формі рестав­рації гетьманату в українській історіографії, започаткований В. Антоновичем і М. Грушевським народницький напрям, роз­винутий Д. Дорошенком, В. Липинським, І. Крип'якевичем державницький напрям, що трансформувалися в національно-державницький. Для більшості з них стало зрозумілим, що історію українського народу можна осягнути лише з огляду його багатовікової боротьби за національну державність.

Відродження історичної пам'яті, повернення українському народу наукової спадщини його істориків, супроводжувалися переорієнтацією колишніх радянських істориків з «інтер­національно-космополітичного» трактування історії України на національне та загальнолюдське її розуміння. Цей процес відбувався порівняно успішно, однак звільнення істориків від лещат марксистської методології, опанування дослідницьки­ми методами західної історіографії проходило дуже складно, повільно, суперечливо, що об'єктивно вело до співіснування двох протилежних методологій навіть на індивідуальному рівні окремих істориків. Як справедливо відзначалося на нау­кових конференціях, відмова від методологічних засад, що домінували в радянській історіографії (філософія марксизму-

ленінізму) ще не означала механічного переходу колишніх ра­дянських істориків на засади західноєвропейської історіо­графії¹. Головним здобутком історіографії в Україні цих років стало своєрідне «примирення» істориків УРСР та істориків діаспори, досягнення деякої співпраці на ґрунті національно-державного відродження.

Ситуація ускладнювалася тим, що підготовка нової гене­рації істориків на історичних факультетах, в аспірантурі університетів та педінститутів. Інституту історії здійснювала­ся по суті за старими навчальними планами і програмами, під керівництвом науково-педагогічних працівників, переважна більшість яких все ще перебували в полоні консервативних поглядів, стояли на старих позиціях. Чимало викладачів історії і науковців, піддаючи критиці тоталітаризм, його реп­ресивні злочини, парадигму партійно-класового підходу, вод­ночас продовжували виступати проти національно-держав­ницького трактування української історії, проти національної ідеї. Під маскою боротьби проти «переписування історії», вони намагалися законсервувати шаблонні оцінки українських гетьманів І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи, провідни­ків українського національно-визвольного руху С. Петлюри, Є. Коновальця, А. Мельника, С. Бандери, дисидентів та пра­возахисників. Утвердження пріоритету національного в ук­раїнській історіографії наштовхувалося на шалений спротив шовіністично-проімперських сил, які продовжували продуку­вати ідеї малоросійства, молодшого брата, підігрівали нос­тальгію за комуністичним минулим, за Союзом РСР, розгляда­ючи історію України як частину «спільної» історії.

Відомо, що до початку 1990-х рр. в усіх ланках загальної освіти домінуючою серед історичних дисциплін була історія СРСР (фактично історія Росії), а у вузах - історія КПРС. У цих курсах відомості з української історії лише вкраплювалися як ілюстративний матеріал, причому нерідко з негативним прис­маком. За таких умов учні та студенти не отримували цілісно­го, не кажучи вже про правдиве, уявлення про давню і новітню історію України, їм не прищеплювалися любов до неї, почуття національної гордості і українського патріотизму, тобто ті мо­ральні цінності, без яких не може існувати національна держа­ва. Слід нагадати, що велику шкоду духовності українського суспільства завдавала широкомасштабна і войовнича атеїстич-

Подібну думку висловив академік В. Смолій у статті «Українська історична наука на рубежі XXI ст.» //Освіта України. - 1997. - 4 липня.

на пропаганда, репресивна боротьба проти українського пра­вослав'я та Української греко-католицької церкви.

Ось чому в епіцентрі корінних перемін в історіографічному процесі опинилися учителі та викладачі історії шкіл, середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. У всіх ланках освіти запроваджувався навчальний курс історії України. Про­відну роль у цій справі відіграли історики Київського та Львівського університетів, які одними з перших підготували навчальні програми і приступили до створення курсів лекцій, підручників та посібників (1989-1990). В ряді вузів було за­проваджено курс «Політична історія України XX століття». Аналіз його програми (1991) засвідчує як складно, суперечли­во відбувався перехід від історії КПРС до національно-держав­ницької схеми української політичної історії. Поряд з новими темами про утворення українських політичних партій і національне пробудження на рубежі ХІХ-ХХ ст. все ще фігуру­вали теми: «Україна в Жовтневій революції», «Україна в роки іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни» і т. п. Ра­зом з тим програма орієнтувала на з'ясування суті радянського тоталітаризму, наслідків голоду 1932-1933 рр., проголошення ОУН Акту відновлення Української держави, створення та діяльність У ПА, опозиційного та правозахисного руху.

У 1990 р. було опубліковано хронологічний довідник «История Украинской ССР» (автори О. Дзюба, В. Верстюк, В. Репринцев), до якого після тривалого замовчування включалися події, пов'язані з історією національно-визвольних змагань українського народу. У тому ж році вийшов збірник «Репресо­ване краєзнавство (20-30-ті рр.)» (керівник авторського колек­тиву П. Тронько), в якому вперше говорилося про драму українських краєзнавців у контексті розстріляного національ­ного відродження.

У 1992 р. побачила світ праця колишнього дисидента Вален­тина Мороза, який повернуся з еміграції і приступив до викла­дацької роботи у Львові, «Україна в XX ст.» (Тернопіль, 1992), з акцентом на історію українського національно-визвольного руху. В. Кондратюк опублікував книгу «Державність України (1917-1920)»(1992).

Повернення до національно-державницької схеми україн­ської історії ускладнювалося браком навчальної літератури, дог­матизмом значної частини учителів і викладачів, які тримали­ся застарілих поглядів і концепцій радянських підручників. Ці актуальні проблеми гостро поставив В. Коденко в статті «Вільній Україні - правдиву історію», оприлюдненій в часописі

«Рідна школа» (1992, .№ 2). До створення підручників з історії для загальноосвітніх шкіл активно долучилися провідні нау­ковці Інститутів історії України та археології, зокрема С. Кульчицький, В. Верстюк, О. Реєнт, В. Смолій, Г. Касьянов, П. Панченко, М. Котляр, Л. Залізняк таін. На потреби шкіль­них учителів відгукнувся ряд професорів та доцентів універси­тетів, педінститутів й інших вузів.

Провідну роль у засвоєнні та поширенні національно-дер­жавницької концепції історії України відігравали історики Львівського університету (С. Макарчук, К. Кондратюк, О. Кра-сівський Ю. Зайцев), Київського (Л. Мельник, А. Катренко, В. Сергійчук, В. Шевчук, А. Слюсаренко, С. Клапчук, Ю. Гор­бань), Харківського (В. Кравченко, І. Рибалка), Дніпропет­ровського (М. Ковальський, Ю. Мицик, Г. Швидько), Черні­вецького (Ю. Макар). Протягом 1991-1992 рр. кафедра ук­раїнської історії та етнополітики Київського університету ім. Т. Шевченка (завідувач - професор С. Клапчук) підготува­ла і через навчально-методичний кабінет Міністерства вищої освіти опублікувала та надіслала усім вузам тексти лекцій з політичної історії України, в яких акцент робився на заро­дження і розвиток державності України, на історію національ­но-визвольних змагань. У числі авторів були М. Матвійчук, Б. Білик, Я. Калакура, В. Колесник, С. Клапчук, В. Остафійчук, Ю. Горбань, Н. Терес, А. Конашевич, В. Червінський та ін.

Важливе значення мав вихід у світ курсу лекцій «Історія України» у двох книгах під керівництвом професора Леоніда Мельника - відомого українського історика, дослідника нової історії України, автора «Політичної історії Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах» (1997). Л. Мельник три­валий час завідував кафедрою історії України в Київському університеті ім. Т. Шевченка, багато робив для українознавчої підготовки істориків. У створенні цього курсу лекцій взяли участь історики Київського університету. Інституту історії України, зокрема В. Верстюк, М. Демченко, А. Катренко, М. Коваль, В. Король, В. Курило, М. Панчук, М. Плющ, В. Сарбей, А. Слюсаренко, П. Шморгун та ін.

Він став по суті першим посібником перехідного характеру, в якому дзеркально перетиналися як нові, так і старі підходи. Наприклад, центральна тема історії XX ст., пов'язана з Ук­раїнською революцією, була названа «Революція на Україні (лютий 1917 - січень 1918р.)». Події розглядалися за наїждженою схемою Жовтневого перевороту в Петрограді і «перемоги соціалістичної революції на Україні», водночас висвітлювала-

ся діяльність Української Центральної Ради, яка все ще нази­валася буржуазно-націоналістичною та контрреволюційною, авторські симпатії залишалися на боці більшовиків і Харків­ського з'їзду Рад (грудень 1917 р.), його сепаратистських і проросійських рішень. Тема закінчувалася 30 січня 1918 р., коли Київ було проголошено столицею радянської України. Наступні події усамостійнення Української Народної Рес­публіки, гетьманський переворот і утвердження Української держави, ЗУНР, УНР в добу Директорії, їх Злука висвітлюва­лися в контексті громадянської війни та іноземної інтервенції.

Заключна лекція мала назву «Україна в сучасну добу», в якій акцент було зроблено не на боротьбу національно-демо­кратичних сил за суверенітет і незалежність України, а на «по­шук шляхів соціально-економічного прогресу». Водночас йшлося про формування багатопартійності, утворення нових, альтернативних до КПУ політичних партій, про ліквідацію СРСР і заснування Співдружності Незалежних Держав.

Концептуальному переосмисленню трагічних подій радянсь­кої доби сприяли монографії В. Даниленка, Г. Касьянова та С. Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20-30-ті рр.» (1991), В. Даниленка та Г. Касьянова «Сталінізм і українська інтелі­генція» (1991), О. РубльоватаЮ. Черченка «Сталінщина в долі західноукраїнської інтелігенції (20-40-і роки XX ст.)» (1992) та ін. Переглядалися підходи до висвітлення давньої історії України, зокрема у праці М. Брайчевського «Скарби знайдені і незнайдені» (1992), в курсі лекцій «Археологія та стародавня історія України» (1992), який підготували М. Чмихов, Н. Крав­ченко, І. Черняков. Нове бачення етногенезу українського наро­ду виклав львівський історик С. Макарчук у книзі «Україн­ський етнос. Виникнення та історичний розвиток» (1992).

Особливий інтерес виявляли дослідники до замовчуваних сторінок історії козацтва. У працях О. Апанович «Розповіді про запорозьких козаків» (1991), В. Сергійчука «Іменем Війська Запорозького» (1991), В. Степанкова «Антифеодальна бо­ротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави» (1991), Ю. Мицика, В. Степанкова, І. Стороженка «Сполохи козацької звитяги» (1991) чітко про­водилася українська національно-державницька ідея.

Важливу роль відіграли публікації з історії української національної символіки (О. Пастернак «Пояснення тризуба» (1991), В. Сергійчук «Національна символіка України» (1992)) та інші.

З інтересом зустріла студентська та учнівська молодь корот­кий нарис історії української державності Р. Іванченко «Ук­раїна від Кия до Кравчука» (1992). У науково-популярній і образній формі автор переконливо доводила давню держав­ницьку традицію українського народу, обґрунтовуючи її вито­ки з княжої доби Київської держави. Червоною ниткою через усю працю проводилася думка про те, що вся наступна історія українського народу проникнута боротьбою за його визволен­ня, за відновлення і збереження державного статусу України, за її унезалежнення. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і всенародний референдум (1 грудня 1991 р.) Р. Іванченко розглядала як історично зумовлене і логічне завершення багатовікових змагань українського народу за власну самостійну державу.

Вагомий внесок у розвиток національно-державницької течії української історіографії вносили представники суміж­них наук: правничих, політичних, етнологічних та ін. Праці, навчальні посібники і хрестоматії з історії держави і права Ук­раїни відігравали важливу роль у формуванні суспільної свідо­мості, що позитивно впливало й на історіографічну ситуацію в Україні.

Помітні зміни відбувалися в тематиці наукових досліджень, включаючи докторські та кандидатські дисертації. В номенкла­турі наукових спеціальностей з історичних наук були виокрем­ленні «Всесвітня історія», «Історія України», «Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни», «Воєнна історія» та ін. Важливе значення мало запровадження спе­ціальностей «Етнологія», «Українознавство» як інтегрованої, міждисциплінарної системи знань про Україну та українство.

Серед докторських і кандидатських дисертацій, захищених на початку 1990-х рр., фігурували й принципово нові теми, що засвідчували про відхід їх авторів від стереотипів тоталітарної доби, перегляд або й ревізію традиційних для радянської історіографії концептуальних засад. У проблематиці досліджень зростала питома вага тем, присвячених українському націо­нально-визвольному руху, розвитку національної свідомості українського народу, його боротьби за власну державність.

Варто також зазначити, що в історичній науці дедалі більше уваги приділялося аналізу поточних подій, пов'язаних з суве-ренізацією і відновленням незалежності України. Цікаві розвідки щодо формування багатопартійності, розвитку парла­ментаризму оприлюднили О. Гарань, В. Литвин, М. Томенко, К. Астахова, В. Марчук, К. Богомаз та ін. З інтересом була

14 ^4-183 417

сприйнята книга Анатоля Камінського - керівника редакції Української служби радіо «Свобода» - «На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні» (Мюнхен, 1990), в якій на основі матеріалів періодики аналізу­валися нові явища в суспільно-політичному житті України другої половини 1980-х рр., еволюційні процеси в сфері політики, культури, національних відносин.

Поверненню істориків до національної схеми української історії» її національно-державницького трактування сприяла активізація джерелознавчих, архівознавчих та археографіч­них досліджень, перебудова діяльності центральних, галузе­вих та місцевих архівів, розширення доступу науковців до їх фондів. На початку 1990-х рр. вийшов ряд документальних збірників з політичної та демографічної історії України. Серед них важливе значення мали документи старих і сучас­них політичних партій: Слюсаренко А., Томенко М. «Нові політичні партії України» (1990), «Самостійна Україна. Збір­ник програм українських політичних партій початку XX ст.» (1991), «Багатопартійна українська держава на початку XX ст. Програмові документи перших українських політичних партій» (1992) та ін. Ряд збірників стосувалися сталінських репресій і голодомору 1930-х рр. В. Сергійчук, Ю. Шаповал, І. Білас, С. Кульчицький та інші започатковують підготовку аналітичних праць, які супроводжуються публікацією архівних документів. Такими були книги Ю. Шаповала «М. С. Хрущов на Україні» (1990), «У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні» (1990), «Україна 20-50-х років. Сторінки ненаписаної історії» (1993) та ін. Звичайно, документальним публікаціям ще браку­вало тематичної спрямованості, джерелознавчого аналізу доку­ментів, встановлення їх автентичності, нерідко їх вибір носив сенсаційно-викривальний характер. Тим не менш, такі публі­кації суттєво впливали на еволюцію суспільної свідомості.

Отже, головним підсумком перебудовних процесів в істо­ричній науці на тлі проголошення суверенітету, а згодом і дер­жавної незалежності України стало поступове звільнення час­тини колишніх радянських істориків від ідеологічного монізму тоталітарного минулого і дедалі чіткіший перехід до національно-державницької схеми історії України. Однак ли­ше окремі історики виявилися готовими до науково-новатор­ського опрацювання «закритих» тем, до усунення так званих «білих плям» в історії. Домінуючим залишався «викриваль­ний» підхід, зосередження уваги на сенсаційних відкриттях джерельної інформації без її належної аналітики. І все ж

відроджувана українська історіографія ставала моральною опорою зростання національної свідомості українців, їх бороть­би за розбудову незалежної України.

Загальні висновки

Друга половина 1980-х — початок 1990-х рр. — це переломний рубіж у розвитку української історіографії, що започаткував її пе­рехід від тоталітарного монізму і радянської схеми історичного процесу до плюралізму і національно-державницького розуміння української історії. Під впливом горбачовської перебудови, по­тужного руху опору тоталітарній системі, політичних змін у Центрально-Східній Європі зазнала краху марксистська пара­дигма історичного процесу, розвалився Радянський Союз, відно­вила свою державну незалежність Україна, що заклало засади для нової історіографічної ситуації. Не важко встановити взаємообумовленість корінних перемін у політичному житті українсько­го суспільства і розвитку історичних знань. Історична наука не тільки змінювалася сама, а й дедалі відчутніше впливала на національно-культурне та державне відродження українського народу, на державотворчі процеси в Україні.

Досягнення суверенітету і розбудова державної незалежності України об'єктивно диктували потребу в переосмисленні всієї історії українського народу, його визвольних змагань і бага­товікової боротьби за національну державність, рішучого розриву з догматичним спадком радянської історіографії, неупередженого аналізу історичного досвіду, винесення уроків з минувшини, їх врахування при вирішенні нових завдань. Цю ідею блискуче сим­волізувала назва однієї з перших перебудовних праць україн­ських істориків «Про минуле — заради майбутнього» (1989).

Курс на демократизацію суспільства, припинення пересліду­вань за політичними мотивами, ідеологічний плюралізм супро­воджувалися долученням радянських істориків до надбань національної та світової історіографії, засвоєння її новітніх здо­бутків, що сприяло переосмисленню ними своїх поглядів, відмови їх частини від марксистської методології, очищенню від догма­тичних нашарувань тоталітарної доби.

Переважна більшість радянських істориків, у т. ч. й колишніх істориків партії, які працювали в наукових інституціях та нав­чальних закладах України, поступово переорієнтовувалися на дослідження і викладання історії України та зарубіжних країн з позицій відновленої української державності. Однак це був склад­ний і суперечливий процес, який не закінчився й досі.

Запитання для самоконтролю

1. Висвітліть основні причини поглиблення кризи марксистської парадигми історії та її суть.

2. Як позначилися перебудовні процеси в СРСР та «ок­самитова революція» в країнах Центрально-Східної Європи на історіографічній ситуації в Україні?

3. Чим можна пояснити гальмування перебудови ро­боти історичних установ УРСР?

4. Які чинники сприяли долученню радянських істо­риків до надбань національної історіографії?

5. Назвіть основні праці істориків української діаспо­ри, оприлюднені в Україні на початку 1990-х рр.

6. Розкрийте вплив суверенізації України, руху за її незалежність на розвиток історичної думки.

7. З'ясуйте, як відбувалося відродження національно-державницької схеми української історії.

8. Проаналізуйте зміни в проблематиці історичних досліджень після відновлення незалежності України.

9. Наведіть приклади співробітництва колишніх радян­ських істориків та істориків з української діаспори.

10. Висвітліть значення для утвердження національно-державницького спрямування історичних дослід­жень і викладання історії України книги О. Суб-тельного «Україна: Історія».

 

ЛЕКЦІЯ XVIII