Главная | Обратная связь

XVIII. 1. Методологічна переорієнтація пострадянських

Істориків України

Як зазначалося в попередній лекції, проголошення України суверенною і незалежною державою закладало фунда­мент для відмови від ідеологічних парадигм марксистської історіографії, для методологічної переорієнтації істориків. Цьому сприяло їх вивільнення з-під ідеологічного диктату, цензурного пресу, національне відродження, визнання плю­ралізму, ріст державницької свідомості, прилучення до спад­щини західних істориків. Криза марксистської методології до­повнилася кризою історичної науки взагалі, яка не обминула її західних шкіл і осередків. Вихід з цієї кризи набув затяжного характеру через ряд об'єктивних і суб'єктивних причин.

В одній із статей заступник директора Інституту історії Ук­раїни Олександр Реєнт образно порівняв сучасну вітчизняну історичну науку з флотом «без пізнавального прапора», маючи на увазі методологічну невизначеність більшості істориків, відсутність чітких наукових засад, апробованого методо-

логічного інструментарію. Результатом цього, на його думку, є поява праць, що у кращому разі човгають рейками, прокладе­ними ідеологами партапарату радянської доби, а в гіршому -линуть у вільне плавання з вітрилами, в які дмуть вітри кон'юнктури¹.

Сформовані на методологічно-ідеологічних конструкціях марксизму: «базис-надбудова», «класи і класова боротьба», «партійність науки», «інтернаціоналізм», «хто не з нами - той ворог» та ін., переважна більшість пострадянських істориків формально «розпрощалися» з рудиментами історіографії авто­ритаризму, перестали вживати марксистську термінологію, але фактично продовжували підсвідоме сповідувати традиції старої науки, її організаційні форми.

Це яскраво виявилося у спробах ряду істориків наукових інституцій та осередків поєднати формаційний і цивілізаційний підходи до періодизації світового та українського історичного процесу, формально «перелицювати» методологічні принципи марксистської історіографії, кон'юнктурне пристосувати їх до принципово нових конкретно-історичних умов незалежної України, її входження у світове співтовариство.

Методологічній переорієнтації пострадянських істориків сприяло видання українською мовою теоретико-методологічних праць західних учених. Маємо на увазі дослідження Карла Поппера «Відкрите суспільство та його вороги» (К.: Ос­нови, 1994), двотомника Арнольда Тойнбі «Дослідження історії» (К.: Основи, 1995). До речі, саме в цій фундаментальній праці А. Тойнбі, слідом за М. Данилевським, О. Шпенглером, обґрунтував концепцію нелінійного, а поліцентричного розвит­ку історичного процесу, в основі якого лежить зміна людських цивілізацій. Кожна нова цивілізація збагачує і утверджує нову систему загальнолюдських цінностей та їх пріоритетів.

З рядом важливих проблем методології історії українське суспільство ознайомилося завдяки публікації в Україні праць істориків діаспори :Л. Винара, О. Пріцака, О. Оглоблина, І. Лисяка-Рудницького, Р. Сербіна, Р. Шпорлюка та ін. Особливий інтерес становлять теоретико-методологічні дослідження Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984) відомого українського істо­рика і педагога, вихованця Львівського та Берлінського

¹ Див.: Реєнт О. П. Деякі проблеми історії України XIX - початку XX ст.: стан і перспективи наукової розробки // Україн. істор. журн. - 2000. - № 2. - С. 3.

університетів, професора Альбертського університету (Кана­да), зібраних у двотомнику «Історичні есе» (1994). Йдеться, зокрема, про розвідку «Проблеми термінологій і періодизації в українській історії» (т. І), в якій викладені погляди історика на принципи періодизації українського національно-визволь­ного руху в контексті європейського історичного процесу. Аме­риканський історик українського походження Роман Шпор-люк дослідив як спільні ознаки українського національного відродження його три фази: академічну, культурну і політич­ну, так і його особливості на Наддніпрянщині та в Галичині¹.

Свідченням зрослого зацікавлення істориків проблемами методології стали дослідження відомого львівського історика Леоніда Зашкільняка². У них методологія історії розглядаєть­ся як окрема наука, що вивчає природу, принципи і методи історичного пізнання, створення і поширення в суспільстві історичних знань. Автор простежив розвиток світової історич­ної науки та основних історіософських течій від давніх часів до кінця XX ст. Як своєрідна «наукова революція» 50-60-х рр. XX ст. розглядається звернення істориків до методів і теоре­тичних засад соціальних, гуманітарних і природничих наук, як «шлюб з розрахунку», що стало наслідком сцієнтизації наук про природу та суспільство. Завдяки працям Л. Зашкіль­няка та інших дослідників історики України дістали змогу оз­найомитися із сучасними західноєвропейськими парадигмами історії, зокрема постструктуралізму, постпозитивізму, неомарксизму, когнітивно-соціологічної, соціокультурної, інформацій­ної та інших теоретично-пізнавальних моделей. Автор виділив у структурі методології суб'єктивно-об'єктивний та об'єктивно-суб'єктивний сегменти.

На підвищення рівня теоретичної та історіософської підго­товки істориків спрямований підручник Івана Бойченка «Філософія історії» (2000). У ньому ґрунтовно висвітлено предмет історіософії, її завдання та значення для осягнення са­мої ідеї історії, визначені рівні загальнонаукового (теоретично­го) та власне історичного дослідження минувшини. Особливий інтерес у цьому контексті викликає монографія відомого

¹ Див.: Шпорлюк Р. Українське національне відродження в кон­тексті європейської історії кінця XVIII - початку XIX століть // Нау­ка і культура. - К., 1991. - Вип. 25.

² Зашкільняк Л. Методологія історичної науки. - Львів, 1999; його ж: Історична теорія в науковій творчості Михайла Грушевського // Укр. історик. - 1999. - № 2-4. - С. 30-54 та ін.

українського дослідника історії політологічної думки Володими­ра Потульницького «Україна і всесвітня історія» (2002), в якій розглянуті вузлові проблеми історіософії світової та україн­ської історії ХVІІ-ХХ ст. Автор проаналізував генезу історіо­софських поглядів німецької, французької, британської, єврейської, польської, російської та української історіософії, виявив їх спільні та відмінні підходи до історії світового й ук­раїнського історичного процесу, окреслив шляхи інтеграції української історіографії в світову, створення наукової версії всесвітньої історії з особливим розглядом історії України на основі застосування теорії морфології.

Пошук нових методологічних конструкцій дослідження історичного процесу плодотворно ведуть В. Ткаченко, О. Реєнт «Україна: історіософія самоорганізації» (1994), «Україна: на межі цивілізацій» (1995), «Методологічні засади теорії цивілізаційного процесу» (1996), Ю. Павленко «Стадійна та полілінійна природа цивілізаційного процесу» (Сучасність, 1996, № 5). Останній підкреслює, що стадійний підхід та роз­гляд історичного процесу з погляду полілінійності дають змогу з'ясувати глобальні явища світової історії в їх основних, типізованих формах.

Ряд важливих методологічних проблем порушили М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, І. Курас, С. Кульчицький, М. Ковальський, І. Колесник, Л. Таран, В. Масненко, О. Удод, О. Реєнт, В. Смолій, В. Ульяновський та інші історики. Сучасний методологічний арсенал українсь­кої історіографії дедалі більше наповнюється тими здобутками світової історичної науки, що пов'язані, насамперед, з антропологізацією історико-наукового пізнання, за яким у центрі історичного процесу стоїть Людина у її багатоманітних і різнопланових взаємозв'язках з природою і соціумом. Водно­час дедалі ширше обстоюється ідея історіографічної синергії (поєднання) набутків методології західних істориків та національної традиції, закладеної В. Антоновичем, М. Грушевським, Д. Дорошенком, І. Крип'якевичем, Ф. Шевченком та іншими українськими істориками.

Нові методологічні підходи до вивчення українського се­редньовіччя, осмислення теорії повсякденної культури, теорії еліт, осягнення візантійсько-православних та європейсько-латинських традицій української духовності порушуються на сторінках щорічника «Меdiavalia Ucrainika: ментальність та історія ідей» (редактори О. Толочко, Н. Яковенко).

Важливу роль у методологічному переозброєнні істориків старшої генерації та методологічній підготовці молодого по­коління служителів Кліо відіграють наукові, науково-методо­логічні та методичні конференції, творчі дискусії. Всеук­раїнська наукова конференція «Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи» (Харків, листопад 1995 р.) засвідчила не тільки зрослий інтерес до методології історичної науки (доповіді А. Болебруха, М. Дмитрієнко, А. Епштейна, Л. Зашкільняка, Я. Калакури, І. Колесник, Ю. Пінчука та ін.), але й наявність великих розбіжностей у підходах україн­ських істориків до вузлових методологічних питань історії. Роздавалися голоси про «доповнення» формаційного підходу, про недопустимість «переінакшування» історії, про доціль­ність збереження та використання «науково-теоретичних до­сягнень марксизму-ленінізму».

Болючі проблеми методології сучасної української історіо­графії були порушені на Четвертому міжнародному конгресі україністів (Одеса, серпень 1999 р.). 3. Когут, О. Реєнт, Л. Та­ран, С. Водотика та інші аналізували причини і характер кри­зи історичної науки в Україні, шляхи виходу з неї, оновлення методологічних засад, подолання стереотипів радянської історіографічної спадщини.

У листопаді 2001 р. в Києві проходив міжнародний семінар «Інноваційні підходи до вивчення та викладання історії в школі», на якому значна увага приділялася методиці уникнен­ня упереджених, суб'єктивних оцінок на уроках історії, при­страстей, як протистояти спотворенням історичної правди, з якими учні стикаються в телепередачах, кіно, публіцистиці тощо. Учасники семінару наголошували, що вчитель історії покликаний формувати в учнів уміння самостійно аналізувати і оцінювати різні підходи та інтерпретації не тільки самих подій, але й джерельного матеріалу, виробляти власний пог­ляд, виховувати в них критичне мислення.

Одна з особливостей нинішньої історіографічної ситуації в Україні полягає в тому, що в її науково-методологічному та суспільно-інформаційному просторі побутує різна за спряму­ванням навчальна та популярна історична література, в т. ч. зарубіжна, зокрема російська, яка містить далеко не адекватні оцінки української і світової історії. Тому пріоритетне завдан­ня професійних істориків всіляко запобігати некритичному сприйняттю знань, стереотипному мисленню та міфологізації історії.

Подоланню негативних явищ у викладанні історії поклика­на Концепція історичної освіти середньої загальноосвітньої школи, опрацьована в 2001-2002 рр., яка спрямована на особистісно-орієнтовану парадигму історичної культури та поетапно-ступеневий принцип формування історичної свідо­мості молоді.

На поліпшення методологічної підготовки істориків спря­мована перебудова роботи історичних факультетів класичних та педагогічних університетів. Мова йде, насамперед, про своєрідну модернізацію змісту підготовки істориків, яка поча­лася з середини 1990-х рр. Їй сприяла Всеукраїнська нарада завідуючих кафедрами соціально-економічних дисциплін ви­щих навчальних закладів (квітень 1997 р.). Цієї проблеми тор­кався у виступі на нараді академік В. Смолій, акцентуючи увагу на пошуках нових теоретичних та методологічних підходів до історичної науки, на оновленні змісту і методів навчання.

Про характер цієї модернізації можна судити з досвіду роботи історичного факультету Київського національного університе­ту імені Тараса Шевченка (ректор В. Скопенко, декан А. Слюсаренко, тепер В. Колесник). Внесені зміни у навчальні плани усіх 4-х спеціальностей (історія, археологія, архівознавство, етнологія) у навчальні програми фундаментальних, профе­сійно-орієнтованих і спеціальних дисциплін спрямовані на те, аби майбутні історики, археологи, архівознавці, етнологи ма­ли не тільки ґрунтовну фахову підготовку, але й опановували новітні здобутки фундаментальних наук, філософських, еко­номічних, правничих, педагогічних та екологічних знань. Значно зросла питома вага методології, історіографії, джере­лознавства, спеціальних історичних дисциплін, самостійної роботи студентів. Докорінно оновлена тематика курсових, ба­калаврських, дипломних та магістерських робіт, домінуюче місце в якій відведено замовчуваним або сфальсифікованим у радянській історіографії проблемам, недостатньо дослідженим подіям, особам. Характерною рисою студентської наукової творчості є обов'язкове опрацювання нового джерельного ма­теріалу, в т. ч. почерпнутого в архівних фондах. Значних змін зазнала система аспірантської підготовки істориків. Написан­ня дисертацій дедалі більше поєднується з методологічною, науково-теоретичною та педагогічною підготовкою аспірантів і докторантів. І все ж у цій ділянці ще чимало вузьких місць, труднощів, особливо щодо прогнозування і визначення тематики

досліджень, роботи аспірантів та викладачів за рубежем. Не сприяють останні «новації» в системі атестації науково-педа­гогічних кадрів, її бюрократизація.

Говорячи про методологічну переорієнтацію пострадян­ських істориків, слід мати на увазі, що вона проходить не в ізо­ляції від трансформації всього українського суспільства від авторитаризму до демократії, від перемін в інших галузях суспільствознавства: філософії, політології, правознавстві, літературознавстві, культурології, соціології та ін. Історики поступово беруть на озброєння набутки суміжних наук, при­слухаються до пропозицій їх представників, до думки гро­мадськості. Важливі питання методології сучасної української історіографії порушив визначний літературознавець Іван Дзюба, наголосивши, що Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами XX і XXI ст., але й з проблемами, успадкованими з XVII, XVIII і XIX ст. Проб­лемне поле української нації, а значить й української історіо­графії, має значно складніший рельєф, ніж більшість модерних націй. Насамперед, це проблема історичної ідентичності України, усвідомлення єдності українського етносу, народу, нації з часів Київської і козацько-гетьманської доби, яка пот­ребує всебічного дослідження. По-друге, подолання комплексу малоросійства, що пов'язана з синдромом меншовартості та провінційності, а також вкрай небезпечного стереотипу «зрад­ництва» українських еліт¹.

Як засвідчили результати всеукраїнського опитування, про­веденого на замовлення Інституту політики (директор Микола Томенко) у листопаді-грудні 2002 р., лише 47,7 відсотка опи­таних ідентифікують себе з Україною, тоді як 40,9 відсотка -з Радянським Союзом. Більше - 63% респондентів позитивно оцінюють те, що Україна після Переяславської ради увійшла під протекторат Російської держави. Така ж кількість опита­них позитивно ставиться до перебування України в Союзі РСР². Все це не може не позначатися на сучасній історіо­графічній ситуації.

У руслі методологічної переорієнтації пострадянських істо­риків і засвоєння ними здобутків західних історичних шкіл,

¹ Див.: Дзюба І.М. Україна перед сфінксом майбутнього // Україн. істор. журн. - 2002. - № 3.- С. 3-22.

² Див.: Сучасні символи та цінності українців // Голос України. -2003. - 15 січня.

підготовки нових генерацій дослідників пріоритетна роль відводиться історіографії, яка в умовах трансформації ра­дянської історичної науки в національну висувається на пе­редній план теоретико-методологічної праці. Має рацію профе­сор І. Колесник, що на сучасному етапі генези історичної свідо­мості та науки соціальний статус і функції української історіографії набули нового характеру і змісту¹. Вона поряд з науковими, пізнавальними, виховними функціями набуває широкого соціокультурного значення, стає засобом формуван­ня історичної і національно-державницької свідомості народу, особливо молоді. Аналізуючи дослідницьку лабораторію кла­сиків української історії, їх методологічний інструментарій, історіографія передає кращі набутки сучасним поколінням істориків.

Ось чому праці про видатних істориків, історіографічні висліди І. Верби, Л. Винара, І. Войцехівської, С. Водотики, С. Гелея, Я. Дашкевича, М. Ковальського, І. Колесник, В. Ко­роткого, А. Коцура, В. Коцура, В. Кравченка, В. Масненка, Ю. Пінчука, П. Радька, О. Рафальського, В. Солдатенка, С. Стельмаха, О. Удода, В. Ульяновського та інших сприяли актуалізації методологічних аспектів відродження національ­них традицій української історіографії, прилученню україн­ських істориків до світової науки. У працях з історіографії ак­центується увага на документалізації історичних досліджень, послідовному дотриманні принципів наукового історизму та об'єктивності, критичного переосмислення всього попереднього досвіду, уникнення політичної заангажованості та ідеологіч­ної упередженості. У монографії О. Рафальського, наприклад, історіографія національних меншин України у XX ст. роз­глядається шляхом порівняння дорадянської, радянської та пострадянської історіографій, насамперед, на методологічно­му рівні, обґрунтовується висновок про те, що тоталітарний режим на кілька десятиріч позбавив істориків свободи твор­чості, незалежності від влади та ідеології, етнологія була диск­редитована як наука, а саме поняття «національні меншини» було вилучено із вжитку. І тільки в 1990-х рр. колишні ра­дянські історики, позбуваючись ідеологічних доктрин, партійно-класового підходу до аналізу суспільних і етнонаціональних

¹ Див.: Колесник І. І. Курс української історіографії у вищій школі: нова модель викладання // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. - Вип. 1. - Дніпропетровськ. - 1997. - С. 309.

процесів, відтворюють історичну правду про драматичну долю українців та етнічних груп¹.

На розвитку української історіографії, її змісті і світоглядній спрямованості праць негативно відбивається деукраїнізованість частини суспільства, національна індиферентність і знекоріненість багатьох істориків, брак у них почуття ук­раїнського патріотизму. Дають про себе знати десятиріччями нав'язуваний інтернаціоналізм, глорифікація старшого брата, кривава- боротьба з так званим українським буржуазним націоналізмом, комплекс меншовартості. Не мало істориків виявилися неспроможними відповісти на виклик сучасності, зосередитись на нових проблемах, застосувати нову методо­логію до переосмислення минувшини. Очевидним є те, що владні структури недостатньо спираються на здобутки науки, в т. ч. й історичної, не надають належної підтримки, зокрема фінансово-організаційної, її інституціям. Методологічне пере­озброєння пострадянських істориків, методологічна зрілість нової генерації дослідників, їхнє сповідування національно-державницької парадигми - важлива умова підвищення соціальної ролі історичної науки, виходу із системної кризи і побудови демократичного, громадянського суспільства.

Отже, методологічна переорієнтація пострадянських істо­риків триває. Реформування діяльності наукових і видавни­чих історичних інституцій, кафедр в умовах переходу від мо­нополії державно-компартійної ідеології до ідейного плю­ралізму, національно-державницьких і загальнолюдських цінностей - складний і тривалий процес. Хоч досі не вдалося подолати упередженість, необ'єктивність, перекручування історичного минулого, заангажованого трактування подій, фактів, явищ і персоналій, все ж склалися набагато сприят­ливіші умови для реалізації природних функцій історичної науки, для створення наукової історії України та української версії всесвітньої історії. Можна солідаризуватися з думкою О. Реєнта про те, що криза будь-якої діючої системи є однією з фаз її поступальної ходи². Це стосується й історичної науки.

¹ Див.: Рафальський О. О. Національні меншини України у XX сто­літті. Історіографічний нарис. - К., 2000. - С. 368.

² Див.: Реєнт О. У робітнях історичної науки. - К.: Просвіта, 1999. -С.310.