 |
|
LXXV – ОСТАННЯ СПЕКА
Яке журно-гарне, жовте й прив’яле, пополудневе сонце, коли я прокидаюся під смоквою!
Випоєний ладаном сухий легіт голубить мене у спітнілім пробудженні. Лапате листя старого дерева в легкім тремтінні то окриває мене прохолодою, то осліплює, ніби вигойдуюся я в колисці з сонця в тінь і з тіні на сонце.
Далекі дзвони в спорожнілому містечку, скликаючи до вечірні, повисли в загуслім повітрі. Зачувши їх, Платеро, що вкрав у мене великого кавуна з соковитою червоною памороззю, нерухоміє й дивиться на мене своїми здоровезними очима, морганням силячись прогнати з-поміж них настійливу зелену муху.
Від утоми в його очах очі мої знову втомлюються… Кружеляє вітрець, мов метелик, що хотів би летіти та раптом згортає крильця… крильця… й ослаблі повіки мої враз стуляються…
LXXVI – САЛЮТИ
Вересневими вечорами ми влаштовувалися дивитися на святкове містечко на пагорку поза садовим будинком в заспокійливих пахощах тубероз, що квітли на ставку. Старий Пьоза, сторож із виноградників, всякчас п’яний, лягав під клунею обличчям до місяця і годинами співав.
Коли темніло, спалахували салюти. Починалося все глухими короткими вибухами; потім безхвості ракети, здійнявши угору іскристе око, зітхали, й на мить поле ставало червоним, фіолетовим, блакитним; а далі сяйво спадало, ніби вигинами оголеної дівочої спини, мовби вітами верби, всіяної кервавими яскравими квітами. О, які палахкі павичі, які об’ємисті повітряні троянди, які вогнисті фазани в зоряних садах!
За кожним вибухом Платеро здригався в блакитних, фіолетових, червоних раптових виблисках; і в тій коливкій яскравості, що то вибільшувала, то здрібнювала тіні на пагорку, я бачив його великі чорні очі, які дивилися на мене перелякано.
А коли на завершення під захоплений вереск далекого містечка поставала в зорянім небі киплячим золотом в незупиннім гуркоті фортеця, змушуючи жінок затуляти очі й вуха, тікав Платеро між виноградниками, шалено кричучи, ніби в душу його вселився диявол, до спокою отінених сосон.
LXXVII – ПАРК
Коли приїхали ми до столиці[13], мені захотілося, щоби Платеро побачив парк…
Ми неквапно йдемо вдовж паркану в приємній тіні ще обважнілих акацій та платанів. Платеро цокотить копитами по щойно зрошених плитах, блакитних небом і білих од опалого квіту, що, розмокнувши, так солодко пахне.
А якою духмяною свіжістю віє од парку, також политого, крізь штахети, обвиті зарошеним плющем! Всередині бавляться діти. Між білого пахкого шумовиння, галасливо видзвонюючи, котиться прогулянковий візок з фіолетовими прапорцями над зеленим балдахіном; пароплав на колесах продавця горіхів, весь у пурпурових і золотих вимпелах, зі снастями, обвішаними арахісом, димить трубою; велетенським летким гроном повисли над дівчинкою повітряні кульки, блакитні, зелені й червоні; втомлено бреде вафельник із рожевою скринею… А в небі за вже осінню розрідженою зеленню, ще стійкою на кипарисах і пальмах, жовтіє між рожевими хмарами місяць…
У хвіртці, коли ми збиралися заходити до парку, спинив нас охоронець, у синє вбраний, із жовтою палицею та великим срібним годинником:
– Осла не впускаємо, сеньйоре.
– Осла? Якого осла? – запитую, дивлячись довкруж Платеро і зазвичай забуваючи про його тваринну подобу…
– Як то якого?.. Як же ж тоді осел виглядає, сеньйоре?
Й уже в реальності, – раз Платеро «ввійти не може», бо осел, я як людина заходити не хочу. Ми повертаємось із ним вздовж паркану, і я обіймаю його й нашіптую йому про стороннє.
LXXVIII – ПОВНЯ
Платеро спорожнив біля криниці два відра води із зірками і між високими соняшниками вдоволено побрів до стайні. Я чекав його в дверях, прихилившись до біленої лутки й огорнутий теплими пахощами матіол.
Поза черепицями, зволоженими вересневими туманами, заснуло під лісом поле, вколисане настояним запахом живиці. Велика темна хмара, ніби велетенська курка, що несе золоті яйця, виклала на пагорбі повню.
Я мовив до місяця:
… Ma sola