 |
|
LXXXVIII – ЖОВТНЕВЕ НАДВЕЧІР’Я
Канікули минули, і з першим жовтим листям діти повернулися до школи. Самотина. В кімнатах, виповнених сонцем, ніби опалим листям, так порожньо, аж блукають ними відлуння далекого галасу й давнього сміху…
На трояндові кущі, ще з квітами, поволі западають сутінки. Пломінь заходу переходить на останні троянди, і сад, здійнятий пожежею, немовби пахне припаленими пелюстками. Тиша.
Платеро, знуджений, як і я, не знає, що робити. Поволі підходить до мене і, дещо провагавшись, та потім осмілівши, сухо вицокуючи по плитах, заходить зі мною до хати…
LXXXIX – АНТОНІЯ
Води налило стільки, аж жовті півники, неодмінна оздоба берегів струмка влітку, тонули у вируючім потоці, пелюстка за пелюсткою втрачаючи свою красу…
Де ж бо перейти Антонільї, так по-недільному вбраній?.. Покладене каміння затягло багнюкою. Дівчина пішла берегом до повалених тополь, роззираючись, чи нема де переходу… Немає… Тож я люб’язно запропонував їй Платеро.
Доки я мовив, Антонілья вся спалахнула, і в тому полум’ї аж позникло наївне ластовиння довкруж сірих очей. Тоді порснула сміхом і сховалась за деревом… А проте – зважилась. Мереживну рожеву хустку кинула на траву, розбіглася і зграйно встрибнула на Платеро, звісивши обабіч нього повні литки, що круглилися в непідозрюваній зрілості, роздимаючи червоні й білі смуги на плетених панчохах.
Платеро хвильку подумав і в єдиний стрибок опинився на протилежному березі. І щойно Антонілья, чий рум’янець уже зійшов, і я опинилися різнобіч потоку, пришпорила вона осла п’ятами, і він побіг лукою, розтрушуючи золотистий і срібний сміх смаглявої юнки.
…Пахло півниками, водою, коханням. Й трояндовий вінок рядка, виголошуваного за Шекспіра Клеопатрою, міцно впився шпичаками в мою думку:
O happy horse, to bear the weight of Anthony![17]
– Платеро! – не стримав я гнівного, обуреного крику…
XC – ОСТАННЄ ГРОНО
Після тривалих дощів жовтень спалахнув прозоро-блакитною дниною, і ми пішли на виноградники. Платеро в одній корзині ніс їжу та капелюшки дівчаток, а з іншого боку, як противагу, ніжну, біло-рожеву, ніби цвіт абрикоси, Бланку.
Яким чарівним постало омите поле! Струмки були переповнені, масно лисніла рілля, а на межових тополях, ще празниково жовтих, уже розсілося чорне пташшя.
Раптом одна за одною дівчатка з криками кинулися бігти:
– Гроооно! Гроооно!
На старому стеблі, чиє довге віття ще поде-не-де тримало пожухле й пурпурове листя, палахкотіло прозоре добірне гроно, виблискуючи на сонці бурштином, ніби жінка у свою осінь. Усі хотіли його дістати! А зірвала Вікторія й ховала поза спиною. Та щойно простягнув я руку, як вона в отім радіснім добровільнім послуху, який виявляють перед чоловіком дівчата на порозі свого жіноцтва, охоче віддала його мені.
На гроні висіло п’ять великих ягід. Одна для Вікторії, одна для Бланки, одна для Лори й одна для Пепи – всім діткам, а останню під загальний сміх і вереск я віддав Платеро, що враз її розчавив здоровезними зубами.
XCI – АДМІРАЛ
Ти з ним не познайомився. Його забрали саме перед тим, як ти з’явився. Оно й табличка з його ім’ям над яслами, де він стояв, і на яких висить його сідло й повід і ще видніють сліди од його зубів.
Це од нього перейняв я шляхетність. Який він був статний! І який викликала захват перша його з’ява на подвір’ї, Платеро! Був він з надмор’я, і в нім постала передо мною сила, життєвість, радість. Щоранку на світанні ми скакали з ним уздовж річки до морських обмілин, розлякуючи зграї шпаків, що походжали між зачинених млинів. А поверталися битим шляхом риссю і стишувалися вже на Новій вулиці.
Якось узимку надвечір зайшов до нас месьє Дюпон, винар із Сан-Хуана, з батогом у руці. На столику у вітальні він залишив кілька банкнот і з Лавром пішов до загону. Коли стемніло, бачив я крізь вікно, ніби в сні, як припрягає Адмірала месьє Дюпон до своєї карети і від’їжджає Новою вулицею в дощ.
Й не знаю, скільки тижнів важко було мені на серці. Викликали лікаря, що приписав мені бром, ефір, ще якесь заспокійливе, та лише час, всесильний час витер його з моїх думок, як витер Лорда і дівчинку також, Платеро.
Ех, Платеро, якими б ви були друзями – Адмірал і ти!
XCII – ВІНЬЄТКА
На вологу й м’яку, Платеро, рівними скибами недавно зорану темну ріллю, уже поде-не-де зазеленілу пророслим насіння, лягають довгі пасмуги лагідного золота од призахідного сонця, чий шлях по небу тепер такий короткий. Незвиклі до холодів птахи великими піднебесними зграями відлітають до Маврії. Найлегший вітерець знімає з гілок останнє жовте листя.
На часі зазирнути в душу, Платеро. Матимем тепер нового друга – свіжу книжку вибраного. І перед розгорнутою книжкою розгорнеться довкілля, відкрите в нагості і тим сприятливе безбережній і завжди самотній думці.
Поглянь на це дерево, Платеро, – ще місяць тому, зеленим шепотом окривало воно нашу пообідню дрімоту. Одиноке, маленьке й сухе, з чорним птахом між ще зосталого листу, воно мов сумна витинанка на тлі пристрасно-жовтого квапливого смеркання.
XCIII – ЛУСКА
Од вулиці Млинів, Платеро, Могер ніби інше місто. То вже околиці моряків. Там і розмовляють інакше, з морським жаргоном, вільно й барвисто. Чоловіки краще вдягаються, носять коштовні ланцюжки і курять гарні сигари чи довгі люльки. Як бо ж різняться простий, худорлявий і поважний стельмах Лис і веселий, смаглявий та білозубий Рис, ти його знаєш, що з вулиці Берегової!
Гранаділья, донька паламаря, живе на Кораловій. Як заходить вона в гості, на кухні вирують безнастанні балачки. Служниці, що одна із Суконної, інша з хутора, а третя з пекарень, слухають її заворожено. Оповіда про Кадіс, Тарифу, острови; говорить про контрабандний тютюн, про англійські тканини, про шовкові панчохи, про срібло, про золото… Й відходить, вицокуючи каблуками, вихляючи поставою, увиразнено обтягненою сукнею, і пінячись чорними кучериками з-поза мереживної шалі…
На кухні ще довго смакують її барвистими байками. Монтемайор розглядає на сонце риб’ячу луску, ліве око затуливши долонею… Коли запитую, що вона робить, відповіда, що розглядає Діву Кармен, і на лусці вона, Діва Кармен, покровителька моряків, стоїть під веселкою у золотом гаптованій накидці, – тобто, що все саме так, як і казала Гранаділья…
XCIV – ПІНІТО
Он він!.. Он!.. Он!.. Той, що дурніший, ніж Пініто!..
Уже й не пам’ятаю, хто ж він був, цей Пініто. Та ось зараз, Платеро, при м’якім цім осіннім сонці, яке пісок на узгір’ях не розпікає, а лиш червонить, голос цього хлопчини враз намалював передо мною картину, як, іздершись схилом, похилений під тягарем хмизу, бідолашний Пініто завертає до нас.
Він то з’являється в пам’яті, то зникає. Майже не годен його пригадати. Ось ніби бачу його – сухорлявого, смаглявого, прудкого, з рештками вроди поза нашаруваннями бруду; та щойно тужуся придивитися до нього пильніше, він вислизає, наче сон на світанні, і я вже не певен, чи саме його оце згадую… Може, то й він якогось дощового ранку тікав Новою вулицею од хлопчаків, що кидали в нього камінням, а чи в зимових сутінках, шкандибаючи з похиленою головою, повертався повз старий цвинтар до вітряка, того безкоштовного для злидарів-приблуд притулку серед гір сміття і мертвих псів…
– …дурніший, ніж Пініто!.. Он!..
Чого б я не віддав, Платеро, аби хоча б один раз порозмовляти з Пініто! Знайшли його мертвим після гулянки у Люльок, як оповіда Макарія, у прифортечнім рові, і трапилося це дуже давно, коли я був зовсім малим, як оце ти тепер, Платеро. Одначе, чи справді він був безверхим? І яким, яким же він був?
Та я того не дізнаюся, бо він помер, Платеро. Проте, коли вірити хлопчині, чия матір безперечно його знала, то я дурніший, ніж Пініто.
XCV – РІЧКА
Бачиш, Платеро, що заподіяли річці копальні, байдужість і сирітство. Лиш де-не-де серед фіолетового й жовтого багна знайдеться чисте дзеркальце води, щоби призахідне сонце зазирнуло в нього, і руслом її пропливе хіба паперовий кораблик. Яке зубожіння!
А колись великі кораблі виноробів, бригантини, вітрильники – «Вовк», «Юна Елоїза», батьків «Святий Каетано» під командою бідолахи Кінтеро, «Зірка», що належала дядькові і яку водив Рис, – повисали в небі Сан-Хуана веселим мереживом снастей на щоглах, таких височезних для заворожених хлопчаків, а чи відпливали до Малаги, до Кадіса, до Гібралтара, осідаючи під вантажем вина… І поміж них вигойдувались на хвилях човни, аж рябіло в очах од святих та імен, мальованих зеленим, блакитним, білим, жовтим, червоним… Рибалки забезпечували містечко сардинами, устрицями, вуграми, камбалою, крабами… Усе струїла мідь Ріотінто. І слава Богу, Платеро, бо в гидливості багатіїв те, що ще виловлюється, лишається біднякам… Однак вітрильники, бригантини, кораблі зникли назавжди.
Яке убозтво! Вже не побачить різьблений Спаситель бурливих повеней! Залишився од річки хіба обідраний знекровлений потічок кольору іржі, так схожий на цей червоний захід крізь покинуту «Зірку», зчорнілу, перевернуту догори кілем, діряву, що нагадує велетенський риб’ячий скелет, побіля якої бавляться, ніби тривоги в моїм серці, діти карабінерів.
XCVI – ГРАНАТ
Який розкішний, цей гранат, Платеро! Пригостила мене ним Агеділья, вибравши якнайкращий у себе в саду при струмку черниць. Жоден плід, гадаю, так не зріднився зі свіжістю води, яка його виплекала. Він наче втілення бадьорості та сили. Скуштуємо?
Платеро, який приємний терпкуватий смак твердої шкірки, шорсткої й так міцно прирослої, ніби корінь до землі! Ось і перша солодощ – рубіном світанково зблислі зернята, до тої шкірочки приклеєні. А далі – серцевина, Платеро, щільно виповнена за прозорою плівочкою апетитним добірним скарбом їстівних аметистів, соковитих і твердих, наче серце молодої принцеси. Ох і тугий же він, Платеро! На ж бо. А смачнючий! Як упиваються зуби, проникаючи в цю радісну рожеву стиглість! Зажди, не можу балакати. Смак заворожує, як вихоплений оком візерунок у лабіринті мінливих кольорів калейдоскопу. Ну от, доїв!
Тепер немає в нас гранатового саду, Платеро. А того, що на подвір’ї Квіткової вулиці, ти не бачив. Ми виходили надвечір… За похиленими парканами Коралової вулиці проглядалися подвір’я з будинками, кожне чимось вабливе, далі – поле і річка. Десь сурмили карабінери, а в горах С’єри видзвонювалося в кузні… Я знайомився з невідомою досі частиною містечка, виповненою поезією повсякдення. Сідало сонце, і побіля напівзруйнованої криниці, отіненої смоківницею з численними на ній саламандрами, гранати спалахували, немов коштовне каміння…
Гранат – плід Могера, й красується на його гербі! Гранати, розтяті навпіл, пурпурять сонце на заході! Гранати в саду черниць, у грушевій улоговині, у Сабар’єго, в тихих долинах при струмках, понад якими довго, до самої ночі не загасає, ніби в моїй душі, рожеве небо!