 |
|
Культурно-історична та політична сутність українізації 23-33 рр.
Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації - надання народам СРСР можливості розвивати власні культурні мови, готувати національні кадри з метою посилення впливу комуністичної партії у нац. районах, проголошена XII з'їздом РКП(б)1923. В Україні ця політика дістала назву "українізації". Політика "українізації" була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР. 2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством. 3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів. 4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн. 5. Хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету. У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:
1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур міської рос. та відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.
2. Розширення сфери вживання укр. мови в державному житті. З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси укр. мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання укр.мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на укр. мову.
3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%.
4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося укр. мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади. Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.
5. Різко збільшувалась кількість укр. преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).
6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.
7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.
8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців.
9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад.
За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю. Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.