Главная | Обратная связь

Християнський ідеал святості в культурі Київської Русі. Святі Київської Русі.

Джерела духовності українського народу, які впродовж тисячоліття формувалися на християнських засадах моральності, визначили своєрідний етичний ідеал духовного лідера - вчителя, подвижника, аскета. Цьому сприяв особливий шлях розвитку християнства на українських теренах. Опісля хрещення Русі утворюється руський синтез християнства, якому не було властиве використання специфічних форм візантійської набожності (які згодом мали сприятливі умови для розвитку на ґрунті російського православ’я). Візантійське чернецтво виникло в умовах сформованого релігійного середовища, де християнство виступало офіційною державною релігією. В. Соловйов, характеризуючи тогочасну епоху, відмічає, що істинно - християнське суспільство розчинилося в язичницькому середовищі І все суспільне життя було віддане властям церковним і мирським, а метою стало індивідуальне спасіння. Дійсно, візантійське чернецтво - це проповідь індивідуального спасіння, що виключає можливість радикальних суспільних перетворень. Воно виявилось наслідком в розвитку офіційно - державної ідеологічної доктрини.В міфологізованій язичницькій свідомості тогочасних русичів обожнюваний об’єкт був максимально наближеним до життя людини, а з прийняттям християнства цей безпосередній зв’язок розривається, адже грішна за своєю природою людина не може навіть помислити себе поряд з Божественним. Тому для тогочасної Церкви особливо важливим було створення певного сакрального авторитету, завдяки якому можливо було б гармонізувати світоглядні уявлення слов’ян. Таким чином виникає образ учителя, наставника, духовного лідера, який, перебуваючи в тлінному світі, зміг відмовитись від мирського і, як наслідок, максимально наблизитись до сфери Божественного. Як зазначав Л. Карсавін, «Тільки Ісус Христос виразив божественну істину найбільш досконало, адже кожне слово закликало до любові та діяльності. Його учні могли лише узгоджувати себе вчителю. Святі і праведники були великими благовісниками, сповідниками і вчителями істини. Їх добрі справи освітили світ, засвідчуючи те, що не хибним є їх прагнення і не помилковою є їх віра» Християнство як етична система створило уявлення про людську особистість, здатну до самопізнання та самовдосконалення. Діалог з Божественним не тільки спрямований на індивідуальне спасіння, але і стає своєрідною призмою, крізь яку активно пізнається навколишній світ. «Вчення про спасіння - це доктрина спокути. Під останньою розуміється Боже діяння в Христі, який подолав віддалення людини від Бога, зламав владу гріха і відновив справжню природу людини в новому відношенні до люблячого Бога. Спасіння, як і гріх, - це стан буття, але тільки оновлений, пов’язаний з Богом. Бути в Христі означає знаходитися в особистому відношенні не з історичним Ісусом з Назарета, а з живою сучасною реальністю, встановити особистий містичний зв’язок між християнином і Христом» [5]. Для києворуської доби особливо актуальною була ідея спасіння не лише вірою чи чеснотами, а активним людинолюбством та доброчинством. Значну роль в утвердженні морального ідеалу відігравав той образ святості, який був розробленим в агіографічній літературі києворуського періоду. Вітчизняна агіографія не тільки стверджувала моральний ідеал, але і намагалася збагнути внутрішній, духовний світ людини, досліджуючи шлях досягнення й наслідування цього ідеалу. Увагу тут зосереджено на внутрішньому світові людини, на змаганні різних поривань, що існують в душі подвижника. Через образ святого вперше у вітчизняній духовності утверджується почуття сумління, ідеал духовної любові та милосердя. Символічна святість окремої особистості, згідно з православною традицією, «починається в ту мить, коли християнин посвячує себе Богу, приносить себе Йому в дар, стає Його власністю. Це не значить, що в той момент людина вже стає святою в тому значенні, в якому вона покликана бути подібною Серафиму Саровському, Сергію Радонежському, Нілу Сорському і безлічі інших фундаторів православної духовності. Це лише говорить про те, що тепер із власної волі, з повної своєї згоди, зі всією своєю рішучістю вона віддає себе Богу» Спочатку святим називалося те, що відділялося від звичного речовинного і досвідного порядку та відособлювалося від світу земних кінцевих відносин. Святий - це змістовне духовне здійснення людини, святість не належить лише світу етики; і вона відмінна від священства. Кожний святий пронизаний долею; він своїм особливим життям демонструє свій шлях до святості і виступає як зразок цього шляху. «Святий освячений святістю не сам по собі, він належить в своїй святості Небу. Святість - це причетність людини Небу. Знаходячи святість, людина стає причетною до життя Бога. Святість - це заміна самосвідомості богосвідомостю» Князь Володимир.У "Слові про Закон і Благодаті" святитель Иларион, Митрополит Киевский,пишет про князя Володимира: "Настав нею відвідання Вышнего, призрело нею Всемилостивое око Благого Бога, і воссиял у серце її розум. Він зрозумів метушню идольского промахи й стягнув Єдиного Бога, сотворившего все видиме і видиме. Надто завжди він чула про православної, христолюбивой та сильною вірою землі грецької... Чуючи цілий це, перейнявся він духом і зажадав серцем він бути християнином і звернути всю Землю в християнство." У той самий час Володимир як розумний правитель розумів, що державі що з окремих, вічно враждуюших між собою князівств потрібна якась сверхъидея, яка згуртує російських покупців, безліч утримає князів від міжусобиць. З іншого боку у відносинах християнськими державами язичницька країна опинялася нерівноправним партнером, із чим Володимир не погоджувався.Борис і Гліб.Житія святих страстотерпцев Бориса і Гліба сягнули нашого часу завдяки печерським монахам-летописцам Иакову і Нестору. У Нестора про братів сказано так: ,,Як дві яскраві зірки посеред темних хмар сяяли два святих брата, серед всіх дванадцяти синів Владимировых; всіх відпустив він у свої уділи, та їх, як більше улюблених, при собі утримав, бо Гліб був ще дитячому віці, блаженний ж Борис, хоч і змужнів, але неохоче розлучався з нею батько. Від юних літ виконаний був Борис благодаті Божою, і читання божественних книжок було улюбленим його заняттям. Найбільш любив він житія святих мучеників, хіба що передчуваючи власну доля, і, читаючи їх, зі сльозами молився Господу: «Владыко мій, Ісуса Христа, сподоби й мене серед Твоих угодників, даруй мені ходити стопами їх, так не вознесётся думку моя суетою світу цього, але освітиться серце моє розумінням заповідей Твоих; не позбав й мене того дару, якого сподобив одвіку угодивших Тобі, бо Ти Бог істинний, помилував б нас і вимучив від пітьми до світла». Так часто він звертався до Богу, а Святий Гліб, сидячи при брата своєму, слухав ретельно читання і з молився, бо нерозлучним його з блаженним братом своїм, безперестану від цього поучаясь, і було ще був у дитячому віці, але вже настав дозрів її розум; за прикладом батьківській, милував він для сиріт і удовиць, оскільки бачив, що нищелюбивый батько його не приймав убогих на княжому дворі своєму, а й посилав шукати їх за будинків учнів і розвозити їжу болящим, які не могли прийти,,. Cвятополк побоювався, що лише по після смерті батька Київський стіл у обхід старшості дістанеться Борису як одного з улюблених синів Володимира.