 |
|
Розвиток соціологічної освіти в Україні.
Соціологія в радянський період.
Соціологія як наука в Україні пройшла суперечливий шлях. Її статус неодноразово змінювався, відповідно змінювалося ставлення до соціологічної освіти. З кінця 20-х рр.. ХХ ст. соціологія як наука була заборонена в Радянському Союзі. Із кінця 1950-х рр. розпочалося відновлення соціології. Спочатку вона була «політичною вітриною» – була створена Радянська соціологічна асоціація, під егідою якої представники офіційних структур, переважно філософи, стали їздити на Міжнародні соціологічні конгреси. Сама ж соціологія розвивалася в рамках інших соціальних наук, передусім філософії, економіки та історії. Саме під їх виглядом захищалися дисертації із соціологічної тематики, у вишах – читалися соціологічні спецкурси, але в рамках історичного матеріалізму та наукового комунізму. При цьому, офіційно слово «соціологія» не вживалося – говорилося про «конкретні соціологічні дослідження», які трактувалися як певний рівень історичного матеріалізму (філософії).
У середині 1970-х рр. Вища атестаційна комісія затвердила спеціальність «прикладна соціологія» як один із напрямів філософії. Складалася парадоксальна ситуація – соціології як науки не існувало, соціологів ніхто не готував, а наукова ступінь по соціології (у рамках філософії) була запроваджена. Отже, у Радянському Союзі викладалися соціологічні спецкурси, проводилися соціологічні дослідження, захищалися дисертації з соціологічної тематики, але соціології як окремої науки не існувало.
У радянський час було проведено ряд фундаментальних емпіричних проектів, серед яких: соціальні проблеми науково-технічного прогресу (кер. Г. Осипов), «Людина і її робота» (кер. В. Ядов, О. Здравомислов), життя середнього російського міста – Таганрозький проект (кер. Б. Грушин), долі сибірського селянства (кер. Т. Заславська), проблеми розвитку соціальної структури (кер. М. Руткевич), культури (кер. Л. Коган), соціальний розвиток регіону (кер. М. Аітов), етносоціальні проблеми (кер. Ю. Арутюнов) та ін.
Коли настала «перебудова», у ЦК КПРС поступово погодилися на конституювання соціології. Була створена комісія, яка підготувала відповідну постанову. У червні 1988 р. була прийнята постанова ЦК КПРС «Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства». Вища атестаційна комісія включила соціологію в номенклатуру спеціальностей наукових працівників. Отже, у переліку наукових спеціальностей соціологія відділилася від філософії – були введені ступені кандидата і доктора соціологічних наук, тобто соціологія була визнана окремою наукою. У 1990 р. були захищені перші дисертації із соціологічних наук.
Інституціалізація соціології як науки та навчальної дисципліни.
У серпні 1988 р. був виданий наказ Держкомітету СРСР по народній освіті «Про формування системи підготовки соціологічних кадрів у країні», згідно якого спеціальність «прикладна соціологія» перетворювалася у спеціальність «соціологія». Цим наказом визначалося відкриття соціологічних факультетів у чотирьох вишах, в тому числі – у Київському державному університеті; а також 9 відділень соціології, в тому числі – у Харківському державному університеті. Вказувалося на вирішення питання соціологічної підготовки студентів усіх спеціальностей через систему обов’язкових і факультативних спецкурсів. У наказі також йшла мова про підготовку підручників, про прийняття в аспірантуру і докторантуру з соціології, про ефективне використання міжнародного співробітництва в галузі соціології і соціологічні дослідження. Отже, цей наказ відкривав дорогу для соціології як навчальної дисципліни.
У червні 1989 р. були відкриті перші соціологічні факультети – в Московському і Ленінградському державних університетах. Розпочалася інституціалізація соціологічної освіти, яка включає два різновиди: фахову соціологічну освіту (т.зв. «соціологічна освіта») і викладання соціології для студентів несоціологічних спеціальностей (т.зв. «соціологічна просвіта»). При цьому слід мати на увазі, що підготовка фахівців із соціології і викладання соціології для студентів-несоціологів за цілями, методологією, змістом та організацією навчального процесу різняться чи не стовідсотково.
Донині в Україні відкрито десятки соціологічних факультетів і кафедр (перші – у КНУ ім. Т. Шевченка та ХНУ ім. В. Каразіна), які випускають людей із дипломами соціологів. У 2011 р. понад сорок десятків вишів приймали абітурієнтів на спеціальність «соціологія».
Одним із них є Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, де у 2003 р., на базі кафедри філософії філософсько-теологічного факультету, був здійснений перший набір студентів на спеціальність «соціологія». У 2005 р. на філософсько-теологічному факультеті ЧНУ була відкрита кафедра соціології, яка у 2008 р. здійснила перший випуск спеціалістів та магістрів із соціології. До цього у ЧНУ були спроби запровадити соціологічну освіту на педагогічному (кафедра психології та соціології, 1992-1998) та історичному (кафедра політології та соціології, 1998-2003) факультетах, але там соціологія залишалася лише в статусі дисципліни, яка викладалася студентам непрофільних спеціальностей.
Нині до викладання соціологічних дисциплін (фахових та соціології як непрофільної дисципліни) в Україні залучено тисячі викладачів. Як уже зазначалося, соціологи у радянський час працювали у лоні інших соціально-гуманітарних наук – філософії, економіки, історії, психології, етнографії тощо. Цим пояснюється той факт, що серед нинішніх педагогічних і науково-педагогічних працівників у галузі соціології так багато представників суміжних наук. Зауважимо, що дехто з «новоприбулих» у соціологію відчувають проблеми з професіоналізацією, особливо в контексті нових інформаційних технологій. Водночас формується нове покоління соціологів із вищою соціологічною освітою, які захищають дисертації на спецрадах із соціології. Нині в Україні функціонує 7 спецрад (три – в Києві, дві – в Харкові і по одній – у Запоріжжі та Донецьку), на яких відбувається захист дисертацій із соціологічних спеціальностей.
«Хвороби росту» української соціології.
Соціологічна освіта в Україні складається досить хаотично, і існуючі соціологічні школи (типу харківської, львівської чи одеської шкіл) домагаються успіхів швидше всупереч інституціональним змінам, ніж завдяки їм. Соціологічна освіта в Україні «рухають» і відроджують особистості талановитих українських соціологів: О. Якуби, І. Попової, В. Бакірова, В. Хмелько, І. Кононова, Н. Паніної, Н. Черниш, В. Городяненко та багатьох інших. Яскраво виражене особистісне начало – можливо найбільш сутнісна риса української моделі соціологічної освіти.
З моменту запровадження в Україні соціологічної освіти продовжуються дискусії, які стосуються її змісту, форм, методів і засобів. Її основні проблеми стосуються таких «хвороб росту» як:
1) Удосконалення навчальних планів підготовки фахових соціологів, де мають бути враховані і дисципліни професійного спрямування, і соціально-гуманітарні науки, і природничий, зокрема, математичний компонент. Зокрема, деякі із розробників планів акцентують увагу на курсах теоретичного спрямування, щоб підготувати професійного викладача, а деякі – на прикладних аспектах, орієнтуючись на потреби ринку.
2) Покращення і стандартизація програм соціологічних дисциплін, зміст яких має відповідати реаліям часу.
3) Підготовка кадрів вищої кваліфікації із соціології та підвищення професійної кваліфікації нинішніх викладачів, яка має бути позбавлена формалізму і профанації.
4) Оптимізація методики викладання соціологічних дисциплін, в тому числі застосування новітніх освітніх технологій, нових форм самостійної роботи студентів та оцінювання знань.
5) Робота по якісному вдосконаленню навчально-методичного забезпечення навчального процесу з соціологічних дисциплін, за яку відповідальні як автори, так і експерти.
6) Можливості для викладачів проведення емпіричних соціологічних досліджень та використання їх результатів у навчальному процесі.
7) Розширення контактів викладачів з іншими українськими та зарубіжними соціологами. Удосконалення знання іноземних мов, передусім англійської.
Нагальним залишається питання викладання соціології студентам інших спеціальностей. У липні 2009 р. Міністерство освіти і науки України видало наказ № 642 «Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін за вільним вибором студента», згідно якого соціологія перейшла із розряду нормативних (обов'язкових) навчальних дисциплін у вибіркові. Наслідки цього наказу ще туманні, але наслідки такого самого рішення, прийнятого у Російській Федерації ще в 2000 р., нині доволі очевидні. На 2006 р. навчальний час, виділений на викладання соціології у непрофільних вишах, скоротився на 35%, а кількість викладачів-соціологів – на 25%. Класики соціології, зокрема М. Карєєв, М. Ковалевський, П. Сорокін вважали, що студенти всіх спеціальностей повинні вивчати основи соціології для того, щоб бути соціологічно грамотними людьми. Знаменита фраза П. Сорокіна про те, що «Росію губить соціологічна неграмотність населення», адекватно відображала його позицію з цього питання. Додамо, що у наш час актуалізується наукове вивчення суспільства і спільнот, поведінка і взаємодія індивідів і груп людей, тобто те, що є предметним полем соціології. Отже, з метою формування соціальної культури майбутніх фахівців, необхідно повернути соціологію у розряд нормативних (обов’язкових) дисциплін.
Соціологічна освіта в Україні за описаний період пройшла значний шлях – від окремих спецкурсів у межах інших наук до спеціально розроблених стандартів і програм підготовки фахових соціологів. Але її інституціалізація ще триває, про що свідчать певні проблеми, які потребують нагального вирішення. Отже, соціологічна освіта в Україні має як великі перспективи, так і поле для діяльності.
«Соціологічна освіта» і «соціологічна просвіта».
Сьогодні викладання соціології у різних ВНЗ України далеко не однакове з точки зору мети, якості, рівнів, форм цього процесу: в одних закладах подають тільки курс загальної соціології, в інших – ще й деякі галузеві соціології, в третіх (наприклад, на соціологічних факультетах) – ледве не всю систему соціологічних дисциплін, до того мають за мету формувати у студентів професійне соціологічне мислення.
Справді, значно різняться між собою викладання (на несоціологічних факультетах) загальної соціології, коли, скажімо, історична тематика подається стисло, спрощено, обертаючись головним чином навколо ключових класичних фігур, і викладання історії соціології (на соціологічних факультетах), коли зазначена проблематика розкривається вглиб послідовно, деталізується характеристиками й навіть творчими портретами соціальних мислителів. А якщо взяти галузеві соціології, то тут ще більше деталей і відмінностей, бо кожна з них відзначається певною дисциплінарною специфікацією, яка й має відбитися у варіантах методики.
Враховуючи неоднорідність викладацько-навчального процесу, доцільним є розрізнення соціологічної освіти і просвіти, оскільки це два відносно різні, хоч і двоєдині процеси. Соціологічна освіта в Україні здійснюється на соціологічних факультетах вищих навчальних закладів, де готують соціологів як спеціалістів, формуючи їх професійне мислення, весь комплекс знань та умінь, необхідних для цього виду діяльності. Звісна річ, в цьому разі й методика викладання має підпорядковуватися меті здобуття соціологічної освіти, підготовки відповідних фахівців.
Соціологічна просвіта – продукт експансії соціологічної освіти, виходу останньої за власну професійну сферу. Вона має місце там, де викладання соціології підпорядковане іншій меті – завданню загальноосвітнього світоглядного збагачення свідомості студентів, наукової корекції їхнього соціального мислення, що стихійно формується обставинами повсякденного життєвого процесу. Про професійне соціологічне мислення тут не може йтися, бо одним лише загальноосвітнім курсом соціології його не сформуєш. Очевидно, слід говорити лише про певні початкові форми цього мислення, про його засади, формування яких можливе на підґрунті науково скоригованого і збагаченого соціального мислення. Словом, має бути варіант методики викладання соціології, розрахований на просвітницький виклад соціології на несоціологічних факультетах.
Стан соціологічної освіти в Україні.
Серед українських соціологів існує як мінімум дві оцінки сучасного стану розвитку соціології. Згідно з першою оцінкою, достатньо поширеною і частіше всього відтворюваною міністерськими працівниками, керівниками соціологічних факультетів і кафедр, науково-дослідних інститутів і приватних соціологічних фірм, обслуговуючих комерційні та політичні структури, соціологія в Україні відчуває очевидний підйом. Аргументація на користь цієї думки досить проста і підпорядковується „лінійній” логіці екстенсивного зростання.
На їхню думку, соціології (у всіх її формах) «всюди стало багато». Відкрилися кафедри і факультети, що випускають сотні дипломованих соціологів. Множаться опитування громадської думки, що проводяться по самим різним темам. Соціолог став невід'ємним учасником багатьох комерційних і політичних проектів, а також телевізійних передач. Книжкові полиці магазинів заповнені численними підручниками з соціології, відбувається багато соціологічних конференцій, що проводяться у всіх регіонах України і т. ін. Водночас вказується і на значне збільшення сумарного обороту коштів у сфері соціології, правда, без специфікації того, де, як і з якого приводу ці грошові потоки пронизують структуру соціології.
Кількісний розвиток соціологічної освіти в Україні.
Понад половини областей України мають свою випускаючу кафедру соціології, а Київ і Харків – мають соціологічні факультети. У регіонах відбулися і відбуваються великі трансформації. Стосуються вони і соціології. Але процес поки що йде в рамках екстенсивного зростання числа студентів, але не принципового просування вперед по лінії якості. Причому передумови якісного зростання, безперечно, були і продовжують залишатися.
Виходячи з пропонованої логіки, кількісні характеристики процесу, самі по собі, красномовно свідчать про благополуччя ситуації, що динамічно розвивається від поганого до хорошого і в напрямку до ще більш кращого. Єдина проблема в такому випадку і з цієї точки зору, як і раніше складається в поки ще недостатньому фінансуванні держпрограм соціологічної освіти та соціологічних досліджень. «Плач» через недостатнє фінансування став загальним місцем публічних виступів багатьох соціологічних керівників, але при цьому сам пафос їхніх заяв зводиться до того, що рано чи пізно прийде «правильний» великий начальник і виправить становище, перейнявшись ідеєю значущості соціології, як в університетах, так і в Інституті соціології Академії наук.
Якісний зміст української соціології.
Не заперечуючи суто кількісних характеристик процесу, можна помітити, що оцінки прихильників висловленої точки зору практично повністю ігнорують якісний зміст української соціології та української соціологічної освіти. Справа в тому, що за цифрами екстенсивного зростання соціології в Україні підчас ховається якщо не її якісна деградація, то принаймні відсутність настільки ж переконливих показників її якісного висхідного розвитку.
Отже, згідно другої оцінки, масштаби соціологічної освіти можна оцінити не тільки критеріями кількості відкритих кафедр, надрукованих підручників і підготовлених випускників, а й критеріями корисності соціологічної освіти для суспільства в цілому і особисто для студента, майбутнього професійного соціолога.
Працевлаштування студентів-соціологів.
Критерієм такої корисності є попит на соціологів-професіоналів на ринку праці. Привабливість тієї або іншої спеціальності для молоді в Україні багато в чому залежить від престижності професії – діяльності, здатної забезпечити високий дохід і престижне становище в сучасному суспільстві.
Агентства по підбору персоналу вказують на низький рівень затребуваності професійних соціологів на ринку праці Попит на них протягом останнього десятиліття оцінюється фахівцями-рекрутерами на рівні 3,0-3,5 балів (при десятибальній оцінці інтенсивності попиту). Такий стан справ говорить про незатребуваність українськими соціальними практиками праці професійного соціолога. Традиційними областями, де затребувана праця соціолога, є педагогічна та академічна діяльність. Сьогодні, якщо попит на соціолога-професіонала і є, то тільки для роботи у вишах і академічних установах. До практичної діяльності ця робота має вельми далеке відношення.
Раніше потужним джерелом попиту на соціологічну працю була область заводської соціології. Тепер випускники соціологічних факультетів і кафедр затребувані комерційними структурами, де застосовують засвоєні в університетах знання для вивчення споживчого попиту на йогурт або памперси (маркетингові дослідження). Їх працевлаштовують у засобах масової інформації (сфера мас-медіа і піару), де застосовуються інтелектуальні навички, отримані при вивченні вузівських дисциплін, у спілкуванні з викладачами. Потрібні розумні люди і в держструктурах. У цьому сенсі випускаючі соціологічні кафедри справді „кують кадри для народного господарства”. І не можна не погодитися з тим, що більша частина випускників університетів неминуче поглинається такими сферами діяльності, де утилітарно використовується лише частина придбаного у вузах потенціалу. У цьому сенсі можна констатувати, що соціологія стала основою для так званої загальної освіти і підготовки кадрів, готових сприйняти будь-які професії, що вимагають мінімум інтелектуальних знань і навичок.
Соціологи або замкнуті в університетах на своїх факультетах, де їм уготована роль інтелектуальних репетиторів підростаючого покоління і провідників „загальної” освіти на всі випадки життя, або вони працюють в якості технічних експертів в маркетингу, рекламі, зв’язках із громадськістю (PR) чи в державних організаціях. Інші застосування соціології виглядають дещо туманно.
Звідси і недостатня затребуваність цієї спеціальності в суспільстві. Багато в чому це пов'язано з відсутністю чіткого розуміння предмета соціології в суспільстві, з «розгулом» дилетантизму, з «політизацією» соціологічних досліджень, із втратою активної, наступальної позиції самими представниками соціологічного знання.
«Соціологічна просвіта»: роль і значення соціології у процесі формування світогляду та майбутніх професійних навичок студентів.
На тлі посиленого інтересу громадськості до соціальних проблем розвитку сучасного суспільства і беззаперечного об’єктивного зростання ролі соціології та інших соціальних дисциплін як інструментів пізнання в умовах суспільних трансформацій актуалізується проблема поширення, популяризації соціальних знань. У вузах загальний курс соціології викладається студентам різних спеціальностей, входячи до переліку соціогуманітарних дисциплін, які виконують не тільки освітньо-інформаційну, але, у значній мірі – виховну функцію. Приходить розуміння того, що соціологічне бачення світу – це той інструмент, за допомогою якого люди добиваються успіху в будь-якій області, оскільки мають комплексне знання і розуміння цілісності суспільних відносин, соціокультурних факторів, традицій і звичаїв народу, а також соціальних проблем із баченням їх коріння, шляхів вирішення та наслідків. Отже, соціологія передусім необхідна для адекватного розуміння навколишнього світу. Лише соціологія з її фундаментальними теоріями життєдіяльності суспільства, ефективним інструментарієм може допомогти молодим людям в оволодінні умінням об’єктивно оцінити ту чи іншу життєву ситуацію і приймати правильні рішення.
Фахівець з вищою освітою визначається не тільки тим, що він володіє знаннями за своїм основним фахом, але й повинен мати ґрунтовні знання про суспільство. Особливе значення в цьому плані представляє розвиток широкого кругозору спеціаліста будь-якої спеціальності в соціально-політичній і економічній сферах. Необхідність розвитку цього боку свідомості і мислення визначається тим, що будь-який фахівець крім того, що він виконує свої основні функції, є частиною суспільства, входить до складу різноманітних соціальних груп, зокрема, родини, трудового колективу, спільнот за інтересами, нації, релігійної конфесії тощо. Вивчення соціології дозволить спеціалісту краще вписуватися в сучасне життя, буквально переповнене невирішеними проблемами. Соціологічне знання мінливе і динамічне, тут рідко утримуються будь-які догми і абсолютні становища. Навіть у рамках одного покоління доводиться змінювати усталені істини. І до цієї мінливості треба привчати фахівця, долаючи суб'єктивну тягу до однобокого мислення і абсолютного знання. Втім, при викладанні суспільних наук, в тому числі і соціології, постає питання не просто про повідомлення якоїсь суми знань, а виховання того почуття, що це знання спеціалісту постійно доведеться поповнювати і оновлювати, вміло використовуючи при вирішенні тих завдань і вправ, які буде висувати перед ним саме життя.
Будучи однією з основних дисциплін соціального блоку, соціологія разом з дисциплінами цього блоку покликана закласти основи наукового світогляду, глибокого розуміння соціально-політичних процесів, зародження конфліктних ситуацій в суспільстві і способів їх вирішення, процесів соціалізації, особливостей соціальної стратифікації та соціальної мобільності, специфічної поведінки окремих осіб, груп і соціальних спільнот; пояснювати соціальні явища як матеріальними, так і духовними передумовами, орієнтуватися в особливостях функціонування громадської думки. Реалізація цих завдань передбачає освоєння студентами не лише навчального матеріалу, але і великої теоретичної спадщини, якою володіє сучасна соціологія, виробленням навичок проведення соціологічних досліджень, які можуть знадобитися фахівцям найрізноманітніших спеціальностей – від вихователя, журналіста і педагога до політичного діяча і керівника великого підприємства.
Технологія продукування соціологічних знань не закінчується на дослідницькому полі, а продовжується й на етапі соціологічного викладання та навчання, де їх інтерпретацію здійснює викладач. Понад те, пропускаючи ці знання через свій інтелект, перш ніж донести до свідомості студента, він певною мірою, як зазначалося, суб'єктивує їх і передає не просто як абстрактні поняття, образи світу тощо, а як духовно-культурний ресурс, підтверджений власними переконаннями викладача. Отже, у знання проникає дух людини-комунікатора, і це забезпечує психологічні умови спілкування, полегшує засвоєння знань реципієнтами.
Кожна людина щоденно стикається з практичними завданнями суспільного життя. Причому завданнями нестандартними, мінливими, які, що називається, змушують думати. Це також актуалізує викладання суспільних дисциплін. Суспільство стрімко змінюється, і фахівцю з вищою освітою необхідно адекватно реагувати на ці зміни, вносити творчі ідеї. На цій основі ясно, що студента тісно пов'язується з дидактичними вимогами вищої школи, яка формує не просто технічно грамотного фахівця, а й особистісні якості людини і громадянина, не тільки пасивного носія знань, але і його активного використання як в професійному, так і в громадській діяльності.
У навчальному процесі викладач не просто вимагає репродуктивного відтворення змісту першоджерел, матеріалів лекції, підручника, а спонукає аналізувати; розкривати властивості, відносини, наявності протиріч, давати оцінку, узагальнювати сказане, співвідносити його з іншими проблемами, тобто робити те, що в психології називається рішенням завдань. При вирішенні завдань (вправ) людина використовує знання не в тому порядку, в якому вони дані в навчальній літературі, а перетворює їх згідно логіки завдання, отже, завдання виступають як спосіб активізації та розвитку мислення. Досвід показує, що робота з вправами активізує мислення студентів, поглиблює знання, підвищує інтерес до предмету. Отже, викладання цих наук має свої специфічні можливості для розвитку творчого мислення. У фахівця повинен бути вироблений навик самостійного осмислення й оцінювання подій, що відбуваються як місцевого, регіонального, так і загальнолюдського масштабів.
Академік О. Несмеянов наприкінці 1950-х рр. писав: „Мені здається, що загальним недоліком нашої середньої і вищої освіти – недоліком не мимовільним, а в якому ми всі винні – є прагнення дати учневі якомога більший обсяг знань без належної турботи про якість цих знань. Тим часом сам по собі обсяг цих знань має нульову цінність. Головне значення і в житті, і в науці має вміння застосовувати свої знання. Ми ж налягаємо звичайно на обсяг знань, а не на вміння їх застосовувати. Будь-яка освіта – середня чи вища – має розглядатися не як певний науконакопичувач, який дає змогу збирати знання, а як тренування мозку. Тренування мозку і в середній, і у вищій школі має бути посиленим. Якщо мозок тренований, то знання закріплюються ним легко, майже автоматично”.