 |
|
Значення та основні види методів навчання.
Сутність і значення методів навчання.
Методи викладання і навчання є важливою складовою предмета методики викладання соціальних дисциплін. Від методів навчання значною мірою залежать не тільки обсяг та глибина набутих студентами знань, сформованість у них професійних умінь і навичок, а й розвиток їхнього творчого мислення, інтелектуальний розвиток загалом.
У філософії метод (грец. methodos – шлях дослідження або пізнання, теорія, вчення) – спосіб побудови та обґрунтування системи філософського знання; сукупність прийомів і операцій (спосіб) практичного й теоретичного освоєння дійсності. У навчальному процесі таке освоєння полягає в оволодінні студентами знаниями, уміннями і навичками, формуванні їхнього світогляду.
Метод навчання – спосіб діяльності викладача і студентів, за допомогою якого досягається оволодіння знаннями, уміннями і навичками, формується світогляд студентів, розвиваються їхні здібності.
Значення методів навчання і викладання як його складової у навчально-виховному процесі зумовлене тим, що вони є засобами реалізацій педагогічних цілей. Коли йдеться про шляхи удосконалення освіти, звертають увагу передусім на зміст і методи навчання. Зміст навчання і педагогічні цілі є визначальними чинниками щодо методів навчання. Зв'язок між методами, змістом і цілями полягає в тому, що методи навчання – засоби розкриття змісту навчання задля реалізації педагогічних цілей.
Визначеність методів змістом навчання означає, що кожній навчальній дисципліні притаманні певні методи навчання, навіть викладання різних розділів і тем навчальної дисципліни може потребувати використання неоднакових методів. На методи навчання, передусім викладання, покладено також завдання мотивації навчання студентів, активізації їхньої пізнавальної діяльності, розвитку потреби в оволодінні знаннями, уміннями і навичками.
Методи навчання виконують і виховну функцію. Вони сприяють перетворенню набутих студентами знань на їхні особисті переконання, формують науковий світогляд студентів.
Крім педагогічних цілей і змісту навчання, на обрання методів навчання впливають методи дослідження, які використовують у відповідній науці. Якщо в історії, наприклад, переважає конкретно-історичний підхід в аналізі суспільних явищ і процесів, що відбувалися в минулому, то у філософії – загальнотеоретичний, який характеризується логічним, понятійно-категоріальним аналізом природних та суспільних явищ і процесів.
Отже, методи навчання виконують пізнавальну, навчальну, мотиваційну та виховну функції і слугують засобами розкриття змісту соціально-гуманітарних дисциплін задля досягнення цілей навчання.
Класифікація методів навчання.
Загальну теорію методів навчання розробляє педагогіка (дидактика). Методики викладання певних дисциплін повинні досліджувати проблему методів навчання з урахуванням особливостей кожної з них та обґрунтовувати застосування методів у навчальному процесі. У педагогіці значну увагу приділяють класифікації методів навчання, яка, поділяючи їх за певними критеріями на групи, вказує сферу застосування кожного методу та його зв'язки з іншими, допомагає краще пізнати та використати конкретні методи.
Методи навчання класифікують за такими критеріями:
1) За джерелами передачі інформації:
— словесні методи, які полягають у тому, що навчальний матеріал студенти сприймають у словесній формі (лекція, консультація, бесіда, самостійна робота студента з навчальною літературою тощо);
— наочні методи, що передбачають зорове сприйняття студентами предметів, які вивчаються, та їх зображень;
— практичні методи, що спрямовані на формування у студентів умінь і навичок застосування набутих знань на практиці (лабораторні роботи, виконання вправ, розв'язування задач тощо).
2) За характером дидактичних завдань:
— методи набуття нових знань – лекція, семінарське заняття, робота з навчальною і науковою літературою тощо;
— методи закріплення знань – підготовка студентів до семінарського заняття, іспиту, заліку, участь в обговоренні питань плану семінару тощо;
— методи формування умінь і навичок – лабораторні роботи, виконання вправ, розв'язування задач тощо;
— методи перевірки та оцінювання знань – виконання контрольних робіт, тестових завдань, опитування на семінарських заняттях, іспитах, заліках та ін.;
3) За шляхами засвоєння знань:
— історичний метод, за якого пізнання рухається від фактів, тобто дійсних подій, явищ, процесів, до певних теоретичних узагальнень щодо них у формі ідей, гіпотез, концепцій, теорій тощо;
— логічний метод, за якого пізнання відбувається через застосування різних форм наукового знання у вивченні конкретних подій, явищ чи процесів. Логічний метод є способом відтворення історично змінюваного об’єкта.
Історичний та логічний методи пізнання не заперечують, а взаємодоповнюють один одного. Так, звернення до історичного методу є передумовою логічного. Водночас для дослідження ґенези об'єкта необхідно мати початкове уявлення про його сутність. Однак в одних науках (історичних) переважає історичний метод, а в інших (філософії, економічній теорії, соціології тощо) – логічний. Відповідно вивчення більшості тем у межах цих наук має розпочинатися не з викладення великого обсягу фактичного матеріалу, а з визначення й аналізу понять, з'ясування загальних тенденцій, закономірностей суспільного розвитку тощо;
— аналітичний (грец. analysis – розклад, розчленування) метод дослідження (аналіз), що полягає в мисленому або практичному розчленуванні цілого на складові (елементи, ознаки, властивості, відносини). Аналіз є органічною складовою будь-якого наукового дослідження і зазвичай його початковою стадією, коли дослідник переходить від нерозчленованого опису досліджуваного об'єкта до з'ясування його будови, складу, ознак, властивостей;
— синтетичний (грец. synthesis – з'єднання, складення) метод дослідження (синтез), що передбачає вивчення об'єкта у цілісності, єдності й взаємозв'язку його частин. Аналіз і синтез не заперечують один одного, а є складовими єдиного процесу пізнання. Будь-який процес утворення понять ґрунтується на єдності процесів аналізу і синтезу. Емпіричні дані дослідження того чи іншого об'єкта синтезуються у їх теоретичному узагальненні;
— метод аналогії (грец. analogia – відповідність, подібність), який полягає в тому, що знання, отримане із розгляду певного об'єкта, переносять на інший, менш вивчений. Висновки щодо конкретних об'єктів, одержувані за аналогією, мають зазвичай лише правдоподібний характер і є одним із джерел наукових гіпотез, тим самим відіграючи важливу роль у наукових відкриттях;
— метод гіпотези (грец. hypothesis – основа, припущення) – наукове припущення, істинне значення якого не визначене, передбачає висунення й подальшу перевірку припущень. Наукову гіпотезу завжди висувають у контексті розвитку науки для розв'язання конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або усунення суперечностей теорії з негативними результатами експериментів. Як форма наукового знання гіпотеза повинна задовольняти вимоги принципової перевірки на предмет спростування (фальсифікованості) та підтвердження (верифікованості). У процесі розвитку науки одні гіпотези замінюються іншими;
4) За суб'єктом діяльності:
— методи викладання – способи діяльності викладача (лекція, пояснення, показ, бесіда, розповідь тощо);
— методи навчання (у вузькому сенсі) – способи діяльності студента (слухання, осмислення, вивчення підручників і першоджерел, навчальні дослідження тощо).
У широкому сенсі навчання охоплює спільну діяльність того, хто навчає (викладача), і того, хто навчається (студента), у вузькому – означає діяльність лише того, хто навчається (студента). У разі розрізнення викладання і навчання суб'єктом викладання є викладач, а навчання – студент. Методи викладання і методи навчання не можуть бути в усьому однаковими. Наприклад, на лекції викладач використовує метод усного викладення навчального матеріалу, а студенти – усного сприйняття, аналізу та конспектування навчального матеріалу. На семінарі студенти виступають із доповідями та доповненнями, беруть участь у дискусіях, а викладач здійснює лише загальне керівництво заняттям. Методи контролю й оцінювання знань використовує насамперед викладач, а студенти є об'єктами такого контролю.
5) За характером пізнавальної діяльності студентів (ступенем самостійності і творчості):
— пояснювально-ілюстративний метод. Полягає в тому, що студентам повідомляють знання у готовому вигляді, які ними засвоюються і, за необхідності, відтворюються. Пояснювально-ілюстративний метод можна реалізовувати в різних зовнішніх формах: лекції, письмовому викладенні матеріалу в навчальній літературі тощо. Використання цього методу передбачає надання студентам наукової інформації у завершеній формі, пояснення та полегшення сприйняття і запам'ятовування її шляхом використання ілюстративного матеріалу. Він розвиває переважно розуміння чужих думок і пам'ять студентів, формує навички відтворення готових зразків розумової діяльності, але не озброює умінням творчо розв'язувати пізнавальні завдання, не ознайомлює із методами наукового пізнання. Цей метод знаходить найширше застосування для передачі великого масиву інформації, відіграє важливу роль у накопиченні знань, готує необхідну основу для розвитку творчої самостійності студентів.
– репродуктивний (відтворювальний) метод. Полягає у застосуванні вивченого на основі зразка або правила. Діяльність студентів носить алгоритмічний характер, тобто виконується за інструкціями, приписам, правилам в аналогічних, схожих за зразком ситуаціях.
— проблемний метод. Його суть полягає в тому, що знання студентам повідомляють не в готовому вигляді, а як результат творчого пошуку. Викладач ставить перед студентами проблему, формулює пізнавальне завдання, а потім, розкриваючи систему доведень, порівнюючи точки зору, різні підходи, показує спосіб її розв'язання. Студенти немовби стають свідками і співучасниками наукового пошуку. Проблемний метод є продуктивним, він значно більше, ніж пояснювально-ілюстративний, сприяє розвитку самостійного мислення студентів. Здобуті у такий спосіб знання є ґрунтовнішими й міцнішими.
– частково-пошуковий (евристичний) метод. Полягає в організації активного пошуку розв’язання пізнавальних завдань або під керівництвом педагога, або на основі евристичних програм і вказівок. Викладач тією чи тією мірою залучає студентів до розв'язання проблеми – вони пропонують свої варіанти її розв'язання, перевіряють їх на відповідність уже відомим їм знанням тощо. Самостійність мислення студентів у навчанні при цьому зростає. Такий метод є перевіреним способом активізації мислення, посилення інтересу до пізнання на семінарах.
– дослідницький метод. Студентам повідомляють не готову інформацію і шляхи її отримання, а лише проблему. Викладач ставить перед студентами проблему, пізнавальну задачу й організовує їхню самостійну пошукову діяльність з її розв'язання – допомагає скласти план дослідження, визначитися з дослідницькими гіпотезами, рекомендує відповідну наукову літературу, консультує у процесі розв'язання проблеми тощо. Дослідницький метод застосовують у навчально- і науково-дослідницькій роботі студентів: написанні курсових, кваліфікаційних і конкурсних робіт, підготовці доповідей на наукові конференції, наукових статей тощо.
Загалом вищевказані методи можна звести до пояснювально-ілюстративного (перші два) і проблемного (наступні тири) методів, яким притаманні певні переваги і недоліки. Найпоширенішим методом, який використовують нині у викладанні соціальних дисциплін, є пояснювально-ілюстративний. Зумовлено це значною мірою відсутністю посібників з використання проблемного методу, простотою й економічністю пояснювально-ілюстративного методу, за допомогою якого за той самий час студенти здобувають більший обсяг знань, ніж у разі застосування проблемного методу. Водночас, з погляду підвищення ефективності навчального процесу, активізації пізнавальної діяльності студентів, розвитку їхнього творчого мислення важливе значення має проблемний метод навчання, який передбачає не тільки здобуття студентами знань, а й формування у них навичок наукового пошуку. Проблемний метод, у свою чергу, є основою для використання багатоманітних форм і методів інтерактивного навчання. Отже, у навчальному процесі необхідно раціонально поєднувати пояснювально-ілюстративний і проблемний методи, що забезпечить і ефективне засвоєння знань, і оволодіння методами їх самостійного здобування й застосування.
Чинники, що впливають на вибір методу навчання.
Серед чинників, що впливають на вибір методу навчання, можна виокремити такі:
— характер соціальної дисципліни – загальноосвітній чи профільний: у викладанні профільних дисциплін проблемний метод використовують більше ніж пояснювально-ілюстративний;
— рік (курс) навчання: на молодших курсах більше використовують пояснювально-ілюстративний метод, на старших – проблемний;
— рівень підготовки студентів групи чи курсу: чим він вищий, тим більше можна застосовувати проблемний метод;
— обсяг навчального часу, відведений на вивчення дисципліни, розділу, теми: чим він більший, тим більше можливостей для використання проблемного методу, і навпаки, за дефіциту навчального часу перевагу надають пояснювально-ілюстративному методу;
— форма організації навчального процесу – денна, вечірня, заочна (дистанційна): з погляду рівня підготовки студентів і обсягу навчального часу денна форма навчання надає більше можливостей для використання проблемного методу ніж вечірня чи заочна;
— форма навчального заняття – лекція, семінар, консультація, самостійна робота студентів: найбільше можливостей для застосування проблемного методу із залученням студентів, колективним обговоренням проблеми та пошуком шляхів її розв'язання надає семінарське заняття;
— науковий і педагогічний рівень викладача: чим він вищий, тим більше викладач схильний використовувати проблемний метод.
Можливі й інші підходи до класифікації методів навчання. Розрізняють, наприклад, методи системного і фрагментарного, інтенсивного (поглибленого) й екстенсивного (оглядового), аргументованого і постульованого розгляду навчального матеріалу на лекціях та семінарах тощо.
Методи виховання.
Хоча всі методи навчання є водночас і методами виховання, у педагогіці виокремлюють також методи виховання, основними з яких є:
— методи переконання (методи набуття наукових знань світоглядного характеру, формування у студентів умінь і навичок громадської діяльності, виховний вплив прикладу викладача на студентів тощо);
— методи заохочення (призначення студентам підвищених та іменних стипендій, нагородження їх грамотами, преміями, розміщення фотопортрета на дошці відмінників, зарахування іспиту чи заліку за результатами поточної успішності тощо);
— методи покарання (позбавлення стипендії, недопущення до сесії через наявність академзаборгованості, відрахування з вищого навчального закладу та ін.).
За іншою класифікацією до виховних методів відносять метод особистого прикладу викладача; метод довірчого між особистого спілкування; проведення заходів за рамками навчального плану.
Отже, є багато різних методів навчання. Вибір їх у навчальному процесі зумовлюють багатоманітні чинники як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Нині особливу увагу науковців і педагогів привертає проблемний метод викладання соціальних дисциплін, використання якого сприяє підвищенню ефективності навчально-виховного процесу, успішному досягненню педагогічних цілей.
Особливості проблемного методу.
Вихідним поняттям, що характеризує проблемний метод навчання, є «пізнавальна проблема». У гносеології (теорії пізнання) проблему розуміють як знання про незнання: суб'єкт пізнання усвідомлює, що він чогось не знає, не може дати відповіді на поставлене питання чи пояснити що-небудь. Розрізняють наукові і навчальні проблеми. Науковою є проблема, розв'язання якої в науці поки що немає, її суб'єктом є суспільство. Навчальною вважають проблему, вже вирішену в науці, але розв'язання якої невідоме студентам, її суб'єктом є не викладач, а студент. Знання, здобуті студентами в процесі розв'язання навчальної проблеми, нові для них, а не для суспільства (науки). У навчальному процесі зазвичай ставлять і розв'язують навчальні проблеми, а наукові – лише зрідка, для ознайомлення студентів з актуальною проблематикою певної галузі знань.
Найпоширенішою і найпростішою формою постановки навчальної проблеми є сформульоване викладачем питання з можливими альтернативними відповідями на нього, наприклад: «Хто є студент – посуд, який потрібно наповнити знаннями, чи смолоскип, який необхідно запалити?». Постановка викладачем перед студентами проблеми створює в аудиторії проблемну ситуацію – інтелектуальне утруднення, яке полягає в тому, що наявних у студентів знань недостатньо для відповіді на поставлене питання. Проблемна ситуація активізує пізнавальну діяльність студентів, спонукає їх зосереджувати розумові зусилля на пошуку шляху її розв'язання. Проблему викладач може поставити також у формі задачі або завдання, а самі студенти – сформулювати її як питання.
Розв'язання навчальної проблеми відбувається аналогічно вирішенню наукових проблем – через висування гіпотези, її обґрунтування та перевірку. Гіпотеза є одним із варіантів розв'язання проблеми (відповіді на поставлене питання). Після висування її перевіряють на несуперечність наявному істинному знанню (верифікують). Якщо така суперечність є, гіпотезу вважають хибною, замість неї висувають іншу, яку також перевіряють. Так роблять доти, доки не буде отримано результат (відповідь), що не суперечить наявному істинному знанню. Здобуте у такий спосіб несуперечливе знання вважають істинним, хоча, як і будь-яке наукове знання, воно є таким лише в певних просторових і часових межах.
Проблемний метод викладання наближує навчання до наукового дослідження. Самостійний пошук знань, дослідницька активність студентів, на якій ґрунтується проблемний метод, забезпечують не тільки набуття ними глибоких і міцних знань, а й оволодіння способами їх отримання і практичного застосування.
Проблемний метод ефективний і в досягненні виховних цілей. Розв'язуючи навчальну проблему, студент відкриває істину для себе, за допомогою наукових засобів обґрунтовує її. Здобуті таким чином (а не просто повідомлені викладачем) знання швидше стають особистими переконаннями студентів, складовою їхнього світогляду.
Використання проблемного методу у викладанні кожної соціальної дисципліни має свої особливості. В історії, наприклад, проблемними є ідеологізовані оцінки конкретних історичних подій, що суперечать одні одним. Проблеми філософії є найзагальнішими, вони полягають, наприклад, у суперечливій єдності абсолютного і відносного, конечного й безконечного, одиничного та загального тощо. Соціологія досліджує проблемну суперечливість соціальних інтересів, економічна теорія – економічного життя, політологія – політичного, культурологія – духовного життя суспільства.
Прийоми створення проблемної ситуації.
З огляду на те, що проблемна ситуація відображає певну суперечність (між об'єктивними явищами, об'єктивним фактом і теорією, теорією і практикою, застарілим і новим положеннями теорії тощо), можна виокремити кілька прийомів створення проблемної ситуації на навчальних заняттях із соціальних дисциплін.
1) Порівняння певного теоретичного положення з його практичною реалізацією. Практика пов'язана з дією суб'єктивного чинника, реалізацією інтересів людей і завжди суперечлива та багатоманітніша за теорію. Практична реалізація тієї чи тієї теоретичної моделі, наприклад, ринкової економіки, демократичної державності, соціальної держави тощо, крім очікуваних бажаних наслідків, завжди спричиняла й непередбачувані негативні. Втілення в життя привабливої ідеї індивідуальної свободи призводило до соціального розшарування суспільства і міжкласових зіткнень, а ідеї соціальної рівності – до тоталітаризму й жорстоких масових репресій держави стосовно власного народу.
2) Порівняння буденного уявлення і наукового знання про певний об'єкт (явище, процес тощо). Буденні уявлення формуються у людей на основі їхньої повсякденної практичної діяльності, а наукові знання здобуваються у процесі навчання й наукового пошуку. Буденні уявлення є поверховими, не проникають у сутність явищ і процесів і нерідко далекі від того, що відбувається насправді. Наприклад, демократію багато людей сприймає як максимум свободи у всьому, тоді як реально вона можлива лише в разі неухильного дотримання офіційно встановлених заборон, обмежень і процедур. Однак у практичній діяльності більшість людей керуються саме буденними уявленнями, що часто спричиняє негативні наслідки для суспільства, особливо у політиці, де кожний вважає себе фахівцем і має рівні права з іншими.
3) Зіставлення різних концепцій як способів наукового пояснення певного явища чи процесу. Такі концепції зазвичай розкривають різні аспекти об'єкта пояснення і можуть суперечити одні одним, що створює пізнавальні проблеми. У філософії, наприклад, є різні концепції істини, походження держави і ролі особи в історії тощо, у політології – концепції демократії, політичних еліт, лідерства та ін. Іноді, на перший погляд, одна одну заперечують цілі теорії, наприклад, теорії демократії і політичних еліт. Проблемну ситуацію можна створити зіставленням не тільки концепцій чи теорій, а й конкретних авторських визначень чи трактувань явища або процесу, що суперечать одні одним.
4) Зіставлення різних трактувань проблеми у процесі її формування і розвитку. Пізнавальні проблеми та способи їх розв'язання не залишаються незмінними. Процес пізнання розвивається так, що одне істинне знання поступається іншому, точнішому і повнішому.
5) Аналіз суперечностей суспільного розвитку, актуальних проблем економічного, соціального, політичного та культурного розвитку конкретного суспільства, світової спільноти загалом.