Главная | Обратная связь

Методика читання лекції.

Вступна частина лекції.

Усупереч своїй назві (лат. lectio – читання) лекція не повинна бути читанням у прямому розумінні слова. Якщо викладач дослівно зачитує текст лекції, він прив'язується до нього, не підтримує постійного візуального контакту з аудиторією, не може тримати її в полі своєї уваги, що, у свою чергу, знижує увагу до лекції студентів.

Починати лекцію слід із формулювання її теми. Тему лекції диктують, але не повторюючи кілька разів, а за певними правилами: спершу формулювання теми зачитують загалом, після цього – частинами з кількох пов'язаних між собою слів із їх повторенням один-два рази, а потім формулювання знову зачитують повністю. Після теми викладач диктує формулювання питань плану лекції, а після них – перелік назв літературних джерел з теми. Формулювання теми і питань плану викладачеві бажано знати напам'ять. Якщо з теми передбачено семінарське заняття, то викладач вказує, що список літературних джерел студентам буде надано разом із планом семінару. За наявності у студентів планів семінарських занять у друкованому вигляді з початку семестру викладач на додаток до означеної в них літератури рекомендує студентам одну-дві праці (монографію або статті) з теми, опубліковані вже після складення планів семінарів. Це сприятиме обговоренню теми на семінарському занятті з урахуванням новітніх наукових публікацій.

Потім лектор виголошує вступне слово. Його зміст залежно від теми є різним, але обов'язково має містити зазначення зв'язку теми з темою попередньої лекції, її теоретичного і практичного значення та визначення мети лекції, що сприятиме, відповідно, забезпеченню логічного переходу від однієї лекційної теми до іншої та зосередженню уваги студентів на проблематиці лекції. Вступне слово повинно бути стислим – тривати не більше 3-5 хв.

Початок лекції може бути й іншим: викладач, наприклад, наводить яскравий факт, окреслює суперечливі ситуації, що пов'язані з темою лекції і пробуджують у студентів інтерес до неї.

Наведення на початку лекції плану та визначення її мети мобілізує увагу студентів, дає їм уявлення про зміст і структуру лекції, налаштовує на її сприйняття у певній послідовності. Щоправда, трапляється думка, що з метою економії навчального часу викладачеві не варто наводити план лекції на її початку, а слід обмежитися формулюваннями питань плану в процесі викладення матеріалу. Однак така «економія» неминуче обернеться втратами у сприйнятті студентами лекційного матеріалу, оскільки вони не матимуть попереднього уявлення про структуру лекції та послідовність розкриття змісту її основних елементів, а отже, відповідно не налаштуються на сприйняття лекції.

Розкриття питань плану.

Після вступного слова викладач формулює перше питання плану лекції і починає розкривати його зміст. Особливості розкриття змісту залежать передусім від характеру соціальної науки – історичного чи теоретичного. В історичних науках описують та аналізують реальні події і дії, що відбувалися в минулому, в теоретичних – явища і процеси суспільного життя в їх узагальненому вигляді. Основну увагу в теорії приділяють розкриттю сутності явищ і процесів, з'ясуванню їхньої структури та взаємозв'язків, виокремленню їх різновидів.

Сутність – це внутрішній зміст предмета, який виявляється в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття. Явище є певним виявом предмета, зовнішніми формами його існування. Процес – це послідовна зміна явищ у розвитку чого-небудь. У пізнанні категорії «сутність» і «явище» виражають перехід від багатоманітних наявних форм предмета до його внутрішнього змісту і єдності, які відображаються в понятті. Поняття – це думка, яка в узагальненій формі відображає предмети і явища дійсності та зв'язки між ними за допомогою фіксування загальних і специфічних ознак, якими є властивості предметів і явищ та зв'язки між ними. Найзагальніші поняття є категоріями; формалізоване поняття – це визначення. Визначенням понять і категорій приділяють першочергову увагу в науці та її викладанні, а понятійно-категоріальний апарат науки становить основний інструментарій дослідження її предмета. Викладання і вивчення дисципліни – це процес розкриття та осягнення змісту понять. Тому в змісті лекцій із соціальних дисциплін обов'язково мають міститися визначення вказаних у формулюваннях тем і питань планів понять.

Відповідно до вимог логіки визначення певного поняття дають через родове щодо нього поняття, яке позначає усі такого роду поняття, і видову ознаку, що відрізняє саме це поняття від інших у межах понять цього роду. У визначенні поняття «лекція», наприклад, родовим щодо нього є поняття «навчальне заняття», а видовою ознакою – «яке полягає в усному викладі лектором теми, що вивчається». Визначення мають бути невеликими за обсягом (кількістю слів), легко запам'ятовуватися. У лекції визначення диктують так само, як і формулювання теми лекції та питань її плану. Бажано, щоб викладач вивчив визначення напам'ять і диктував їх, не користуючись текстом.

Структура – це сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність. Такі зв'язки існують між елементами структури, що є складовими явища чи процесу. З'ясування впливу одних явищ чи процесів на інші здійснюється через виокремлення їхніх функцій. Різновид явища чи процесу – форма вияву його сутності. Засобами виокремлення різновидів та їх групування є класифікація або типологія. Остання передбачає виокремлення та групування не усієї багатоманітності, а лише типових явищ і процесів.

Розкриття змісту питань плану лекції, яке передбачає визначення сутності, аналіз структури, складових, функцій та різновидів суспільних явищ і процесів, що вивчаються, може здійнюватися в такій послідовності: постановка питання, визначення сутності (поняття), виокремлення складових, визначення функцій, виокремлення різновидів (типологія). Це загальна схема, елементи якої найчастіше розосереджені в кількох питаннях плану. Формульовані теоретичні положення в лекції не декларують як готові істини, а всебічно обґрунтовують із використанням теоретичних аргументів та фактичного матеріалу.

Завершуючи розгляд першого питання плану лекції, викладач робить висновок з питання і логічно переходить до наступного, зміст якого розкривається з урахуванням указаної схеми. Так само розглядають й інші питання.

Висновки лекції.

У висновках лекції викладач наголошує на основній ідеї теми та формулює висновки з теми, які корелюються з формулюваннями теми та питань плану, і в узагальненому вигляді відтворюють висновки, зроблені в питаннях, не повторюючи їх дослівно.

Викладач не повинен прагнути висвітлити в лекції всі передбачені навчальною програмою питання. Програма визначає обсяг знань, яким мають оволодіти студенти в різних формах навчальної роботи: на лекціях, семінарах, у процесі самостійного вивчення літератури тощо. Завдання лекції полягає в тому, щоб викласти основний зміст теми, викликати до неї інтерес та спонукати студентів до її подальшого самостійного вивчення.

Частину змісту теми слід залишити для розгляду на семінарських заняттях, щоб вони не дублювали лекцію.

Виклад лекційного матеріалу лектор має завершити на дві-три хвилини до закінчення часу заняття (дзвінка) і запитати у студентів, чи є у них запитання щодо теми лекції. У разі надходження таких запитань викладач дає, на них стислі відповіді, не забираючи часу перерви. Якщо запитання стосується поточних подій суспільного життя, достовірної інформації про які у викладача немає, він обіцяє студентам дати на них відповідь після ознайомлення з відповідною інформацією – на наступній лекції чи семінарському занятті. Якщо запитань немає, викладач оголошує перерву.

Педагогічна майстерність лектора.

Важливе значення у методиці читання лекції мають темп та емоційність викладення матеріалу і мова лектора.

Темп читання лекції.

Вважається, що на молодших курсах темп читання лекції має становити 50-60 слів за хвилину, на старших – 60-70. Проте за будь-яких умов темп не повинен бути постійним протягом усього заняття. Можна виокремити три рівні темпу читання лекції: диктування, розмірене викладення, розмовна мова. Диктують формулювання теми, питань плану лекції, перелік літератури і визначення. У розміреному темпі з паузами і повторами викладають основні теоретичні положення з розрахунком, щоб студенти змогли їх законспектувати (не дослівно). У темпі розмовної мови наводять аргументацію теоретичних положень та фактичний матеріал.

Темп читання лекції залежить також від рівня підготовки студентів: чим він нижчий, тим повільніше викладають матеріал. Проте за будь-яких умов лекцію не можна перетворювати на диктант, оскільки це призводить до нераціонального використання навчального часу і привчає студентів записувати тільки те, що викладач диктує. Не можна читати лекцію і в прискореному темпі, за якого студенти не встигатимуть її конспектувати. Читаючи лекцію, викладачеві варто час від часу непомітно для студентів поглядати на годинник, щоб зіставити обсяг лекційного матеріалу з часом лекції. Для пропорційного розподілу лекційного матеріалу за часом можна в кінці формулювань питань плану у тексті лекції у хвилинах вказати час, за який має бути розглянуте питання.

Мова лектора.

Крім змісту, логічної послідовності, аргументованості і темпу викладення лекційного матеріалу, важливе значення в методиці читання лекції має мова лектора. Мова є зовнішнім виявом внутрішньої культури людини. Грамотність мови – слабке місце багатьох україномовних викладачів. Передусім тому, що вони використовують розмовну і літературну мови, що різняться між собою. Лекцію читають літературною мовою, однак вона часто містить слова з розмовної мови, суржику – суміші російських і українських слів. Тому викладачу потрібно стежити за своєю мовою, її грамотністю.

Можна виокремити такі основні вимоги до забезпечення грамотності мови:

1) правильна побудова речень. Складові речення – підмет, присудок та другорядні члени – мають бути розставлені в ньому так, щоб його було легко читати і вимовляти (зазвичай підмет передує присудку);

2) узгодження закінчень слів у реченні. В українській мові, як і в інших слов'янських мовах, слова в реченні узгоджуються відповідно до відмінків закінченнями (а не артиклями, як в інших мовах). Тому, читаючи лекцію, потрібно стежити, щоб закінчення слів у реченні були узгоджені;

3) правильний наголос – вирізнення складу в слові посиленням голосу. В українській мові наголос може падати на будь-який склад слова. Правильний наголос є важливою ознакою культури мови особи. У разі невпевненості в наголосі викладач повинен звернутися до відповідного словника і позначити наголос у слові в тексті лекції. Варто також мати на увазі, що є слова з подвійним наголосом, наприклад: «зокрема»,/«мабуть», «помилка», «також» тощо, тобто вони можуть вимовлятися по-різному. Досить часто неправильний наголос роблять у числівниках «одинадцять» і «чотирнадцять»: «одинадцять», «чотирнадцять», тоді як потрібно «одинадцять», «чотирнадцять»;

4) вживання відповідних українських слів і словосполучень замість поширених дослівних перекладів з російської мови. Наприклад: «вважати» (а не «рахувати»), «виокремлювати» («виділяти»), «вмикати» («включати»), «водночас» («у той самий час»), «дає змогу» («дозволяє»), «жодний» («ніякий»), «загалом» («в цілому»), «збігається» («співпадає»), «неподільний» («неділимий»), «з погляду», «під кутом зору» («з точки зору»), «посідає» («займає») місце, «становить» («являє собою») тощо. Особливої уваги і корегування потребує комп'ютерний переклад із російської мови українською. Він є дослівним, здійснюється за першим значенням слова і може спотворювати зміст. Наприклад, слово «образование» (у значенні «утворення») буде перекладемо як «освіта»; «разрешение» («розв'язання») – як «дозвіл»; «охота» («бажання») – як «полювання» тощо;

5) уникнення вживання слів- і словосполучень-«паразитів»: «в принципі», «звичайно», «значить», «ну», «отже», «природно», «так би мовити», «так званий», «скажімо так» тощо. Це звичайні слова і словосполучення, «паразитами» вони стають тоді, коли вживаються часто і недоречно. Ще гірше, коли лектор заповнює паузи між словами звуками «е-е-е...», «а-а-а...», «и-и-и...» тощо;

6) термінологічна грамотність, яка полягає у знанні значень слів як термінів певної науки. Це стосується передусім відносно нових, рідко вживаних чи запозичених з інших мов термінів: «менталітет», «парадигма», «соціум», «політикум» тощо. Особливо багато запозичень в економічній теорії: «бренд», «брокер», «дисконт», «інвойс», «консалтинг», «ребрендинг», «рієлтер», «роялті», «тренд», «франчайзинг», «франшиза», «хеджування» тощо. У разі невпевненості у значенні і вимові слова краще уникнути його вживання. Для підвищення рівня термінологічної грамотності потрібно використовувати відповідні словники.

Правильна дикція, тобто вимова, передбачає чітке виголошення лектором слів, особливо їхніх закінчень. Слова слід вимовляти чітко і повністю, не «ковтаючи» і неприглушуючи закінчень слів і фраз.

Емоційність лектора.

Мова лектора є виявом його емоцій, а емоційність – необхідною умовою читання лекції. Лектор не повинен бути байдужим до того, що він говорить. Свої емоції він виявляє зміною тональності голосу, не зриваючись, однак, на крик і не переходячи на шепіт, бадьорим настроєм, жестами, рухами тощо. Емоційність викладення створює сприятливу для сприйняття знань психологічну атмосферу, отримувані знання швидше перетворюються на особисті переконання студентів. Проте емоційність не повинна бути надмірною, штучною. її змінюють залежно від змісту і логіки викладення матеріалу.

Тональність (гучність) голосу має також залежати від розміру аудиторії та її акустичних властивостей.

Дехто вважає, що лектор повинен лекцію не читати (переказувати текст), а емоційно, пафосно виголошувати – так, як актор виголошує монологи чи декламує вірші на сцені. Проте такий пафос недоречний. Лекція – не урочистий захід, а звичайна праця. Якщо лекції доводиться читати мало не щоденно, а іноді по дві-три на день, то тут не до артистизму. Та й студенти швидко втомлюються від таких «спектаклів», особливо якщо вони відбуваються на третій чи четвертій парі.

Лекція не має бути розважальною, а повинна приваблювати студентів змістовністю, аргументованістю і логічною послідовністю викладу матеріалу та можливістю його законспектувати. У жодному разі не можна погодитися з твердженням, що «студентів потрібно орієнтувати на те, щоб вони переважно слухали лекцію і дивилися на лектора, а не записували все підряд, утупившись у зошити» (В. Разін). На лекції студенти повинні активно працювати, у т. ч. наполегливо конспектувати, що полегшує її сприйняття. Ефективність лекції можна оцінити, зокрема, за тим, що після неї залишилося в конспектах студентів. Не законспектований лекційний матеріал швидко забувається, а змістовний конспект лекцій студенти активно використовують у підготовці до семінарських занять, іспиту чи заліку.

Необхідні риси викладача.

Викладачу слід турбуватися про свій авторитет, бути вимогливим і справедливим у ставленні до студентів. Він повинен підтримувати належну дисципліну в аудиторії, стежити за тим, щоб студенти не відволікалися і конспектували лекційний матеріал, за необхідності робити зауваження. Стан дисципліни в аудиторії і ставлення студентів до конспектування можуть слугувати показниками наукового і методичного рівня лекції.

Для зміцнення дисципліни, підтримання зворотного зв'язку з аудиторією потрібне знання лектором студентів. Цього неможливо досягти, якщо лектор сам не проводить семінарських занять і консультацій. Найкраще, коли лектор проводить семінарські заняття в усіх академічних групах курсу, найгірше – коли не проводить у жодній.

Сам викладач повинен відповідати високим вимогам студентів до його лекцій та до нього як особистості.

Знання предмета, захопленість лекцією, грамотна мова і хороший голос, дикція, інтонація, темп, жести, уміння зацікавити студентів, внутрішня культура, інтелігентність, ерудиція, зібраність та акуратність, охайний та сучасний зовнішній вигляд, життєрадісність, дотепність, почуття гумору – необхідні риси викладача.

Основні аспекти методики проведення лекції.

Методика і техніка проведення лекції потребують вирішення багатьох різноманітних питань: структура лекції; лектор як викладач; лектор як вихователь; лектор як учений-дослідник; уміння лектора науково й водночас у доступній формі викласти зміст лекції; уміння лектора, використовуючи наочність, ТЗН, забезпечити міцні знання студентів, викликати в них інтерес до науки, активізувати їхню пізнавальну діяльність; уміння встановлювати контакт з аудиторією; стилістика мовлення, манера поведінки, організація студентів; стиль спілкування та ін. Отже, методику проведення лекції зумовлюють такі психолого-педагогічні аспекти:

1) Викладач має володіти технікою організації студентів на оптимальну діяльність на лекції (як зайти, привітатися).

2) Неабияке значення має зовнішність викладача: одяг, взуття, зачіска, біжутерія та ін. – одяг має бути функціонально доцільним: не повинен заважати діям (писати на дошці, працювати з обладнанням, ходити по аудиторії), відволікати студентів від змісту лекції. Особлива вишуканість одягу мимоволі будуть відволікати слухачів від зосередженості над дидактичним матеріалом. Неохайна зовнішність викладача також справляє негативне враження. Викладач постійно має тримати себе на рівні належної культури в одязі, зовнішності, використанні додаткових атрибутів, бути взірцем для студентів.

3) Перед початком лекції важливо сконцентрувати увагу студентів на сприйнятті навчального матеріалу. Напередодні лекції студенти займалися різними видами діяльності і не цілком готові до сприймання навчального матеріалу. Треба "включити" їх у потрібну діяльність, "настроїти" відповідні центри кори головного мозку на конкретну "мисленнєву хвилю" (математичну, педагогічну, історичну). Постановка викладачем цікавих запитань сприяє гальмуванню нервових збуджень у корі головного мозку від раніше діючих подразників і допомагає думати в бажаному напряму. Доцільно також вдаватися до актуалізації опорних знань, які є передумовою розуміння нового навчального матеріалу лекції.

4) Необхідно чітко сформулювати тему лекції, визначити мету, вказати (якщо це можливо) професійну спрямованість навчального матеріалу; ознайомити з вузловими питаннями, які будуть розглянуті; повідомити студентам список наукової літератури з коментарями про методику використання тих чи тих джерел. Важливо виділити ці поняття як базові.

5) Лекція, як дидактичне дійство, повинна мати логічно вмотивовану структуру. Викладаючи зміст лекції, лектор відповідно до означеного плану має поетапно називати питання, що розглядаються, чітко розкривати їх зміст, після завершення робити короткі висновки і, забезпечуючи логічний зв'язок, переходити до наступного питання. Це допомагає студентам краще усвідомлювати зміст навчального матеріалу кожного питання, бачити структуру лекції в цілому.

6) Ефективність лекції як методу навчання значно зростає, коли викладач використовує опорні сигнали: малюнки, таблиці, схеми, специфічні вправи, ключові слова. Такі засоби розвивають образне мислення, просторове уявлення шляхом включення в дію зорової пам'яті, першої сигнальної системи структури сприймання. Це, у свою чергу, сприяє кращому запам'ятовуванню навчального матеріалу.

7) Важливим чинником, який впливає на ефективність лекції, є мовна культура педагога. У цьому плані необхідно виділити кілька аспектів:

– Стилістичні особливості мовлення. Традиційно виокремлюють низку функціональних стилів: художній, офіційно-діловий, газетно-публіцистичиий, науковий, рольовий. Для академічної лекції характерними мають бути науковий і розмовний стилі. Разом з тим у мові лектора можуть бути елементи і публіцистичного, і художнього стилів. Мова лектора повинна мати певну синтаксичну архітектуру. Речення мають бути порівняно короткими, простими за синтаксичною побудовою. Фрази мають бути виразними, образними. Якщо у мові лектора переважають довгі речення, складні синтаксичні конструкції, на слух вони сприймаються важко, студенти швидко стомлюються, увага ослаблюється. Важливу роль у побудові синтаксичних конструкцій відіграють сполучні слова і речення. Тут найчастіше використовуються слова і вирази: "розглянемо", "зупинимося", "зверніть увагу", "візьмемо", "таким чином" тощо. Вони відіграють роль апелятивів (звернень), допомагають студентам заглиблюватись у сутність почутого.

– Правильність мови. Правильність мови визначається її відповідністю мовним нормам. Тому будь-яке порушення цих норм викликає внутрішній опір аудиторії, знижує авторитет лектора. Викладач має добре знати основні правила граматики мови, якою він читає лекції, постійно стежити за дотриманням правил орфографії і пунктуації. Складовою частиною мовленнєвої культури є дотримання правил орфоепії, розумне використання лексичного багатства мови. Особливої уваги потребує вживання слів, які прийшли в нашу мову в останні десятиліття. Не доцільно вживати іншомовні слова, відповідники яких є в українській мові. Якщо розглядати ораторське мистецтво як різновид мовленнєвої діяльності, то поняття культури мови не може звужуватися лише до правильності. Її варто поєднувати з принципом мовленнєвої доцільності. Відомий російський психолог О.О. Леонтьєв підкреслював: «Висловлювання доцільне, якщо в результаті його використання досягнута мета, яка поставлена мовником».

– Багатство мови – показник високої загальної культури мовця, ерудиції, досвіду.

– Лаконічність мови. Важливо турбуватися про зрозумілість, стиль (стислий, короткий, виразний), уникати багатослів'я, за яким важко побачити, відчути головну думку. Необхідно домагатися ясності мови. Уміти про складні явища, процеси, наукові теорії сказати коротко, ясно, зрозуміло – важливий компонент педагогічної майстерності науково-педагогічного працівника. Критерієм ясності, точності висловлювання є відповідність його предмета мовлення: точність мовлення має бути спрямована на досягнення задуму лектора. Точність, виразність мовлення залежить передусім від того, наскільки глибоко і ґрунтовно педагог засвоїв предмет своєї лекції. Якщо цього немає, то з'являється звернення до багатослів'я, мовної, логічної і смислової плутанини.

– Емоційність мовлення. Як уже згадувалося, академічна лекція не повинна бути позбавлена експресивності. Експресія (лат. експрессіо – тиснення, вираження, висловлення, від ехргіто – витискаю; ясно вимовляю, висловлюю) – виразність, підкреслене виявлення почуттів, переживань. Експресивна мова лектора викликає емоції у студентів і надає мовленню емоційності, виразності, спонукає до емоційного збудження слухачів. Усе це сприяє підвищенню якості засвоєння навчального матеріалу. Вкажемо на окремі прийоми: на самому початку лекції – яскрава розповідь про подію, факт, який може бути об'єктом обговорення в ході лекції. Поряд з прийомами стилістики у лекційному мовленні позитивну роль можуть відігравати лексичні засоби. Усі ці лексичні засоби роблять мовлення більш яскравим, образним, динамічним, емоційним,

8) Важливою передумовою формування мовленнєвої культури викладача є володіння технікою мовлення. По-перше, педагог має досконало знати побудову голосового апарата, фізіологічні особливості його функціонування, догляд за ним. По-друге, розрізняти типи дихання (фізіологічне і фонаційне) та види дихання (ключичне, реберне, діафрагмальне). По-третє, володіти технікою дихання. По-четверте, уміти структурувати текст, виділяти наголоси (орфографічний, логічний), розрізняти мовленнєві паузи (психологічну, логічну, гастрольну, повітряну).

9) У процесі читання лекції необхідно дбати про силу голосу лектора щоб він поширювався на всю аудиторію. Звуки мають "летіти" на рівні голів студентів. Якщо їх політ здійсню матиметься на рівні робочих столів, вони будуть гаситися меблями, вище – губитимуться десь під стелею.

10) Сила і тональність голосу залежать від кількості студентів в аудиторії. Протягом лекції сила і тональність мають змінюватися. З метою акцентування уваги студентів на важливості окремих наукових положень силу голосу необхідно збільшувати, тональність змінювати, щоб скеровувати увагу слухачів у потрібному напрямі. Монотонність мовлення лектора стомлює студентів, притлумлює їхню увагу.

Темп і ритм мовлення залежать від кількох чинників: вікових особливостей слухачів, важливості навчального матеріалу, дидактичних завдань, санітарно-гігієнічних умов навчальної праці та ін. Темп визначає швидкість мови, яка вимірюється кількістю слів, що вимовляються за хвилину.

Академічна лекція передбачає вибір такого темпу, за якого, по-перше, студенти мають змогу повільно, вдумливо сприймати інформацію, робити записи, схеми, таблиці, графіки тощо. Темп може змінюватися протягом одного заняття. Якщо педагог повідомляє студентам особливо важливу інформацію (розкриває сутність понять, законів, правил), темп має сповільнюватися; наведення прикладів, рутинна інформація зумовлюють прискорення темпу. Він має змінюватися також залежно від того, зі студентами якого курсу працює викладач. Особливо ретельно і вдумливо треба обирати темп лекції у роботі з першокурсниками, які проходять етап адаптації. Тут треба не лише дотримуватися повільного темпу, а й вчити студентів слухати, використовуючи слухову, зорову, моторну й оперативну пам'ять.

11) Яке місце має обирати педагог в аудиторії, коли читає лекцію? Можна спостерігати випадки, коли лектор під час читання лекції поважною ходою рухається по аудиторії – увага рухається за джерелом інформації. Це веде до розсіювання уваги, до втоми. Викладач мас перебувати перед студентами у так званому колі уваги (кафедра, дошка). Це забезпечує оптимальні умови для польотності його голосу, для стійкості уваги студентів. Лише інколи, коли студенти перемальовують схему, таблицю чи іи., можна пройтися між рядами столів а метою контролю за їх роботою.

Читаючи лекцію, викладач повинен охоплювати поглядом усю аудиторію, психологічно тримати її в стані розумової праці, час від часу концентруючи увагу на окремих слухачах. Аж ніяк не виправдана позиція, коли викладач, читаючи лекцію, захоплений лише своєю персоною, очі спрямовані у вікно або в якусь частину аудиторії.

12) Може виникнути запитання: «Лекція – монолог чи діалог?» Зовні це схоже на монолог. А насправді, з психологічного погляду – це складний діалог. По-перше, у студентів є запитання (навіть записані зі слів педагога у зошиті на початку лекції); вони чекають відповідей. По-друге, викладач має уміти ставити себе на місце студентів і висувати від їх імені запитання: «А для чого мені це потрібно?» з пізнавального і професійного погляду. По-третє, створюючи проблемні ситуації, разом зі студентами виділяючи проблемні завдання, викладач знову-таки вдається до діалогу.

13) У практиці лекційної роботи іноді виникає запитання: «Чи треба конспектувати зміст лекції?» Викладачі та студенти по-різному ставляться до цього. Але конспекти змісту лекцій треба вести обов'язково. По-перше, у процесі конспектування студент слухає, записує, аналізує, в результаті чого працює слухова, зорова, моторна, оперативна пам'ять. По-друге, забезпечується систематичність опрацювання навчального курсу.

14) Чи має викладач розкривати у змісті лекції усі питання теми повністю? Не обов'язково. Опрацьовуючи зміст теми, варто розкрити сутність вузлових питань, особливо тих, які є складними для самостійного розуміння і зміст яких недостатньо розкритий у навчальних посібниках, а інші – пропонувати для самостійного вивчення.