 |
|
Фактичний матеріал, публіцистика, твори художньої літератури та мистецтва.
Фактичний матеріал.
Методична, навчальна та наукова література на паперових, магнітних, електронних носіях є основним джерелом інформації із соціальних дисциплін. Але крім неї, у навчальному процесі використовують й інші джерела – фактичний матеріал: статистичні збірники, повідомлення засобів масової інформації, публіцистичні твори, витвори різних галузей мистецтва (художня література, архітектура, живопис, музика, тощо).
Під фактом розуміють дійсні (невигадані) події, явища, те, що відбулося насправді. Відповідно, фактичний матеріал (у методиці викладання соціальних дисциплін)– це інформація про дійсні події і явища суспільного життя. Якщо фактичний матеріал поданий у систематизованій цифровій формі, то його називають статистичним матеріалом.
До використання фактичного матеріалу у навчальному процесі ставлять певні методичні вимоги:
1) достовірність фактичного матеріалу, тобто його безсумнівність, правильність, точність. Викладач не може гарантувати достовірність використаного фактичного матеріалу, він підтверджує її посиланнями на джерела – статистичні збірники, друковані засоби масової інформації, повідомлення по радіо чи телебаченню (із зазначенням конкретної радіо- чи телепередачі), електронні адреси в Інтернеті тощо;
2) критичне ставлення до фактичного, у т. ч. статистичного, матеріалу. Інформаційні повідомлення навіть офіційних джерел можуть не повністю відповідати або й зовсім не відповідати дійсності. Статистичні дані, які мають об'єктивний характер, можна добирати, групувати і подавати так, як це вигідно тому, хто ними оперує, використовувати у пропагандистських цілях, з метою маніпулювання громадською думкою тощо. «Є три види брехні: брехня, нахабна брехня і статистика», – іронічно зауважував американський письменник Марк Твен. Далекими від дійсності можуть бути і дані конкретних соціологічних досліджень, особливо якщо їх проводять на замовлення зацікавлених осіб, партій тощо. Критичне ставлення до фактичного матеріалу не означає недовіри до нього, а лише застерігає проти його абсолютизації, сприйняття за «істину в останній інстанції»;
3) урахування конкретно-історичних умов, тобто зіставлення фактичного матеріалу з тими економічними, соціальними, політичними, міжнародними та іншими умовами, яких він стосується;
4) комплексний підхід до використання фактичного матеріалу – зіставлення різних взаємопов'язаних даних, поєднання абсолютних і відносних показників тощо.
Використання у навчальному процесі з соціальних дисциплін фактичного матеріалу з дотриманням вказаних вимог надає викладанню переконливості, слугує обґрунтуванню теоретичних положень, перетворенню набутих студентами знань на їхні особисті переконання.
У соціальних науках фактичний матеріал використовують за двома основними напрямами: для наукового аналізу явищ суспільного життя, висновків та узагальнень (переважно у науковій діяльності); для аргументації та ілюстрації теоретичних положень (у навчальній діяльності). Використання фактичного матеріалу у навчально-виховному процесі є важливим засобом підвищення переконливості навчального матеріалу, виховного впливу викладання соціальних дисциплін на студентів.
Види і джерела фактичного матеріалу різноманітні. Він може стосуватися історичних подій (минулого, сучасності), окремого суспільства, світової спільноти загалом або окремих сфер суспільного життя – економічної, соціальної, політичної, духовної, міжнародних відносин тощо.
Статистичні джерела містять матеріал щодо соціальної сфери суспільного життя в Україні, який використовують у викладанні соціології. Загалом у соціології переважають матеріали конкретних соціологічних досліджень. Важливе значення мають також дані демографічної статистики – щодо статевої, вікової, поселенської та інших структур населення, матеріали переписів населення. Великий обсяг статистичного матеріалу демографічного та соціально-економічного характеру майже щодо всіх країн світу публікують у статистичних щорічних збірниках ООН: «Демографічний щорічник» і «Статистичний щорічник праці», які виходять англійською, французькою та іспанською мовами, відповідно у Нью-Йорку та Женеві.
У викладанні історії України історичний підхід переважає над логічним (теоретичним), тому фактичний історичний матеріал має визначальне, а не допоміжне, ілюстративне значення.
У викладанні філософії, навпаки, логічний підхід переважає над історичним. Фактичний матеріал тут використовують для аргументації та ілюстрації теоретичних положень. Він може бути природничо-науковим або соціологічним.
Викладання економічної теорії ґрунтується на використанні інформації про економічні процеси у суспільстві та у відносинах між державами. При цьому переважає статистичний матеріал, наведений в офіційних статистичних виданнях. В Україні основними виданнями Державної служби статистики України є статистичні щорічники: «Статистичний щорічник України за ... рік», «Україна в цифрах (рік). Статистичний довідник». Щорічники публікуються із значною затримкою в часі. Найновіший статистичний матеріал міститься на офіційному сайті Держкомстату, де є розділи «Соціально-економічне становище України», «Статистична інформація» і «Регіони України». Тут можна знайти будь-які дані щодо економіки країни (за галузями і загалом) та кожної конкретної області України.
У викладанні політології переважає фактичний матеріал щодо явищ і процесів політичного життя суспільства, у т. ч. статистичний – про участь громадян у виборах і референдумах, членство у політичних партіях та громадських організаціях тощо. Основними джерелами такого матеріалу є повідомлення засобів масової інформації: преси, радіо, телебачення, Інтернету. Важливим об'єктом політологічного аналізу є правові акти, що регулюють політичні відносини у суспільстві, – конституції, закони про вибори, референдуми, політичні партії, громадські організації, місцеве самоврядування тощо. Норми таких конкретних правових актів використовують також для аргументації та ілюстрації теоретичних положень політичної науки.
Викладання культурології передбачає використання фактичного матеріалу переважно щодо духовної сфери суспільного життя, передусім стосовно освіти, науки і мистецтва, вміщеного у різноманітних джерелах, у т. ч. статистичних.
Публіцистика.
Публіцистика (лат. publicus – суспільний) – твори, присвячені актуальним проблемам і явищам поточного життя суспільства. Вона існує у словесній (письмовій та усній), графічно-зображувальній (плакат, карикатура), фото- і кінематографічній (документальне кіно, телебачення), театрально-драматургійній, словесно-музикальній формах. Публіцистика відіграє важливу політичну та ідеологічну роль як засіб вираження громадської думки щодо актуальних проблем суспільного життя. Публіцистичні твори можуть мати науковий (наукова публіцистика) і художній (художня публіцистика) характер.
Твори художньої літератури та мистецтва.
Мистецтво – творче відображення дійсності в художніх образах. Воно охоплює художню літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, музику, танці, театр, кіно та інші види людської діяльності як художньо-образні форми освоєння світу. Як мистецтво у вузькому сенсі розуміють тільки образотворче мистецтво, поряд з яким виокремлюють художню літературу (лат. literatura – написання) – вид мистецтва, що зображує життя, створює художні образи за допомогою слова. Вона естетично відображує суспільну свідомість і в свою чергу формує її, зберігає, накопичує і передає від покоління до покоління естетичні, етичні, філософські та соціальні цінності. Творчість видатних діячів художньої культури знаменує найважливіші етапи розвитку світової науки і культури.
У педагогіці художню літературу вважають засобом внутрішньої наочності. Реалістичне мистецтво, особливо література, відображуючи в художніх образах факти й події суспільного життя, слугує важливим засобом пізнання суспільно-історичних явищ. Використання образів художньої літератури посилює наочність викладання теоретичних положень, сприяє їх конкретизації, є засобом, що впливає на емоції студентів.
У викладанні соціальних дисциплін публіцистика, твори художньої літератури та мистецтва використовують за трьома основними напрямами: як матеріал для наукового аналізу явищ суспільного життя, висновків та узагальнень; для ілюстрації та конкретизації наукових положень; з метою вираження наукових положень з якнайбільшою яскравістю, повнотою і переконливістю.
Використання художніх образів підвищує доказовість викладання матеріалу, оскільки до логічних аргументів (факти, міркування, докази) додає переконливість художнього образу.
Публіцистику, твори художньої літератури та мистецтва на навчальних заняттях із соціальних дисциплін використовують за допомогою таких методичних прийомів:
1) демонстрування твору. Викладач може лише показати студентам книгу, копію картини, скульптури, портрет, карикатуру тощо з відповідним коментарем або відтворити фонозапис музичного твору;
2) посилання на твір. Передбачається, що твір відомий студентам, а викладачеві варто лише послатися на нього для того, щоб використати як аргумент або викликати певні асоціації чи уявлення. Найчастіше посилаються на класичні твори вітчизняної та зарубіжної літератури, які студенти вивчали ще в середній школі;
3) згадування образу з твору. Твір та художні образи з нього також мають бути відомими студентам. Це можуть бути образи з творів художньої літератури, персонажі кінофільмів, а також художні образи реальних історичних діячів, політиків, науковців, митців та ін.;
4) цитування твору. Стислого згадування образу або посилання на художній твір не завжди достатньо для того, щоб викликати у студентів певні асоціації чи уявлення. Викладачеві доводиться вдаватися до переказу або цитування окремих уривків із творів у поясненні певної думки. Уривок із художнього твору можна Вибрати для початку або завершення лекції. Читати або декламувати треба виразно, бездоганно, невеликі уривки з прозових або віршованих творів лектор може процитувати напам'ять. На заняттях можна відтворювати також записи художнього читання на магнітних носіях;
5) коментування твору. Викладач зачитує уривок із художнього чи публіцистичного твору і коментує його сам або пропонує це зробити студентам. Останнє доцільно практикувати на семінарських заняттях. Окремі твори можна рекомендувати студентам для самостійного прочитання.
Використання у навчальному процесі із соціальних дисциплін публіцистики, творів художньої літератури та мистецтва і досі є складною методичною проблемою через її недостатню наукову дослідженість та відсутність необхідних методичних розробок.
Засоби наочності.
Сутність засобів наочності та їх класифікація.
Зорова пам'ять у більшості людей розвинена краще за інші її види (слухову, рухову, тактильну). До 90% усіх знань про навколишній світ людина отримує за допомогою зору. Підраховано, що пропускна здатність системи «вухо – мозок» становить 50 тис. одиниць інформації (біт) за секунду, а системи «око – мозок» – 5 млн. біт/с, тобто пропускна здатність зорового сприйняття у 100 разів більша, ніж слухового. Проте більша частина всієї інформації на навчальних заняттях у вищій школі надходить до студентів через слухове сприйняття, тоді як через зорове – дуже мало (або зовсім не надходить). Зорове сприйняття є значним потенційним резервом підвищення ефективності навчального процесу, що особливо важливо за швидкого і невпинного зростання обсягу наукової інформації, яку потрібно засвоїти.
Із зоровим сприйняттям інформації у навчальному процесі пов'язано поняття «наочність». У дидактиці під наочністюрозуміють те, що у навчальному процесі сприймається за допомогою зору. З поняттям наочності, у свою чергу, пов'язаний термін «засоби наочності».
Засоби наочності – усі види спеціально створених із навчальною метою зображень предметів і явищ, що відтворюють їх у натуральному або умовно-схематичному вигляді.
Засоби наочності різноманітні. Для кращого пізнання їх класифікують за різними критеріями:
1. За характером наведеного матеріалу:
— натуральні засоби наочності, що є природними чи виробничими об'єктами. У навчальних курсах соціальних дисциплін об'єктами вивчення є не природні чи виробничі об'єкти, а суспільні відносини, які неможливо виразити у предметній формі. Тому натуральні засоби наочності на заняттях із соціальних дисциплін застосовувати не можна. Деякі натуральні об'єкти, що стосуються навчальних питань, можна показати студентам лише під час екскурсій;
— зображувані засоби наочності, які зображують предмети і явища засобами мистецтва (живопису, графіки, скульптури) і техніки (відеозапис, діапроекція тощо). Їх широко використовують у викладанні соціальних дисциплін.
2. За способами зображення:
— образні засоби наочності, що відображають предмети і явища в їх реальному, образному вигляді (фотографії, картини, відеозображення тощо);
— умовно-схематичні засоби наочності, які передають у предметі чи явищі тільки головне у певній логічній обробці і з використанням умовних графічних знаків, умовного розфарбування та символів (схеми, діаграми, графіки, політична карта світу тощо).
3. За змістом:
— понятійні засоби наочності, які дають уявлення про поняття, категорію чи закон у вигляді структурно-логічної або простої схеми;
— ілюстративні засоби наочності, що містять фактичний матеріал, який підтверджує певне теоретичне положення. Ілюстративними можуть бути як зображувані, образні (фотографії, портрети, картини тощо), так і умовно-схематичні (таблиці, схеми, діаграми, графіки тощо) засоби наочності, які використовують найчастіше.
4. За тривалістю практики використання:
— традиційні засоби наочності (дошка і крейда, книга, плакат, альбом, політична карта світу тощо);
— сучасні засоби наочності – технічні засоби навчання (комп'ютер, відеокамера, телевізор, кінопроектор, діапроектор та ін.). До технічних засобів навчання (ТЗН) належать також радіо та фонозапис (електронні диски, касети тощо), призначені для слухового сприйняття.
5. За об'єктом звернення:
— зовнішня наочність, яка звернена до зорового сприйняття й охоплює всі відповідні засоби наочності;
— внутрішня наочність, яка звернена до пам'яті студентів і полягає в тому, що викладач, нагадуючи студентам факти, приклади з життя або художні образи з книги чи фільму, викликає в їхній пам'яті певні уявлення, поняття.
Методичні вимоги щодо використання засобів наочності.
У педагогічній практиці напрацьовано певні методичні вимоги щодо використання засобів наочності на навчальних заняттях із соціальних дисциплін:
1) попереднє визначення місця кожного наочного зображення у структурі навчального заняття. Готуючись до лекції чи семінару, добираючи наочні зображення, викладач має зробити помітки у тексті лекції чи плані семінарського заняття, коли саме ці зображення потрібно використовувати;
2) обов'язкове коментування наочних зображень. Демонструючи зображення, викладач у логічній послідовності (назва, структура, зміст) коментує його. Обмеженість навчального часу та необхідність його економії спонукає викладача прискорювати сприйняття студентами зображення за допомогою цілеспрямованого пояснення;
3) органічне поєднання наочного зображення з його логічним поясненням. Будь-яке зображення повинно бути наочним аргументом або ілюстрацією того, що говорить викладач. Розбіжність між тим, що студенти бачать і що чують, знижує ефективність сприйняття матеріалу.
Тому не можна переходити до викладання подальшого лекційного матеріалу, якщо студенти ще продовжують переносити наочне зображення (схему, таблицю, діаграму тощо) до конспекту. Після коментування наочного зображення і переходу до викладання наступного матеріалу зображення слід прибрати, щоб не відволікати увагу студентів. Вони мають бачити тільки те, що пов'язано зі словами, проголошуваними викладачем. Тому після завершення коментування викладач повинен зняти зображення з екрана монітора чи діапроектора, стерти його з дошки, закрити плакат тощо. Якщо викладач приніс на заняття кілька плакатів і розвісив їх в аудиторії, то студенти, побіжно ознайомившись із ними на початку заняття, надалі втрачають до них інтерес;
4) оволодіння викладачем навичками користування апаратурою, необхідною для демонстрування наочних зображень. У деяких випадках викладач може користуватися допомогою лаборанта. У будь-якому разі організаційно-технічний аспект навчального заняття має бути чітко врегульованим, щоб на очах у студентів не виникало жодних затримок чи неполадок, що дезорганізують навчальне заняття;
5) забезпечення оптимальності у використанні наочних зображень. Не можна підмінювати усне викладення навчального матеріалу демонструванням наочних зображень, перетворювати лекцію на коментування наочних зображень чи на кінофільм. Засоби наочності повинні відігравати допоміжну роль у проведенні навчальних занять, а викладач – вирішальну. Протягом одного навчального заняття доцільно застосовувати не більше чотирьох-шести наочних зображень.
Дотримання міри є загальною методичною вимогою щодо використання будь-яких засобів наочності. Ще однією загальною вимогою є систематичність – застосовувати засоби наочності потрібно на всіх або більшості навчальних занять, а не від випадку до випадку.
Отже, використання засобів наочності значно розширює можливості сприйняття студентами інформації у навчальному процесі, сприяючи підвищенню його ефективності. Певні засоби наочності можуть впливати також на емоції студентів, допомагаючи запам'ятовуванню змісту саме завдяки залученню емоційної пам'яті.
Роль Інтернету як педагогічного засобу.
Педагогічні засоби здебільшого реалізуються на паперових носіях. Але науково-технічний прогрес все ширше і ширше дозволяє використовувати інформацію і на електронних носіях, а також користуватися послугами Інтернету. Завдяки Інтернету створений своєрідний банк різноманітної неструктурованої інформації, що зачіпає всі сфери життєдіяльності людини. Важко сказати, яку частину у всій інформації займає наукова і навчальна інформація, однак це не останній за поширеністю вид інформації у всесвітній мережі. Можна лише зазначити, що подібна інформація розташовується як на сайтах її виробників, так і на сайтах продавців. Причому отримати таку інформацію дуже не складно; достатньо написати в рядку запиту пошукової системи в Інтернеті будь-яке слово (термін, прізвище, організацію, подію, документ і т. ін.), і можна дізнатися перелік усіх сайтів, що містять це слово. Широке поширення отримали віртуальні магазини, що пропонують широкий вибір літератури, особливо широкий із суспільних дисциплін. Якщо ж людину цікавить інформація про наукові конференції, то сайти покажуть їх тематику, яким питанням вони присвячені, хто в них бере участь і як на них потрапити.
Багато західних ВНЗ мають свої власні сайти, на яких міститься вся необхідна інформація, починаючи з місцезнаходження, загальної організації вишу, оплати за навчання, характеристики факультетів, спеціальностей, і закінчуючи навчальними планами окремих курсів, списками груп, завданнями на семінарські заняття і звітами про успішність конкретних студентів. Це все затребуване, оскільки в різних країнах поширений досвід дистанційного навчання, методика якого змінює форму заочної освіти. Для того щоб вибрати виш для подальшого навчання, тепер зовсім не обов'язково їхати кудись для того, щоб отримати всю необхідну інформацію.
В Інтернеті існують так звані конференції або форуми за інтересами - це сайти, створені з метою об'єднати людей, які захоплюються чимось, в тому числі і наукою. Ці люди «зустрічаються» в Інтернеті для того, щоб обговорити якісь вузько спеціалізовані проблеми, розповісти новинки в певній сфері, практикується безпосередній (рухомий рядок) діалог між кількома людьми, зацікавленими в отриманні інформації один від одного. Слід згадати сайти за інтересами, які відрізняються від форумів тим, що вони вузько спеціалізовані і на них не здійснюється взаємодії між відвідувачами – тут «викладена» автором сайту вся наявна в нього інформація з тієї чи іншої проблематики. Такі сайти є прикладом авторської інтерактивної книги, перевагою якої є можливість задати будь-яке питання автору сайту і отримати на нього відповідь.
Сьогодні будь-який студент, який має доступ до Інтернету, знає про існування в електронній мережі сайтів, що містять величезну кількість студентських рефератів, доповідей, курсових робіт і дипломних проектів практично по всіх темах, які завжди можна отримати в електронному варіанті. З одного боку, це джерело «халяви» – студент може знайти аналогічну за тематикою своєї роботи доповідь або реферат, роздрукувати його і здати викладачеві, з іншого боку, студенти можуть читати ці реферати як замінники навчальної літератури, які вже адаптовані іншими студентами для легшого засвоєння певного матеріалу. Існують і інші можливості використання Інтернету.
Отже, Інтернет у навчальних закладах має стати такою ж повсякденною річчю, яким зараз є підручник, наукова книга і конспект. Використання цього джерела інформації є важливим і необхідним елементом системи сучасної освіти.
4. Тематичний план курсу соціології.
Проблематика складання тематичного плану з соціології.
Переходячи від загальних питань методики викладання у вузі до її часткових розділів, необхідно насамперед зупинитися на характеристиці тематичного плану курсу соціології та його залежності від профілю спеціальності. Зрозуміло, мова йде про курс соціології для несоціологів, тобто про загальний курс соціології в рамках циклу гуманітарних і соціально-економічних дисциплін, що викладаються усім спеціальностям.
Аналіз програм та навчальної літератури із соціології показує, що студенти в різних вузах і навіть на різних факультетах одного й того ж вузу вивчають абсолютно різний матеріал під загальною назвою «Соціологія». І це незважаючи на те, що існують державні стандарти вищої освіти, в яких конкретно зазначено, що повинен знати будь-який фахівець в галузі соціології. Саме ці стандартизовані вимоги і повинні визначати структуру навчальних програм і зміст навчальних посібників з соціології для системи вищої освіти. Проте на практиці відбувається дещо інше. Складається враження, що скільки викладачів у вузі, стільки й читаються курсів. При цьому можна помітити, що крен робиться або в бік історії соціології, або в бік теоретичної соціології, або в бік так званих спеціальних соціологічних теорій, або в бік прикладної соціології. Всі ці прояви соціологічного знання важливі, і проблема полягає лише в тому, щоб їх об'єднати в рамках єдиного загального курсу і в той же час врахувати професійні інтереси студентів різних спеціальностей, що дозволило б як «фізикам», так і «лірикам» з однаковим інтересом ставитися до вивчення цієї дисципліни, набуваючи щось корисне для своєї майбутньої професійної діяльності.
Основні смислові блоки навчальної програми з соціології.
Аналізуючи цю проблему і констатуючи очевидний факт плюралістичності у вивченні соціології, автор практикуму з соціології Р.І. Руденко пропонує вирішення цього завдання за рахунок виділення п'яти основних смислових блоків, які цілком узгоджуються з вимогами стандарту з вивчення соціології:
1. Характеристика соціології як науки і навчальної дисципліни.
2. Основні етапи історичного розвитку соціологічної думки.
3. Суспільство як система: характеристика її елементів.
4. Спеціальні соціологічні теорії.
5. Прикладна соціологія: методика і техніка соціологічних досліджень.
Перші два блоки стосуються характеристики самої соціології як науки та навчальної дисципліни. Тут студенти повинні отримати чітке уявлення про предмет соціології, її завдання, функції та структуру; про місце соціології в системі соціального знання; про основні етапи її становлення та розвитку (включаючи етап інституціоналізації в якості наукового знання).
Сам по собі цей блок досить великий за обсягом і крім того відрізняється гострою проблемністю ряду питань. Навіть питання про предмет соціології все ще перебуває в стадії теоретичної розробки; немає і кількох навчальних посібників, в яких би це питання викладалося однозначно. Складається враження, що ледь не кожен автор прагне дати таке визначення предмета соціології, яке хоч чимось відрізнялося б від усіх попередніх. Те ж саме можна сказати і про структуру соціології, і про час її виникнення, і функції в суспільстві.
Ці питання дуже цікаві з теоретичної точки зору, особливий інтерес до них проявляють фахівці, тому для студентів-соціологів цей блок може читатися в розгорнутому вигляді, по-своєму заломлюючись в різних соціологічних курсах. Однак для несоціологів вся ця проблематика може виявитися малоцікавою і навіть дещо схоластичною. Для несоціологів тут потрібен безперечний матеріал, який би давав деяке загальне уявлення про соціологію як про одну з суспільних дисциплін, що вивчає свій сектор суспільного життя поряд з філософією, історією, психологією, демографією і т. ін. Тому від авторів навчальних посібників з соціології для несоціологів потрібен однозначний підхід у висвітленні цього блоку питань, свого роду науковий конвенціоналізм для того, щоб уникнути певної розпливчастості вже при визначенні самого предмета соціології. Цей консенсус потрібен ще й для того, щоб не витрачати занадто багато часу на вивчення перших двох блоків. При всій їх важливості вони мають допоміжне значення для несоціологів і цілком могли б бути прочитані за одну-дві лекції.
Наступний блок («Суспільство як система») являє собою ключове, з теоретичної точки зору, значення в рамках соціологічного курсу. На вивчення цієї частини відводиться основний час, призначений для цього курсу. Тут необхідно враховувати наступні обставини. По-перше, ця тема має і філософський, і загальнонауковий сенс. І, мабуть, тут не вдасться уникнути деяких загальних формулювань про системно-структурну організацію суспільства, про яку студенти вже чули в рамках соціальної філософії. По-друге, і історик вивчає суспільство як систему, що також приводить до деякого перехрещування предметів двох наук. Тому, розібравши деякі загальні питання системної організації суспільства, соціолог повинен відразу ж перейти до її специфічної інтерпретації в рамках своєї науки. Ця специфіка виражається поняттями страти і стратифікації, інституту та інституціалізації, групи, суспільства і особистості, соціалізації, соціальної дії і взаємодії, нормального і девіантного, культури та субкультури і т.д. По суті, основна об'єктна мова соціології (її категоріальний апарат) розробляється саме в рамках цього блоку, чим і визначається його важливість, консесуальний і відповідний час вивчення.
Блок курсу соціології «Спеціальні соціологічні теорії» як раз таки і міг би бути представлений як та частина цього предмета, яка може легко змінюватись в залежності від інтересу слухачів тих чи інших спеціальностей. Перш за все, хотілося б сказати про саму назву цього блоку – «Спеціальні соціологічні теорії». Крім цієї назви в літературі використовуються і такі як «Соціологічні теорії середнього рівня», «Дисципліни галузевої соціології» і т.д. Тут варто було б провести аналогію з іншими науками, де є якесь ядро і периферійні розділи знання, наприклад, біологія (або загальна біологія) і весь набір біологічних дисциплін, математика (як загальна дисципліна) і набір самостійних математичних дисциплін і т. ін.
Назва ж спеціальних соціологічних теорій (або теорій середнього рівня) створює ілюзію того, що тут мова йде про суто теоретичні галузі пізнання, хоча будь-яка часткова соціологічна дисципліна (наприклад, соціологія сім'ї, управління або соціологія культури тощо) має як теоретичний, так і емпіричний (або прикладний) рівні своєї організації.
Друге зауваження стосується кількісного показника цих дисциплін. Головний редактор журналу «Социологические исследования» Ж.Т. Тощенко вважає, що їх кількість дорівнює 30, з чим навряд чи можна погодитися. Точну цифру галузевих соціологічних дисциплін навряд чи можливо назвати, тому що окремих елементів соціальної структури, соціальних явищ і процесів, які є або могли б стати об'єктом соціологічного розгляду, нескінченна безліч. Є, наприклад, соціологія культури, але поряд з нею існує соціологія мистецтва, за нею йдуть соціологія музики, театру, кіно, масових видовищ і т.д. Нині вже існують соціологія бібліотечної справи, соціологія читання, соціологія дитячого читання, соціологія книги, соціологія словника, соціологія масової комунікації і т.д. до нескінченності.
Розвідка В. Городяненка, котрий спробував охопити масив спеціальних та галузевих теорій у сучасній соціології, показала, що процес „винайдення” цих теорій у соціології невпинно продовжується, і більшість із них, особливо новітніх і підозрілих (типу „соціологія моря”, „соціологія середовища” тощо), потребують застосування критеріїв соціологічності для з'ясування того, чи справді вони можуть належати до соціології.
Тут можна було б провести аналогію з історичною наукою. Коли мова йде про історію, то мають на увазі якусь загальну науку про історичне минуле людського суспільства. А далі ця наука може конкретизуватися і деталізуватися, коли мова йде про історію окремо взятої держави, регіону, міста, історії техніки, історії, припустимо, літакобудування або ракетобудування, історії мистецтва, історії науки, історії друкарства чи навіть історію окремо взятої книги, наприклад, Біблії і т.д. Ніхто ці локальні історії не називає історичними описами середнього рівня або спеціальними історичними теоріями, всі вони складають загальне тіло історичної науки, розрізняючись лише по предмету дослідження, це і є галузеві історичні дисципліни. Мабуть, і в соціології є сенс всю безліч соціологічних дисциплін (кількість яких ніяк не може бути обмежена будь-яким числом) називати саме галузевими.
Є ще одна важлива з методологічної точки зору обставина, що стосується цього блоку питань. Її суть полягає в тому, що один і той же матеріал в різних навчальних посібниках подається по-різному: в одних випадках мова йде про характеристику основних соціальних інститутів (сім'ї, освіти, релігії, економіки і політики, як це має місце, наприклад, в підручнику соціології Н. Смелзера), в інших же випадках цей самий матеріал трактується як різновид соціологічних дисциплін (наприклад, соціологія сім'ї, соціологія освіти, соціологія релігії і т.д.). Ясно, що при такому підході декілька зміщуються ракурси розгляду здавалося б одного й того ж предмета, і ці відмінності необхідно враховувати в навчальному процесі.
Нарешті, важливою методичною проблемою є питання про те, яку кількість галузевих дисциплін включати у навчальну програму. Відповідаючи на це питання, можна помітити, що саме ця частина курсу соціології найбільш варіабельна. Якщо врахувати, що поряд з соціологією у вузі читаються курси економічної теорії, релігієзнавства, політології, культурології, то навряд чи є необхідність в загальному курсі соціології докладно зупинятися на аналогічних питаннях без ризику дублювання матеріалу. З усього переліку галузевих соціології можна було б запропонувати розглянути питання про шлюб, сім'ю, управління (ці питання мають життєво важливе значення і ніде крім як в соціології не розбираються), а також те, що безпосередньо пов'язано зі спеціальністю слухачів, припустимо, соціологія медицини та охорони здоров'я для медінститутів, соціологія праці для технічних вузів, соціологія мистецтва для вузів культурологічного профілю, соціологія права для юристів і т.д., що і забезпечило б професійний інтерес слухачів.
Питання про формування курсу соціології тісно пов'язане з питанням про те, де, як і для чого можливе застосування в майбутній професійній діяльності знань, отриманих в процесі вивчення цього предмета, які його розділи є найбільш значущими для тієї чи іншої сфери діяльності. Кожен фахівець шукає в цьому предметі свій аспект, свої ціннісні установки і практичні рекомендації, які можна використовувати у своїй професійній діяльності.
Визначаючи значущість соціології для фахівців різних професій, необхідно мати на увазі ту обставину, що будь-яка людина, а тим більше спеціаліст постійно перебуває в певному соціальному оточенні. Людина перебуває в сім'ї, в трудовому колективі, в політичній або громадській організації, в транспорті, на відпочинку, в місцях лікування і т.д. І де б вона не була, вона постійно перебуває в оточенні інших людей, відчуваючи на собі їх вплив. При цьому, чим вищий соціальний статус особистості, тим професійніше вона повинна орієнтуватися в питаннях соціальної взаємодії. Всі суспільні науки допомагають вирішувати цю задачу. Але роль соціології тут особливо велика. Як сучасна людина не може нормально жити, не маючи елементарних уявлень про логіку, філософію, психологію, екологію і т.д., так само вона не може успішно діяти, будувати своє життя і кар'єру, не маючи основ соціальних знань.
Соціологія тут виступає в якості загального покажчика нормального і відхиленого. Можна сказати, що соціологічний аспект є в усіх сферах людської діяльності, тому список дисциплін на вибір тут просто невичерпний. Виробництво, економіка, політика, влада, управління, наука, мистецтво, спорт, маркетинг, реклама, релігія та багато, багато іншого містять свій соціологічний стрижень, знання якого необхідно як простій людині, так і фахівцю. Саме тому, поряд із загальним курсом соціології є досить широкі можливості для залучення уваги студентів до таких розділів соціологічного знання, які будуть мати суто практичний сенс і значення в їх майбутній професійній діяльності.
Четвертий блок питань має суто професійний сенс. У загальному курсі соціології він має скоріше освітнє значення. Тут необхідно мати на увазі, що ні лікар, ні інженер, ні юрист не буде виступати в якості професійного добувача соціологічної інформації. Тому навряд чи їм знадобиться детальне знання про програму дослідження, інструментарій, методи соціологічного пізнання і звітні документи. Проте всі ці фахівці, як, втім, і всі керівники, часто виступають як споживачі соціологічної інформації. А раз так, то їм важливо знати, як отримана ця інформація, що визначає її достовірність, зокрема, що означає репрезентативність, помилка вибірки, тощо.