 |
|
ПОЧ. XX СТ. (НА ПРИКЛАДІ НАУКОВИХ ВИДАНЬ)
Історія науки про редагування – мало вивчене питання. Об’єктивними причинами цього є те, що, по-перше, становлення і розвиток редагування вважається складним багатоаспектним і неоднозначним процесом, по-друге, наука про редагування розвивалася лише з 30-х рр. ХХ ст У журналістикознавчих працях або побіжно згадується про історію вивчення роботи над твором, або, як у книзі В. Різуна “Літературне редагування”, виокремлюється лише один аспект редакторської діяльності. Дослідження етапів розвитку науки про редагування дозволяє з’ясувати особливості української школи редагування, вписати її у світовий контекст розвитку цієї науки. Усе це визначає актуальність розвідки.
У статті робиться спроба визначити основні засади редагування наукових видань періоду нагромадження фактів редакційної практики й теорії на прикладі діяльності українських редакторів-практиків.
Особливостями розвитку редагування цього періоду були:
- вплив фактів видавничої практики й відкриттів (закономірностей) різних наук, що стосувалися безпосередньо редагування, особливо мовознавствв і психології [6];
- формування потенціалу видавничої справи, що послугував надійною умовою еволюції національних видань у наступні десятиліття;
- свідоме запровадження серійності під час формування видавничого репертуару для розповсюдження української мови;
- поступове нагромадження визначених книжкових масивів, що сприяло виробленню класифікації видавничої продукції, зокрема серіями випускалися фундаментальні твори, адресна прицільність яких була українська інтелігенція [2];
- поява нового сегменту видавничих орієнтацій – науково-популярних видань.
В Україні типологія видань почала розвиватися в досліджуваний період, коли вона стала виокремлюватися в книгознавчу дисципліну. У цей час “відбувається дуже поступовий, часто інтуїтивний пошук найбільш прийнятних для української літератури жанрових форм, моделей книжкових і періодичних видань, демаркуються типологічні “кордони”, уточнюються життєво необхідні для функціонування видань ознаки (зокрема, їх цільове та читацьке призначення) тощо” [4, с. 471].
На думку укладачів посібника “Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.)”, у цей час наукова книга стоїть на другому після художніх видань місці за частотою реагування на різні види літератури. “У полі зацікавлень рецензентів та дослідників наукової літератури опиняються, з одного боку, ті ж самі об’єкти (виклад, апарат, мовна вправність), а з другого, – помітні спроби дефініювати призначення наукового твору, визначити його відмінності від інших” [4, с. 473]. На сторінках тогочасної періодики активно обговорюються призначення, досягнення й недоліки українського наукового книговидання.
На сучасному етапі під науковим виданням розуміють “видання, призначене для наукової роботи, що містить результати теоретичних і / чи експериментальних досліджень” [8, с. 100]. Чіткого визначення, яке б окреслювало наповнення поняття “наукова література”, “наукове видання”, нами не знайдено, однак зустрічаються думки щодо особливостей наукових творів. Так, І. Франко зазначав: “При помочі мови чоловік заспокоює потреби свого чуття і свого розуму, своєї пам’яті і своєї фантазії. Відповідно до переваги одного або другого з тих елементів будем розрізнювати літературу наукову, присвячену потребам людської пам’яті (історії) та людським дослідам над природою, і літературу т. зв. красну, присвячену потребам людського чуття та фантазії” [Цит. за: 4, с. 507].
Близько до наукових видань стоять науково-популярні книги, які містять відомості про теоретичні або / та експериментальні дослідження суттєвих, актуальних проблем науки, культури, техніки, суспільного життя й розкривають їх у популярній формі. Відмінність цих багато в чому схожих понять усвідомлювали науковці кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Як писав рецензент Х., аналізуючи книгу М. Антоновича “Йозеф Ґеррес – вістун німецької єдності”, “на жаль два оригінальні випуски тієї бібліотеки – книжечки про Мусолінія і Ґерреса – доказують, що “Книгозбірня “Вістника”“ не піднялася понад рівень популярної літератури. Як книжечка про Мусолінія так і книжечка про Ґерреса – це щось в роді “загальнодоступних” видань передвоєнної “Просвіти” або “Фонду Учітися Брати Мої”. Обі ті оригінальні книжечки – це не політично-історичні студії, але дуже простенькі оповідання для – “дітей у політиці” – українських “широких мас”” [Цит. за: 4, с. 522]. Отже, різницю між науковими й науково-популярними виданнями усвідомлювали ще на початку ХХ ст. – якщо для перших характерно тематичне охоплення всіх галузей технічних, природничих, філологічних та суспільних наук, спрямованість переважно на читачів-спеціалістів, відсутність адаптації матеріалу повнота аргументації, використання наукового стилю тощо, то функціональне призначення других полягає в ознайомленні широкого кола читачів із науковими досягненнями в різних галузях науки, популяризація і пропаганда основ наукових знань, культури, техніки й результатів прикладної діяльності, пробудження пізнавального інтересу, адаптація матеріалу до потенцій читача, виклад у доступній формі й тощо.
Наукове книговидання виконує багато суспільно значущих функцій. Серед них у досліджуваний період наголошувалися наступні:
1) сприяння самоідентифікації українців: С. Петлюра, характеризуючи діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка та його здобутки, зазначав, що національна установа подібного характеру є “запорукою дальшого розвитку відродження, його непохитною основою і творчим ферментом” для “скріплення збудженої національної свідомости і волі у певних організаційних формах” [7, с. 141];
2) кристалізація шляхів розвитку національної ідеї – наукове осягнення історії, літератури, медичної й технічної галузей, із яких НТШ видавало збірники праць, дозволяло говорити про сформованість української нації, а отже, й ідею, що її формувала: “Сьогодні ми переживаємо процес усвідомлення самих себе, процес творчих шукань, національного будівництва і в живому його змісті найбільш дійовою має бути думка про створення відповідних умов для установи, чия діяльність, можливо, найбільш сприяє поглибленню цього процесу” [7, с. 143];
3) об’єднання нації: після перенесення до Києва “Літературно-наукового вісника” його редактор М. Грушевський писав: “Читачі його мали скору спромогу переконати ся, що межа, яка ділить обидві части України, в літературній і культурній роботі зовсім не має ніякого значіння” [Цит. за: 3, с. 78];
4) аргумент у відстоюванні самобутності й рівноправності української літератури серед інших європейських літератур, значення української літератури як найпотужнішого чинника національного відродження: “…Праця ся [“Бібліографічний покажчикъ нової української літератури” М. Комарова] мала не лише наукову вагу, а й далекосягле значіннє національне, показавши наочно, що українське письменство се не іграшка, що воно стихійна потреба, природне явище і явище зовсїм не якесь дрібне й мізерне, а поважне. Всякі розмови на ту тему, що українська література “не істнує”… мусїли зникнути при поглядї на “Покажчик” <…> Словом, такий, здавало ся б, “сухий” і цїкавий лише для “кабінетних книгогризів” твір, як біблїоґрафічний катальоґ, робив живе національне дїло, був зброєю в національнім відродженню” [Цит. за: 4, с. 514];
5) відстоювання простої народної мови як мови наукового спілкування: “Не вчені рішають питанє, <…> чи простонародний говір годить ся для наукових і просвітних цїлей чи не годить ся, се також у нас рішило вже житє: наукові та просвітні працї друкують ся рідною мовою, їх читають і розуміють – і тут нїчого не зробиш пустим балаканєм, що говір непридатний для науки…” [Цит. за: 4, с. 508];
6) апробація й закріплення результатів наукового дослідження, встановлення наукових пріоритетів: С. Петлюра говорив, що НТШ перетворилося “на неофіційну академію наук українського народу, що розгорнула кипучу діяльність, організувала і виховала кадри українських учених і залишила по собі глибокий слід в історії української наукової думки” [7, с. 178];
7) забезпечення спадкоємності наукового пізнання: “Моя [В. Вернадського] думка все більше занурюється у філософські питання. Зараз знову хочу щось видати у цьому напрямку. Мені здається, що ми переживаємо період нової творчості, розквіт якої буде вже після нас, після людей мого покоління, у всякому випадку” [Цит. за: 4, с. 521];
8) оприлюднення науково підготовлених документів: “Черга видання архівних матеріялів має зазначити їх значіннє” [Цит. за: 4, с. 516]; або: “На основі листів редакторки “Першого Вінка”, Наталі Кобринської до Івана Франка автор представив докладну історію задуму, видавничих і редакторських праць та заходів, що попередили появу цього першого жіночого альманаху” [Цит. за: 4, с. 520];
9) доведення результатів дослідження до спеціалістів, упровадження результатів дослідження в практику: “Вона [книга В. Кучабського “Значіння ідей Вячеслава Липинського”] стане необхідним помічником для кожного, хто хоче як слід зрозуміти творчість великого українського державника” [Цит. за: 4, с. 520];
10) розвиток української культури: “Оця книжечка, що є передруком вступної статті одного числа нашого журналу з 1932 року, присвячена памяті Липинського, належить до тих, дуже нечисленних в нас, видань, які призначені в першу чергу для духової еліти нашого громадянства, себто для тих, що активно працюють над збагаченням української культури” [Цит. за: 4, с. 520].
Сучасні дослідники вважають, що наукове книговидання виконує переважно п’ять останніх функцій, однак, на наш погляд, функції кристалізація шляхів розвитку національної ідеї й об’єднання нації є наразі актуальними.
Змістову основу наукового твору складає фактичний матеріал. “Факти науково документують процес і результати дослідження, зумовлюють наукову значимість отриманого результату та його новизну. Аналізуючи фактичний матеріал, редактор повинен враховувати, що справжня наука нічого не повинна приймати на віру, вона існує й розвивається на ґрунті достовірних фактів” [1, с. 50]. В аналізованому матеріалі також підкреслюється роль наукового факту: “…Найменьший факт лїтературного значіння має велику вагу для пізнання” [Цит. за: 4, с. 513].
На основі фактів, їх правильного пояснення народжується наукова теорія. Факти, узяті в їхньому зв’язку, слугують критерієм ступеня науковості, тобто змістової сторони наукової теорії. Зв’язок із фактами, невідривність від них має вирішальне значення для обґрунтування теорії, її “стійкості”. Цю характерну ознаку наукових видань наголошено в рецензії С. Сірополка на книгу С. Русової “Теорія і практика дошкільного виховання”: “…Уваги не заважають признати додатні риси теоретичної частини книжки: вона уводить читача в курс того розуміння духового життя дитини, яке відповідає останньому слову науки, обґрунтовує висновки сучасної педагогіки цікавими прикладами зі спостережень авторитетних психольоґів і педаґоґів…” [Цит. за: 4, с. 518].
Факти в науковому творі відбивають все розмаїття інформації, котра стосується предмета дослідження. Це те, що складає інформаційну основу дослідження й нове наукове знання. До фактичного матеріалу протягом аналізованого періоду відносили:
- дані експериментальних спостережень (як в останньому цитованому уривку);
- документи, свідчення сучасників, епістолярій: “Вона [книга С. Єфремова “Коцюбинський: Критично-біографічний нарис з додатком автобіографії Коцюбинського”] збудована не лише на споминах та опублікованих листах Коцюбинського до дружини, до своїх приятелів <…>, але автор використав неопубліковані ще листи поета, що знаходилися в нього, а також свої власні живі спомини про Коцюбинського” [Цит. за: 4, с. 516];
- теорії з попередніх праць: “Серед історичних праць найбільшу увагу притягає студія д-ра І. Крип’якевича над державою Богдана Хмельницького. <…> Автор використовує не лише джерельний матеріал, а також численні праці інших істориків…” [Цит. за: 4, с. 521];
- статистичні відомості: “Вартість її [книжки М. Омельченко “Шкільництво на Кубані (спогади)”] значно збільшиласяб, якби шан. авторка історію шкільництва доповнила і підперла фактами та цифрами тих офіціальних відомостей, які знаходимо на сторінках “Журнала Міністерства Народного Просвещенія”” [Цит. за: 4, с. 519].
До фактичної сторони наукової праці відносимо також точність цитування. В. Біднов у рецензії на книгу Є. Руданської “Листи Василя Горленка до Панаса Мирного 1883 – 1905” радить науковцям: “Додамо лише, як побажання, щоб у цих виданнях документи передавалися згідно з оригіналом…” [Цит. за: 4, с. 519]. У методичних рекомендаціях редакторам із роботи над цитатним матеріалом М. Тимошик також звертає на це увагу редакторів-початківців, але вже не як на пораду, а як на граматичне правило. Він уважає, що цитати з попередніх видань, у яких дотримано інших правописних норм, “приводити до вимог сучасного правопису <…> недоречно” [9, с. 270].
Одним із завдань редагування є забезпечення гармонійної єдності змісту й форми наукового твору, тому велике значення має аналіз його структури. Детальне вивчення структури, свідоме акцентування уваги на цьому аспекті аналізу дозволяють досягти ясності викладу матеріалу, сконцентрувати зацікавлення читача, спрямувати його сприйняття на першочергове осягнення найбільш значимих у науковому плані фрагментів тексту. Як зазначає М. Тимошик, “уважне прочитання та глибоке осмислення змісту оригіналу дає змогу редакторові визначити “плюси” й “мінуси” структурної його побудови” [9, с. 322]. Робота над структурою, удосконалення її під час редагування – дуже важливе й відповідальне завдання, вирішення якого вимагає глибокого осмислення твору в цілому. Прикладом такого осмислення є видання “Галицько-руських народніх приповідок”, зібраних і упорядкованих І. Франком. В. Гнатюк, рецензуючи цю книгу, відзначав: “Друга прикмета збірки – се дуже гарне упорядкованє матеріялу, що далеко важнїйше від самого зібрання” [Цит. за: 4, с. 511].
Чіткість і стрункість структури твору досягається тоді, коли виклад матеріалу здійснюється за планом. М. Тимошик одним із способів поліпшення структури видання називає систематизацію зібраного матеріалу [9], тобто приведення його до одного показника, класифікація за певною ознакою, уніфікованість підходу тощо. На цьому ж наголошував і Вас. Д. у рецензії на книгу П. Клепатського “Огляд джерел до історії України”: “Поділ курсу на розділи викликає здивованнє. Автор не має одної підстави для поділу джерел на громади. З одного боку він бере за підставу зміст джерел… а з другого ділить джерела на підставі ґеоґрафічній… Через те, що автор не подав у свому курсі ні звичайного загального вступу, ні хоча однієї систематики джерелознавства, а обмежив свій виклад тільки системою сієї дисципліни, не можна зрозуміти тих міркувань, на підставі яких він ділив так джерела до історії України. Безсистематичність курсу… плутає тільки уяву слухачів” [Цит. за: 4, с. 517]. Крім того, тут відзначено недотримання композиції наукового видання, котра обов’язково повинна мати три частини – вступну (обґрунтування актуальності теми, доцільності її розробки, мета, методи і прийоми, особливості дослідження тощо), основну (показ процесу дослідження, розробка теми), заключну (висновки праці, можливі напрями наступних досліджень).
Ще один спосіб поліпшення структури видання М. Тимошик формулює як “виявлення і ліквідація повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних “не за темою”” [9, с. 322]. На окреслену ваду наукових творів звертає увагу С. Сірополко в рецензії на видання С. Русової “Теорія і практика дошкільного виховання”: “Авторка виходить за межі основної теми своєї книжки – передшкільне виховання, відводячи багато місця питанням, які дотикають до теми – виховання дітий шкільного віку… Розуміється, нічого не можна було б мати проти такого поширення теми, коли б воно не було переведене коштом зуження основної теми книжки: так, авторка зовсім обходить питання про форми орґанізації передшкільного виховання” [Цит. за: 4, с. 517 – 518]. Із цитованого уривка зрозуміло, що рецензент зауважує недотримання так званого “правила співмірності” – заголовок твору або окремої рубрики не повинен бути ширшим або вужчим за зміст твору або рубрики. Якщо цього правила не дотримано, то твір або його частина вужчі чи ширші їхніх актуальних тем. При цьому автор або пропускає певні частини теми, або включає в текст те, що не стосується теми. У першому випадку тема розкривається не повністю, у другому – її межі розмиваються. У зазначеному випадку спостерігаємо вихід за межі теми (помилка, котра зустрічається частіше). Серед причин розширення теми А. Мільчин називає:
1) великий обсяг зібраного автором матеріалу (матеріал важко піддається систематизації, а автору шкода виключати зібране); (для прикладу візьмемо таку цитату: “…Часом факт більше ваги збутий кількома словами, а навпаки – над менше важливим розписуєть ся автор надто широко. Се має місце головно там, де до вияснення сих менше важних фактів удало ся авторови видобути новий матеріял” [Цит. за: 4, с. 511]);
2) нестача матеріалу через нерозробленість теми (щоб заповнити лакуни, автор підміняє ту чи іншу частину теми близькими до неї матеріалами, хоча вони стосуються теми опосередковано);
3) автор губить орієнтацію в матеріалі через великий обсяг твору, особливо під час роботи над уривками, він не перевіряє відповідність викладеного матеріалу темі, вираженій заголовком [5].
Звідси витікає, що редактор, прочитавши розділ, главу, параграф, повинен зіставити зміст із заголовком і зробити висновок щодо їхньої співмірності.
Науковий твір відрізняється не тільки чітко вираженою тричленною структурою, але й наявністю довідково-допоміжних елементів. Тому редактору необхідно з’ясовувати, як співвідноситься зміст елементів архітектонічної будови видання. Зокрема, І. Кревецький у рецензії на книгу М. Тершаковця “Галицько-руське літературне відродження” указував на несистематичність відомостей у її змістових елементах: “Також неприємно вражає розбиваннє одного й того самого письменника на кілька роздїлів… не числячи спеціяльних іще додатків на кінці” [Цит. за: 4, с. 511].
Строго логічна побудова тексту, такі умовиводи, коли авторська думка не тільки витікає з певних посилань, але й має закономірні асоціативні зв’язки з дотичною до неї інформацією, – вимоги до будь-яких творів. Логічний зв’язок, котрий забезпечує смислову послідовність і виклад, в якому думки не суперечать одна одній, особливо визначає спосіб групування матеріалу в наукових творах. При цьому важливо дотримуватися єдиного підходу до явищ і предметів, що аналізуються. У логіці й теорії редагування цей закон називають однією підставою для поділу. Першим правилом класифікації є те, що її здійснюють лише на одній основі поділу. Однак потрібно враховувати, що ця норма не виключає можливості послідовного поділу понять за різними основами. Класифікація на основі однієї ознаки називається однопараметричною, а на основі кількох – багатопараметричною. Про недотримання вимог до однопараметричної класифікації пише М. Голубець у “Листі до редакції”: “…Пан З. не має поки що виробленого погляду на “задачі історика українського мистецтва”; до одної і тої самої книжки ставить він ріжні вимоги…” [Цит. за: 4, с. 519].
Отже, протягом аналізованого періоду наукове книговидання сприяло самоідентифікації українців, доводило значення українського письменства як найпотужнішого чинника національного відродження, відстоювало просту народну мову як мову наукового спілкування, здійснювало апробацію й закріплювало результати наукового дослідження, встановлювало наукові пріоритети, забезпечувало спадкоємність наукового пізнання, доводило результати дослідження до спеціалістів, упроваджувало його результати в практику. Вимогами до цього виду видань стали актуальність і новизна поставленої проблеми та її вирішення, наявність термінологічної бази й системи фактів, на яких будується дослідження, забезпечення гармонійної єдності змісту й форми наукового твору, логічність, єдність підходу до явищ і предметів, що аналізуються, доцільність вибору методів дослідження, лаконічність, аргументованість і об’єктивність, тактовність у ставленні до праць попередників. Окрему увагу редактори приділяли структурі наукового твору – обов’язковій тричленній композиції, співмірності розділів, глав, параграфів, відповідності змісту й заголовку.
Література
1. Антонова С. Г., Васильев В. И., Жарков И. А., Коланькова О. В., Ленский Б. В., Рябинина Н. З., Соловьев В. И. Редакторская подготовка изданий: Учебник / Под ред. С. Г. Антоновой. – М.: Логос, 2004. – 496 с. 2. Благовірна Н. Б. Розвиток типологічної структури видань кінця ХІХ – початку ХХ ст. [Електронний ресурс] / Н. Б. Благовірна. – Режим доступу : http://journlib.univ.kiev.ua/index.phpHYPERLINK “http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2396"?act=articleHYPERLINK “http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2396"&HYPERLINK “http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2396"article=23963. Благовірна Н. Б. Становлення і розвиток української видавничої справи Галичини після російської революції 1905 р. (на прикладі “Українсько-руської Видавничої Спілки”) / Н. Б. Благовірна// Наукові записки Інституту журналістики. – 2005. – Т. 21. – С. 74 – 80. 4. Видавнича справа та редагування в Україні : постаті і джерела (ХІХ – перша третина ХХ ст.) : навч. посібник / за ред. Н. Зелінської. – Л. : Світ, 2003. – 612 с. 5. Мильчин А. Э. Методика редактирования текста : учебник / А. Э. Мильчин. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Логос, 2005. – 524 с. 6. Партико З. В. Загальне редагування : нормативні основи : навч. посібник. – Л. : Афіша, 2001. – 416 с. 7. Петлюра С. В. Статті / С. В. Петлюра / упоряд. та авт. передм. О. Климчук. – К. : Дніпро, 1993. – 341 с. 8. Словниккнигознавчих термінів / В. Я. Буран, В. М. Медведєва, Г. І. Ковальчук, М. І. Сенченко. – К. : ТОВ “Видавництво Аратта”, 2003. – 160 с. 9. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця : практ. посібник / Микола Тимошик. – 2-е вид., стереотипне. – К. : Наша культура і наука, 2006. – 560 с.
Анотація
У статті на прикладі сформування фахових вимог до наукових видань проаналізовано редагування періоду нагромадження фактів редакційної практики й теорії. Доведено, що від наукової літератури вимагалися актуальність і новизна поставленої проблеми та її вирішення, наявність термінологічної бази й системи фактів, забезпечення гармонійної єдності змісту й форми твору, логічність, доцільність вибору методів дослідження, лаконічність, аргументованість і об’єктивність, тактовність у ставленні до праць попередників.
Ключові слова: редагування, наукове видання, фахові вимоги, типологія.
Науковий керівник:Кравченко Олена Леонідівна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики і видавничої справи ДЗ “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка".
УДК 655.254.22
К. Є. Черненко