Главная | Обратная связь

ДИСФУНКЦІЯ ВИДАВНИЦТВА ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ІНСТИТУТУ

 

Сучасні українські реалії сигналізують про виникнення кричущої соціокультурної проблеми – збайдужіння до книги та читання. Щороку приблизно 2% мешканців планети перестає читати, кожне наступне покоління читає менше, аніж попереднє. Це свідчення того, що читання перестає відігравати провідну культурну роль й набуває статусу супутньої діяльності [1, с. 158].

Цього літа компанія Gfk Ukraine проводила опитування на тему „Читання книг в Україні”. Згідно із результатами дослідження (опитано було 1000 респондентів на території всієї країни) можемо констатувати деякі невтішні тенденції. Насамперед, за останні сім років значно знизилася частка покупців книг (за даними 2013 року 30 % дорослих українців придбали хоч одну книгу протягом останніх трьох місяців, у вересні ж 2006 року їх частка становила 42%). І це при тому, що лише 30% дорослих читачів мають досвід читання книг на електронних носіях, а паперова книга лишається вибором номер один. Характерним також є те, що значно знизився відсоток читання навчальної, наукової та довідкової літератур (у порівнянні із художньою співвідношення складає: 18 % до 41% у 2008 році та 5% до 52% у 2013). Майже половина респондентів вважає, що читають рідше, аніж хотіли б [2].

Варто зауважити, що тенденція зниження інтересу до читання є досить задавненою проблемою світового масштабу. Ще у 1984 році президент США Р. Рейган заявив про ризик формування в країні „нації глядачів”. Тож підтримку читання і книжності США вважають важливою справою ще з тих часів, хоча Американський фонд культури оприлюднив у 2004 році статистику, згідно з якою за десятиліття (1992 – 2002) кількість читачів книг скоротилася з 54 % до 47 % [1, с. 217].

Проблематика читання стає об’єктом дискусій й у суто наукових колах, й у провладних. На сполох б’ють літературознавці, культурологи, соціологи, фахівці видавничої справи тощо. Вивчаючи феномен книги, із зарубіжних дослідників цієї теми торкалися Г.-М. Мак-Люен, У. Еко, С. Вальгардт, М. Рубакін, М. Куфаєв. Із українських заслуговує на увагу монографія В. І. Теремка „Видавництво-ХХІ. Виклики і стратегії”, в якій дослідник присвятив темі читання цілий розділ.

Для того, аби знайти шляхи подолання такої серйозної проблеми, яка наразі склалася в нашому суспільстві із читанням, важливо визначити її витоки, тобто причини та фактори, які зумовили виникнення відповідної ситуації, а також можливі важелі впливу для покращення теперішнього стану справ. У цьому контексті важливо дослідити функціонування видавництва як соціокультурного інституту, адже на сьогодні, зважаючи на динамічні зміни, які відбуваються в сфері медіа, та ті трансформації, які мають місце у видавничій галузі із розвитком інформаційних технологій, замало тлумачити видавництво лише як інституцію, яка виробляє різні види друкованої продукції. Особливо актуально це здійснити з огляду на те, що в такому ключі дослідження в Україні ще не проводилися.

Якщо ми говоримо про книжкову індустрію і про функціонування видавництва як соціокультурного інституту у її площині, то вимальовується складна модель. Метою дослідження є аналіз наявної проблеми та спроба зрозуміти, чому сучасна соціокультурна практика засвідчує втрату книгою позицій в ієрархії суспільних цінностей. Для цього варто проаналізувати кожен із елементів цієї моделі. Сюди насамперед віднесемо сукупний образ читача як об’єкта впливів і суб’єкта соціальної дії та власне видавців, які не лише продукують певний книжковий контент (хоча є й такі, які замикаються лише на книгах, що безсумнівно робить їх неконкурентоспроможними), а й посередництвом вибору видавничих стратегій впливають на формування читацької культури. Безперечно, у цій моделі задіяно значно більше ланок, проте про інші навіть не говоритимемо, зважаючи на обмеження будь-яких наукових розвідок.

У межах пропонованого дослідження було здійснено аналіз думки сучасних українських видавців щодо функціонування видавництва як соціокультурного інституту. Методом було обрано такий вид опитування, як анкетування, оскільки воно завжди доцільне та ефективне тоді, коли джерелом інформації є людина – безпосередній учасник, представник та носій досліджуваного явища чи процесу [3, с. 436].

Об’єктомдослідження були українські видавництва, а предметноюстороною об’єкта виступили особливості функціонування видавництв як соціокультурних інститутів.

Для того, щоб проаналізувати видавництва саме у такому ключі, було розроблено анкету. Формулюючи запитання, ми виходили з того, що будь-який соціальний інститут як складна соціальна форма має притаманну йому структуру, характеризується певною інституційною культурою, виконує специфічні функції тощо; і що кожен з цих аспектів треба дослідити [4].

Основною гіпотезою дослідження було те, що збайдужіння до читання частково (не можна заперечувати того, що це явище настільки багатогранне, що важко робити якісь конкретні висновки) є результатом дисфункціональності видавництва як соціокультурного інституту. Адже в умовах інтенсивного перебігу суспільних процесів чи прискорення темпів соціальних змін може виникнути ситуація, коли видозмінені суспільні потреби не знаходять адекватного віддзеркалення в структурі і функціях відповідних соціальних інститутів.

Польовий етап дослідження відбувся з 13 по 15 вересня 2013 року. Опитування здійснювалося на ювілейному 20-му Форумі видавців у Львові, який об’єднав у часі й просторі провідних гравців українського видавничого ринку. На Форумі були представлені учасники з усіх регіонів країни.

Протягом трьох днів було опитано 30 видавців (основні посади, які займають респонденти – директор, заступник директора, комерційний директор, начальник відділу маркетингу і збуту, головний редактор – тобто провідні фахівці структур). Отримані дані опрацьовувалися за допомогою програми SPSS.

Формулювання запитань анкети, як вже зазначалося, здійснювалося не безпідставно, а на основі теоретичної бази. Хоча термін „соціальний інститут” є досить нечітким і у повсякденному обігу, і у філософській літературі, сучасна соціологія визначає, що обов’язковими його елементами є такі, як структура, функції, правозастосування (санкції) та інституційна культура. Саме ці аспекти ми й намагалися охопити, розробляючи анкету [4].

Однією з типових для будь-якого соціального інституту ознак є ідеологія. Це та система поглядів та ідей, які визначають цілі та способи діяльності інституту [3, с. 189]. Респондентам було запропоновано обрати ідею, яка визначає діяльність їхнього видавництва. За результатами лідирує (42,5 %) ідея якості та високого професійного рівня, друге місце зайняла (21,1 %) ідея співробітництва зі своєю читацькою аудиторією, третє (15,8 %) – ідея вільного підприємництва та заробляння грошей, четверте місце поділили (по 10,5 %) ідея повного задоволення потреб читачів, коли попит цілком визначає пропозицію, та графа „інше” (зокрема, були запропоновані різні варіанти – знайомство українського читача із передовою світовою гуманітарною думкою, задоволення від процесу, креативний розвиток тощо).

До питань, згідно з якими можна аналізувати установки та зразки поведінки, віднесемо питання, яке стосується розуміння успішності. Як виявилося, для більшості видавців бути успішним – це продавати значні наклади книг та мати стабільний дохід і бути професіоналом та виробляти продукцію високого рівня (набрали порівну по 28,3 %). Друге місце в ієрархії успішності (17,4 %) зайняло пропагування високоетичних та високоінтелектуальних ідей серед своєї читацької аудиторії, третє (15,2 %) – залучення найновіших практик та підходів галузі (насамперед, за рахунок аналізу успіхів вітчизняних та зарубіжних колег), четверте (2,2 %) – категорія „інше”.

Цікавим є той момент, що фінансовий аспект справи у першому питанні набрав 15,8 %, а у другому – 28,5 %. Це може говорити про те, видавці соромляться (свідомо чи лише на підсвідомому рівні) відкрито заявляти про те, що ними керують гроші. Також виходить, що у їхній свідомості поняття „успішність” та „ідейність” перетинаються лише частково.

І останнім запитанням на визначення установок було запитання про те, чи цілком попит має визначати пропозицію. 57,9 % респондентів вважають, що лише частково; 21,1 % керуються іншими ідейними настановами (до прикладу, „пропозицію визначає культурний рівень читача, який маємо на меті підіймати”); 15,6 % гадають, що попит цілком визначає пропозицію, а решта обрала варіант „важко відповісти”. Загалом, питання досить актуальне у контексті такого явища, як споживацтво, проте це окрема тема для дискусії. Наразі втішною є та тенденція, що видавці налаштовані на роботу із культурним рівнем аудиторії.

Будь-який соціальний інститут має виконувати специфічні функції. З огляду на це в анкеті були закладені два відповідних запитання: одне стосувалося того, які соціальні функції має виконувати видавництво в контексті сучасного українського видавничого бізнесу, друге – того, які з цих функцій воно реально виконує. Маємо таку статистику (після кожної з функцій подаватимуться наявне та бажане відповідно): освітня та просвітницька – 39% і 36,4%; розважальна та ескапістська – 9,8 % та 30,3 %; комунікативна – 19,5% і 21,2%; інтегративна – 24,4% і 6,1%; інше – 7.3 і 6,1. Отже, українські видавці вважають, що вони досить успішно виконують свої освітню та просвітянські місії. Схожа ситуація із комунікативною функцією (забезпечення спілкування між людьми за рахунок організації їх спільної життєдіяльності, наприклад, організація різноманітних соціальних заходів). Більше того, досить курйозним є те, що, на думку видавців, ця функція навіть „перевиконується”.

Водночас проблемною та недорозвинутою виявилася інтегративна функція (встановлення зв’язків із міжнародними колегами, представлення України на іноземних ринках тощо). Чітко простежується, що відбувається заміщення освітніх ліній на ескапістські та розважальні. Це ще раз підтверджує тезу, що українці значно охочіше беруться за „легке чтиво”, а не за якісну літературу, робота з якою вимагає більше часу та інтелектуальних зусиль.

Окремий блок складали питання, які стосувалися письмового та усного кодексів поведінки, тобто норм і правил, що належать до сфери діяльності соціального інституту, а також системи санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки.

Одним із таких запитань було питання про те, яке із порушень вважають найбільш неприпустимим у власній видавничій практиці. Виявляється, найбільш неприйнятним (33,3%) є виготовлення і розповсюдження літератури із порушенням авторських прав; на другому місці опинилося виготовлення і розповсюдження літератури із неякісним змістом (наприклад, навчальні видання із недостовірною інформацією); третє місце (по 13,9 %) поділили виготовлення і розповсюдження література із мовними помилками та такої, яка суперечить моралі; четверте (11,1 %) – неякісна поліграфія. Категорії „інше” та „важко відповісти” отримали по 2,8 %.

У контексті дотримання норм і правил можемо говорити про правозастосування, а отже, про видавничі стандарти. Актуально було дізнатися, як видавці оцінюють їхню якість та чи цілком дотримуються наведених там вимог. Більшість (45%) респондентів вважає, що наявні стандарти середньої якості і вимагають певних доопрацювань; трішки менша частина опитаних (30%) гадає, що стандарти розроблені не належним чином і потребують суттєвих змін; думку про те, що стандарти якісні та досить ґрунтовні, підтримало лише 4%. Така ж кількість обрала варіант „не послуговуюся стандартами у своїй видавничій практиці”. 15% респондентів обрало категорію „інше”. Відповіді свідчать про те, що нормативна база галузі потребує реформ, адже натепер маємо в ній чимало „білих плям”.

Оскільки значна частина порушень стосується саме оформлення службової частини видання, то це питання також було винесено в анкету. Як виявилося, більшість (55%) вважає, що ця система містить багато застарілих і непотрібних правил, але все одно їх дотримується. 35 % респондентів суворо дотримуються цих правил, адже вважають, що вони принципово важливі. Решта (по 5%) або гадає, що система містить багато застарілих і непотрібних правил, яких не варто дотримуватися; або інколи цілком дотримується, а інколи дещо відходить від приписів. Результати продовжують свідчити про те, що видавничі стандарти в Україні потребують трансформацій.

Наступне питання було покликане з’ясувати, чи потрібні, на думку видавців, певні органи та організації, спрямовані на контроль контенту видавничої продукції. 35% опитаних вважає, що цими питаннями має займатися Книжкова палата, 30% схиляються до того, що такі органи чи організації зовсім не потрібні, 5% гадають, що це мають бути держані органи. По 15% обрали категорії „інше” (зокрема, є дві основні думки: контролювати мають власне читачі або має бути присутня самоцензура) та „важко відповісти”. Загалом, відповіді можна розцінювати так, що Книжкова палата користується певним авторитетом (принаймні її функціональність отримала більше підтримки, аніж ті ж таки видавничі стандарти).

Останнє запитання із цього блоку мало визначити ставлення до самоцензури у видавничій галузі. Маємо такі результати: 40% вважають її нормальним явищем, яке контролює інформаційний потік; 25% переконані, що вона потрібна лише в незначній мірі; 15% схиляються до того, що вона є цілком неприпустимим явищем; 20% обрали категорію „мені байдуже”. Як виявилося, переважає думка про те, що самоцензура таки потрібна.

Стрімкий розвиток інформаційних технологій викликав чимало змін у багатьох сферах суспільного життя. Видавнича також не стала винятком. Не буде перебільшенням сказати, що злам, який ми переживаємо нині, не менш гострий, аніж середньовічне винайдення друкарського верстата Гутенбергом. У цьому ключі цікаво було з’ясувати, як видавці ставляться до такого розвитку і що у ньому вбачають, тож була сформована низка запитань. Зокрема, запитувалося про те, як сприймаються електронні книги. Результати є досить неочікуваними: 60 % опитаних розцінюють їх як ще одну нішу для розвитку та фінансового зиску, й лише 25% гадають, що вони виступають у ролі загрози для успішного функціонування бізнесу. 5 % респондентів ставляться до електронних книг із байдужість, а 10 % обрало категорію „інше” (приміром, „сприймаю їх як невід’ємний складник інформаційної доби” чи „працюю із електронними книгами, але не є їх фанатом”). Отже, українські видавці сприйняли інформаційні зміни із оптимізмом.

У цьому блоці було також запитання про те, скільки відсотків має складати ціна електронного варіанту від ціни паперового, щоб це було вигідно й читачеві, й видавцю. Більшість (40%) вважає, що вона має складати половину; 20 % гадає, що 30 – 49%; по 6,7% отримали варіанти 1 – 29% і 51 – 74%. 26,7% зайняла позиція „важко відповісти”. Загалом, панівною є думка, що ціна електронного варіанту не має бути ані зависокою, ані занизькою. Найоптимальніше, у межах 30 – 50%.

На запитання про те, чи зацікавлені вони в створенні електронних книг як в одному із напрямів діяльності видавництва, 55% відповіли, що так, і лише 25%, що ні (інші обирали варіанти „важко відповісти” чи „інше”). Це продовжує підтверджувати думку про те, що в сфері панує готовність до експериментів та змін.

Якщо говорити про інтеграцію України та про культурний обмін найкращими здобутками літератури, то важливим є аспект продукування перекладних видань. Як виявилося, 80% опитаних так чи інакше займається виданням перекладної літератури. Основними проблемами, із якими стикаються видавці під час підготовки перекладних видань, є: брак кваліфікованих перекладачів та те, що залучення останніх вимагає фінансових затрат, які не завжди потім окуповуються (набрали по 41,7%); 8,3% стикаються із юридичними складнощами; така ж кількість опитаних із проблемами не стикалася. Отже, до проблем із стандартами додаються проблеми браку кваліфікованих перекладацьких кадрів.

І останній блок запитань стосувався маркетингових аспектів сфери. Видавничий маркетинг є надзвичайно важливим, адже він стимулює розвиток прагматичного мислення, допомагає знаходити і реалізовувати нові можливості [5].

За результатами дослідження, рекламу як засіб досягнення маркетингових цілей видавництва повноцінно використовують 15% опитаних; лише частково – 70%; зовсім не використовують – 10%; категорію „інше” обрало 5%. Із тих, хто не використовує чи використовує лише частково планують почати використовувати чи розширити використання 41,2% респондентів; 52,9% цього робити не планують. Із основних причин відмови: 46,2% – фінансова затратність, 38,5 % - неефективність; решта не визначилися із відповіддю.

Для співпраці зі своїми читачами (власне, продовження теми виконання комунікативної функції) використовують: 38,5% – участь у фестивалях, форумах та різноманітних виставках; 32,7% – інтернет-ресурси; 23,1% – організацію автограф-сесій із авторами, проведення конференцій. Решта обрала варіант „інше”.

Серед використання інтернет-ресурсів розподілення відбувається так: 32,7% – персональний сайт, 26,5 % – Facebook, 12,2% – YouTube, 10,2% – ВКонтакті, 6,1% – інше, 4,1% – LiveJournl, 2% – не використовують інтернет-ресурси.

Можна підсумувати, що в цьому напрямку також існують проблеми. Саме умілий маркетинг допомагає просувати продукцію, а українські видавці не можуть його повноцінно залучити. Знову ж таки постають проблеми фінансів та наявності професійних кадрів (бо реклама не є неефективною апріорі, вона неефективна у невмілих руках).

У рамках вирішення питань, пов’язаних із падінням авторитету книжності, було проведено опитування провідних представників українського видавничого ринку. Як вже говорилося в основній частині, якщо динамічні зміни, які відбуваються у суспільстві, не знаходять свого віддзеркалення у функціонуванні соціального інституту, то цей інститут стає дисфункціональним. Зміни, про які безпосередньо можемо говорити у контексті досліджуваної проблеми, це те, що Зигмунт Бауман, виступаючи у рамках цьогорічного Форуму видавців, назвав третьою концепцією сприйняття часу або „тиранією моменту”. За словами соціолога, в одному лише примірнику газети New York Times міститься більше інформації про суспільні події, ніж люди в добу Просвітництва сприймали й аналізували за усе своє життя. Інформатизація суспільства робить йому свої виклики [6].

Щоб досліджувати цю проблему комплексно, треба залучати не тільки видавців, але й читачів, книгорозповсюджувачів, певні державні інституції, які займаються координаційною роботою, працівників бібліотек тощо.

Наразі ж можна констатувати, що найбільш виразно постає проблема застарілості нормативних документів: чинні стандарти не відповідають потребам галузі та вимогам часу. Не менш гострою є проблема браку фінансових коштів (звідси витікає і неможливість повноцінно використовувати маркетингові стратегії, й займатися перекладною літературою, й багато чого іншого). Що тут реально можна зробити? Наприклад, працювати із законом про націнку, який в Україні призвів до того, що гроші заробляють не видавці чи автори, а представники торговельної сфери.

Слушно зауважив В. І. Теремко у своїй монографії „Видавництво-ХХІ. Виклики і стратегії”, що в Україні, крім затвердження на урядовому рівні концепцій підтримання читання, нічого більше зроблено не було. Старання бібліотек чи деяких неурядових фондів принципово нічого не змінило. Зокрема, науковець підсумовує: „Немає системного моніторингу кількісних показників і аналізу глибинних процесів у сфері читання. Відсутні і продумані системні дії. Інтелектуальне забезпечення цієї роботи міг би перебрати Інститут книжності і читання, якби він був заснований і знайшов належну підтримку, як це зроблено в багатьох країнах” [1, с. 228].

Література

1. Теремко В. Видавництво-ХХІ. Виклики і стратегії : монографія / Василь Теремко. – К. : Академвидав, 2012. 2. Соціологи виявили серед українців 50% активних читачів книг [Електронний ресурс] // „Дзеркало тижня” : електронна версія видання. – Текст. і граф. дані. – К., 2013. – Режим доступу: http://dt.ua/UKRAINE/sociologi-viyavili-sered-ukrayinciv-50-aktivnih-chitachiv-knig-128357_.html (дата звернення: 30.11.2013). – Назва з екрана. 3. Городяненко В. Г. Соціологія : підр. для студ. вищ. навч. закладів / В. Г. Городяненко, О. В. Гілюн, А. В. Демічева, С. В. Легеза, Н. А. Липовська, О. В. Ходус, Л. І. Швидка. – К. : Академія, 2008. 4. “Social Institutions”, in the Stanford Encyclopedia of Philosophy, http://plato.stanford.edu/entries/social-institutions/, accessed 24/10/2013. 5. Теремко В. Видавничий маркетинг / Василь Теремко. – К. : Академвидав, 2009. 6. Бауман З. Зміни треба прийняти. Невелике доповнення до довгої соціальної історії часу [Електронний ресурс] // „Zbruc” : електронна версія видання. – Текст. і граф. дані. – К., 2013. – Режим доступу: http://zbruc.eu/node/12643 (дата звернення: 30.11.2013). – Назва з екрана.