Главная | Обратная связь

Особливості захисту честі і гідності особи

Згідно зі ст. 28 Конституції України ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Відповідні положення містить також ст. 297 Цивільного кодексу України:

1) кожен має право на повагу до його гідності та честі;

2) гідність та честь фізичної особи є недоторканними;

3) фізична особа має право звернутися до суду з позовом про за­хист її гідності та честі.

Морально потерпіла сторона має право вимагати через суд спрос­тування відомостей, які порочать її честь та гідність, а друга сторо­на, яка такі відомості поширила, зобов'язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.

Позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред'явлений особою, про яку поширено такі відомості, а також її близькими родичами, якщо відомості прямо чи посеред­ньо їх порочать. Відповідачем виступає фізична або юридична осо­ба, яка (незалежно від наявності її вини) поширила відомості, що не відповідають дійсності, або виклала їх неправдиво, і це порочить честь і гідність позивача.

Засоби захисту честі і гідності фізичної особи:

1) право потерпілої сторони на відповідь, тобто на висловлення потерпілою стороною власної думки про поширену щодо неї інфор­мацію, на власне тлумачення обставин справи. Це право реалізу­ється, коли поширена інформація за змістом є правильною, але потерпіла особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки;

2) спростування відомостей, які її порочать. Порядок спросту­вання відомостей встановлюється законом або судом. Спростування має відбуватись, як правило, у формі, ідентичній поширенню ін­формації (та ж шпальта газети, той же шрифт тощо), має бути про­ведено або підписано особою, яка поширила неправдиву інформацію.

У разі відмови винної особи вчинити відповідні дії з виконання судового рішення, які спрямовані на усунення порушень честі і

гідності, вона може бути оштрафована відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Сплата штрафу не звільняє цю особу від обов'язку виконати рішення суду.

Поняття, види і значення строків позовної

Давності

Позовна давність — це строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення сво­го права через суд. У цивільному праві застосовують два види строків позовної давності:

1) загальні строки позовної давності поширюються на всі ци­вільні правовідносини. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки;

2) спеціальні строки позовної давності встановлено для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і ці строки, по­рівняно із загальними, можуть бути або скорочені, або подовжені.

Зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування вміщених у засобах масової інформації ві­домостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію (обчис­люється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інфор­мації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідати­ся про ці відомості);

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

4) у зв'язку з недоліками проданого товару;

5) про скасування договору дарування;

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про ви­знання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Взаємною згодою сторони можуть збільшувати позовну давність, встановлену законом, але скорочення позовної давності за угодою сторін не дозволяється.

Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення позовної давності. Позовна давність за­стосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленої нею до винесення судом рішення. Закінчення позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для від­мови у позові.