Главная | Обратная связь

Гарантії законності і правопорядку

 

Для забезпечення нормальної життєдіяльності суспі­льства, непорушності прав і свобод людини законність і пра­вопорядок мають бути міцними і стабільними. Ці якості на­даються їм системою гарантій - комплексом засобів і спосо-

бів, спрямованих на забезпечення суворого і неухильного до­держання і виконання норм права усіма учасниками суспіль­них відносин.

Розрізняють гарантії загальні (економічні, політичні, ідеологічні) і спеціальні, тобто юридичні. Економічні гарантії -це насамперед рівність усіх форм власності, рівність економі­чних можливостей суб'єктів суспільних відносин. Наявність економічно незалежних осіб, інших суб'єктів права створює об'єктивні умови для їх заінтересованості в міцному право­вому порядку і законності. Політичними гарантіями законно­сті є розвинена система народовладдя і демократичні форми та інститути його здійснення, що виявляється у свободі само­визначення особи, в об'єднанні громадян в організації за інте­ресами. Це також зумовлює заінтересованість суб'єктів демо­кратії в тому, щоб усі однаково додержувалися законів дер­жави у своїй політичній та іншій діяльності. Ідеологічні гара­нтії - це комплекс моральних, правових уявлень про необхід­ність і корисність законопослушно!' поведінки, про недопус­тимість здійснення аморальних проступків, які одночасно є протиправними; це також елементи розвиненої правової сві­домості, правової культури. Важливе значення має свобода преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з право­порушеннями в кожній сфері державного і суспільного життя.

Юридичні гарантії - система правових засобів і інсти­тутів права, завдяки яким забезпечується додержання та ви­конання законів. Юридичні гарантії вельми різноманітні. Це, наприклад: закріплений у законі обов'язок органів держави, посадових осіб, громадян, громадських та інших об'єднань суворо додержуватися законів і виконувати їх при здійсненні своєї діяльності; нормативні роз'яснення законів; норми, які регулюють виконання державного примусу і передбачають юридичні санкції та ін.

У системі юридичних гарантій велике значення мають індивідуально-правові акти. Вони видаються на основі законів і тому спрямовані на забезпечення законності в реальних кон­кретних життєвих ситуаціях, на усунення перешкод у додер­жанні, виконанні, використанні прав і свобод різними

65суб'єктами права, на ліквідацію допущених правопорушень (наприклад, скасування незаконних нормативно-правових ак­тів, вироків суду, адміністративних стягнень тощо).

Головне місце серед правових гарантій законності та правопорядку займають конституційно-правові засоби - прин­ципи, норми, процедури, які покликані забезпечити верховенс­тво Конституції як основного джерела національного законо­давства, верховенство закону, додержання прав, свобод і за­конних інтересів громадян. Конституція передбачає систему нагляду за станом законності у сферах законотворчості та пра-вореалізації. Конституція України, проголошуючи принцип верховенства права і відповідно найвищу юридичну силу Ос­новного Закону, закріплює вимогу: "Закони та інші норматив­но-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" (ст. 8). Для проведення в життя прин­ципу верховенства Конституції нею заснований спеціальний державний інститут - Конституційний Суд, єдиний орган кон­ституційної юрисдикції в Україні. Згідно зі ст. 147 він "вирі­шує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України". Крім законів Конституційний Суд України може визнавати неконституційними правові акти Вер­ховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст. 150), чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надан­ня згоди на їх обов'язковість (ст. 151).

Центральне місце серед конституційних гарантій за­ймають ті, що покликані забезпечити права і свободи людини і громадянина. Так, Конституція України закріпила принцип, згідно з яким недопустимим є обмеження прав і свобод, за винятком випадків, зазначених у Конституції (ст. 64); Необ­хідно підкреслити, що Конституція закріплює непорушність конституційних прав і свобод. Вони не можуть бути скасовані або звужені за змістом і обсягом при прийнятті нових законів чи внесенні змін у чинні закони (ст. 22). Важливою гарантією дієвості встановлених законом прав і свобод є вимога доводи-

ти їх зміст до відома населення (ст. 57).

Перелік конституційних гарантій прав і свобод грома­дянина доповнюється правом на судовий захист. Згідно зі ст. 55 Конституції "кожному гарантується право на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і служ­бових осіб". Для захисту прав і свобод людини Конституція засновує крім судових органів інститут Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини. Конституційною нове­лою є і надання громадянам права після використання усіх національних засобів правового захисту звертатися за захис­том своїх прав і свобод до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Особливе місце серед юридичних гарантій належить інституту юридичної відповідальності. Остання застосовуєть­ся до винних правопорушників. Головною метою і функцією юридичної відповідальності є загальне попередження, спря­моване на адресу потенційних правопорушників, і часткове попередження (превенція - запобігання злочинам) самого правопорушника. Покарання особи, винної у здійсненні пра­вопорушення, є важливим засобом для зміцнення законності, причому його ефективність виявляється, як відомо, не у жорс­токості, а в невідворотності. Важливим є і те, що інститут юридичної відповідальності поширюється на державу, її ор­гани, на посадових осіб у випадку прийняття ними неправо­мірних (незаконних) нормативно-правових та інших правових актів, внаслідок чого громадянам, іншим суб'єктам права бу­ла заподіяна шкода, порушені їх права і свободи.

Правова культура

 

Важливою умовою функціонування законності є пра­вова культура - стабільна відповідність способу і результату поведінки всіх і кожного правовим нормам, принципам, цін­ностям, знанням, які у сфері права сприйняті людьми та реа­лізуються в юридичній практиці. Можна виділити такі елеме­нти правової культури громадян і посадових осіб: усвідом­лення кожним суб'єктом права того, що право як форма сус-

67пільних відносин є великою цінністю; знання права, розумін­ня його смислу; уміння тлумачити ті чи інші положення за­кону, з'ясовувати його мету, визначати сферу дії: моральний обов'язок поважати право навіть у випадку несхвалення пра­вових норм; уміння застосовувати в практичній діяльності правові знання, використовувати закон для захисту своїх за­конних прав та інтересів; здатність орієнтуватись у складних правових ситуаціях та ін.

Правова культура особи нерозривно пов'язана з пра­вовою культурою суспільства, яка не може виникнути без правової діяльності людини. Разом з тим правова культура суспільства робить зворотний вплив на людину, сприяючи підвищенню рівня її правової культури.

Правова культура суспільства відбиває рівень (якість, стан) розвитку правосвідомості, права, законодавства, закон­ності й юридичної практики і охоплює сукупність усіх право­вих цінностей, створених людьми у сфері права.

Структуру правової культури суспільства складають такі компоненти.

1. Стан юридичної охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина. Показниками цього є наявність демо­кратичного, гуманістичного, справедливого законодавства, його відповідність міжнародним правовим стандартам прав людини, достатність правових засобів, особливо правових процедур, для захисту конституційних прав і свобод.

2. Ступінь здійснення принципу верховенства права в практиці державного і суспільного життя. Важливими показ­никами можуть бути: наявність правових законів, що відпові­дають праву, відповідність законів Конституції України, а за­конам - підзаконних нормативно-правових актів; ступінь безпосередньої реалізації норм Конституції при вирішенні конкретних юридичних справ.

3. Рівень правосвідомості суспільства, тобто ступінь знання права, розуміння його необхідності для регулювання правових відносин, віра у справедливість права. Рівень пра­восвідомості визначається масовістю правомірної поведінки громадян, масштабами і якістю юридичної освіти, рівнем роз-

витку юридичної науки, правового мислення та ін.

4. Стан законодавства, ступінь його досконалості за змістом і формою. Рівень правової культури суспільства ви­значається тим, якою мірою втілились у законодавстві досяг­нення юридичної думки, наскільки оптимальними є методи, типи, способи регулювання правових відносин, як використа­ні правові засоби і прийоми юридичної техніки.

5. Стан законності в суспільстві. Найважливішими її критеріями є ступінь правового закріплення вимог законності в системі законодавства, реальне їх здійснення. Рівень право­вої культури суспільства, якщо розглядати його в цій площи­ні, значною мірою залежить від ставлення самого законодавця до принципу законності, від правового виховання громадян, особливо посадових осіб та ін.

6. Стан практичної роботи суду, прокуратури, інших юридичних органів, які застосовують право, відображає їх ре­альну роль у правовій системі, ступінь додержання прав і свобод людини, норм етики, моралі тощо.

7. Ступінь сприйняття правового історичного досвіду як національної правової системи, так і правових систем ін­ших держав.

Рівень правової культури суспільства свідчить про те, як використано передові зразки правового регулювання, до­держано наступність у праві та ін. Особливо важливою є сту­пінь засвоєння історичного досвіду правового регулювання (історичні, літературні, наукові пам'ятки, правові традиції, звичаї, правові доктрини тощо).

Антиподом правовій культурі є правовий нігілізм, тобто нерозуміння значення законів або негативне ставлення до права, невизнання його цінності. "Живучість" правового нігілізму пояснюється як історичними, так і сучасними причинами. В умовах самовладдя, що було характерним для Російської імперії, до права, закону ставилися як до чогось непотрібного. Процес впровадження правових принципів у державне і суспільне життя, що розпочався наприкінці XIX — початку XX ст., був перерваний тоталітарним режимом, який склався у 30-х роках.

69Не менш значущими є причини поширення правового нігілізму і в наші дні. До них належать неупорядкованість за­конодавства, його нестабільність і суперечливість, низький рівень правової культури, численність відомчих правових ак­тів. Неабияке значення має криза політичної і економічної си­стем, недоліки у правовій освіті та вихованні.

Переборенню правового нігілізму і підвищенню право­вої культури мають сприяти: правова інформація, правове нав­чання і виховання, поборення недовіри до роботи правоохорон­них органів, виховання законопослушності у громадян, підгото­вка юридичне грамотних кадрів для державного апарату тощо.

Демократія

 

Демократія - це така форма організації і здійснення політичної (державної) влади народу, яка ґрунтується на рів­ноправній участі громадян у формуванні органів держави та контролю за їх діяльністю, на правозаконності й рівності гро­мадян перед законом, на встановленій правом взаємній від­повідальності держави і особи. Сутність демократії виявля­ється в суверенному праві народу формувати органи держа­вної влади, а через них і безпосередньо управляти своїми справами (політичне самоврядування). Зміст демократії як форми організації і здійснення державної влади складає сис­тема норм, принципів, процедур, форм і інститутів, які реалі­зують принцип народовладдя.

У цьому аспекті демократію можна охарактеризувати як внутрішню форму держави. Як суспільно-політичне явище демократія є критерієм відмежування верховної державної влади народу від інших її різновидів: влади одного (деспотія, монархія), влади небагатьох - кращих і благородних (аристо­кратія), влади багатства (олігархія) та ін.

Демократія і народовладдя - дві нерозривно пов'яза­ні сторони державності, їх треба розрізняти. Народовладдя вказує на те, кому належить влада (у даному разі народові), тобто хто є її первинним джерелом і носієм, а демократія - як ця влада організована, якими способами вона реалізує свої

повноваження, тобто як вона править.

Демократії притаманні ознаки, що характеризують її як форму організації і здійснення державної (політичної") вла­ди народу.

1. Визнання народу кожної конкретної країни верхов­ним, суверенним носієм і джерелом політичної (державної") влади - головна ознака демократії. У ст. 5 Конституції Украї­ни проголошується, що "носієм суверенітету і єдиним джере­лом влади в Україні є народ". Із визнання народу єдиним джерелом державної (політичної) влади випливають певні по­літичні й правові наслідки. Головні з них такі: по-перше, тіль­ки народ має право конституювати, легітимувати, контролю­вати органи державної влади, яким він за власним бажанням передає свої повноваження на здійснення влади; по-друге, влада народу в правовому аспекті чітко відокремлюється від усіх інших виявів влади в суспільстві і таким чином створю­ється правова перешкода посяганням на неї з боку інших по­літичних суб'єктів.

2. Державний характер демократії як ознака зумовле­ний природою політичної влади і процесом її реалізації. Полі­тична влада реально потребує свого здійснення на постійній, безперервній і професійній основі. З огляду на це, а також з інших причин народ, будучи певною політичною спільнотою людей, фактично не може за сучасних умов у всіх випадках здійснювати владу, яка належить йому. Тому цю функцію ви­конує держава, її органи, яким народ делегує (передає на від­повідний час) свої повноваження. В особі цих органів, насам­перед представницьких, держава є носієм і реалізатором полі­тичної влади народу.

3. Політичний характер - також ознака демократії, оскільки вона є організуючим принципом і чинником діяль­ності різних політичних сил у боротьбі за володіння держав­ною владою та її утримання, за вплив на процес прийняття державних рішень.

4. Реальна можливість народу періодично змінювати склад представницьких органів - важлива ознака демократич­ного устрою державно-організованого суспільства. Суть де-

71мократії у цьому аспекті виявляється в тому, що представни­цькі органи обираються не довічно, а на певний строк, який встановлюється конституцією країни. Якщо у виборців немає реальної можливості обрати і переобрати представників за власним розсудом, це означає, що принцип народовладдя втратив здатність впливати на управління державними і сус­пільними справами.

5. Визнання політичної свободи громадян - одна з ознак демократичного устрою як державних, так і громадсь­ких інституцій. Система демократії - це по суті форма захис­ту свободи особистості, а отже, і всього громадянського сус­пільства від незаконних дій держави. Принцип свободи грун­тується на тому, що не людина існує для держави, а держава для людини. Влада держави, закони, які нею видаються, сис­тема правосуддя - усе повинно бути гарантією здійснення, охорони і захисту свободи людини.

6. Політична рівноправність участі громадян у форму­ванні органів держави і організації контролю за їх діяльністю є одночасно і ознакою, і принципом демократії. Рівність по­ширюється на всі права, які відкривають шлях до влади, пов'язані з її набуттям або утриманням. Кожний громадянин має право брати участь у висуненні кандидатів, бути обраним на певну державну посаду, виступати ініціатором відкликан­ня або позбавлення повноважень обраних представників вла­ди, вимагати призначення і проведення розслідування та здій­снення контролю за їх діяльністю та ін.

7. Спрямованість на реалізацію прав і свобод громадян -ще одна з ознак демократії. Вона виявляється в тому, що кож­ний громадянин має право висловлювати власну думку, оби­рати будь-який варіант поведінки при володінні, користуван­ні і розпорядженні своїм майном, вибирати місце проживан­ня, професію та ін.

8. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову -сутнісна ознака демократії. Принцип поділу влади передбачає самостійність і незалежність кожної з гілок єдиної політичної (державної) влади. Історичний досвід свідчить: там, де немає поділу влади, не може бути і демократії. Побудова держави на

основі цього принципу - доказ переходу державної влади в нову демократичну якість, внаслідок чого створюється реаль­на можливість запобігти узурпації влади з боку однієї особи або державного органу і перетворенню її в тиранічну, тоталі­тарну владу.

9. Правозаконність - панування принципу законності і влади правових законів. Ця ознака внутрішньо притаманна демократії. Демократія має місце в тій державі, де існує пра­вова влада, сутність якої виявляється в пріоритеті сили права над силою державної влади. Правозаконність має багато зна­чень, які умовно можуть бути зведені до одного знаменника: всі владні дії, у тому числі й первинного носія державної вла­ди - народу, обмежуються жорсткими правовими рамками. Це дозволяє: запобігти використанню державної влади біль­шістю населення проти меншості; спрямовувати всю діяль­ність органів держави і посадових осіб на забезпечення прав і свобод громадян та ін.

10. Взаємна юридична відповідальність держави і громадян (підданих) - важлива ознака, що логічно випливає з правозаконності, принципу поділу влади. "Держава відповідає перед людиною за свою діяльність" (ст. З Конституції Украї­ни). Наявність такої відповідальності - головна відмінність демократичної держави від недемократичної. Якщо в умовах останньої головний тягар обов'язків покладено на громадян (підданих), то демократія передбачає перекладення цього тя­гаря на державні органи і посадових осіб. Це не означає, що громадяни звільняються від обов'язку додержуватися законів, підтримувати суспільну дисципліну. Законність в умовах де­мократії однаково потребує здійснення правомірних дій як від органів держави, посадових осіб, так і від громадян. В іншому разі вони повинні нести юридичну відповідальність, міра якої має визначатися демократичним і незалежним судом.

Перелічені ознаки розкривають історичну сутність демократії: вона може бути реальною формою організації і здійснення державної влади лише на певному етапі, коли для цього є необхідні передумови. Так, економічні передумови демократії виявляються в наявності економічної свободи осо-

би, у рівності всіх форм власності та в їх однаковій охороні й захисті з боку держави. Політичні передумови - визнання на­роду суб'єктом політичної (державної') влади, реальна можли­вість громадян брати участь у формуванні органів влади і здійснювати контроль за їх діяльністю. Суб'єкти політичної системи зобов'язані додержуватися принципу законності у боротьбі за державну владу. Ідеологічні передумови характе­ризуються плюралізмом думок, свободою для засобів масової інформації. "Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова" (ст. 15 Конституції України). Державно-правові передумови - це, насамперед, конституційне закріп­лення прав і свобод людини і громадянина, принципу поділу влади, рівності усіх громадян перед законом та ін.

Сутність та соціальне призначення демократії вияв­ляються в її функціях - основних напрямках її впливу на сус­пільні відносини з метою вирішення завдань найбільш ефек­тивної організації і функціонування органів державної влади. Залежно від характеру впливу функції можна поділити на дві групи. Перша поєднує функції, які розкривають значення де­мократії з точки зору взаємодії держави і суспільства, полі­тичної системи і держави:

1) функція самоорганізації населення країни в єдину органічну цілісність, що виявляється в організаційних зв'язках між різними суб'єктами демократії. Це дає можли­вість здійснювати самоорганізацію населення як джерела і носія державної влади;

2) функція забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів політичної системи, багатопартійності, яка сприяє виникненню та розвитку нормальних, конституційне врегу­льованих зв'язків між державою, політичними партіями, ін­шими самоврядними організаціями і дає можливість обмежу­вати боротьбу різних політичних сил цивілізованими рамками співробітництва. Правовий засіб забезпечення цієї функції — чітка врегульованість правових статусів суб'єктів демократії;

3) функція забезпечення діяльності держави в напрям­ку найбільш оптимального служіння суспільству. Вона об'єк­тивно виникає із взаємодії громадянського суспільства й дер-

жави і сприяє ефективності демократичної форми правління;

4) функція виховання у громадян високої правової і політичної культури, що є важливою умовою ефективності демократичних інститутів, передачі від покоління до поко­ління цінностей демократії. Важливий напрямок її - форму­вання уявлень про непорушність влади закону, який стоїть над усім і кожним, у той час як ніхто не має права стояти над законом.

Друга група функцій характеризує розвиток держав­ності, розкриває особливості демократії як внутрішньої фор­ми держави. Це так звані власні функції демократії, до яких належать такі:

1) установча (засновницька) функція, що виявляється в певних демократичних процедурах організації органів дер­жави (конкурс, вибори);

2) функція оптиматизації державних рішень, яка вияв­ляється у впливі норм і принципів демократії на процес роз­роблення і прийняття політичних рішень (вивчення громадсь­кої думки, проведення різних експертиз тощо);

3) функція контролю, яка спрямована на забезпечення діяльності органів держави у межах їх компетенції. Виборці повинні мати можливість контролювати діяльність своїх де­путатів, представницькі органи - діяльність органів виконав­чої влади, органи конституційного нагляду - діяльність пар­ламенту, уряду;

4) охоронна функція, яка виявляється в обов'язку дер­жавних органів сприяти безпеці кожної людини, охороні і за­хисту прав і свобод громадян, форм власності, честі і гідності особи.

Функції демократії реалізуються через її форми й ін­ститути. Форми демократії - це її зовнішні вияви. Історично склалися три основні форми демократії. Перша - участь насе­лення в управлінні державними справами. Вона має два різ­новиди - представницьку і безпосередню. Представницька -це така форма, при якій державна влада здійснюється через виборні органи. Безпосередня - це форма, при якій народ у цілому або населення окремих частин держави, адміністрати-

вно-територіальних одиниць безпосередньо здійснюють свої владні повноваження. Способами реалізації цієї форми є ви­бори, законодавча ініціатива, референдуми та ін. У найбільш концентрованому вигляді ці форми і способи зафіксовані в розд. III Конституції України "Вибори. Референдум".

Друга форма - організація діяльності системи держав­них органів на основі демократичних принципів. Такі з них, як гласність, підзвітність, точний розподіл компетенції, викону­ють важливу роль у забезпеченні діяльності державного апара­ту відповідно до інтересів суспільства, особи. Вони запобіга­ють концентрації влади в руках одних органів, осіб та перетво­ренню демократичної влади в авторитарну, тоталітарну.

Третя форма демократії виявляється у проголошенні, юридичному закріпленні, фактичному забезпеченні прав і свобод громадян, їх широкий перелік закріплено в розд. II Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Проголошуючи, що "усі люди вільні і рівні у своїй гідності і правах", що "права і свободи людини є невід-чужуваними та непорушними" (ст. 21), і водночас встанов­люючи невичерпність даного переліку прав і свобод (ст. 22), Конституція тим самим поклала обов'язок на державу забез­печувати охорону та захист і тих прав і свобод, які будуть розвиватися з часом.

Форми демократії втілюються в її інститутах - віднос­но самостійних структурних або функціональних елементах державної організації, оформлених у правовому плані або ор­ганізаційно. До інститутів належать сесії парламентів, депу­татські групи, фракції, депутатські запити, накази виборців, громадська думка та ін. За юридичною значущістю рішень, що приймаються, інститути поділяються на імперативні (ре­ферендум, накази виборців та ін.) і консультативні (всенарод­ні обговорення законопроектів, анкетування тощо). Особли­вим інститутом демократії є референдум - один із способів демократичного управління державними справами, який ви­являється у прийнятті остаточних рішень з винесених на го­лосування питань. Правова природа референдуму виявляється в тому, що його рішення загальнообов'язкові для державних

органів і є правовою базою їх правотворчої (правоустановчої) і правореалізаційної діяльності.

Форми й інститути демократії реалізуються через дія­льність суб'єктів - учасників суспільних відносин. Ними є громадяни, держава в цілому та її окремі органи, політичні партії, національно-державні утворення, народ у цілому або населення адміністративно-територіальних одиниць.

В основу цієї діяльності покладено принципи демокра­тії - категоричні вимоги до всіх учасників політичної діяльнос­ті, що випливають із сутності народовладдя, покликані забез­печити її спрямованість у русло нормального цивілізованого співжиття, а також розвиток загальнолюдських цінностей.

Принцип політичної свободи. Він має різні форми ви­яву: свобода слова, зборів, маніфестацій, пересувань, вибору місця проживання та ін. Свобода - це нормальний стан люди­ни, головна умова її життєдіяльності, розвитку та вдоскона­лення. Джерелом демократії є ідеї народовладдя і невідчу-жуваних прав і свобод людини. Система демократії - це по суті форма захисту свободи людини, а отже, і всього грома­дянського суспільства від незаконних дій держави.

Свобода як можливість вибору поведінки являє собою абсолютне благо. Принцип свободи виходить з того, що не людина існує для держави, а держава для людини. Звідси і відповідні вимоги: кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно для створення умов реалізації людини, її захисту і охорони; влада держави, закони, які нею видаються, система правосуд­дя - усе має бути гарантією здійснення, охорони і захисту свободи людей; ні законодавча влада, ні інші органи держави не можуть самовільно обмежувати індивіда в його не­від'ємних правах і свободах; обмеження, які встановлюються в законах, мають бути обґрунтованими, доцільними, сприяти забезпеченню прав і свобод людей, суспільному благу.

Принцип рівноправності громадян та їх об'єднань. Цей принцип виявляється в рівності усіх перед законом, в од­накових юридичних правах і обов'язках, гарантіях їх здійс­нення, у рівній відповідальності за вчинене перед судом. Да-

77ний принцип відображено у ст.ст. 24, 36 Конституції України.

Принцип поділу влади. Він логічно випливає з прин­ципів свободи і рівності й певною мірою сприяє їх реалізації. "Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову" (ст. 6 Конституції Укра­їни). Цей принцип передбачає виконання вимоги такої взає­мозалежності і такого взаємообмеження різних гілок влади, які забезпечували б їх рівновагу, нормальне функціонування, не давали б можливості перетворювати владу в засіб приду­шення свободи і рівноправності.

Принцип виборності виходить з того, що в демократи­чному суспільстві влада має бути в руках народу і здійснюва­тися з його згоди. Цей принцип забезпечує періодичність змі­ни органів держави. Дійсно демократичні вибори повинні бу­ти загальними, рівними, періодичними, конкурентними, про­водитися на основі багатопартійності.

Принцип прийняття рішень за більшістю голосів при додержанні прав меншості. Саме прийняття рішень за біль­шістю голосів об'єктивно випливає із сутності демократії. Його логічним наслідком є обов'язковість прийнятих рішень для всіх. Тому сам по собі цей принцип приховує потенційну можливість використання його в інтересах більшості з метою дискримінації, обмеження у правах особи, меншості (напри­клад, прийняття закону, в якому б закріплювалися переваги одних громадян перед іншими). Тому здійснення цього прин­ципу повинно проводитися на основі і з урахуванням прав і свобод особи. Тільки таким чином можна забезпечити захист прав меншин - політичних, національних, релігійних, етніч­них тощо. Урахування прав меншості є вихідною вимогою при застосуванні принципу прийняття рішення за більшістю голосів. Права особи, права меншості в демократичному сус­пільстві не можуть бути відібрані або ліквідовані більшістю. Недодержання даного принципу свідчить про формальність демократичних принципів і форм.