Главная | Обратная связь

ГІПЕРБОЛА ЧИ ПАРАБОЛА

 

 

Барбікен і його товариші мало непокоїлися за майбутнє, яке готувала їм ця металева тюрма в безкрайому просторі. Замість того, щоб сушити собі голову над тим, куди прямує снаряд, вони використовували свій час на спроби, немов спокійно сиділи в своєму робочому кабінеті. Такі загартовані люди не мали часу на хвилювання й турботи і спокійно продовжували свою справу.

Правда, вони не були більше господарями свого снаряда, вони не могли ні загальмувати його ходу, ні змінити його напряму. Моряк змінює по своїй волі курс свого судна. Аеронавт може керувати вертикальними рухами свого аеростата. Вони, навпаки, не мали ніякої влади над своїм вагоном, і їм залишалось тільки терпляче дожидати і «дрейфувати», як кажуть моряки.

Була восьма година ранку того дня, який на Землі називається 6 грудня. Вони були поблизу Місяця і навіть так близько, що він здавався їм гігантським чорним екраном, який заслоняв велику частину неба. Відстань до нього неможливо було визначити. Снаряд під впливом нез'ясовних сил пройшов менш як за 50 кілометрів над північним полюсом супутника Землі. Але чи протягом двох годин, що він перебував у конусі тіні, збільшилася чи зменшилася ця віддаль? Бракувало будь‑яких вихідних точок, щоб визначити напрям і швидкість снаряда. Може, він швидко віддалявся від місячної поверхні, отже, мав незабаром вийти з глибокої тіні. Може, навпаки, він наближався до неї і через хвилину повинен зачепити якийсь високий пік невидимої півкулі, що закінчило б подорож і спричинилося б до загибелі мандрівників.

Навколо цієї теми точилася суперечка, і Мішель Ардан, завжди щедрий на пояснення, висунув таку думку, що ядро, захоплене в сферу місячного притягання, нарешті, впаде, як падає аероліт, на поверхню земної кулі.

– По‑перше, любий товаришу, – відповів йому Барбікен, – не всі аероліти падають на Землю, а тільки невелике число їх.

Отже, з того, що ми перейшли на становище аероліта, ще не виходить, що ми неодмінно повинні досягти поверхні Місяця.

– Проте, – не здавався Мішель, – коли вже ми так до неї наблизилися…

– Помилка! – заперечив Барбікен. – Хіба ти не бачив, як падаючі зірки або метеорити тисячами креслять небо в певні періоди?

– Так.

– Гаразд, так от ці зорі або, певніше, космічні тільця запалюються тільки тоді, коли зачіпають шари атмосфери. Отже, коли вони проходять атмосферу, вони бувають менш як за 70 кілометрів від земної поверхні, а, проте, падають рідко. Так само і наш снаряд. Він може зовсім наблизитися до Місяця і, проте, не впасти на нього.

– Але в такому разі досить цікаво знати, як тоді поводитиметься наш мандрівний вагон у просторі?

– Я бачу лише два припущення, – відповів Барбікен після кількох хвилин міркування.

– Які?

– Снаряд може полетіти двома математичними кривими, і він піде одною або другою, залежно від швидкості, яку він має, але якої я не можу визначити в цей момент.

– Так, – відповів Ніколл, – він піде або параболою, або гіперболою.

– Вірно, – відповів Барбікен. – Маючи певну швидкість, він рухатиметься параболою, а маючи ще більшу швидкість – гіперболою.

– Люблю оці гучні слова! – вигукнув Мішель Ардан. – Можна зразу довідатися, що це означає. А скажіть, будьте ласкаві, що таке оця ваша парабола?

– Мій друже, – відповів капітан, – парабола – це крива лінія, яка утворюється при перерізі конуса площиною, паралельною одному з його боків.

– От воно що! – вимовив Мішель задоволеним тоном.

– Це приблизно, – продовжував Ніколл, – траєкторія, яку описує бомба, кинута мортирою.

– Чудово! А гіпербола? – запитав Мішель.

– Гіпербола, Мішелю, це крива лінія, утворена через переріз конічної поверхні площиною, паралельною її осі; вона складається з двох віток, які відокремлені одна від одної і простягаються до нескінечності в двох напрямах.

– Хіба це можливо?! – вигукнув Мішель Ардан найсерйознішим тоном, ніби йому розповіли про щось дуже незвичайне. – Але ось що, капітане Ніколл! Що мені подобається у твоєму визначенні гіперболи, – мало не сказав гіпербрехні, – це те, що воно ще незрозуміліше за слово, яке ти хочеш визначити.

Ніколл і Барбікен мало звертали уваги на жарти Мішеля Ардана. Вони заглибилися в наукову дискусію. Якою кривою лінією піде снаряд – ось що хвилювало їх. Один висловлювався за гіперболу; другий – за параболу. Вони висували один одному доводи, що рясніли на ікси. Їх докази подавалися мовою, від якої Мішель тільки підстрибував. Суперечка була досить жвава, і жоден супротивник не бажав поступитися для другого лінією, якій він віддавав першість.

Цей вчений диспут почав набридати Мішелеві, який, нарешті, сказав:

– Годі, панове косинуси, чи не припините ви, нарешті, кидати вашими параболами і гіперболами мені в голову? Я хочу знати єдину цікаву річ у цій справі. Нехай ми підемо однією чи другою з ваших кривих ліній. Гаразд! Але куди вони нас приведуть?

– Нікуди, – відповів Ніколл.

– Як нікуди?

– Очевидно, – сказав Барбікен. – Це незамкнені криві лінії, які продовжуються до нескінченності.

– О, вчені! – вигукнув Мішель. – Ви сидите мені в печінках! Ех, та хіба не однаково нам – парабола чи гіпербола, тепер, коли і та і та однаково тягнуть нас до нескінченності у простір?

Барбікен і Ніколл не могли не всміхнутися. Вони дійшли у спорі до «мистецтва для мистецтва». Ніколи ще пустіше питання не обговорювалося в такий час і в таких умовах. Лиховісна істина стояла перед ними: снаряд, віднесений параболічно чи гіперболічно, ніколи більше не зустріне ні Місяця, ні Землі.

Отже, що тепер станеться з відважними мандрівниками? Якщо вони не помруть від голоду або від спраги, то через кілька днів, коли весь газ витратиться, вони будуть мертві від нестатку повітря, якщо холод не умертвить їх ще раніше!

Проте, хоч як було важливо економити газ, але зниження температури околишнього середовища змусило їх витратити певну його кількість. Власне, вони могли огріватись його світлом, а не його теплом. На щастя, тепло від апарата Резе й Реньйо трохи підвищувало температуру в снаряді і без великої втрати можна було підтримувати її на деякій висоті.

Тимчасом спостерігати крізь ілюмінатори стало дуже важко.

Внутрішня вогкість ядра згусала на склі і перетворювалася зразу на лід. Треба було весь час витирати скло: якраз тепер спостереження були особливо потрібні, бо ж на цій невидимій частині Місяця могли бути надзвичайно цікаві явища.

Справді, якщо цей невидимий диск має атмосферу, чи не можна було б тоді побачити, як метеорити креслять у ній свої траєкторії? Якщо снаряд летить в атмосфері, чи не можна почути якийсь шум, повторюваний луною там унизу, рев бурі, наприклад, грюкіт лавини, вибухи діючого вулкана? А якщо будь‑яка вогнедишна гора освітлюється зсередини вулканічними вогнями, чи не можна побачити відблиску? Такі факти, ретельно зібрані, могли б пролити світло на темне питання про будову Місяця.

Як справжні астрономи, мандрівники пильно спостерігали, сподіваючись побачити якесь подібне явище. Але досі диск залишався німим і темним. Він не відповідав на численні питання, що їх ставили йому завзяті мандрівники. Мішель висловив досить правильне міркування:

– Якщо ми будь‑коли повторимо цю подорож, то нам краще обрати час новомісяччя.

– Так, – потвердив Ніколл, – це буде краще. Я згоден, що Місяця не буде видно під час перельоту, але можна буде бачити Землю в повній фазі. Крім того, коли ми обертатимемось навколо Місяця, як це сталося тепер, то ми, принаймні, матимемо змогу побачити його невидиму половину розкішно освітленою.

– Добре сказано, Ніколл, – зауважив Мішель Ардан. – Що ти про це думаєш, Барбікен?

– Я гадаю ось що, – відповів серйозно президент. – якщо ми повторимо будь‑коли цю подорож, ми вилетимо в той самий час і в таких самих умовах. Уявіть собі, що ми досягли нашої мети. Чи не краще знайти материки, яскраво освітлені, замість місцевості, де панує темна ніч? Хіба не спустилися б ми тоді на Місяць у кращих умовах? Так, очевидно. А цю невидиму частину ми б відвідали під час наших розвідувань на Місяці. Отже, цей період повної фази щасливо обраний. Але треба прибути на місце призначення, а щоб прибути – не збочити з свого шляху.

– На це нічого не скажеш, – відповів Мішель Ардан. – Проте, ось пропущений чудовий випадок зробити спостереження над другим боком Місяця. Хто знає, можливо, жителі інших планет пішли вперед, далі, ніж земні вчені, у вивченні їх супутників.

Можна було відповісти на це зауваження Мішеля Ардана: так, інші супутники розташовані ближче до своїх планет і вивчати їх легше.

Тимчасом снаряд описував у темряві траєкторію, яку відсутність вихідних точок не давала визначити. Чи змінився напрям його під впливом місячного притягання або від діяння невідомого світила? Барбікен не міг цього сказати. Але якась зміна сталась у відносному положенні снаряда, і Барбікен констатував її близько четвертої години ранку.

Дно снаряда обернулося до поверхні Місяця і йшло перпендикулярно до його осі. Сила тяжіння, тобто вага, спричинила цю зміну. Найважча частина ядра тяжила до невидимого диска.

Чи падало воно? Тоді мандрівники були б, нарешті, близькі до своєї, такої бажаної, мети. Ні! Спостереження однієї вихідної точки, походження якої не пощастило з'ясувати і яку товариші Барбікена вважали за діючий вулкан, довело йому, що снаряд не наближався до Місяця, а йшов кривою лінією, майже концентричною.

Ніколл раптом помітив на краю горизонта, утворюваного темним диском, щось світле, що не можна було вважати за зорю, бо воно було червонуватого кольору і поступово збільшувалося. Це доводило, що снаряд не падає на Місяць, а наближається до нього.

– Вулкан! – скрикнув Ніколл. – Діючий вулкан! Вибух внутрішнього вогню Місяця! Значить, Місяць ще не погас?

– Це, безперечно, вулканічний вибух, – сказав Барбікен, пильно спостерігаючи це явище крізь свою нічну підзорну трубу. – Що, справді, інше могло бути, як не вулкан?

– Але ж, щоб підтримувати горіння, потрібне повітря? – зауважив Мішель Ардан. – Отже, ця частина Місяця оточена атмосферою?

– Дуже можливо, – відповів Барбікен, – хоч у цьому і немає безперечної необхідності. У вулкані розкладаються різні речовини, і тому він сам собі може постачати кисень і викидати полум'я в порожній простір. І мені здається, що полум'я, яке ми бачили, таке яскраве і блискуче, як при горінні тіл у чистому кисні. Отже, не будемо занадто квапитися з твердженням, що на Місяці існує атмосфера.

Вулкан, як можна було гадати, містився близько 45° південної широти, на невидимій частині місячного диска. На велике невдоволення Барбікена, снаряд відходив від блискучої точки, яка мала бути вулканічним вибухом. Не минуло й півгодини, як вона вже починала зникати за горизонтом.

А дослідити це явище було б дуже важливо для селенографічної науки. Воно довело б, що з нутра Місяця зникло не все тепло. Хто може запевняти, що там, де існує тепло, не встояв проти руйнуючих впливів рослинний світ, та й не тільки рослинний, а й тваринний!..

Барбікен віддався своїм міркуванням. Він забувся у мріях про таємничу долю місячного світу. Він зіставляв спостережені до того факти, коли нова подія одразу повернула його до дійсності. Серед порожніх просторів у цій глибокій темряві раптом з'явилася величезна маса. Вона була розміром з Місяць, але розпечений Місяць із світлом, ще нестерпнішим через те, що воно різко позначалося на непроникливій темряві простору. Ця маса, яка мала круглу форму, кидала таке світло, що воно наповнило нутро снаряда. Обличчя Барбікена, Ніколла й Мішеля Ардана, яскраво забарвлені цим світлом, набрали фантастичного кольору, – фіалкового і тьмяного, який фізики утворюють горінням алкоголю із сіллю.

– Тисяча чортів! – вигукнув Мішель Ардан, – але ми просто страховища. Що це за злощасний Місяць?

– Болід, – відповів Барбікен.

– Болід, який палає у порожняві?

– Так.

Ця вогняна куля була справді болідом. Барбікен не помилявся. Ці космічні метеори для земних спостерігачів сяють світлом, трохи слабішим за світло Місяця, а тут, у цьому темному просторі, вони палають сліпучим вогнем. Ці мандрівні тіла мають у собі самих причину своєї розпеченості. Околишнє повітря непотрібне для їх самозапалювання.

Ця блукаюча куля, яка раптом з'явилася в тіні на відстані чотирьохсот кілометрів, за визначенням Барбікена, повинна була мати діаметр принаймні у 2 000 кілометрів. Вона посувалася вперед із швидкістю приблизно двох кілометрів на секунду. Вона перерізала путь снаряда і мала досягти його за кілька хвилин. Наближаючись, вона збільшувалася в колосальній пропорції.

Нехай, хто зможе, уявить собі становище мандрівників. Описати його неможливо. Хоч їм не бракувало мужності, спокою, байдужості до небезпек, вони були мовчазні, нерухомі, пригнічені. Снаряд, хід якого вони не могли змінити, прямував просто на цю вогняну масу, яскравішу за відкриту пащу ливарної печі. Він, здавалося, падав у вогняну безодню.

Барбікен схопив руки своїх товаришів, і всі троє дивилися крізь напівзаплющені повіки на цей до білого розжарений аероліт. Якби у них залишались якісь думки, якби роботу мозку не припинив жах, вони вважали б себе загиблими.

Дві хвилини після раптової появи боліда – два століття невимовної тривоги. Снаряд, здавалося, був готовий уже зіткнутися з ним, коли раптом вогняна куля розірвалась, як бомба, але без ніякого шуму, бо в цьому порожньому просторі звук, який є коливанням шарів повітря, не може утворитися.

Ніколл скрикнув. Він і його товариші кинулися до ілюмінатора.

Яке видовище! Яке перо зможе його описати, яка палітра така багата на фарби, щоб змалювати його велич?

Це було – мов вибух вулкана, мов заграва великої пожежі. Тисячі світлових скалок освітлювали і розтинали простір своїми вогняними стрілами. Там були відтінки жовті, червоні, зелені, сіруваті – вінок з чудових кольорів. Від величезної кулі залишилися тільки ці розпорошені по всіх напрямах уламки, що теж стали астероїдами.

Ці розжарені скалки перехрещувалися, стукались одна об одну, розпорошувалися на ще дрібніші часточки; деякі ударились об снаряд. Скло його лівого ілюмінатора навіть трісло від сильного удару. Снаряд рухався серед граду бомб, з яких найменша могла знищити його за мить.

Світло, яке насичувало простір, розвіялося з незрівняною яскравістю, бо ці астероїди розпорошували його в усіх напрямках. На якусь мить воно було таке яскраве, що Мішель, тягнучи до свого віконця Барбікена і Ніколла, вигукнув:

– Невидимий Місяць, нарешті, став видимий!

І всі троє, крізь світловий потік, що тривав кілька секунд, побачили цей таємничий диск, який людське око спостерігало уперше.

Що побачили вони на цій віддалі, якої не могли визначити? Кілька довгих смуг на диску, ніби справжні хмари, утворені в дуже рідкому повітряному середовищі, в якому вирізнилися не тільки всі гори, а і другорядні рельєфи, цирки, кратери, примхливо розташовані, такі, як і на видимій поверхні. Далі широкі простори, не безплідні рівнини, але немовби справжні моря, широкі океани, які відбивали в своєму рідкому дзеркалі всі ці сліпучі вогні простору. Нарешті, на поверхні континентів широкі темні маси, якими здаються величезні ліси у світлі блискавиці…

Чи була це ілюзія, омана очей, оптична облуда? Чи могли вони надати наукового значення цьому миттєвому спостереженню? Чи наважилися вони зробити певний висновок про заселеність супутника після такого непевного спостереження невидимого диска?

Тимчасом світлові виблиски потроху слабшали в просторі. Випадкове світло згасло. Астероїди, ідучи за своїми траєкторіями, зникали в темряві. У просторі знову запанувала пітьма. Зорі, затемнені на хвилину, заблищали на небі, і диск, ледве помітний, знову загубився в непроникливій ночі.

 

 

Розділ XVI

ПІВДЕННА ПІВКУЛЯ

 

 

Снаряд щойно уникнув жахливої і непередбаченої небезпеки. Хто міг би уявити собі таку зустріч з болідами? Ці мандрівні тіла можуть спричинити мандрівникам серйозні небезпеки. Боліди були для них, мов рифи в цьому ефірному морі, але мандрівники, не такі щасливі, як моряки, не могли обминати їх.

Була третя з половиною година вечора. Ядро йшло своїм криволінійним напрямом навколо Місяця. Барбікен схилявся до тієї думки, що ця крива лінія була певніше парабола, ніж гіпербола. Проте, якщо припустити параболу, то ядро мусило швидко вийти з конуса тіні, яку відкидав від себе протилежний Сонцю бік. Цей конус, щоправда, дуже вузький, бо кутовий діаметр Місяця малий, якщо порівняти з діаметром денного світила. Але досі снаряд летів у цій глибокій тіні. Це був очевидний факт, але, мабуть, цього не могло б статися, якби траєкторія була точно параболічна. Це була нова проблема, що непокоїла мозок Барбікена, замкнений у колі невідомого, звідки він не міг вийти.

Жоден з мандрівників і не думав відпочити хоч на хвилину. Кожний чекав якогось несподіваного факту, який пролив би нове світло на уранографічні[78]відомості. Близько п'ятої години Мішель Ардан видав під назвою обіду кілька шматків хліба й холодного м'яса, які були швидко знищені. Ніхто не залишав своїх спостережних пунктів біля ілюмінаторів, скло яких невпинно вкривалося льодом від згусання пари.

Близько п'ятої години сорок п'ять хвилин вечора Ніколл, озброєний своєю підзорною трубою, відзначив біля південного краю Місяця і в напрямі, яким ішов снаряд, кілька блискучих точок, що вирізнялися на темному екрані неба. Вони здавались низкою гострих шпилів, які утворювали зигзагоподібну лінію, і були досить яскраво освітлені. Таким здається бордюр місячного диска, коли Місяць перебуває в одному із своїх положень.

Не можна було помилитися. Це не був уже якийсь метеор. Цей світловий гребінь не мав ні його кольору, ні його рухомості. Це не був також вибух вулкана. Отже, Барбікен не вагаючись сказав:

– Сонце!

– Як? Сонце? – спитали разом Ніколл і Мішель Ардан.

– Так, друзі мої, – це воно освітлює вершини гір, розташованих на південному краї Місяця. Ми, очевидно, наближаємося до південного полюса.

– Після того, як пройшли через північний полюс, – відповів Мішель. – Отже, ми об'їхали навколо нашого супутника?

– Так, мій любий Мішелю.

– Тоді можна більш не боятися ні гіпербол чи парабол, ні будь‑яких незамкнених кривих ліній.

– Ні, але замкненої кривої лінії.

– Яка зветься?

– Еліпсом. Замість того, щоб загубитися в міжпланетних просторах, можливо, снаряд описуватиме еліптичну орбіту навколо Місяця.

– Справді?

– І що він стане його супутником.

– Місяцем Місяця! – вигукнув Мішель Ардан.

– Тільки треба зазначити, мій друже, – заперечив Барбікен, – що нам від цього не буде краще.

– Так, але ми загинемо інакше і приємнішим способом, – відповів безтурботний француз із своєю принадною усмішкою.

Президент Барбікен говорив правду. Описуючи цю еліптичну орбіту, снаряд довічно обертався б навколо Місяця, як супутник супутника. Це було б нове світило, додане до сонячної системи, мікрокосм[79]заселений трьома жителями, яких нестаток повітря незабаром умертвив би. Отже, Барбікен не міг радіти з цього становища, яке утворилося через подвійний вплив доцентрової і відцентрової сил. Він і його товариші знову побачать освітлену частину Місяця. Може, їх існування триватиме навіть досить довго, і вони побачать востаннє Землю в повній фазі, розкішно освітлену сонячним промінням. Мабуть, вони зможуть кинути останнє «прощай» Землі, яку більше не побачать уже. Потім їх снаряд буде лише тьмяною, мертвою масою, подібною до цих байдужих астероїдів, які блукають у просторі. Єдиною втіхою для них було те, що вони, нарешті залишали цю непроникливу темряву і поверталися до світла, входили в краї, які купалися в сонячному промінні.

Тимчасом гори, відзначені Барбікеном, дедалі чіткіше вирізнялися з темної маси. Це були гори Дерфель і Лейбніц, які височіють на півдні полярного краю Місяця.

Усі гори видимої частини були виміряні з цілковитою точністю. Мабуть, декого здивує ця точність вимірювань, а проте, ці гіпсометричні[80]методи досконалі. Можна сказати, що висота місячних гір не менш точно визначена, ніж висота земних гір.

Найчастіше вживаний метод – виміряння тіні від гір, причому водночас береться до уваги висота Сонця над горизонтом під час спостереження. Виміряють за допомогою телескопа, перед об'єктивом кого натягнуті дві паралельні нитки, вважаючи, що справжній діаметр місячного диска точно відомий. Цей метод однаково дає змогу обчислити глибину кратерів і западин на місячній поверхні.

Є ще метод дотичних променів, який так само можна застосувати, щоб вимірювати місячні рельєфи. До нього вдаються тоді, коли гори утворюють ясні точки, відірвані від лінії, що відокремлює світло від тіні. Ці точки виблискують на темній частині диска, поблизу освітленої частини; утворені вони сонячними променями, вищими за ті, що визначають границю фази. Отже, вимірювання темного інтервалу, який залишається між освітленою точкою і освітленою частиною диска, найближчою від точки, дають точно висоту цієї точки. Але, зрозуміло, так виміряти можна тільки гори, що містяться поблизу лінії відокремлення тіні й світла.

Третій метод – виміряти мікрометром[81]профілі місячних гір, які вирізняються на фоні неба; але цей метод вживається тільки для гір, близьких до краю світила.

У всякому разі можна відзначити, що ці методи вимірювання тіней, інтервалів або профілів застосовують лише тоді, коли сонячне проміння падає на місячну поверхню косо відносно спостерігача. Коли воно падає прямо або, інакше кажучи, коли буває повна фаза, всі тіні зникають з місячного диска, і спостерігати неможливо.

Галілей перший, відкривши існування місячних гір, застосував метод вимірювання тіні для обчислення висоти. Ці вимірювання були з усіх поглядів перебільшені. Гершель, озброєний досконалішими інструментами, більше наблизився до гіпсометричної істини.

Бер і Медлер, найкращі селенографи світу, виміряли тисячу дев'яносто п'ять місячних гір. З їх обчислень виходить, що шість із цих гір підіймаються вище за 5 800 метрів, а двадцять дві – вище за 4 800. Найвища вершина Місяця має 7 603 метри. Отже, вона нижча за вершини гір Землі, де є вищі за неї на 500–600 метрів. Але тут треба зробити одне застереження. Якщо порівняти відносний об'єм обох світил, то місячні гори відносно вище за земні: перші підіймаються на 1/470 діаметра Місяця, а другі тільки на 1/1404 діаметра Землі. Для того, щоб якась земна гора досягла відносних розмірів місячної, її перпендикулярна висота повинна дорівнювати 32 кілометрам. Але найбільша не перевищує 9 кілометрів.

Гімалайське пасмо має три піки, безвідносно вищі за місячні: Еверест або Гаурісанкар – 8 837 метрів заввишки, Кінчінджінга – 8 187 метрів заввишки. Гори Дерфель і Лейбніц на Місяці мають висоту, однакову з висотою гори Дхавалагірі з того самого пасма, тобто 7 703 метри. Ньютон, Казатус, Курціус, Шарт, Тіхо, Клавіус, Бланканус, Ендіміон, головні вершини Кавказу і Апеннін, вищі за Монблан, який має 4 810 метрів. Однакові з Монбланом – Море, Теофіль, Катарнія; з Маттер‑Хорн однакові, тобто мають 4 522 метри висоти – Макробій, Ератосфен, Альбатек, Делямбр. Однакові з піком Тейде на острові Тенеріфі у групі Канарських островів поблизу західного берега Африки, тобто мають 3 710 метрів, – Бекон, Цізатус, Філолай. З Етною, найбільшим вулканом Сіцілії, – 3 235 метрів заввишки – однакові Геркулес, Атлас, Фурнерій.

Ось точки для порівняння, які дають змогу оцінити висоту місячних гір. Якраз тепер снаряд летів до цієї гористої місцевості південної півкулі, де містяться найвиразніші зразки місячної орографії.

 

 

Розділ XVII

ТІХО

 

 

О шостій годині вечора снаряд пролітав над південним полюсом, на відстані менш як 60 кілометрів. Приблизно на такій відстані вони проходили над північним полюсом. Отже, еліптична крива описувалася точно.

Цієї хвилини мандрівники знову ввійшли в цілющий потік сонячного проміння. Вони знов побачили ці зорі, які повільно рухаються із сходу на захід. Променисте світило вітали потрійним ура. Разом із світлом воно посилало тепло, яке незабаром почало проходити крізь металеві стінки. Скло ілюмінаторів набрало свого звичайного вигляду. Лід на ньому розтанув, ніби його ніколи й не було. Одразу з метою економії газ був погашений. Тільки повітряний апарат мав споживати звичайну кількість його.

– Ах! – вимовив Ніколл, – як це хороше, ці промені тепла! Як нетерпляче після такої довгої ночі мусять селеніти чекати появи денного світила!

– Так! – відповів Мішель Ардан, вбираючи, сказати б, у себе цей блискучий ефір. – Світло і тепло – все життя тут!

У цей момент дно снаряда мало нахил трохи віддалитися від місячної поверхні, щоб піти еліптичною орбітою, досить розтягнутою. Від цієї точки, якби Земля була в повній фазі, Барбікен і його приятелі могли б її знову побачити. Але Земля, що тонула в сонячному промінні, залишалась абсолютно невидимою. Інше видовище повинно було звернути на себе їх погляди – видовище цієї південної частини Місяця, наближеної до них за допомогою підзорних труб на відстань одного кілометра. Вони не залишали більше своїх місць біля ілюмінаторів і старалися запам'ятати всі деталі цього дивного світу.

Згадані гори Дерфель і Лейбніц височіли серед нешироких рівнин, обмежених цілою низкою цирків і кільцевих валів. Це два єдині гірські пасма, що простягаються в цій країні цирків. Відносно мало порізані, вони подекуди підіймаються високими піками, найвищий з яких має 7 603 метри висоти.

Але снаряд піднявся прямо над цим краєвидом, і рельєф зник у сліпучому виблискуванні диска. Перед очима мандрівників знову з'явилася ця картина місячних форм, з різкими тонами, без переходів кольорів, без відтінків – або біле або чорне: там не було ні присмерку, ні світанку. Проте вигляд цього безлюдного світу не переставав цікавити мандрівників саме своєю дивністю. Вони пролітали над цією хаотичною місцевістю, неначе були захоплені подувом урагана, бачили під своїми ногами вершини гір, заглиблювались оком у провалля, стежили за валами. Але слідів рослинності – ніяких. Нічого схожого на міста. Тільки нашарування, потоки лави, лавові поля, відшліфовані, як гігантські дзеркала, які відбивали сонячне проміння з нестерпучим блиском. Нічого від живого світу, все від мертвого, де лавини з вершини гори спускаються беззвучно на дно провалля. Вони рухаються, але гуркоту не чути.

Барбікен установив через повторні спостереження, що рельєфи на краю диска, хоч вони були утворені силами, відмінними від тих, які впливали на формування центральних місцевостей, мають однакову з ними будову. Такі ж цирки, такі ж. виступи грунту.

Мішелеві Ардану здалось, що він бачить якісь руїни, і він звернув на них увагу Барбікена. Об'єкт, на який він показував, був поблизу вісімдесятої паралелі і біля 30° довготи. Нагромаджена купа каміння, досить правильно розташованого, нагадувала велику кріпость, яка панувала над одним з цих жолобів, що були за старих часів місячної доісторії руслами річок. Неподалеку підіймалася на висоту 5 646 метрів кільцева гора Шорт, однакова розмірами з горами Кавказу. Мішель Ардан із звичайною запальністю доводив «очевидність» існування кріпості.

Хвилини були занадто дорогі, щоб витрачати їх на суперечку. Селенітське укріплення, гадане чи справжнє, вже зникло в далечині. Відстань снаряда від місячного диска стала збільшуватись, і деталі рельєфа почали губитися в безладній мішанині. Тільки форми цирків, кратерів, рівнин ще чітко позначалися грубими мазками.

Ліворуч вималювався один з найкрасивіших цирків місячної орографії, один з курйозів диска. Це був Ньютон, що його Барбікен легко впізнав, подивившися на карту Бера і Медлера.

Ньютон міститься точно на 77° південної широти і 16° східної довготи. Він утворює кільцевий кратер, вали якого в 7 624 метри заввишки, здаються неприступними.

Барбікен звернув увагу своїх товаришів на те, що висота цієї гори над рівниною далеко не однакова з глибиною його кратера. Ця величезна діра, неприступна для вимірювань, утворює таку безодню, дна якої сонячне проміння не може ніколи досягти. Там, за висловом Гумбольдта[82], панує абсолютна темрява, яку світло Сонця й Землі не можуть порушити.

– Ньютон, – сказав Барбікен, – це найдосконаліший тип кільцевих гір, яких зовсім немає на Землі. Вони доводять, що Місяць утворювався шляхом охолодження внаслідок діяння стихійних сил, бо, з одного боку, від поштовхів підземного вогню рельєфи висувалися на значну висоту, але з другого боку, дно знижувалося далеко нижче місячного рівня.

– Не можу сказати, що це було не так, – відповів Мішель Ардан.

Через кілька хвилин після того, як пройшли над Ньютоном, снаряд перебував над кільцевою горою Море. Він здалека проминув вершини Бланкана і близько пів до восьмої вечора досяг цирка Клавія.

Цей цирк, один з найвидатніших на диску, міститься на 58° південної широти й 15° східної довготи, його висоту визначають у 7 091 метр. Мандрівники, віддалені від нього на 400 кілометрів, зведених за допомогою підзорних труб до чотирьох кілометрів, могли дивитися на широкий масив цього кратера.

– Земні вулкани. – сказав Барбікен, – тільки кротовини порівняно з вулканами Місяця. Вимірюючи колишні кратери, утворені першими вибухами Везувія і Етни, знайшли, що вони мають ледве 6 000 метрів завдовжки. У Франції цирк Канталь має 10 кілометрів. Цирк на острові Цейлоні має 70 кілометрів, і його вважають за найширший. Що значать ці всі діаметри перед діаметром Клавія, над яким ми пролітаємо цієї хвилини!

– А який він завширшки? – спитав Ніколл.

– Він має 227 кілометрів, – відповів Барбікен. – Правда, цей цирк найбільший на Місяці. Але багато є інших завширшки у двісті, сто п'ятдесят, сто кілометрів.

– Ах, друзі мої! – вигукнув Мішель. – Уявіть собі, яким було це тихе світило ночі, коли його кратери, тремтячи від громів і блискавиць, викидали водночас потоки лави, град каміння, хмари диму і язики вогню! Яке дивне видовище тоді і який тепер занепад! Цей Місяць – тільки нікчемний каркас фейєрверка: його зірки, змійки, квітки й сонця після розкішного виблиску залишили по собі сумні клаптики пошматованого картону. Хто міг би пояснити причину, зміст, виправдання цих катаклізмів[83]?

Барбікен не слухав Мішеля Ардана. Він спостерігав ці вали Клавія, утворені широкими горами, які мали багато кілометрів завтовшки. На дні його величезної заглибини прорізалася сотня маленьких погаслих кратерів, які продірявлювали грунт, наче тертушку, і над якими височів пік у 5 000 метрів заввишки.

Рівнина навколо мала безвідрадний вигляд. Нема нічого сумнішого за ці рельєфи, за ці руїни гір і, коли так можна висловитися, за ці уламки скель і гір, які завалювали грунт! Здавалося, що супутник Землі частково висадився в повітря в цій місцевості.

Снаряд невпинно посувався вперед, але хаос не змінювався. Цирки, кратери, зруйновані гори йшли безперервною чергою. Швейцарія чи Норвегія без краю. Нарешті, посередині цієї поритої місцевості вирізнялася найблискучіша гора місячного диска, сліпучий Тіхо, за яким нащадки збережуть назавжди ім'я славетного датського астронома Тіхо де Браге.

Немає, мабуть, нікого, хто б, спостерігаючи повну фазу Місяця на безхмарному небі, не побачив цієї блискучої точки південної півкулі.

З усіх трьох мандрівників, звичайно, найбільше захопився видовищем цього кратера Мішель Ардан, що сипав на нього всі епітети й порівняння, яких ніколи не бракувало його буйній уяві. Він називав Тіхо полум'яним центром всесвіту, вулканом, що викидав проміння, маточиною променистого колеса, гігантським оком, що сяяло полум'ям, зіркою, що, кинута в простір, розбилась об місячний диск.

Тіхо утворює таку світлову концентрацію, що жителі Землі можуть побачити його неозброєним оком, хоч вони стоять від нього на відстані 380 000 кілометрів. Можна уявити собі, якою була його яскравість для очей споглядачів, що перебували за 600 кілометрів від нього! Крізь цей чистий ефір його блиск був такий нестерпний, що Барбікен і його друзі мусили закоптити окуляри своїх підзорних труб газовим димом, щоб витримувати цей блиск.

Тіхо належить до системи променистих гір, як Арістарх і Копернік. Але найдосконаліший з усіх, найвиразніше окреслений, він незаперечно свідчить про те жахливе вулканічне діяння, внаслідок якого утворилась місячна поверхня.

Тіхо міститься на 43° південної широти і 12° східної довготи. Центр його займає кратер у 87 кілометрів завширшки. Він трохи наближається до еліптичної форми і замикається в огорожі з кільцевих валів, які на сході й на заході підіймаються над зовнішньою рівниною до висоти 5 кілометрів. Це – скупчення Монбланів, розташованих навколо спільного центра й увінчаних променистою шевелюрою.

Того, що являє собою ця незрівнянна гора, сукупність рельєфів навколо неї, внутрішні підвищення її кратера, – ніколи не віддасть навіть фотографія. Справді, тільки під час повної фази Тіхо показує себе в усій красі. Але тоді бракує тіні, ракурси, перспективи зникають, і на фотографічній пластинці залишається сама біла пляма. Дуже прикра річ, бо цю дивну місцевість було б цікаво відтворити з фотографічною точністю. Це скупчення дір, кратерів, цирків, запаморочливе перехрещування пругів; далі, куди сягає око, ціла вулканічна сітка, накинута на ніздрюватий грунт. Всі руйнування від вулканічних вибухів зберегли в центрі свою первісну форму. Кристалізувавшись через, охолодження, вони набрали форми тих краєвидів, які колись створилися на Місяці від діяння вулканічних сил.

Мандрівники були не дуже далеко від кільцевих вершин Тіхо, і могли занотувати собі головні його деталі. На підвищенні, що утворює кільцевий вал Тіхо, гори приліплюються по боках зовнішнього й внутрішнього схилів, як гігантські тераси. Вони, здається, на кілометр вищі на заході, ніж на сході. Ніяка система земних укріплень не може зрівнятися з цією природною фортифікацією.

Природа не залишила на дні кратера жодного рівного й порожнього клаптя землі. Він має особливу орографію, гірську систему, яка робить його немов маленьким відокремленим світом.

У цій широкій огорожі могло б уміститися десять таких міст, як стародавній Рим.

 

 

Розділ XVIII

СЕРЙОЗНІ ПИТАННЯ

 

 

Снаряд пролетів над Тіхо. Барбікен і його два приятелі спостерігали з найсумліннішою увагою ці блискучі смуги, які славетна гора так дивно розкидала на всі боки. У деяких місцях ці світлові смуги виблискували на протязі 1 300 кілометрів від Тіхо і, як видно, вкривали половину південної кулі, особливо ж на схід, північний схід і північ. Всі вони виходили із спільного центра, з кратера Тіхо, немовби випромінюючись із нього. Гершель приписував їх блискучість застиглим від холоду потокам лави. Думка ця не була прийнята. Інші астрономи бачили в цих нез'ясованих променях гірські осади, ряди ератичних валунів[84], які виникли в епоху утворення Тіхо.

– А чому б і не так? – спитав Ніколл у Барбікена, який викладав ці різні думки, заперечуючи їх.

– Бо правильність цих світлових ліній і стихійна сила, потрібна для того, щоб віднести на таку відстань вулканічні речовини, не може бути з'ясована.

– От чорт! – відповів Мішель Ардан. – А мені здавалося легким з'ясувати походження цих променів.

– Справді? – вимовив Барбікен.

– Справді, – продовжував Мішель. – Досить буде сказати, що ця розширена зореподібна розколина схожа на зірки від удару кулі або каменя об широке квадратне скло.

– Добре сказано! – усміхнувся Барбікен. – Але яка ж це рука була така могутня, щоб кинути камінь, який зробив оцю розколину?

– Рука для цього не потрібна, – відповів Мішель. – А щодо каменя, то припустімо, що це комета.

– А! Комети! – вигукнув Барбікен. – Іноді ними пояснюють не те, що треба. Мій любий Мішелю, твоє пояснення не погане, але комета тут не потрібна. Удар, який утворив цю розколину, міг іти зсередини світла. Сильне стиснення місячної кори через охолодження могло бути причиною цієї гігантської зореподібної розколини.

– Хай буде стиснення чи хоч спазми у Місяця в животі!

– Крім того, – додав Барбікен, – ця думка була висловлена англійським вченим Насмітом, і вона, мені здається, вірно пояснює променистість цих гір.

– Цей Насміт не був дурнем! – відповів Мішель.

Довгий час мандрівники, яких таке видовище ще не переситило, дивувалися величності Тіхо. Їх снаряд, що потопав у подвійному світлі, з одного боку, від Сонця і з другого – від Місяця, повинен був мати вигляд розпеченої кулі. Отже, вони раптом перейшли від лютого холоду до сильної спеки.

Тимчасом Мішель Ардан знов почав розпитувати своїх друзів, як вони гадають – чи є на Місяці представники тваринного світу.

– Я гадаю, ми можемо відповісти, – сказав Барбікен. – Але питання не повинно стояти в такій площі. Я вимагаю інакше поставити його.

– Постав інакше, – відповів Мішель.

– Ось як, – продовжував Барбікен. – Проблема ця двостороння і повинна мати два розв'язання. Чи заселений Місяць тепер? Чи був він заселений колись?

– Гаразд, – сказав Ніколл. – З'ясуймо спершу, чи заселений Місяць тепер.

– Сказати правду, я про це нічого не знаю, – зауважив Мішель.

– А я відповім негативно, – продовжував Барбікен. – У такому стані, як він перебуває тепер, з цією, напевне, дуже тонкою і рідкою атмосферною оболонкою, із своїми, здебільшого, пересохлими морями, недостатніми ресурсами води, бідною рослинністю, з разючими переходами від жари до холоду, з ночами й днями в 354 години, Місяць не придатний для розвитку тваринного світу і не має необхідних умов для розвитку живого життя.

– Згоден, – відповів Ніколл. – Але чи немає на ньому життя в зовсім інших формах, чи не заселений він істотами, інакше організованими, ніж ми?

– На це питання, – заперечив Барбікен, – ще. важче відповісти. Проте я спробую. Я спитаю в Ніколла, чи не здається йому рух необхідним результатом якогось існування, хоч яка б була його форма й організація?

– Без усякого сумніву, – відповів Ніколл.

– Ми спостерігали місячну поверхню на відстані п'ятисот метрів і, як нам здавалося, ніщо там не рухається. Наявність будь‑якого населення була б виявлена будовами, спорудами, навіть руїнами. Але що ж ми бачили? Скрізь і всюди – геологічну роботу природи, роботи людини не було ніде. Отже, якщо на Місяці існують представники тваринного світу, – вони заховані у цих бездонних проваллях, в які не може проникнути людське око. Цього я не можу припустити, бо вони залишили б сліди свого перебування й пересування на рівнинах, які повинен вкривати шар атмосфери, хоч би який тонкий він був. Але ці сліди ніде не позначаються. Отже, залишається єдина гіпотеза про існування породи живих істот, для яких рух, або інакше життя, не існує!

– Це все одно, що сказати – живі істоти, які не живуть, – заперечив Мішель.

– Саме так, – відповів Барбікен, – це не має для нас ніякого сенсу.

– Тоді ми можемо сформулювати нашу думку, – сказав Мішель.

– Так, – відповів Ніколл.

– Гаразд, – продовжував Мішель Ардан. – Наукова комісія, засідання якої відбулось у снаряді Гарматного клубу, після ствердження своїх тез фактами нових спостережень, одноголосно ухвалила в питанні про заселення Місяця на теперішній час таке: ні, Місяць не заселений.

Цю ухвалу президент Барбікен підписав у своєму блокноті, куди був заведений протокол засідання 6 грудня.

– Тепер, – сказав Ніколл, – перейдімо до другого питання, зовсім незалежного від першого. Я запитую у шановної комісії: якщо Місяць не заселений тепер, то чи був він будь‑коли заселений?

– Має слово громадянин Барбікен, – сказав Мішель Ардан.

– Друзі мої! – відповів Барбікен. – Мені не треба було чекати цієї подорожі, щоб скласти собі думку про колишню заселеність супутника Землі. Я додав, що наші особисті спостереження можуть лише ствердити цю думку. Я гадаю, навіть запевняю, що на Місяці були тварини, анатомічно подібні до земних тварин, і що ці породи тварин або, може, і людей віджили свій вік і зникли назавжди.

– Тоді виходить, – спитав Мішель, – що Місяць – це світ, старіший за Землю?

– Ні, – відповів Барбікен переконано, – але світ, який швидше постарів, і утворення й руйнування якого були більш прискорені. Творчі сили матерії були відносно далеко бурхливіші у середині Місяця, ніж у середині земної кулі. Теперішній стан цього розтрісканого, поритого, пузирястого диска доводить це в достатній мірі. Місяць і Земля спочатку були тільки газоподібними масами. Ці гази перейшли в рідкий стан під впливом різних сил, а тверда маса утворилася пізніше. Але, певна річ, наш сфероїд був ще у газоподібному або рідкому стані, коли Місяць, вже затверділий через охолодження, став заселеним.

– Я теж так гадаю, – сказав Ніколл.

– Тоді, – продовжував Барбікен, – його оточувала атмосфера. Води, затримані цією газоподібною оболонкою, не могли випаруватися. Під впливом повітря, води, світла, сонячного тепла, внутрішнього тепла рослинність розвинулася на континентах, готових для того, щоб дати їй цю можливість.

– Проте, – зауважив Ніколл, – багато явищ, пов'язаних з рухами нашого супутника, повинно було заважати поширенню тваринного й рослинного життя. Наприклад, ці дні й ці ночі по триста п'ятдесят чотири години?

– На земних полюсах вони тривають шість місяців, – сказав Мішель.

– Аргумент не дуже серйозний, бо полюси не заселені.

– Відзначимо, друзі мої, – продовжував Барбікен, – що коли в теперішньому стані Місяця такі довгі ночі й довгі дні утворюють різницю температур, нестерпну для організму, то за колишніх історичних часів було не так. Атмосфера обгортала Місяць рідким покривалом. Пара збиралася в хмари. Ця природна заслона зменшувала спеку від сонячних променів і затримувала нічне випромінювання. Світло, як і тепло, могло поширюватися в повітрі. Звідси рівновага цих протилежних впливів, якої немає тепер, коли ця атмосфера майже зовсім зникла. Крім того, я дуже здивую вас зараз…

– Здивуй, будь ласка, – сказав Мішель Ардан.

– Я гадаю, що в ту епоху, коли Місяць був заселений, дні й ночі не тривали по триста п'ятдесят чотири години.

– А чому? – жваво спитав Ніколл.

– Дуже можливо, що тоді обертовий рух Місяця навколо своєї осі не був рівний його рухові навколо Землі. Ця рівність як відомо, є причиною того, що кожна точка диска підпадає діянню сонячних променів протягом п'ятнадцяти днів.

– Згоден, – відповів Ніколл. – Але через що ці рухи не були рівні, тимчасом як тепер вони збігаються?

– Бо цей збіг утворився через вплив земного притягання. Але хто нам сказав, що це притягання було достатньо потужним, щоб змінити рух Місяця тоді, коли Земля була ще в рідкому стані?

– Вірно, – зауважив Ніколл. – А хто нам сказав, що Місяць завжди був супутником Землі?

– А хто нам сказав, – вигукнув Мішель Ардан, – що Місяць не існував ще до виникнення Землі?

Фантазія розгулялася на безкрайому полі гіпотез. Барбікен хотів їх стримати.

– Це, – сказав він, – занадто вже високі міркування, справді нерозв'язні проблеми. Не витрачаймо часу на такі речі. Припустімо лише, що первісне притягання Землі було недостатнім, і тоді через неоднаковість обох рухів, поступного й обертового, дні й ночі могли чергуватися на Місяці, як вони чергуються на Землі. Крім того, навіть без цих умов життя було можливе.

– Отже, – спитав Мішель Ардан, – людство зникло з Місяця?

– Так, – відповів Барбікен, – після того, як, без сумніву, існувало тисячі століть. Згодом, потроху, в міру того, як атмосфера рідшала, Місяць став безлюдним, як це колись станеться з земною кулею через охолодження.

– Через охолодження?

– Без сумніву, – відповів Барбікен. – У міру згасання внутрішнього вогню вогняна матерія концентрувалася в надрах Місяця, і його кора охолодилася. Поступово відбулися наслідки цього явища: зник тваринний світ, зникла рослинність. Незабаром атмосфера порідшала, дуже можливо – через земне притягання. Після того зникло повітря, необхідне для дихання, зникла, випаровуючись, вода. Місяць, ставши безлюдним, втратив своє життя. Це мертвий світ, такий, як він нам здається тепер.

– І ти кажеш, що така сама доля спіткає Землю?

– Дуже правдоподібно.

– А коли?

– Тоді, коли охолодження її кори зробить її безлюдною.

– А чи обчислений час, за який наш нещасний сфероїд повинен охолодитися?

– Без сумніву.

– І ти знаєш ці обчислення?

– Ясна річ.

– Ну, так кажи відразу, лиховісний вчений, бо ти мене замордуєш!

– Гаразд, мій любий Мішелю, – спокійно відповів Барбікен. – Відомо, як зменшилась температура Землі протягом одного століття. За певними обчисленнями, ця середня температура зведеться до нуля за чотириста тисяч років.

– Чотириста тисяч років! – вигукнув Мішель. – Ах, я вже дихаю! А то я і справді злякався. Слухаючи тебе, я уявив собі, що нам залишилося жити тільки п'ятдесят тисяч років.

Барбікен і Ніколл не могли не зареготати з тривоги свого приятеля. Потім Ніколл, що бажав винести резолюцію, знову поставив друге запитання, яке треба було остаточно розв'язати.

– Чи був заселений Місяць? – спитав він.

Одностайно була дана позитивна відповідь.

Під час цієї дискусії, багатої на трохи рисковані теорії, хоч вона й підсумовувала визнані наукою твердження щодо цих проблем, снаряд швидко летів до місячного екватора, поступово відходячи від блискучої поверхні. Він пройшов над цирком Віллема і сороковою паралеллю на віддалі 800 кілометрів. Далі, залишивши праворуч Пітатус на тридцятому градусі, він пішов уздовж південного узбережжя «Моря хмар», до північного краю якого він уже наближався. На сліпучому фоні повної фази у безладді з'являлися цирки: Буйо, Пурбах – майже квадратної форми, з центральним кратером, далі Арзахель, внутрішня гора якого виблискує дивним світлом.

Снаряд увесь час віддалявся, контури мерхнули, гори вирівнювалися вдалині, і від цієї дивної картини супутника Землі незабаром у мандрівників залишилися тільки незабутні спогади.

 

 

Розділ XIX