 |
|
Поняття «важкі» діти, зовнішні і внутрішні передумови важковихованості
А.В.Петровський розглядає відхилену поведінку як систему вчинків (або окремих вчинків), які суперечать правилам або моральним нормам, прийнятим у суспільстві. До провідних видів відхиленої поведінки відносять: злочинність та аморальну поведінку. Зв’язок між ними полягає у тому, що передумовою скоєння правопорушень, як правило, є аморальна поведінка людини [14, с.38].
М.П.Стурова зазначила: «Відхилена поведінка – це суспільно-засуджені вчинки, які не виходять за межі психічного здоров’я, які порушують на даному етапі розвитку суспільства моральні норми і які передбачають застосування відповідних санкцій»[21, с.61].
Дітей з відхиленою поведінкою називають «важкими», «діти з девіантною поведінкою», «діти з деліквентною поведінкою», «діти з асоціальною поведінкою».
Поняття «важкі» діти з'явилось у першій половині ХІХ ст. До важких відносили дітей з яскраво вираженими фізичними недоліками – глухонімих, сліпих. Дещо пізніше «важкими» стали називати безпритульних дітей, а в кінці ХІХ – на початку ХХ століття – дітей розумово відсталих. На сьогоднішній день «важкими» називають тих дітей, з якими важко працювати вчителю в школі. Вони погано засвоюють навчальний матеріал, не піддаються звичайним умовам педагогічного впливу. Часто вони є і невстигаючими, і недисциплінованими учнями в класі [3, с. 40].
В сучасній школі є термін «діти асоціальної поведінки». Дуже часто вчителі не можуть впоратись з вихованням таких учнів і тоді залучаються спеціальні органи по роботі з дітьми – соціальні чи правоохоронні.
Сьогодні найбільш часто використовують термін «важковиховані» діти. Адже складність дітей полягає не в їх поведінці, а у важкості роботи з ними для вчителів. Така дитина вимагає більше уваги. Більше часу і зусиль зі сторони педагогів. Термін «важковихованість» використовується в двох значеннях: як педагогічна запущеність, яка викликала опір виховним впливам, і як особливе співвідношення позитивних та негативних якостей, які характеризуються несприйманням виховних впливів.
Важковиховуваність – це несприятливість індивіда до позитивного досвіду людства. Об’єктивною умовою важковиховуваності є індивідуальна неповторність буття людини і варіативність відхилень її поведінки від норми як еталону.
Соціально-психологічним механізмом несприйнятливості індивіда до позитивного досвіду людства є неузгодженість у таких сферах:
1. «Я та оточуючий світ»;
2. «Я і мікро соціум»;
3. «Я - реальне і Я – ідеальне».
1) У понятті «Я» фіксується виділення людиною самої себе із оточуючого середовища. Завдяки цій здатності виділити себе суб'єктом своїх дій, психологічних станів, процесів. Я оцінюється людиною в «Я-кощепції». У кожного з нас є своя «Я-концепція» (система уявлень про себе). Спираючись на неї, індивід будує свої відносини і самим собою. Таким чином, «Я-концепція» - це образ власного «Я». В ньому інтегровано кілька компонентів: когнітивний, емоційний.
2) Другий рівень неузгодженості при важковиховуваності - це неузгодженість у системі «Я-мікросоціум». Людина входить у суспільство через його різноманітні підсистеми: сім'я, колектив, учора група, група пасажирів одного купе. Це є мікросоціум, в якому відбувається життєдіяльність людини.
3) Найбільш прихованою від педагогічного ока є неузгодженість третього рівня - внутрішня. Це неузгодженість в самій «Я-концепції». Треба зауважити, що «Я – концепція» - це цілісний, але не позбавлений внутрішніх протиріч образ власного «Я». Ці протиріччя зумовлюють шляхи дальшого вдосконалення особистості. Якщо в «Я-концепції» виділити складові: «Я-реальне» (те, чим є суб'єкт насправді) і «Я-уявлюване» (яким себе уявляє), то протиріччя між ними може вилитись у переживання самооцінки суб'єкта та його оцінки іншими. Вони не можуть завжди і абсолютно збігатися.
Подолати важковиховуваність значить гармонізувати зв'язки внутрішньо особистіших структур чи особистості і структур зовнішнього середовища.
До числа «важких» відносять дітей: з фізичними недоліками; з психологічними недоліками; хворобливих дітей, які страждають розладом нервової системи (психоневротики); педагогічно запущені; з тимчасовим відставанням у розумовому розвитку; іноді дітей з багатою, але суперечливою натурою; з порушеннями у сфері спілкування; з підвищеною чи пониженою емоційною реакцією; з однобічним розумовим розвитком; з неправильним розвитком вольових якостей [10, c.125].
Досить важливим є виявити зовнішні і внутрішні причини важковихованості.
Такі дослідники, як В.П. Кащенко, Г.В. Мурашев, Н.В. Чехов виокремлюють три групи причин, що визначають важковихованість і відхилення в поведінці: соціальна зіпсованість, педагогічна запущеність та аномальні, хворобливі відхилення в психічному розвитку [4, c.10]. Цими причинами були і залишаються сирітство, бездоглядність, низький рівень духовного розвитку батьків, консерватизм вчителів, помилки в шкільному та сімейному вихованні. Зовнішні негативні явища, в комбінації зі слабкостями і відхиленнями в психіці, створюють внутрішні причини важковихованості і аморальності. Зокрема встановлено, що:
1. Ніяка окрема взята причина не може привести до негативних змінень в психіці. Важковихованим, правопорушником, злодієм, асоціальною особистістю людина стає тільки під дією сукупності несприятливих причин. Таким чином система виховання і робота вчителя має бути направлена на те, щоб не дати можливості різним негативним зовнішнім впливам і несприятливим умовам з'єднатись, діяти в комплексі.
2. Переробка, перебудова внутрішнього світу людини – процес природний, необхідний по відношенню до всіх без виключення. Звісно, подолання окремих особистісних недоліків і виправлення злочинця – це різні явища. Але в їх основі лежать єдині процеси перебудови свідомості і поведінки. При чому важливо, щоб були визначені наукові основи перевиховання [7, c. 12].
Часто трапляється, що діти живуть в ідентичних умовах, переживають одні і ті ж події, підпадають під однаковий негативний вплив, але одна дитина може пережити це і навіть стати більш цілеспрямованою, вольовою, а інша – духовно зламана, без віри в себе і людей.
Виділяють чотири основні групи внутрішніх посилань, які сприяють утворенню негативних явищ.
Перша група – фактори позитивного розвитку особистості, спотворені в результаті неправильного виховання. До них відносять:
- направленість особистості (якщо суспільна спрямованість не сформувалась, вихованець легко піддається будь-якому негативному впливу);
- рівень загального розвитку особистості (при низькому рівні розвитку внутрішній світ стає особливо вразливим для негативного впливу);
- діалектика формування внутрішнього світу особистості (позитивна якість формується одночасно з подоланням негативного);
- нетиповість особистості (не всі вчителі враховують в своїй роботі своєрідність школярів).
В цілому фактори позитивного розвитку є основою виховання несприйманню особистістю і подоланню її негативних властивостей.
Друга група – фактори негативного розвитку особистості, які виникли в результаті відхилень в психічному розвитку. Діти з відхиленнями в психічному розвитку реагують лише на негативне, слабо помічають позитивне. Мляві й апатичні, вони не можуть наполегливо вчитись й працювати. Відхилення в стані психічного здоров'я у важких дітей виявлені багатьма дослідженнями. Часто внаслідок важкої сімейної атмосфери у дитини з'являються неврози.
Третя група – вже сформовані негативні якості.
Конфліктне відношення дитини з оточуючим виховним середовищем виникає також в силу цілого ряду помилок в шкільному вихованні: зайвій прискіпливості або, навпаки, слабою вимогливістю до дітей, відсутності педагогічного такту. Конфліктні відношення з'являються в результаті помилок сімейного виховання.
Четверта група – несформованість соціального цінного індивідуального досвіду особистості. Сформувати такий досвід можливо лише на основі включення вихованців в життя первинного і загальношкільного колективів
[24, c. 55].
В сучасних учнів різко звузилась база практичної діяльності, і сучасному педагогу необхідно докладати певних зусиль, щоб розширити цю базу. Якщо школою не буде організований різнобічний практичний досвід, всі словесні виховні впливи виявляться неефективними, некорисними. Недостатність позитивного досвіду призводить до негативного життєвого досвіду.
Структура асоціального досвіду:
- спотворення звичок, потреби;
- зіпсовані відношення з оточуючими;
- асоціальні мотиви поведінки.
Отже, для того щоб прийняти міри у боротьбі з важковиховуваними перж за все потрібно знати і розуміти які причини стали визначними в тому чи іншому випадку.
1.2. Сучасні підходи до вивчення проблеми девіацій у психолого-педагогічній літературі
Психологічні традиції вивчення девіантної поведінки складалися в основному в соціологічних школах (статистичний аналіз аномальних проявів Ж.Кетле та Е.Дюркгейма; теорія аномії Р.Мертона; теорія стигматизації Ф.Танненбаума та І.Гофмана; теорія соціальної стратифікації П.Сорокіна та ін.). Психологічні школи представлені теоріями соціальних детермінант колективної поведінки (Дж.Смелзер), деструктивного впливу соціального конфлікту на особистість (Д.Кретч, Р.Кратчфілд), фрустрації (Дж.Долард, Л.Беркович) та ін. «Звичайно, - наголошує Т.Ю.Ваврик [4, с.16], - єдності у поясненні детермінант девіантної поведінки немає, і це цілком зрозуміло з огляду на надзвичайну складність самого феномену «особистість». Але узагальнення накопиченого досвіду є необхідним для розуміння суто девіантної поведінки дітей.
Поведінку особистості загалом можна розглядати як взаємодію з довкіллям, опосередковану її зовнішньою і внутрішньою активністю у формі цілеспрямованої послідовності вчинків. При цьому кожний вчинок особистості являє собою свідому дію, акт морального самовизначення, в якому людина стверджує себе як особистість у ставленні до іншої людини, самої себе, соціальної групи або суспільства, життя загалом [4, с.56].
За поведінкою особистості можна визначати успішність її соціалізації, тобто «процесу входження до різних спільнот людей» [1, с.13]. Важливою складовою процесу соціалізації людини є виникнення і розвиток уявлень про правила поведінки, що співпадають чи не співпадають з традиціями, і звичаями людської спільноти, про моральне чи аморальне, таке що схвалюється або засуджується, що дозволено або заборонено тощо. Саме ці уявлення реалізуються в актах поведінки людини.
Оцінка будь-якої поведінки передбачає порівняння її з певною нормою(від лат. норма - точний припис, зразок). При цьому за норму можна брати статистичну норму (особливості поведінки, що властиві більшості людей в популяції), соціальну норму (моральні, правові, професійно-організаційні або інші вимоги до поведінки, що висуває суспільство в певний період розвитку), норми психічного здоров'я, психологічну норму особистісного розвитку тощо.
За результатами порівняння з нормою визначають нормальну (таку, що відповідає нормі) і аномальну девіантну поведінку особистості.
Девіантна поведінка являє собою систему вчинків особистості, що відхиляються від загальноприйнятої норми (норми психічного здоров'я, права, культури, моралі тощо). Відхилення від цієї норми (девіації) у поведінці можуть трактуватися як позитивні, так і негативні [9, с.42].
У разі позитивних девіацій йдеться про нестандартну особистість, для якої характерними є оригінальні, творчі ідеї, що мають суспільну значущість і, загалом, свідчать про успішний процес соціалізації та відіграють позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства.
Негативні девіації поведінки пов'язані з тим, що особистість не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до моральних цінностей і норм поведінки, які відповідають вимогам суспільства, хоча й може досить добре знати ці норми. У цьому випадку, - засвідчує Ю.О. Кнейберг [3, с.19], - процес соціалізації особистості є порушеним, що проявляється у незбалансованих психічних процесах, неадаптованості, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді уникання морального і естетичного контролю за власною поведінкою, яка стає соціально дезадаптованою. У зв'язку з цим можна говорити про девіантність особистості - сукупність засвоєних особистістю асоціальних, аморальних поглядів на життя, які не відповідають соціальним очікуванням та за певний час стають її соціальною позицією, що перешкоджає самоактуалізації особистості, її особистісному зростанню, спричинює девіантний спосіб життя.
Як зауважує І.С. Кон,девіантну поведінку особистості (в негативному розумінні цього поняття) можна поділити на дві великі категорії. По-перше, це поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я, коли йдеться про наявність психопатології. По-друге, це поведінка, що порушує соціальні та культурні норми і, особливо, правові.
О.В. Змановська називає такі специфічні ознаки девіантної поведінки: багаторазові, тривалі порушення не будь-яких, а найважливіших норм для певного суспільства на цей час; поведінка не є наслідком кризової, нестандартної ситуації, а зумовлена загальною спрямованістю особистості; сама поведінка супроводжується різноманітними проявами соціальної дезадаптації, викликає негативну оцінку з боку інших людей; поведінка не ототожнюється з психічними захворюваннями чи патопсихологічними станами, хоча може за певних умов набувати патологічних форм (алкоголізм, наркоманія тощо); результатом поведінки є заподіяння реальної шкоди самій особистості чи оточуючим [25, с.18].