Главная | Обратная связь

Принципи роботи з «важкими дітьми» А.С. Макаренка

Однією з причин появи «важких» дітей А.С. Макаренко вважав ненормально сформовані стосунки між дітьми й дорослими в сім'ї та школі.

Аналізуючи поведінку дітей, педагог виявив значення їхнього соціально-морального досвіду в мотивації вчинків. Нездорову мотивацію вчинків Антон Семенович пов'язував із чутливістю в стосунках морального характеру. Зовнішнім проявом цієї чутливості є іноді дуже своєрідна, але по-своєму сильна система логічних побудов, яка для дорослої людини з адекватним моральним досвідом є нахабством [34, c.12].

Виховання дітей, а особливо важких, на думку В.О. Сухомлинського, - найскладніша справа. «Розмова про важких дітей велика і нелегка. По суті, це одна з найскладніша з проблем виховання, проблема, за байдуже ставлення до якої доводиться розплачуватися дорогою ціною» [34, с. 16].

Гіркі, болючі запитання ставив перед собою й читачами видатний педагог: «...Чому в нашому суспільстві є маленькі негідники? Чому ми не помічаємо, що людина стає негідником уже в дитинстві? Що треба зробити, щоб не було дітей-негідників - тільки за цієї умови не буде негідників-дорослих» [34, с. 12].

Відповіді на них давав в численних працях («Важкі долі», «Сім'я нескорених», «Вірте в людину», «Розмова з молодим директором школи», «Мудра влада колективу», «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Батьківська педагогіка» та ін.), в яких В.О. Сухомлинський глибоко й усебічно висвітлив причини появи важких дітей, серед них найголовнішу, ту, що криється в самих батьках, їхній поведінці: «Батько залишив сім'ю, хлопчик став мовчазним, задумливим. Утікає з дому, двічі побував у міліції. Батьки - п'яниці. Діти перестають вірити в добро і людяність, робляться грубими й жорстокими. Батьки, які б'ють дітей за шкільні оцінки...» [34, с. 19].

Василь Олександрович умів бачити найтиповіші вади сімейного виховання.

Однією з найшкідливіших і, на жаль, найактуальніших на сьогодні вад є, за його висловом, споживацький характер способу життя багатьох дітей. Деякі батьки, вважаючи, що їхній найголовніший обов'язок — працювати лише для щастя своїх дітей («нехай хоч діти не зазнають того, що зазнали ми»), насправді, створюють цим умови, коли діти виростають, не знаючи ні в чому нужди, не знають обов'язків і ні за що й ні перед ким не відповідають. Радість споживання матеріальних і духовних благ - ось чим живе багато дітей писав
В. Сухомлинський. Це призводить до дуже небезпечних наслідків - марнотратства, спотворення людської особистості, споживацького, паразитичного способу життя, до появи «малих негідників», до важковиховуваних особистостей.

Проте, як незаперечно довів педагог-гуманіст, дитина не народжується важкою, такою вона стає під тиском усіляких впливів - неправильного виховання, психолого-педагогічної нестійкості сім'ї, нездорових умов, що оточують дитину в ранньому дитинстві - від одного до семи-восьми років. Саме в цей період починається деформація особистості і саме на цій стадії під тиском несприятливих чинників, іноді випадкових, таких, що видаються малозначущими, виникають шкідливі для розвитку особистості ціннісні настанови [28, с.28].

Переконливою є й думка про те, що важка дитина — це маленька людина, в якої через усілякі причини виникають відхилення в моральному й розумовому розвитку. «Найголовніше, чого не вистачає важким дітям у сім'ї, — це людської турботи, ласки, доброти. Байдужість і егоїзм батьків роблять їх жорстокими, калічать дитячу душу» [34, с. 13].

Важка дитина, був упевнений В. О. Сухомлинський, це дитя пороків батьків, зла сімейного життя; це квітка, яка квітує в атмосфері безсердечності, не правди, обману, презирства до людей. Всі без винятку важкі діти — це діти, «які в рідній сім'ї відчувають, що вони нікому не потрібні — ні матері, ні батькові. Або ж відчувають, що батько завдає матері великого горя, і мама каже: нема в світі правди, нема нічого святого. Вони не знають людських радощів, і в цьому їхня трагедія, моральне нещастя. Вони не знають ласкавих обіймів, засинають вони з тривожною дитячою думкою про свої образи й біль та здригаються уві сні» [26, с. 67]. Кінець кінцем аморальна поведінка дорослих, потворний сімейний побут і негативні внутрішньосімейні взаємини роблять дітей важкими. Діє комплекс причин, дитина випадає зі сфери виховання одразу в багатьох ланках і потрапляє до зони активних негативних впливів. Дитина стає педагогічно занедбаною. Цей термін, яким послуговується сучасна педагогіка, надзвичайно точно відображає місце таких дітей у системі виховання.

Видатний педагог обґрунтував педагогічні умови, за яких тільки й можливе досягнення виховної мети: «Найголовніше, що треба утвердити в душі дитини, яка бачить у сім'ї неправду, брехню, лицемірство, — це віру в людську красу, торжество добра, справедливості. Дитина, серце якої доторкнулося до темних сторін життя і затремтіло в розгубленості, повинна переконатися що світлого, красивого, правдивого, життєрадісного в житті незрівнянно більше, ніж темного й потворного і що боротьба за людську красу дає величезне щастя... Я глибоко переконаний, на скільки важлива для важких дітей проста людська бесіда, в якій би дитина відчула, що вихователь ставиться до неї, як до рівної людини, ділиться своїми думками і почуттями» [26, с. 65].

В. О. Сухомлинський радив вдумливо, уважно, терпляче досліджувати, вивчати розумовий, емоційний, моральний розвиток дитини, шукати й знаходити причини, за яких дитина стала важкою, застосовувати такі виховні впливи, які б ураховували складність і особливість індивідуального світу людини, всіляко унеможливлювали грубощі, приниження, покарання, оскільки «якщо дитина зазнала потрясіння, пов'язаного з покаранням, в її душі послаблюються внутрішні сили, які самою людською природою призначені для самовиховання. Чим більше покарань і чим вони жорстокіші, тим менше самовиховання.

Покарання, тим більше, якщо справедливість його сумнівна (а саме так і є в переважній більшості сімейних конфліктів), огрублює людську душу, оздоблює її. Потреба в покаранні не виникає там, де панує рух взаємного довір'я і теплоти, де дитина змалку тонко відчуває поруч із собою людину — з її думками й переживаннями, радощами і горем; де з перших кроків свого свідомого життя дитина вчиться керувати своїми бажаннями» [27, с. 97).

Василь Олександрович дійшов висновку, що немає такого становища, яке можна було б вважати безнадійним, немає дитини, яка б не піддавалася педагогічному впливу. Якою б педагогічно занедбаною не була дитина, вона не безнадійна, а лише вимагає особливого підходу, уваги, терплячості, душевної теплоти.

Особливо впливає на важких учнів, вважав великий педагог, слово. «Ми, - писав він, надаємо дуже великого значення тому, щоб моральна ідея, розкрита перед розумом і серцем вихованця в яскравих, хвилюючих словах живих образах, пробуджувала глибокі морально-естетичні почуття» [34, с. 22].

Педагогічно занедбані учні найчастіше відзначаються негативним ставленням до читання, безсистемністю в читанні та низькою культурою читацьких інтересів. Ось чому «чим важче дитині, тим більше, здавалося б, непереборних труднощів, на які натрапляє вона в навчанні, тим більше їй треба читати. Читання вчить її мислити, мислення стає стимулом, що пробуджує силу розуму. Книжка й жива думка, пробуджена книжкою, є найсильнішими засобами, які запобігають зубрінню великому злу, що отуплює розум»
[28, с.45].

Серед важливих умов створення атмосфери виховуваності дитини взагалі, а особливо важковиховуваної є виховання успіхом. За справедливим твердженням В. О. Сухомлинського, мажорний тон життя дитини має спиратися не тільки на загальний шкільний клімат, але передусім на її власні успіхи в моральній поведінці, в діяльності. Формувати позитивну особистість у діяльності, зітканій з невдач, неможливо. Лише успіх формує в людини достатню віру і на цій основі - прагнення стати ліпшою.

Окреме місце у вихованні займає самовиховання. Адже людина не може бути тільки об'єктом виховання. Міцним фундаментом називав самовиховання Василь Олександрович. Ніхто не зможе виховати людину, якщо вона сама себе не виховує. «Це той найтонший вузол усіх пристрастей і дум людських, в якому доторкаються й сплітаються обов'язок і дисципліна, вимогливість до себе і совість. радість буття і непримиренність до зла, почуття власної гідності і справжня людська велич» [26, с. 49].

Оскільки поява важких дітей є наслідком цілого комплексу причин, то загальна стратегія виховного впливу повинна поширюватися на всі його суб'єкти: сім'ю, навчальний заклад, найближче оточення. Однак у сучасних умовах лише навчальний заклад здатний компенсувати вади сімейного виховання: «Звичайно ж, є важкі, дуже важкі сім'ї Але я працював у школі не один десяток років, не зустрічав батьків невиправних, не зустрічав людей, у душі яких не залишилося б доброї іскри. Перетворити цю іскру в яскравий смолоскип - ось у чому болісно важке, але благородне завдання педагогів»
[27, с. 23].

Виховання в навчальному закладі важких дітей реалізується в трьох основних видах діяльності: навчальній, громадсько корисній, груповій.

Не треба забувати, писав В. О. Сухомлинський, що «звичайні методи і прийоми виховання, які дають добрі результати з основною масою дітей, до важких дітей застосовувати марно, треба шукати якісь інші, особливі методи і прийоми виховання» [29, с. 39].

«Найважливіше... зміцнювати у дитини віру в свої сили і терпляче чекати того моменту, коли відбудеться хоча б маленьке зрушення в її розумовій праці... Від успіху до успіху в цьому й полягає розумове виховання важкої дитини» [26, с. 52].

Якою б запущеною не була дитина, школа мусить по ставити її на шлях громадянського, трудового, духовного життя. «Наша висока місія полягає в тому, щоб кожен вихованець обрав той життєвий шлях, ту спеціальність, яка давала б йому не тільки хліб насущний, а й радість буття, почуття власної гідності», — писав видатний педагог [27, с. 68].

Для нормального розвитку людини важливо також пробуджувати, розвивати в дитині цікавість, допитливість, бажання знати, подив перед таємницями природи, перед красою навколишнього світу.

Неабияке значення в моральному вихованні дітей має виконання трудових завдань, які потребуючи багато сил і часу, виходять за рамки інтересів даного колективу, навіть села чи міста.

У вихованні важливо, щоб «людина уже в роки дитинства збагнула істину: тільки праця творить честь, гідність особистості; в праці людина виражає себе в колективі, праця дає моральне право судити про інших людей» [26, с. 29].

Аналіз педагогічної спадщини В.О. Сухомлинського, присвяченої висвітленню поглядів на проблему виховання важких дітей, дає можливість сформулювати головні постанови для роботи з ними:

- створення для важких дітей атмосфери доброзичливості, любові, розуміння співчуття;

- сприйняття важкого учня таким, яким він є, сприяння розвитку в нього всього найліпшого;

- побудова стосунків з важкими дітьми на основі глибокої поваги й високої вимогливості то них;

- створення системи педагогічно доцільних дій, які дадуть можливість вивести педагогічно занедбаних дітей з пасивного стану та прилучити їх до активної діяльності життя в колективі;

- переконання батьків важких дітей у погребі корекції та зміни своєї поведінки, свого життя [34, с. 20].

Лише додержуючись згаданих настанов, творчо використовуючи невичерпне джерело педагогічної майстерності великого педагога можна домогтися успіхів у вихованні та перевихованні важких дітей.

2.2. Методи індивідуальної роботи з «важкими дітьми» у практичній роботі вчителя в ЗОШ

Провідною ідеєю школи є творчий пошук педагогічного колективу, спрямований на впровадження таких індивідуальних методів роботи, які були б дієвими при роботі з «важкими дітьми».

Безпорадність частини вчителів в роботі з важкими дітьми виражається перш за все в тому, що їх методика виправлення важких школярів частіше за все зводиться до моралізування і покарання. Методика виправлення важких школярів органічно пов'язана із загальною методикою виховання. Подолання важковиховуваності і є сукупність методів виховання, самовиховання і перевиховання, які забезпечують усунення негативного і поглиблений розвиток позитивного в особовій системі дитини. Методи виправлення дитини одночасно впливають на свідомість, відчуття, поведінку, на розвиток особистості в цілому. Окремі методи подолання важковиховуваності без взаємодії один з одним можуть виступати як засіб корекції поведінки, комплексне ж їх застосування робить ці методи засобом перебудови особової системи школярів.

Можна виділити такі групи методів перевиховання:

Методи руйнування негативного типу характеру: метод «вибуху» і метод «реконструкції» характеру.

Методи перебудови мотиваційної сфери і самосвідомості:

а) об'єктивне переосмислення своїх достоїнств і недоліків

б) переорієнтація самосвідомості;

в) переконання;

г) прогнозування наслідків негативної поведінки.

Методи перебудови життєвого досвіду:

а) розпорядження;

б) обмеження;

в) перенавчання;

г) перемикання;

д) регламентація способу життя.

Методи попередження негативного і стимуляція позитивної поведінки:

а) заохочення і покарання;

б) змагання;

в) позитивні перспективи.

Головна функція всіх методів перевиховання координаційна — злагоджена зміна соціального оточення і розвитку особистості, забезпечення активного впливу соціальних дій і первинного колективу на всі зв'язки і відносини важкої дитини з навколишнім світом (у тому числі на відносини в мікроколективах) [17, c.2]

Потрібно також зв'язати виховання, самовиховання і перевиховання в єдиний процес. Правильно здійснюваний індивідуальний підхід — це виховання прикладом, виховання своїм життям, залучення важкого школяра в справи, якими вчитель зайнятий за службовим обов'язком, по роботі.

Допомогу в організації індивідуального підходу можуть надати однолітки важкого учня, з якими йому цікаво проводити час. Часто слово товариша виявляється сильніше за навіювання педагога.

Індивідуальний підхід здійснюється також через сім'ю. Відверті бесіди з батьками про дитину, інформація про добрі і погані сторони в поведінці їх сина або дочки допомагають розробляти систему сімейного виховання, специфіку важковиховуваного школяра, що враховує весь комплекс виховної роботи класного керівника, направлений на те, щоб об'єднати, скоректувати вплив соціального оточення, школи, сім'ї, дитячого колективу з урахуванням характеру і змісту важковиховуваних школярів.

В цілому взаємодія методів перевиховання і створює систему подолання важковиховуваності. Діагностична і прогностична функції методів перевиховання здійснюються у взаємозв'язку. Знати вихованця, щоб передбачати його розвиток, намітити план перебудови особистості, забезпечити єдність діагностики і виправлення — ці функції виконують всі методи.

Метод перебудови життєвого досвіду дозволяє виявити типові недоліки поведінки і по них судити про стійкість і зміст важковиховуваності. Реакція на заохочення і покарання може бути використана для вивчення спрямованості особи, ціннісних орієнтації і самооцінки. Метод «вибуху» дозволяє визначити податливість виховним впливам, ступінь опірності педагогічним діям, стійкість елементів важковиховуваної.

Методи руйнування негативного типу характеру. Характер важковиховуваних школярів має властивості стереотипу як сукупності негативних звичок, потреб, негативних реакцій. Звикнувши до грубості і різкості старших в сім'ї, що руйнується, дитина спочатку грубить своїм батькам, які несправедливо її кривдять, потім це виявляється в його відношенні до товаришів і вчителів. Не випадково важка дитина навіть в доброзичливому слові вчителя бачить каверзу, жарт сприймає як насмішку, насторожено відноситься до всіх дій на свою свідомість і поведінку. Тому неможливо перевиховувати, використовуючи будь-який метод дії, якщо не змінити негативний стереотип характеру важковиховуваного школяра.

При важковиховуваній властивості характеру домінує стійке негативне забарвлення, доводиться перебудовувати весь комплекс психічних рис, цінностей, переконань, мотивів поведінки. Тут все важливо врахувати: співвідношення позитивних і негативних якостей, корисних і шкідливих звичок, характер спілкування, улюблений і нелюбимий вид діяльності і т.д. Головне правило в застосуванні методів руйнування негативного стереотипу — точне, всестороннє і об'єктивне уявлення про важкого школяра.

Метод «реконструкції» характеру логічно витікає з концепції
А.С. Макаренко про те, що при перевихованні не можна разом з негативним руйнувати позитивне в особі вихованця. Тому при достатньому рівні загального розвитку доцільний процес часткової зміни особистості важкого школяра — реконструкції, тобто перебудови його характеру [18, c. 47]

Термін «реконструкція» означає відновлення всього цінного, позитивного в характері і поведінці. Відповідно до загального значення «реконструкція» характеру включає наступні елементи педагогічної діяльності:

- виявлення тих позитивних якостей вихованця, які треба в першу чергу використовувати в перебудові характеру, удосконалити, розвинути, поглибити;

- прогнозування позитивного розвитку особи вихованця на основі виявлених позитивних тенденцій його поведінки, способу життя;

- відновлення, відродження позитивних якостей, звичок, здорових потреб, які були заглушені несприятливими обставинами;

- видозміна тих негативних властивостей, які школяр сам вважає позитивними, не хоче від них відмовлятися;

- переоцінка негативних властивостей, нетерпиме відношення до них;

- відновлення здорового способу життя, при, якому негативні властивості, шкідливі звички і хворі потреби виявляються непридатними.

В методі «реконструкції» характеру перша і головна задача — знаходження точки опори в етичному світі школяра, яка може послужити початковим напрямом перевиховання. Точка опори при «реконструкції» характеру завжди те саме цінне у вихованця, що дорого і йому самому і тим, хто до нього добре відноситься. Її можна встановити просто: запитати батьків і товаришів, за що саме цінують вони даного важкого учня. При «реконструкції» характеру важливо створити у відносинах важкого з однолітками діловий стиль життя.

На першому етапі «реконструкції» характеру встановлюються заборони, регламентація поведінки, що включає перелік дії і вчинків, які можна і не можна робити важкому учневі, щоб не опуститися остаточно. Цей перелік заборон залежить від провідної негативної властивості в характері дитини: недисциплінованим не можна порушувати режим; ледачим не можна відкладати справи на завтра, передоручати їх іншим або списувати завдання, виконувати роботу неякісно; егоїстичним не можна давати можливість звеличити себе. В цілому визначається область позитивного розвитку, рекомендується діяльність, де можна проявити себе з доброї сторони, педагог одночасно підказує, що неприпустимо в поведінці і спілкуванні з людьми.

Наступний етап «реконструкції» характеру — чітке визначення задач подолання важковиховуваності, планування індивідуальної роботи з вихованцем. При цьому намічається програма інтенсивного розвитку провідної позитивної якості. Так будь-яка негативна властивість при «реконструкції» характеру долається на основі сильних сторін позитивних рис особи школяра. Етап проектування позитивного розвитку переходить в етап накопичення соціально цінного досвіду діяльності і відносин. Тут здійснюються заходи по оздоровленню найближчого соціального оточення учня: встановлюється контроль за вільним часом, присікаються всякі спроби втягнути вихованця в порушення норм поведінки, спровокувати вчинки. Одночасно розробляються спеціальні заходи з подолання опору дитини виховним діям: знімаються стійкі конфлікти з окремими педагогами, нормалізуються відносини з класним активом, дитина сам стає в позицію вихователя по відношенню до інших (шефство над малюками, персональна опіка слабкого школяра, якого кривдять однолітки, і т. д.). Нарешті, «реконструкція» характеру припускає поступове включення самовиховання в процес виправлення [23, c. 18].

Метод «вибуху», який виник в педагогічній практиці А.С. Макаренка, також припускає руйнування негативного стереотипу характеру. В сучасній педагогіці вже виключений елемент природності, «вибух» спеціально організовується і прямує. Цей вид діяльності в перевихованні вельми складний, вимагає великої підготовчої роботи.

Метод «вибуху» здійснюється в двох варіантах. Одномоментний «вибух» комплексного характеру протікає в невеликий відрізок часу, але впливає руйнуючи на весь комплекс важковиховуваності [24, c. 17]

Проте в практиці метод «вибуху» може бути розтягнутий в часі.

Частіше за все важка дитина підпадає під концентрований вплив неприємних вражень: двійки, виклик батьків в школу, обговорення на педагогічній нараді, виклик в комісію у справах неповнолітніх і т.п. . Звичайно, все це створює «вибух». Але перш за все такий «вибух» носить негативний характер.

В школі ж при «вибуху» звичайно переважають негативні емоції, а спосіб життя мало змінюється. Тоді і діють по законах збереження домінанти: висаджений стереотип відновлюється в колишньому вигляді, якщо умови життя залишаються незмінними. Цим і пояснюється мала ефективність методу «вибуху» в шкільній практиці.

Суть методу «вибуху» полягає в тому, що при несподіваному збігу обставин дитина опиняється в критичній ситуації, коли конфлікт досягає найбільшої гостроти і встає невідкладне питання, як бути далі. Відбувається щось на зразок стихійного природного бунту в дитині. «Вибух» знищує конфліктний тип поведінки, а потім обов'язково повинна проводитися система роботи по вихованню корисних звичок, позитивних якостей. Якщо слідом за «вибухом» не буде організовано все життя дитини на нових початках, можливо повернення до колишнього типу поведінки.

От чому педагог, використовуючи емоційний стан важкої дитини, повинен абсолютно чітко організувати подальший процес перевиховання.

Методи переоцінки і переосмислення поведінки:

Методи переоцінки і переосмислення поведінки допомагають спонукати до самоаналізу і самооцінки важкого школяра. Починається ця робота із звичайних етичних бесід проблемного характеру, з гострою постановкою питань, незвичністю змісту, аналізом ситуацій, знайомих дитині, несподіванкою рішення: «Куди заводить брехня?», «Якщо втратив повагу», «Друг — третє твоє плече», «Погано людині, коли він один», «Соромно жити скучно!»

Для успішного проведення бесіди багато значить психологічна підготовка до неї. Що і як готувати до бесіди, залежить від теми, яку вона розкриває.

Переконання виникає в результаті боротьби думок, перевірки на власному досвіді того, що рекомендують інші. Етичні бесіди швидше повідомляють етичні знання, ніж їх формують, допомагають більше оцінювати поведінку інших людей, ніж своє власне.

Тому в старших класах доцільно використовувати і інші форми переосмислення етичного досвіду: диспути і конференції [8, с.23]. Загальна система осмислення і переосмислення етичного досвіду важких школярів повинна бути доповнена, відкоректована в індивідуальному порядку. Для важких дітей взагалі властива конкретність мислення, загальні істини прикласти безпосередньо до себе вони не в змозі. При цьому навіть маленькі відмінності в прикладах, фактах для важковиховуваних учнів — привід сказати: «Це не про мене». Крім того, прагнення виправдати свою поведінку дає підставу кожному важкому учню вважати, що йому можна робити все, чого іншим не можна. Нарешті, конфліктні ситуації, зіпсовані відносини з оточуючими, стресові стани спотворюють загальну картину і характер сприйняття етичної пропаганди. Все це говорить про необхідність індивідуальної етичної освіти — особисті бесіди, співбесіди, відвертий обмін думками, повчання [19, с. 25].

Загальні правила індивідуальної розмови з дітьми відомі: говорити віч-на-віч, відверто, показувати свою зацікавленість в переживаннях вихованця, допомагати йому розібратися в собі, об'єктивно аналізувати його поведінку, визначити лінію поведінки на майбутнє. В роботі з важкими дітьми ці загальні вимоги повинні бути істотно доповнені. Перш за все, характер співбесіди повинен відповідати педагогічній меті і відносинам, що вже склалися між важким учнем і даним вчителем. Далі співбесіда повинна проводитися у відповідній обстановці, краще всього в природній, наприклад по дорозі додому. Важковиховувані школярі взагалі люблять надавати послуги, хоча не завжди в цьому признаються навіть самим собі. З тим, кому допомагають, мимовільно стають відвертішим [17, с. 4].

Методика співбесіди багато в чому залежить від її змісту; з'ясування причин того, що сталося, обставин справ, провини краще всього відбувається в перші хвилини події по «свіжих слідах». Причому питати частіше за все доводиться інших, а що не того, хто винний. Бесіда з важким учнем відразу після події ніколи не повинна будуватися на звинуваченні.

Коли бесіда проводиться через якийсь час, у важкого учня вже готова виправдовувальна система мотивів своєї помилкової поведінки або провини. В цьому випадку треба з'ясувати інші обставини, наперед подумати про можливі виправдання винуватцями події. Важкі діти в поясненні причин поведінки часто прагнуть приховати істину через сором, а не боязнь відповідальності або покарання. Тому в попередній бесіді учню зразу ж пояснюється мотив розмови, що відбувається.

Важливою передумовою виховної ефективності співбесіди є самоволодіння вчителя, рівне і спокійне відношення до дитини, уміння враховувати темперамент важкого школяра, його мотиви поведінки, типові недоліки. Треба добитися довір'я, відвертості в аналізі і самоаналізі подій, що відбуваються; педагог повинен звертатися до кращих позитивних якостей учня, спиратися на добре в ньому.

Нарешті, у результаті співбесіди завжди повинна виникнути загальна лінія поведінки: що робити мені, твоєму вчителю, а що робитимеш ти сам. Як правило, всі вчинки, події, відхилення в поведінці важких дітей пов'язані з неправильним розумінням подій, що відбуваються, з невірними поглядами, переконаннями. Тому співбесіда нерідко направлена на перебудову поглядів, на зміну самосвідомості важких дітей.

Отже, всякі помилки важкого школяра погіршують відносини з вчителями, сприяють накопиченню негативного в поведінці. Переконання не можна здійснювати, не змінивши взаємостосунків педагога з важкими дітьми. Тому перший етап — нормалізація педагогічних відносин [16, с. 51].

Майстерності виховання гострим словом треба вчитися. Треба уміти посміятися над собою, прагнути, щоб жарт, сміх зачепили за живе важкого учня. Багато учнів інтуїтивно усвідомлюють, що сміх — показник сили. Це допоможе вчителю у важкій ситуації: треба привчити себе бачити смішне в найскладнішій ситуації, навіть в конфлікті.

В перевихованні сильно діє прийом несподіваного переходу від великого до незначного.

Всі прийоми переконання націлені одночасно і на виправлення помилкових поглядів, і на перебудову самосвідомості важких дітей.

Окрім загальної роботи вчителів і класних керівників, проводиться спеціальна діяльність по нормалізації відносин педагогів з важкими дітьми, оскільки на цій основі відновлюються відносини важкого учня з навколишнім світом. Нормалізація педагогічних відносин і виступає як умова об'єктивного і вимогливого відношення до себе. Перебудова самосвідомості вимагає перебудови відносин важкого учня з вчителями і активом.

Нормалізація відносин педагогів з важкими дітьми — це значить і уміння рішуче встати на захист важкого учня не тільки тоді, коли він має рацію, але і коли помиляється, скоює поганий вчинок без злого наміру. Доброзичливий стиль відносин — це спеціальна робота кожного педагога з конкретним важким школярем. Класний керівник може ненав'язливо повідомляти колегам інформацію про дітей, яка допоможе позбулася ворожість і підозрілість по відношенню до того або іншого важкого учня.

Так, в процесі перебудови самосвідомості важких дітей, здійснюється перехід перевиховання в самовиховання.

Методи переконання, перебудови самосвідомості кінець кінцем забезпечують переосмислення, переоцінку життєвого досвіду і зміну мотивації поведінки важких школярів. У всій цій роботі не можна розраховувати на швидкий успіх, на силу тільки свого слова або переконання [17, с. 3].

Методи перебудови життєвого досвіду

В перебудові життєвого досвіду методи перевиховання здійснюють дві задачі:

- регламентація етичної поведінки і обмеження негативних проявів (методи заборони, обмеження і розпорядження);

- руйнування негативних елементів життєвого досвіду, заміна позитивними (методи перемикання і перенавчання).

Методи регламентації поведінки — обмеження, заборона; розпорядження — діють у взаємозв'язку з педагогічними вимогами, режимом життя школярів, правилами поведінки вчаться. В чистому виді обмеження, заборони викликають опір школярів, розглядаються важкими дітьми як замах на їх свободу і незалежність. От чому методи регламентації позитивної поведінки здійснюються в органічній єдності з соціально цінною діяльністю.

В привчанні і перенавчанні особливе місце належить педагогічним вимогам. Вони пред'являються у зв'язку з конкретною діяльністю важкої дитини з метою змінити характер поведінки, практичних дій дітей. Без зв'язку з практичною діяльністю важкого школяра в колективі, без урахування його досвіду в тій або іншій області пред'являти вимоги до нього марно.

В перевихованні застосовуються колективні і індивідуальні педагогічні вимоги. Найбільш часто розробляються колективні вимоги у зв'язку з шкільним чергуванням, самообслуговуванням дітей. Основа їх така: чітко визначаються права і обов'язки чергових, уповноважених колективом, функції органів самоврядування, а також їх взаємовідношення з педагогами, з адміністрацією школи; диференціюються єдині вимоги, включаючи дозволи і заборони залежно від віку школярів і функцій, які вони виконують [23, с. 32].

Перенавчання вимагає вольової підготовки до життя, ставить задачу перед важкими школярами виробивши вміння управляти своїми діями, примусити себе відмовитися від шкідливої звички. Перевиховання включає формування дисциплінованості і самодисципліни як основи вольового розвитку школяра.

Мета перенавчання — формування нетерпимого відношення до власних шкідливих звичок і недоліків. Перевиховання без критичного відношення до своїх шкідливих звичок неефективне.

Необхідно перш за все усунути суперечність між уявленнями і провиною у важких дітей. Потрібно щоб позитивний образ, ідеал, приклад виступили б як реальне і доступне для наслідування явище. Звичайно, для важкого школяра потрібен і реальний приклад.

Отже, метод перенавчання діє на основі методу привчання, тісно пов'язаний з організацією всього способу життя важкого школяра.

Метод перемикання направлений на зміну системи особових властивостей важких. Тому головна задача педагога — визначити шляхи цього процесу.

Перемикання сил і увага учня з області негативного в область позитивної поведінки також відноситься до методів перевиховання. У більшості дітей перевиховання починається з виявлення негативної спрямованості характеру і її використовування для корисних справ. Перемикання застосовується в тому випадку, якщо в цілому учень не є поганим і, організуючи по-новому його життя, можна виправити його. Відбувається щось на зразок переконання на власному досвіді. Але частіше всього перемикання використовується для перевиховання учнів, які просто помиляються в своїх поглядах, попавши під чужий вплив, і насправді їм зовсім не властиві недоліки, що впадають в очі товаришам і педагогам.

Перемикання здійснюється одночасно з переконанням і включенням в практичну діяльність. Використовування перемикання вимагає довгого часу, плановості і організованості в боротьбі з негативними властивостями; поспіх тут особливо недопустимий. Тому слід ретельно обдумати хід перевиховання, його етапи, передбачити розстановку сил в колективі, можливі зіткнення, можливі прояви негативного і способи боротьби з ним [17, с. 4].

Один з видів перемикання — розподіл і виконання обов'язків, не відповідних негативним рисам учня. Наприклад, розсіяна дитина повинна перевіряти виконання домашніх завдань, неохайна — стежити за санітарним станом, недисциплінована — чергувати.

Таким чином, методи перебудови життєвого досвіду діють лише в зв'язку один з одним на основі соціально значущої діяльності, включаючи зміну спрямованості особи важких школярів.

Методи стимулювання позитивного і попередження негативної поведінки

Не будучи основними методами, постановка перспектив, організація сприяння, заохочення і покарання, єдине для виховання і перевиховання, займають важливе місце в перебудові важких школярів. Вони покликані стимулювати позитивну поведінку і засуджувати неправильне, підтримувати зусилля до самовдосконалення.

Разом з тим в практиці методи стимулювання діють частіше за все, саме як заходи заохочення і покарання і застосовуються неправильно. Роль покарання в системі перевиховання важких дітей частіше за все перебільшується, їм надають мало не вирішальне значення, хоча вони несуть допоміжні функції.

Методи покарання, звичайно вживані в школі, не завжди доцільні в перевихованні. Малоефективні методи покарання типу виклику батьків в школу, обговорення поведінки на педраді і т.п. На питання про те, які покарання більш неприємні і чому, від важких дітей були отримані самі різні відповіді.

Творчо працюючі вчителі віддають перевагу методам покарання, несподіваним для дитини.

Ефективність заохочень і покарань визначає конкретне педагогічне середовище, в якому відбувається перевиховання важких дітей.

Існують і інші, знайдені в ході творчих пошуків вчителів, системи виховної роботи. Але усюди діє це правило: система заходів заохочення і покарання ефективна лише в конкретній системі педагогічної діяльності в даній школі, в даному класі. В поєднанні з урахуванням типових і індивідуальних особливостей важких дітей така конкретність заходів заохочення і покарання робить неминучим творчий підхід вихователів в роботі з важкими школярами, породжує нестандартність виховних дій [25, с. 29].

Існують загальнопедагогічні вимоги, виконувати які необхідно при застосуванні будь-яких заходів заохочення і покарання по відношенню до самих різних дітей.

Оскільки найбільша кількість помилок відбувається при заохоченнях і покараннях в сім'ї, слідує перш за все в роботі з батьками добитися єдності вимог, визначити загальний характер дії на дітей.

2.3. Особливості організації роботи вчителя з батьками «важких» учнів

Однією з важливих складових у організації роботі вчителя з батьками «важких» учнів є бесіда.

Кожен вчитель знає, як нелегко проводити бесіду з викликаними в школу батьками «важких» учнів. Подібні зустрічі —- проблема як для вчителів, так і для батьків. Мало хто з батьків приходить в школу за своєю волею. Не надають особливої радості подібні заходи і вчителям. Вони все вимагають і вимагають від батьків, а останні не поспішають їм назустріч. Тому батьки приходять в школу, озброївшись не кращими намірами, зокрема такими як:

- недовіра майже до всіх вчителів:

- обурення з приводу того, що дитина погано вчиться (поводиться);

- заперечення цінностей освіти взагалі;

- повчання;

- переконані, що їх діти завжди мають рацію;

- емоційний тиск на вчителя (крик, плач і т. ін.).

Передусім доцільно активно та творчо використовувати настанови гуманістичного спілкування:

- поважати батьків своїх учнів, їх моральні, духовні цінності та досвід;

- ставитись до батьків як до рівних і не збиратись підкоряти їх своїй волі, своїм рішенням;

- поважатиїхнє право на власну думку і не збиратись всіма правдами і неправдами переконувати стати на вашу точку зору;

- поважати і цінити їхні рішення, не нехтувати ними [17, с. 4].

До бесіди обов'язково потрібно ретельно підготуватися і зібрати (уточнити) інформацію (через учнів, своїх колег); про учня (риси характеру, успіхи, захоплення, цінності, вади, проблеми тощо), про батьків (прізвище, ім'я, по-батькові, фах, соціальний та економічний стан, стосунки з дітьми тощо).

Основна мета спілкування полягає не у виправдовуванні та обороні, не в тому, щоб взяти на себе весь тягар корекції «важкої» дитини, а в тому, щоб, об'єднавшись з батьками, допомогти їй виправитися.

Потрібно дотримуватись декількох гуманістичних правил бесіди.

Не відштовхувати, а залучити партнера до співробітництва. Досвід роботи в школі багатьох учителів свідчить, що часто вчитель, бачить в батьках людей, які ставляться до нього не досить доброзичливо. Тому, намагаючись заздалегідь запобігти їхнім можливим запереченням, він починає бесіду у владному «учительському» тоні, повчає, докоряє тощо. Ні про які сумісні дії тут і мови не може бути: батьки починають жаліти свою дитину, звинувачувати вчителя, який в бесіді з ними виявився такою несимпатичною людиною.

Потрібно намагатися зрозуміти почуття батька учня, більш того, проектуючи сумісні дії, знайти в ньому опору. Особисте позитивне ставлення до свого співрозмовника буде проявом доброї волі і першим кроком до співробітництва.

Розвивати в собі прагнення до рівної позиції з батьками. Якщо тільки школа займається «важким» учнем, а в сім'ї він отримує негативний досвід, зусилля вчителів будуть майже марними. І, навпаки, відсторонення школи від виховання учня, передача його, наприклад, в руки працівників міліції або направлення на психіатричну експертизу за відсутності втручання батьків, також малоефективні. Об'єднати зусилля педагога та членів сім'ї школяра можна тільки за взаємоповаги одне до одного та визнанні ними позиційної рівності. Перший крок у цьому напрямку мусить зробити вчитель, адже це свідчення його професіоналізму.

Людям подобається відчувати власне значення. Один з найкращих способів залучення батьків до співробітництва - підкреслення їх особистого значення в цьому процесі. Потрібно пояснити батьку його реальну роль у вихованні та розвитку дитини. При нагоді показати безпідставність його орієнтації тільки на професійну кар'єру, намагатися зруйнувати його внутрішній егоцентризм, зайнятість лише своїми проблемами. Показати, що в зміст його «Я» входять не тільки моменти особистого життя, й життя його дитини, як духовного продовження. Намагатися змінити впевненість батька в самому собі, в тому, що він безумовно може бути і терплячим, що він може налагодити життя та навчання своєї дитини, свої стосунки з нею

Показати свою любов до чужої «важкої» дитини. Психологічний контакт з батьками виникає зразу ж як тільки вчитель засвідчує, що бачить позитивні риси у характері та поведінці дитини, симпатизуєте і навіть любить її.

Коли ж батьки зустрічають дружній, заклопотаний погляд вчителя і відчувають, що він теж турбується про благополуччя дитини, психологічний захист стає непотрібний. Можна переходити до співпраці, використовуючи її різноманітні форми. Традиційно це — участь батьків у робочі шкільного батьківського комітету, керування секціями та гуртками. Цим нерідко вичерпується їхня діяльність у школі. Та існує чимало інших форм співпраці. Наприклад, ви можна запропонувати одному з батьків провести батьківські збори і розповісти, які проблеми він бачить у вихованні дітей і яким чином їх слід вирішувати. Надзвичайно повчальним був би також виступ батька, в якого були складні стосунки з власною дитиною, проте він зміг їх подолати.

Можна також влаштувати неформальну зустріч батьків, на якій один із них розповість про власний пошук порозуміння з дитиною.

Успішною можна вважати бесіду не тоді, коли вчитель доведе свою правоту, а тоді, коли він зможе залучити батьків до активної участі у вихованні дитини.Таким чином, основна мета бесіди вчителя з батьком «важкого» учня полягає не в тому, щоб зміцнити своє домінуюче становище і довести, яка погана у них дитина, а в тому, щоб об'єднати зусилля школи і сім'ї [17, с.2].

Обговорювати проблему, а не особисті якості. Позитивних результатів бесіди з батьками вчителю не досягнути, якщо вони почнуть обговорювати риси характеру дитини, а закінчать «дискусією» стосовно особистих якостей один одного. Розмова зав'язне у взаємних докорах, звинуваченнях і підозрах, і сторони розійдуться дорогами.

Потрібно спрямувати бесіду на обговорення проблем виховання. Сформулювати перед батьками психолого-педагогічний «діагноз» навчання і поведінки їхньої дитини: з яких об'єктивних причин вона погано вчиться і порушу дисципліну, що можна зробити, щоб поліпшити такий стан.

Можна продумати інші можливості сумісної роботи. При цьому дуже важливо, щоб батьки відчули впевненість у тому, що проблема з їхніми дітьми буде вирішена.

Враховувати особисті інтереси батьків. Дуже часто в бесіді з батьком вчитель вимагає, щоб тон значно активізував свою участь у вихованні дитини. Значно краще, якщо вчитель визнає право батьків на цікаве і змістовне життя, але запропонує їм залучити до нього дитину — брати сина на рибалку, футбол, в театр тощо. Взагалі справами: ремонтувати автомобіль, будувати дачу, робити ремонт квартири тощо. Зацікавте батьків у тому, щоб діти проводили а ними якнайбільше часу.

«Не вірити генетиці». Відомо, що вплив спадкових особливостей і сімейних умов має велике значення на формування характеру і здібностей дитини. Та він не безмежний. Кожен учитель, спираючись на свій досвід, може розповісти про випадки, коли з поганої сім'ї виходила хороша дитина і навпаки. Справа у тому, що ставлення до дитини людей, які мають для неї велике значення, а також оцінка ними характеру і здібностей, діють як навіювання. Якщо до дитини з першого класу в школі ставляться як до дитини «з поганої сім'ї», то вона справді почне погано вчитися і порушувати дисципліну. І навпаки вдається покращити успіхи та поведінку дитини «з поганої сім'ї» за позитивного, теплого ставлення до неї вчителя.

Доцільно запрошувати на зустріч з батьками і їх «важких» дітей. Діти відчувають себе на такій зустрічі звинуваченими, вони червоніють, бліднуть, мовчать, ледве видавлюють із себе якісь визнання, зляться, огризаються. Батьки теж відчувають себе приблизно так само. Після закінчення зустрічі вони посилюють «тиск» на школярів. Зазвичай конструктивні рішення в такій ситуації не виробляються. Разом з тим, якщо вчитель зустрічається з батьками без дітей, то у останніх виникає підозра про планування дорослими змови проти них. Крім того, значна частина важливої інформації, яку повідомляє вчитель батькам, при переказі її дитині зникає, і в результаті чого остання стає дещо дезорієнтованою.

Якщо учитель готує та проводить зустрічі під прапором Гуманізму, Доброти, Поваги, то вони корисні і повчальні, бо зокрема:

- дають впевненість школяреві, в тому що від нього нічого не приховують;

- заощаджують час вчителя — не потрібно влаштовувати окремі бесіди;

- дають повну інформацію батькам. З'являється можливість зняти розбіжність між ними і дитиною;

- зменшують небезпеки непорозуміння кожен чує думку іншого;

- посилюють почуття спільності вчителя, батьків і дітей. Процес навчання починає сприйматися як сумісна діяльність цих трьох сторін, а не як протиборство;

- посилюють бажання дитини у виконані рішення, у прийнятті якого вона брала участь і яке стосується її життя. Звичайно, влаштовувати такі зустрічі за участю всіх сторін вчителю важче, але ж результат у цьому випадку буде значно кращий [21, с. 61].

Отже, бесіда з батьками «важкої» дитина пройде успішно, якщо:

- вдалося уникнути протистояння і конфронтації з ними;

- змогли стриматися самі і стримати їх від докорів і звинувачень;

- змогли залучити до бесіди не тільки батьків, а й дітей;

- вдало сформулювали проблему виховання і батьки зрозуміли вас;

- обміркували сумісні дії і змогли об'єднатися з ними проти вашого спільного «ворога» — виховної проблеми;

- ви будете любити своїх «важких» учнів.