Главная | Обратная связь

Статус кваліфікаційних комісій суддів: поняття, статус, види, склад, порядок формування 10 страница

— укладає угоди про правове співробітництво з відповід­ними органами іноземних держав і міжнародними ор­ганізаціями, організовує в межах своїх повноважень взаємодію з ними;

— забезпечує виконання зобов'язань, взятих Україною за міжнародними договорами з правових питань, здій­снює у встановленому порядку оприлюднення міжна­родних договорів, що набрали чинності;

— забезпечує підготовку пропозицій щодо приведення за­конодавства України у відповідність до принципів та стандартів Ради Європи та інтеграції його в систему міжнародного права, координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з цих пи­тань;

— представляє Кабінет Міністрів України за його дору­ченням у міжнародних організаціях та під час укла­дання міжнародних договорів України;

— здійснює правову експертизу на відповідність Консти­туції України, законам України проектів міжнародних договорів України, готує висновки щодо здійснення внутрішньодержавних процедур, необхідних для на­брання чинності міжнародними договорами України, а також юридичні висновки, інші матеріали, необхідні для набрання чинності міжнародними кредитними (га­рантійними) договорами України;

— забезпечує підготовку відповідних документів та пред­ставництво інтересів держави в Європейському суді з прав людини під час розгляду справ про порушення прав людини в Україні, направляє спостерігачів у місії

з контролю за дотриманням прав і свобод людини і гро­мадянина;

— бере у встановленому порядку участь у роботі міжна­родних організацій, двосторонніх і багатосторонніх ко­місій, а також інших міжнародних органів та інститу­цій, погоджує кандидатури членів та іншого персоналу від України в міжнародних судових органах і радників з правових питань посольств та консульств України за кордоном;

— забезпечує підготовку матеріалів з питань, що нале­жать до його компетенції, у зв'язку з участю України у відповідних міжнародних організаціях та інтеграцією 'її в ці організації;

— виступає як представник інтересів Президента Укра­їни, утворених ним для здійснення своїх повноважень консультативних, дорадчих та інших допоміжних ор­ганів і служб та Кабінету Міністрів України під час роз­гляду справ судами України і судами іноземних дер­жав або міжнародними судовими органами та устано­вами.

Підпункт 51 пункту 4 згаданого вище Положення про Міністерство юстиції України зазначає, що Міністерство юс­тиції України відповідно до покладених на нього завдань здійснює на основі та на виконання Конституції України, за­конів України, актів Президента України і Кабінету Міні­стрів України також й інші функції.

Слід зазначити, що донедавна Міністерство юстиції Ук­раїни мало низку повноважень відносно судової гілки влади, але поступове запровадження заходів судово-правової ре­форми в Україні зумовило державу відмовитись від ор­ганізаційного забезпечення судів органами юстиції. Адже, на думку законодавця, відомче організаційне керівництво судами відкривало перед місцевими органами виконавчої влади певні можливості для втручання у правосуддя через власні управління (відділи) юстиції. Тому законодавець змінив умови таких правовідносин і у Законі України «Про судоустрій в Україні» від 7 лютого 2002 р. визначив існуван­ня Державної судової адміністрації України, яка має здійснювати замість органів юстиції організаційне забезпе­чення діяльності судів та деякі інші повноваження, що раніше покладалися на Міністерство юстиції України.

Організаційне забезпечення діяльності судів відповідно до ч. 2 ст. 119 Закону України «Про судоустрій в Україні» скла­дають заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрово­го, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для повного і незалежного відправлення правосуддя, які за раніше діючим законодав­ством покладалися на органи юстиції.

Створення Державної судової адміністрації України — це відповідь законодавця на триваючу досить довгий час про­блему організаційного, перш за все матеріального, забезпе­чення діяльності судів в Україні, з якою, як вважає законо­давець, органи юстиції не змогли впоратися. Організація ж нового центрального органу виконавчої влади в системі ор­ганів виконавчої влади України, на переконання законодав­ця, дає підстави сподіватися, що такий підхід до фінансуван­ня і організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції виявиться ефективнішим. Подібним шляхом ще раніше пішли й у Російській Федерації, де законом від 31 груд­ня 1996 р. «Про судову систему» створено Судовий департа­мент при Верховному Суді Російської Федерації, на який і покладено більшу частину функцій з організаційного забез­печення діяльності судів.

Разом з тим у Міністерства юстиції України все ж таки за­лишилися повноваження відносно судової гілки влади. Так, Міністр юстиції за посадою входить до Вищої ради юстиції, до відання якої згідно зі ст. 131 Конституції України нале­жать внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад, прийняття рішення стосовно порушення суддями вимог щодо несумісності, здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та роз­гляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів. Та­кож відповідно до ст. 20 Закону України «Про судоустрій в Україні» за поданням Міністра юстиції, погодженим з Голо­вою Верховного Суду України або головою відповідного ви­щого спеціалізованого суду, Президент України утворює і ліквідує суди загальної юрисдикції. Щодо такого повнова­ження Міністерства юстиції України як внесення Президен­ту України пропозицій з питань кількості суддів у судах, то воно згідно з ч. 4 ст. 20 цього ж Закону передане Голові Дер­жавної судової адміністрації України, який за погодженням із Головою Верховного Суду України чи головою відповідно­го вищого спеціалізованого суду вносить Президенту Укра­їни таке подання.

Міністерство юстиції України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в АР Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції, районні, районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції, підприємства, установи і організації, що належать до сфери його управління. У Міністерстві юстиції України (централь­ному апараті) діє понад ЗО структурних підрозділів.

Згідно з Положенням «Про державний департамент у справах релігій», затвердженим Постановою Кабінету Мі­ністрів України від 18 серпня 2005 р. № 770, у складі Мініс­терства юстиції діє Державний департамент у справах релі­гій, який є урядовим органом державного управління. Ос­новними завданнями Департаменту є: участь у реалізації державної політики щодо релігії, церкви та релігійних ор­ганізацій; сприяння зміцненню взаємопорозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань, вирішен­ню у межах компетенції спірних питань, які виникають у відносинах між такими організаціями; узагальнення прак­тики застосування законодавства у сфері державно-церков- них відносин, розроблення пропозицій щодо подальшого його вдосконалення та внесення їх на розгляд Міністра юс­тиції; забезпечення проведення релігієзнавчої експертизи та реєстрації статутів (положень) релігійних організацій; спри­яння у вирішенні питань, пов'язаних з передачею релігійним організаціям колишніх культових будівель та іншого цер­ковного майна; сприяння участі релігійних організацій Ук­раїни у міжнародних релігійних рухах і форумах та їх спів­робітництву з Європейським Союзом у сфері релігії, здійснен­ню ділових контактів з міжнародними релігійними центрами та іноземними релігійними організаціями.

Окрім того, Міністерство юстиції України є координую­чим урядовим органом з організації виконання вимог Ради Європи щодо приведення національного законодавства у відповідність до норм і стандартів Ради Європи, а для вдо­сконалення роботи з підготовки проектів нормативно-право­вих актів, урахування світового досвіду у складі Міністерст­ва юстиції України утворено Центр правової реформи і зако- нопроектних робіт. Центр здійснює самостійні нормотворчі роботи та шляхом організаційного, інформаційно-аналітич­ного, наукового, експертного, методичного супроводження забезпечує законопроектну та іншу нормотворчу діяльність Міністерства юстиції.

З приєднанням до Конвенції про захист прав людини і ос­новоположних свобод в Україні були створені механізми взаємодії між українською державою та Європейським судом з прав людини (далі — Судом), що постійно вдосконалюють­ся. Постановою Кабінету Міністрів України № 784 від 31 травня 2006 р. було визначено, що представництво України в Суді покладається на Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

Відповідно до Положення про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, затвердженого вищезгаданою постановою КМУ, Уповноваженим може бути особа, яка є громадянином України, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше трьох років, во­лодіє однією з офіційних мов Ради Європи.

Основними завданнями Уповноваженої особи є:

— забезпечення представництва України в Суді під час роз­гляду справ про порушення нею Конвенції, справ за заявами України стосовно порушення Конвенції іншими державами — її учасницями, а також як третьої сторони під час розгляду справ за заявами громадян України або юридичних осіб — ре­зидентів України проти інших держав-учасниць Конвенції;

— координація роботи, пов'язаної з підготовкою ма­теріалів для розгляду справ у Суді та виконання його рішень, співпраця з цією метою з іншими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

— підготовка і внесення на розгляд Суду необхідних ма­теріалів, участь у слуханні справ, які ним розглядаються;

— інформування в установленому порядку Комітету Міністрів Ради Європи про хід виконання Україною рішень Суду;

— виявлення причин порушення Конвенції, розроблення пропозицій щодо їх усунення та недопущення порушень у майбутньому;

— виконання інших передбачених законодавством зав­дань.

Згідно зі ст. 7 Положення діяльність Урядового уповнова­женого у справах Європейського суду з прав людини забезпе­чує його Секретаріат, який утворюється у складі централь­ного апарату Мін'юсту з правами департаменту. У разі від­сутності Уповноваженої особи її обов'язки за дорученням Міністра юстиції виконує керівник Секретаріату.

Діяльність Уповноваженої особи на регіональному рівні забезпечують її представники, що працюють у складі Голов­ного управління Мін'юсту в АР Крим, обласних, Київському та Севастопольському міських управліннях юстиції та очо­люють регіональні відділення Секретаріату Урядового упов­новаженого.

У системі органів Мін'юсту утворено Департамент дер­жавної виконавчої служби, на яку покладено цримусове ви­конання рішень судів та інших органів відповідно до законів України, що є необхідною і реальною умовою забезпечення захисту прав і свобод громадян та інтересів юридичних осіб. Для забезпечення виконання покладених на Міністерство юстиції України завдань щодо організації роботи органів реєстрації актів цивільного стану, розвитку системи юри­дичних послуг при Міністерстві створено Управління у спра­вах цивільного стану громадян.

Міністерство юстиції України здійснює функцію офіційно­го видавця збірників законодавчих актів. Зокрема, видає бага­тотомне офіційне видання всіх діючих в Україні нормативно- правових актів, прийнятих за часи незалежності України, під назвою «Зібрання законодавства України». З 1997 р. забезпе­чується випуск тижневика «Офіційний вісник України» — найповнішого джерела нормативно-правових актів у державі.

11 лютого 2003 р. у Верховній Раді України було зареєстро­вано проект Закону України «Про органи юстиції» № 2152. В цілому дотримуючись шляху проведених вже перетворень в системі повноважень органів юстиції, згаданий проект За­кону має й деякі нововведення. Так, до системи органів юс­тиції передбачається включити Державний департамент Ук­раїни з питань виконання покарань та судову міліцію.

Згідно з проектом Закону до компетенції Міністерства юс­тиції України у сфері забезпечення виконання покарань на­лежатиме:

— формування та здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

— забезпечення дотримання вимог законодавства в орга­нах, установах виконання покарань, визначення ос­новних напрямків діяльності органів та установ вико­нання покарань щодо захисту прав і свобод людини в умовах відбування кримінального покарання;

— організація і методичне керівництво органами та уста­новами виконання покарань;

— здійснення інших функцій відповідно до законодавства.

Організацію виконання функцій Міністерства юстиції Ук­раїни у цій сфері здійснюватиме Державний департамент Ук­раїни з питань виконання покарань через відповідні управ­ління (відділи).

Проект Закону передбачає для забезпечення виконання покладених на Департамент завдань створити в його системі збройні формування. Окрім цього, Департаменту пропону­ється надати право проведення дізнання у справах про зло­чини, вчинені в цих органах і установах, здійснення опера- тивно-розшукової діяльності.

На судову міліцію, яку згідно з проектом Закону «Про ор­гани юстиції» передбачається включити до складу Міністер­ства юстиції України, покладається завдання з забезпечення охорони і дотримання громадського порядку в судах та під час виконання судових рішень.

В пункті 3 Розділу VII «Перехідні положення» проекту Закону «Про органи юстиції» передбачається розроблення законодавства, що визначатиме форми участі Міністерства юстиції України в забезпеченні діяльності системи судів за­гальної юрисдикції в Україні.

Міністерство юстиції України очолює Міністр, якого за по­данням Прем'єр-міністра України призначає Верховна Рада України. Міністр відповідно до законодавства, Програми діяльності Кабінету Міністрів України та актів Президента України в межах наданих повноважень визначає пріоритети і стратегічні напрями роботи Міністерства та забезпечує ре­алізацію державної політики у відповідній сфері. Міністр має перших заступників, у тому числі першого заступника — керівника апарату Міністерства, першого заступника у зв'яз­ках з Верховною Радою України, і заступників, які належать до числа керівників Міністерства. Міністр розподіляє обов'яз­ки між своїми першими заступниками та заступниками.

Для погодженого вирішення питань, що належать до ком­петенції Міністерства, обговорення найважливіших напрямів його діяльності в Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), його перших заступників та заступ­ників за посадою, Голови Державного комітету України у спра­вах релігій, керівників урядових органів державного управ­ління, що діють у складі Міністерства, начальників Головного управління юстиції Мін'юсту України в Автономній Респуб- ліціКрим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, керівників структурних підрозділів цен­трального апарату Міністерства. У разі потреби до складу ко­легії Міністерства можуть входити в установленому порядку інші особи. Членів колегії затверджує та звільняє від обов'язків Кабінет Міністрів України за поданням Міністра. Рішення ко­легії проводяться в життя наказами Міністерства.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропо­зицій щодо головних напрямків розвитку правової системи України в Міністерстві юстиції України можуть бути утво­рені наукова, науково-консультативна ради та інші органи дорадчого і координаційного характеру.

Міністерство юстиції України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахуйки в установах Державного каз­начейства України та печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Розділ XVII

ДЕРЖАВНА ВИКОНАВЧА СЛУЖБА

§ 1. Примусове виконання рішень. Органи, що його здійснюють

При характеристиці органів державної виконавчої служ­би (ДВС) слід перш за все розкрити мету, задля досягнення якої такий інститут був створений, а також засоби, котрими вказані органи цієї мети досягають.

Так, згідно зі ст. 1 Закону України «Про державну вико­навчу службу» завданням ДВС є своєчасне, повне і неуперед- жене примусове виконання рішень, передбачених законом. Отже, головна мета органів ДВС — виконати рішення судів, третейських судів та інших органів та посадових осіб, тобто здійснити конкретну дію, отримати кінцевий результат пев­них дій. Необхідною передумовою виникнення таких цілей є винесення зазначеними вище судами (посадовими особами) відповідних рішень, які необхідно реалізувати, і обов'язок щодо цього, покладений на конкретні органи — органи ДВС. Таким чином, ініціатором у цих правовідносинах завжди виступає суд (третейський суд, певні посадові особи), органи ДВС не наділені повноваженнями щодо самостійного розпо­чинання процесу виконання певних рішень. З цієї точки зору органи ДВС виступають як суто правозастосовні.

Проте сучасний рівень правосвідомості вимагає при вирі­шенні будь-яких питань перш за все виходити з примату дії принципу верховенства права над принципом верховенства закону, відповідно до якого права і свободи людини визна-

ються найвищою цінністю, і навіть коли в законі ці права не отримали свого закріплення, виходячи із загального сприй­няття права вони є загальновизнаними і такими, що не під­лягають сумніву щодо їх існування.

Права людини повинні не тільки існувати, але й захища­тись. І в законодавстві України, і на міжнародному рівні визначено, що кожен має право на захист своїх прав та сво­бод у разі, якщо вони порушені, оспорюються або існує ре­альна загроза їх порушення. Такий захист здійснюється цілою низкою державних органів, центральне місце серед яких посідають суди. Конституція України гарантує кож­ній особі право звертатися за судовим захистом своїх прав, свобод та інтересів. Відповідно до цього конституційного принципу суд повинен у будь-якому разі виконати цю ви­могу — прийняти звернення, здійснити процедуру по його розгляду та постановити відповідне рішення. Однак згідно з виробленими міжнародною спільнотою стандартами у га­лузі захисту прав людини право особи на суд є комплекс­ним інститутом, який складається з багатьох компонентів, а саме: право на звернення до суду (ініціювання), право на розгляд справи судом, який відповідає певним вимогам, та право на отримання кінцевого результату по справі. Отже, при отриманні громадянином (а так само й юридичною осо­бою) судового рішення його право на судовий захист ще не є реалізованим повною мірою. Ця мета досягається шляхом реального виконання такого рішення спеціально уповнова­женими на це державними органами, до яких належить, зокрема, державна виконавча служба. В результаті її діяль­ності відбувається відновлення порушених прав, повернен­ня до первісного стану, в якому перебували особи, і таким чином досягається головна мета — відновлення балансу інтересів. Таким чином, державна виконавча служба втілює в собі риси як правозастосовного, так і правоохоронного ор­гану.

§ 2. Правові засади діяльності державної виконавчої служби

Правове підґрунтя організації та діяльності державної виконавчої служби складає цілий комплекс нормативно- правових актів національного та міжнародного характеру.

1. Відповідно до ст. 9 Конституції України міжнародні до­говори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства. У ра­зі виникнення протиріч між нормами міжнародних дого­ворів та нормами національного законодавства перевага на­дається застосуванню положень міжнародних актів, а націо­нальне законодавство у такому разі має бути приведене у відповідність до вимог міжнародних договорів. Таким чи­ном, правовою основою діяльності державної виконавчої служби можуть виступати як міжнародні договори загаль­ного характеру, наприклад Загальна декларація прав люди­ни 1948 р., Конвенція про захист прав людини та основопо­ложних свобод 1950 р., так і міжнародні договори більш спеціалізованої спрямованості: Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., Кон­венція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами 1965 р., Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей­них і кримінальних справах 1993 р. та інші.

2. Конституція України як Основний Закон держави пе­редбачає загальне регулювання питань діяльності ДВС. Так, у ст. 19, зокрема, зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобо­в'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

3. Головну роль у правовому забезпеченні організації та діяльності державної виконавчої служби відіграють норма- тивно-правові акти законодавчого рівня.

Закон України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР (з наступними змінами) ви­значає основи організації та діяльності державної виконав­чої служби, її завдання, правовий статус працівників цих органів та їх соціальний захист.

Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квіт­ня 1999 р. № 606-ХІУ (з наступними змінами) визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають при­мусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. Даний нормативний акт є пріоритетним в діяльності державних виконавців по відношенню до інших законів при здійсненні ними дій, спрямованих на виконання рішень.

Необхідно вказати також і на кодекси процесуального права, які регламентують окремі питання звернення судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) до ви­конання, а також умов та порядку їх виконання.

Окремо, як джерело правового регулювання організації й діяльності органів ДВС, слід зазначити прийнятий 23 лютого 2006 р. Закон України «Про виконання рішень та засто­сування практики Європейського суду з прав людини», що закріплює обов'язок державної виконавчої служби України вживати усіх передбачених національним законодавством заходів до звернення рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України до виконання. Додатково ця процедура регламентована в Законі Україні «Про вико­навче провадження».

4. Окремий блок складає низка підзаконних нормативно- правових актів, які прийняті на виконання зазначених за­конів (Інструкція про проведення виконавчих дій, затверд­жена наказом Мін'юсту України від 15 липня 1999 р.) або пов'язані зі здійсненням державними виконавцями по­кладених на них обов'язків (наприклад, Порядок розпоряд­ження майном, конфіскованим за рішенням суду і переданим органам державної виконавчої служби, затверджений По­становою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р., Інструкція про безготівкові розрахунки в національній валюті, затверджена постановою НБУ від 22 січня 2004 р.).

Враховуючи вимоги зазначених актів законодавства, органи ДВС мають діяти у точній відповідності з законом і не повинні допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб.

§ 3. Сутність виконавчого провадження. Предмет діяльності органів державної виконавчої служби

У ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» за­значено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень ін­ших органів (посадових осіб) — це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у законі, спрямованих на приму­сове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах пов­новажень, визначених законом, іншими нормативно-право- вими актами, виданими відповідно до закону, а також рішен­нями, що відповідно до цього Закону підлягають примусово­му виконанню.

Отже, виконавче провадження можна розуміти у двох значеннях:

— по-перше, як завершальну стадію судового розгляду справ, яка має своїм результатом винесення відповід­ного рішення (завершального етапу прийняття конк­ретною посадовою особою владного рішення), в межах якої виникають і реалізуються виконавчі правовідно­сини між суб'єктами виконавчого провадження, тобто між особою, на котру покладений обов'язок по приму­совому виконанню рішень, що становлять предмет її діяльності, — державним виконавцем, — та сторонами й іншими учасниками виконавчого провадження (екс­пертами, спеціалістами, перекладачами);

— по-друге, як процесуальну діяльність визначених зако­ном осіб, яку вони здійснюють за допомогою виконан­ня покладених на них повноважень, тобто шляхом здійснення сукупності дій, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

Специфіка виконавчого провадження як стадії полягає в існуванні певних передумов для її початку та реалізації. Так, суд відповідно до вимог процесуального законодавства зобо­в'язаний надати своєму рішенню певної процесуальної фор­ми та виконати процедуру щодо звернення рішення до його подальшого виконання, для чого підготувати на підставі цьо­го рішення визначений законом виконавчий документ — ви­конавчий лист, наказ, ухвалу тощо. Щодо інших органів (по­садових осіб), які уповноважені приймати рішення, котрі підлягають подальшому примусовому виконанню, законо­давство передбачає такі ж вимоги щодо дотримання процеду­ри видання документів та звернення їх до подальшого вико­нання.

Але при цьому виконавче провадження не може бути роз­почате і без певного волевиявлення на те осіб, які бажають реалізувати прийняті на їх користь рішення, та органів (по­садових осіб), які за законом зобов'язані вживати заходів щодо звернення до виконання прийнятих ними рішень, при­мусове виконання котрих покладено на органи ДВС. Зокре­ма, ними є органи (посадові особи), уповноважені законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом (суди, органи МВС, ДПА, адміністративні комісії при виконавчих комітетах тощо).

Окрім того, процедура здійснення волевиявлення фізич­них та юридичних осіб, відповідних органів (посадових осіб) має ґрунтуватися на підставах, які передбачені процесуаль­ним законодавством та які визначають їх право на порушен­ня виконавчого провадження та своєчасне виконання рі­шень.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про виконавче про­вадження» державний виконавець відкриває виконавче про­вадження на підставі виконавчого документу:

1) за заявою стягувача або його представника про приму­сове виконання рішення;

2) за заявою прокурора у випадках представництва інте­ресів громадянина або держави в суді;

3) в інших передбачених законом випадках (наприклад, КУпАП, Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»).

При цьому законом не встановлені вимоги щодо змісту та форми даної заяви. Однак в заяві має бути відображено про­хання про примусове виконання постановленого на користь заявника рішення.

Що стосується органів (посадових осіб), законом передба­чені додаткові вимоги щодо їх дій з приводу звернення до ви­конання рішень. Так, зі змісту ст. ст. 307, 308 КУпАП мож­на дійти висновку про обов'язок цих органів (посадових осіб) надати порушнику строк для сплати штрафу. Невиконання цього обов'язку не дасть змогу посадовій особі правомірно направити виконавчий документ для подальшого примусо­вого виконання в порядку, встановленому законом.

Отже, однією з передумов того, чи розпочнеться виконав­че провадження, є звернення зазначених осіб із заявами до органів державної виконавчої служби.

Але реалізація цими особами свого права або обов'язку щодо звернення до органів державної виконавчої служби з метою примусового виконання рішення неможлива без на­дання до відповідної заяви належним чином оформленого виконавчого документу. Значення виконавчого документу полягає в можливості реалізувати на його підставі процеду­ру щодо захисту порушеного, оспорюваного або невизнаного права.

За наявності виконавчого документу державний викона­вець зобов'язаний прийняти його до виконання, відкрити ви­конавче провадження та вжити заходів примусового виконан­ня, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії. Вимоги щодо його оформлення та змісту закріплені в ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження».

Виконавче провадження як процесуальна діяльність характеризується тим, що при її реалізації поєднуються такі методи як імперативний та диспозитивний, які знаходять своє відбиття у характері повноважень (державні виконавці; органи та їх посадові особи — на стадії ініціювання виконав­чого провадження) та прав (фізичні, юридичні особи; органи та їх посадові особи — під час самого виконавчого провад­ження), котрими ці особи наділені законом.

Імперативність в діях вказаних осіб полягає у наявності зобов'язальних та заборонних норм, які безпосередньо вка­зують на обов'язок вчинити певну дію або утриматися від її вчинення. Диспозитивність же притаманна зазвичай лише сторонам виконавчого провадження.

В якості завдання, покладеного законом на органи ДВС, виступає примусове виконання рішень владних органів. У да­ному випадку під виконанням відповідного рішення слід ро­зуміти не тільки буквальне виконання приписів, що містять­ся у такому рішенні, а й здійснення державним виконавцем усіх можливих процесуальних виконавчих дій, спрямова­них на отримання бажаного для сторін результату, навіть коли настання такого результату неможливе з об'єктивних причин (наприклад, коли за рішенням про арешт майна дер­жавний виконавець здійснив усі передбачені законом дії щодо його виявлення, проте судове рішення не може бути виконане фактично через відсутність належного майна).

З огляду на вищевикладене вбачається за можливе визна­чити в якості предмету діяльності органів ДВС визначені у ст. З Закону України «Про виконавче провадження» вико­навчі документи, до яких, зокрема, належать: